І знову періщив дощ

Дівчинка боязко зазирала у відчинені двері вітальні, не наважуючись увійти всередину. Попід стіною, на виставлених у ряд стільцях, сиділи зажурені жінки-сусідки й тихо перемовлялися.

У кімнаті стояла задуха.

Зачинені вікна. Завішене дзеркало. Кіптява від свічки.

На голову дитині лягла чиясь рука. Та здригнулася.

- Не плач, Сано, маму вже не повернути. Відмучилася, бідолаха… – немолода жінка змахнула сльозинку кінчиком хустини й шмигнула носом.

Дівчинка не плакала. Вона важко усвідомлювала, що мами вже немає.

Мама, яка останнім часом майже не піднімалася зі свого широченного двоспального ліжка, зараз лежала на білих простирадлах у вузенькій труні. Обкладена букетами півоній. Вдягнена у все нове.

- Бабуню, ти ж мене не покинеш? Додому не поїдеш? – тремтячим голосом запитала дитина, зазираючи в очі старенькій.

- Поїдемо разом. Житимемо в мене. Удвох, – старенька погладила нечесану дитячу голівку й гірко посміхнулася.

Та різко повернулася і прилинула до грудей бабусі, рясно зрошуючи їх солоною вологою.

Що було далі – Оксана пам’ятала уривками: священник запалює кадило, ходить навколо домовини, співає і хреститься; труна нерівно стоїть біля купи свіжовикопаної землі на різновисоких підставках; стукіт глини, що глухо падає на кришку домовини; довжелезний стіл під білими скатертинами у дворі коло хати, де зібралося майже все село… і сусідський Юрко. Який міцно тримає її за руку і шепоче на вухо:

- Я просив свою матусю, щоб забрала тебе до нас. Щоб сестрою мені була...

Пам’ятає, як бабуня зв’язує її речі в простирадло, перепитуючи, чи все потрібне для школи спакувала.

Як старенька обходить кімнати перед тим, як почепити навісного замка і віддати запасний ключ сусідці.

Як плаче сусідка і хрестить здаля зі словами «Хай Господь береже, дитино…».

І зажурливі очі Юрка, що тримає її руку і не хоче відпустити…

…

Тоді їм було по десять. Їй і її «залицяльнику» – так позаочі дражнили Юрка, який залишався в селі, у той час як на Оксану чекало місто. З його вуличною метушнею. Гуркотом трамвайних коліс. Неосяжними можливостями для здійснення мрій.

Сана успішно закінчила школу (під контролем бабусі, у минулому заслуженої вчительки), без жодних проблем вступила до престижного вишу, з легкістю «вгризлася в граніт науки».

На третьому курсі знайшла підробіток – влаштувалась на вечірню зміну в одну з міських бібліотек.

З’явилися кошти, додаткові до бабусиної пенсії, що давало змогу краще вдягатися, купувати якісну косметику.

Несподівано одногрупники прозріли: як розквітнула донині непримітна Сана.

Почалися залицяння, запрошення на побачення, у кіно.

Але та не зважала – усі вечори працювала у бібліотеці, а на вихідних – надолужувала в навчанні те, що в будні не довчила.

Не обійшов її увагою і перший красень їхнього потоку – Вальдемар.

Той мав славу серцеїда. Не одна з інститутських краль стріляла оком на показного парубка з чехардою кубиків, що проступали з-під щільно обіймаючої торс футболки.

Він був сином дипломата і більшу частину свого життя провів за кордоном. Батьки й зараз перебували там, а Вальдемара привезли вчитися на Батьківщину.

Той кілька разів робив безуспішні потуги навчатися у вишах за кордоном, але не вистачало хисту – відраховували за недолугість.

На Батьківщині все було простіше – батькові зв’язки і кошти давали змогу сяк-так перебиратися з одного курсу на наступний.

На початку третього року навчання Вальдемар серйозно взявся за приборкання неприступної Оксани.

Саме неприступність підсилювала азарт у діях юнака. Вона зачіпала його самолюбство, підігрівала запал, роздмухувала ревність.

Ні елітна батьківська квартира, у якій одноосібно жив Вальдемар, ні батьком куплене спортивне швидкісне авто не приваблювали ту.

Неодноразово парубок запрошував її до елітних ресторанів, перед гарненьким носиком крутив квитками на аншлагові вистави, пропонував вилазки на шашлики у літні вихідні – та все дарма.

Дівчина, вихована бабусею на класичній літературі, мала власну гідність і берегла цноту.

Саме цнота Сани, в наявності якої він не сумнівався, найбільше вабила інститутського гультяя.

На життєвому шляху, оздобленому яскравими особинами жіночої статі, йому траплялося багато різношерстих екземплярів. Але жодної цнотливої поміж них не було. Таких унікумів він зараховував до числа музейних і антикварних, які є особливо дороговартісними.

Та правду кажуть люди: крапля точить камінь не силою, а частим падінням...

Наприкінці третього курсу льодяне дівоче серце почало танути.

Перша щемлива крапля порозуміння з’явилася після добре зрежисованої парубком вистави, що не могла залишити байдужим жодне дівоче серце.

В один із дощових днів, коли навчання закінчилося і студенти під парасолями – хто поодинці, а дехто й парами – зграйками висипала в інститутський двір, у кутку біля сміттєвих баків почувся лемент – у картонній коробці, що стояла під самим водостоком, щось шелепало, вовтузилося й пищало.

Студенти згрудилися і почали висувати здогадки.

Одні гадали, що під коробкою сховалося пташеня, котре випало з гнізда і шукає порятунку.

Інші вважали, що там шелепає з нірки вимитий водою щур.

А дехто припускав, що…

Лише Вальдемар не робив припущень.

Він відпустив ліктик красуні, яка заздалегідь запросила його під свою парасольку, підбіг до коробки, підняв її над струменем води, щоб не замочити те, що знаходилося всередині, підсунув руку і витягнув… немічне руденьке кошеня з забрьоханим животиком і ніжками. Яке не мало сил тріпатися в його руках. Лише кволо пищало від страху.

Оксана підскочила до рятувальника й врятованої ним промоклої тваринки та навісила над ними парасольку,

Далі пішло все як по нотах. Саме так, як планував Вальдемар, коли у перерві між півпарами потай мостив це руде диво під обклеєний плівкою картонний короб.

Він дбайливо струсив з кошеняти дощові краплі.

Підняв його животиком догори, демонструючи дворовому зібранню, як сильно те промокло, і багатозначно хмикнув.

- У мене ніколи не було тварин. Навіть не знаю, що з ними робити… – юнак розгублено дивився то на кошеня, то на Оксану.

- Купи молока, зігрій і напої. Дивися, яке воно худеньке, – дівчина провела пальцем по реберцях, що проступали під намоклою шерсткою кошеняти.

- Зможеш допомогти? – підняв на неї очі хлопець.

Дівчина кивнула, зачаровано спостерігаючи, як парубок мостить мокре створіння у себе на грудях.

Вони разом пішли до зоомагазину, купили лоток, наповнювач, дві мисочки й консерви для кошенят. Потім зайшли у супермаркет – купили молока і маленьку каструльку, щоб було в чому те молоко підігрівати.

Мало-помалу дощ затих.

Виглянуло сонце й закрасувалося в дзеркальцях-калюжах на асфальті.

Вальдемар нав’ючився коробками й пакетами, а кошенятко передав Оксані, яка ніжно притиснула теплий помаранчевий комочок до грудей, відчуваючи, як тремтіння його крихітного сердечка проникає не лише в її єство, а й у саме серце.

Так Сана взяла шефство спочатку над Дощем (так назвали кошеня), а потім і над його господарем.

Дівчині подобалося приходити до них у вихідні, готувати щось смачненьке на обід, на двох сервірувати стіл, саджати Дощика собі на коліна і весело теревенити, поїдаючи смакоту, приготовану з заздалегідь куплених юнаком продуктів.

Під вечір Вальдемар йшов проводжати Сану до автобусної зупинки (від запропонованого ним таксі дівчина відмовлялася категорично), галантно цілував руку й махав услід, поки автобус не зникав за поворотом.

В одну з осінніх субот, під шелест крапель за вікном і «Вальс дощу» Шопена, – це сталося.

За вікном лютувала негода, а в кімнаті було затишно й тихо.

- Навіщо тобі мокнути? Залишайся в мене. Я тобі на дивані постелю… – вперше за весь час її частих відвідин запропонував юнак.

І вона залишилася.

На столі з’явилося шампанське. Підсвічник із заплаканими свічками. Шоколадні тістечка та грона винограду на тарелі.

І шопенівський «Вальс дощу», де одну з головних партій виконували краплі за вікном…

З того часу суботи почали чергуватися з неділями. Дощ зі снігом. Виноград з апельсинами. Новий рік із Різдвом. Але незмінним лишалося одне – відчуття безмежного щастя й любові в обіймах Вальдемара. Під його жагучими цілунками.

Вдома ніхто Оксану не чекав – бабусі рік як уже не стало…

У кінці зими Оксана зрозуміла, що вагітна.

Протягом тижня після зимової сесії юнак на заняття не приходив. Телефоном повідомив, що має нагальні справи та з деканом домовився.

У чергову суботу вона помчала до нього, несучи радісну звістку – у них буде дитина!

Реакція була непередбачуваною.

Він мовчки підійшов до комода, відкрив скарбничку у формі старовинної скрині, дістав пачку папірців і поклав перед Оксаною.

- Тримай. Сподіваюся, цього на аборт вистачить. І навіть на відновлення твоїх сил залишиться, – спокійно проговорив, сідаючи в крісло навпроти.

- Що ти говориш?... Який аборт?... Ти ж говорив, що любиш… – голос дівчини бринів від розпачу й нерозуміння.

- Це я багато кому говорив, та мало хто в ті розповіді вірив, – крива посмішка відокремилася від обличчя юнака і гострим жалом вгвинтилася у свідомість дівчини.

- Але ж ми з тобою… – прошелестіла вона.

- Не будь наївною. З тобою, чи з іншою, чи ще з багатьма. Поглянь на себе. Хто ти – а хто я. Через місяць отримаю диплом і поїду за кордон. На постійне місце проживання. Що-що, а дитина мені знадобиться не скоро ...

Дівчина підхопилася з крісла, зірвала з вішалки куртку, нашвидку всунула руки в рукави й почала відчиняти дверний замок.

Руки дрижали. Вона прокручувала коліщатко замка з непереборним бажанням якнайшвидше висвободитися й вискочити з цієї колись затишної квартири, яка обернулася для неї пасткою. У голові дзвеніло. Під горло підступав клубок, який будь-якої миті міг вихлюпнутися сльозами. Гасячи в собі ридання, не почула, як з-за спини підійшов Вальдемар і відчинив перед нею двері.

Дівчина побігла сходами й вискочила з під’їзду. Під весняний проливний дощ.

Зранку в кишені куртки Оксана знайшла пачку грошей, засунутих туди Вальдемаром як плату за попрану ним гідність.

…

Дні перетікали в ночі, ночі в думи, думи потребували рішень.

На тумбі в коридорі лежали гроші. Єдиний спосіб вирішення всіх проблем.

А вирішувати було що – не мала ні роботи, ні підтримки.

Диплом вона отримала, та не роботу – кому потрібна працівниця, яка через пів року піде в декрет? А в декрети на що жити? Того, що платять у бібліотеці, – лише на памперси вистачатиме... У якій бібліотеці!? – там вечірні зміни. З собою дитя брати не дозволять, а лишати вдома його немає з ким.

Після гірких дум лилися гіркі сльози.

Нарешті здоровий глузд переміг благання серця – Оксана взяла гроші і попрямувала в бік автобусної зупинки. Щоб їхати в лікарню. На аборт.

В автобусі було душно й тісно. Підступала нудота. Не доїжджаючи кілька зупинок до лікарні, вона зійшла. До приймального покою недалеко – краще пройтися пішки.

Але так лише здавалося.

Вулиця вирувала людьми, шуміла машинами, миготіла різнобарвними вітринами супермаркетів і салонів. Голова запаморочилася. Ноги підкосилися. Тіло почало осідати на асфальт.

За якусь мить прийшла до тями. Відчула міцні руки, які її підхопили, легко підняли й вмостили на лаву. Звідкись здалеку, ніби з туману, почала вимальовуватися чоловіча постать. Котра її легенько трусила, щось шепотіла на вухо, чомусь обіймала за плечі.

Свідомість напружено запрацювала і відкопала в пам’яті знайомі риси – Юрко!

Так почалася нова сторінка в житті Оксани, яка їй у ті хвилини видалася казкою.

Юрко і чути не хотів про аборт.

- Я кохаю все, що є частинкою тебе. Сама Доля звела нас того ранку – тебе, мене і наше майбутнє дитятко, – шепотів він, загортаючи її в себе, перебираючи пальцями волосся, висушуючи цілунками сльозинки щастя, що з’являлися від його слів.

Того ж місяця вони побралися.

Пологи проходили важко. Постало питання, кого рятувати: дитину чи матір. Врятували обох. Але попередили, що дітей у Оксани більше не буде. На що Юрко відреагував спокійніше за неї.

- Дякую Долі, що вас обох мені подарувала, – співав, кружляючи кімнатою з конвертом на руках, у якому копошилося малесеньке білобрисе дівча.

Так у серці батька оселилася чудова дівчинка Маринка.

Йшли роки.

Дівчинці виповнилося десять, коли підступна Доля підкинула сім’ї нове випробування.

Юрко працював менеджером в автосалоні. Зарплата була непогана, та ще й преміальні у вигляді відсотків від продажу отримував.

З’явилася можливість розширити житло – продати бабусину квартиру, докласти решту й придбати більшу – у новому мікрорайоні, який швидко розростався.

Недалеко від їхнього будинку долбудовували ще один багатоповерховий дім. Будівництво обнесли високим парканом, біля шлагбаума поставили будку зі сторожем. Який більше дрімав, ніж сторожував.

Та й як там щось вкрадеш? – усе загороджено.

У вихідні дні будівельники відпочивали, чим користувалися діти. Лише їм відомими ходами вони пробиралися на недобудову й влаштовували там цікаві ігри.

Того дня Маринка і четверо її подруг проскочили повз сторожа, що солодко дрімав, піднялися на майданчик третього поверху й заходилися гратися в піжмурки.

У куток біля недобудованої перегородки, яка частково прикривала отвір до ліфтової шахти, будівельники поставили велику металеву бочку, з-під якої проступало щось темне й липке, схоже на мастило.

Ховаючись, Маринка шмигнула за бочку, вскочила в мастило, втратила рівновагу і… полетіла в отвір ліфтової шахти.

Вона падала мовчки. Діти почули лише глухий стук, що долинув із чорної прірви. Заглянули у зловісний отвір. Побачили розпластане нерухоме тіло й побігли до сторожа.

Далі – «швидка», необхідність термінової операції, пошуки грошей…

Оксана обдзвонила всіх товаришів і знайомих, Юрко оформив швидкий кредит в банку, звернувся до колег по роботі, та коштів на операцію все одно не вистачало.

Лікар попередив, що кожна хвилина на вагу золота: зараз дівчинка в реанімації, але оперувати потрібно негайно, бо завтра може бути пізно.

Вечір для Оксани був нестерпним. Юрка вдома не було. На телефон не відповідав.

Вона ходила з кутка в куток, не тямлячи, що робити, кому телефонувати, на що сподіватися.

Скрипнули двері. Клацнув вимикач. Почулося шарудіння.

Оксана вискочила в коридор і – остовпіла. Перед нею стояв Юрко. Із розбитим до крові обличчям.

Потупивши очі, Юрко почав розповідати.

Як зайшов у кабінет власника автосалону з проханням позичити кошти на операцію.

Як той довго буравив його поглядом, а потім сказав, що говоритиме лише з дружиною Юрка. У нічну пору. І що вона, можливо, вмовить його це прохання виконати. Якщо поведе себе «правильно».

Як у відповідь Юрко відвісив власникові ляпаса.

Як підскочив охоронець – і … отямився Юрко біля свого під’їзду. Хто і як його дотранспортував – він не знає.

Чоловік закрив обличчя руками, прихилився спиною до дверей й почав сповзати на підлогу. Підскочила Сана, підставила плече і допомогла дійти до ліжка.

- Любий, розблокуй телефон, – попросила.

Той мовчки виконав прохання.

Оксана зайшла в довідник «Контакти», віднайшла запис «Власник» і натиснула виклик.

…

- Ось ми й зустрілися, кохана, – на обличчі Вальдемара з’явилася крива посмішка. Така, як колись. Коли кинув їй в обличчя оте болюче: хто вона і ким є він. – Як доїхала? Сподіваюся, мій шофер довіз тебе швидко й без пригод?

Присісти не бажаєш?

Жінка стояла серед вітальні і не вірила побаченому – власником автосалону, де працює її Юрко, був Вальдемар…

- Звідки ти про мене дізнався? – стримано запитала, сідаючи у запропоноване крісло.

- Спостерігав, як пили каву. Удвох. На терасі біля автосалону. Побачив і – розчулився : сидять два голубки, тримаються за руки й в очі один одному заглядають. Вирішив перевірити, чого варті ваші почуття, – через примружені повіки Вальдемар скептично вивчав жінку. Потім піднявся, підійшов до столу, хлюпнув коньяку у склянку. – Будеш? – запитав.

Оксана похитала головою.

- Та ні. Хмільного я від тебе отримала сповна. Насилу опритомніла. Запитуєш про почуття? Тебе турбують почуття до кого? Мої – до чоловіка, чи його – до мене? Чи нас обох – до дівчинки, тобою зачатої й тобою покинутої? Яка зараз лежить у реанімації, і чи доживе без операції до ранку – знаходиться під невирішеним питанням.

Жінка встала й підійшла впритул до Вальдемара.

- У мене обмаль часу. Давай почнемо, – тремтячі жіночі пальці побігли по ґудзиках на блузі. Один. Другий. Із розстібнутого вирізу визирнуло тонке мереживо бюстгальтера. Пальці не вщухали – вони ритмічно виконували поставлену задачу. У той час як погляд жінки знаходився не тут.

Очі Вальдемара почали затягуватися поволокою. Дихання почастішало. Сонячна рідина у склянці затремтіла, пальці розімкнулися, почувся дзвін – і бурштинова калюжка розлилася по підлозі.

- Припини! Досить! – прогарчав чоловік, схопив смартфон, натиснув на кнопку: – Вікторе, відвези її, де взяв! – прохрипів у трубку, різко піднявся й вийшов з кімнати.

Оксана тихо піднялася сходами в під’їзді, відімкнула вхідні двері і натиснула на вмикача.

У коридорі на тумбочці сидів Юрко, який примружився від світла, що вдарило йому в очі.

- У мене не вийшло… повести себе «правильно», – прошепотіла Сана й опустилася біля ніг чоловіка.

…

І знову періщив дощ.

Коли Оксана з Юрком прийшли до лікарні, завідувач повідомив, що під ранок дівчинку прооперували.

Операція пройшла успішно.

Стан стабільний.

Кошти, що надійшли на рахунок лікарні вночі, були своєчасними – без них до ранку дівчинка не дожила б.