Кохання по інший бік збігу

В трейлері було тепло й затишно, хоча й замало простору. Біля однієї стіни притулився диван, охайно застелений ковдрою, над ним – полички з акуратно виставленими книгами, пензликами й іншим необхідним інструментом та дрібничками, навпроти – невеличкий столик з картою місцини, лінійками та компасом. Все вказувало на те, що парубок звик дотримуватися порядку й дисципліни в житті.

Тоня нерішуче переминалася біля дверей, намагаючись не заляпати все водою, що стікала з її волосся та одягу, тим часом Тоша виймав з невеликої шафки рушники для обох.

– Я, напевно, виглядаю зараз не найкращим чином, – тихо промовила, помітивши на рушнику розводи від туші для вій.

– Ти маєш чудовий вигляд, – здавалося, очі співрозмовника засяяли у темряві.

Проте дивне світіння йшло від вікна, визирнувши з якого, вони помітили, що з центру галявини в небо був спрямований промінь світла – ніби хтось увімкнув прожектор під землею. Та дивним було ще й те, що вгорі вони помітили невелике коло, яке повільно наближалося до землі й збільшувалося. Антон інстинктивно затулив собою нову знайому, намагаючись відгородити від небезпеки, яка їм загрожувала, але від якої саме, він ще не знав.

– Не може бути! – прошепотіла Тоня, ніби хтось міг їх підслухати.

– Це що, справжні… – обертаючись, так само тихо промовив Антон.

– Прибульці, – видихнули вони одночасно.

Повітряний корабель безшумно опустився на землю. Грім з блискавками вщухли. Настала тиша, але в повітрі відчувалося напруження. Враз у корпусі корабля з’явився отвір – обшивка розсунулася, і на землю повільно спустився трап. На нього плавно зійшла довготелеса яйцеголова худорлява постать з довжелезними кінцівками, на яких було лише по три пальці.

Помахом руки новоприбулий поманив когось із темряви, і до корабля підійшла літня пара. Антоніна відразу упізнала їх – це були ті самі чоловік з дружиною, котрі розмовляли жестовою мовою. Літні люди обережно, проте впевнено почали підійматися по трапу.

– Не може бути, щоб вони добровільно пішли за цими… прибульцями. Вони, певно, їх зачарували.

– Не може бути, щоб до нас завітали прибульці, але ж ти теж їх бачиш.

– Ми повинні їх урятувати.

– Це ж як ти собі це уявляєш? Підемо на них з лінійкою чи компасом?

– Не знаю. Але ми повинні щось зробити, – у світло–карих очах страх починав змінюватися відчаєм.

– Давай я їх сфотографую. Щоб хоча б були якісь докази для тих, хто буде їх шукати. Якщо їх будуть шукати, – останніх слів Антон вголос вже не промовив, щоб не засмучувати ще більше й так змарніле личко.

Добре, що його незмінний помічник у подорожах завжди був під рукою. Навівши різкість фотоапарата, він натиснув кнопку спуску. Чи йому привиділося, чи й справді при клацанні затвора прибулець спрямував свій погляд в їхній бік? Та вже за лічені секунди від корабля прямісінько у вікно трейлера рвонув потужний стовп сліпучого світла. А за мить хлопця поглинула темрява.