Частина 4
Опритомнівши, Антон не міг зрозуміти де він знаходиться і, де поділася Тоня. Очі поволі призвичаювалися до сліпучого сяйва. Кімната в якій він опинився була невелика, без жодних отворів чи дверей. Здалося нізвідки до нього наблизилася літня жінка.
– Як ти почуваєшся, дорогенький? – усміхнувшись, заговорила вона до нього.
– Дякую, добре. Як ми тут опинилися?
– О, це довга історія, принаймні для нас. Та ти зі своєю дівчиною тут випадково.
– Вона мені не дівчина, – спробував заперечити, підводячись, – ми лише сьогодні познайомилися.
– Але ти цього хочеш. Ти ж закохався в неї? Не дивуйся, все видно по очах, в закоханих вони палахкотять особливим сяйвом, – здавалося погляд поважної пані заглядав у самісіньку душу.
– Так, вона гарна і привітна, і дуже мені сподобалася. Але, якщо це не сон, то нас, здається, викрали інопланетяни. І замість побачення з нею, я вирушив з Вами у космічну подорож, а де вона гадки тепер не маю.
– Не хвилюйся, з нею все гаразд і нас ніхто не викрадав. Ми з чоловіком вже майже десять років приїздимо на цю галявину в надії, що вони почують нас і заберуть на свою планету.
– Почують?
– Так, вони чують і бачать нас, наші прагнення, наші наміри. Тому лише зрідка показуються. Але не для того щоб налякати, а щоб допомогти. Розумієш, у них на планеті я можу розмовляти, а ми з чоловіком від народження маємо вади зі слухом. Тут же зникають всі фізичні вади. Можливо, так впливає магнітне коло, а можливо, вони чарівники.
Жінка усміхнулася, побачивши як очі молодика ширшають від здивування.
– Так чи інакше, але вам ще не час, любі. Ваше місце не тут. У вас попереду довге щасливе майбутнє. Бережи її, – прошепотіла наостанок.
Вона простягнула до нього руку і злегка доторкнулася до скроні. Погляд Антона затягло пеленою, і він знову втратив свідомість. Та вже через мить отямився, посеред незнайомого парку, кохана була поряд, проте без свідомості.
– Тоню, – покликав стривожено Антон, – Тоню!
– Що сталося? Я знепритомніла? Де ми? – поволі розплющила повіки.
– З тобою все гаразд? Нас викрали. Розумієш, вони нас викрали. А потім повернули. Певно вирішили, що ми їх не потрібні. Поки що. А та жінка сказала…
– Коли ти встиг випити? – прищурила погляд Тоня.
– Розумію, тобі все здається дивним і мені також. Але, слухай, – він допоміг їй підвестися на ноги не перериваючи свою збивчасту розповідь. – Ми були в трейлері і я хотів сфотографувати інопланетян та мене засліпив промінь світла.
– Це я ще пам’ятаю.
– Так, а потім я опинився на їхньому кораблі. І там була літня жінка, яку ми бачили з чоловіком. Вона розмовляла зі мною.
– Що? Вона ж німа! Ну тобто, вона може розмовляти, але лише кінетичною мовою, – розповідь здавалася все дивнішою.
– Та ні, вона розмовляла, як ми з тобою – ворушачи губами. І сказала, що ми. Вона сказала, що…
Тоня дивилася на нього з не довірою та легкою поблажливістю.
– Аааа, незважай, певно мені наснилося.
– Та хіба ми спали?
– Нібито ні. Хоча здається це все суцільний сон. Але тоді де ми і що це за замок?
Антоніна прослідкувала за його поглядом і не повірила власним очам. Вони були вже не на галявині в селі Купище, а біля Підгорецького замку. Те, що це саме він, вона зрозуміла, бо бачила фото в буклеті тур фірми.
– Певно, потрібно піти й роздивитися куди нас занесло у цьому сні.
І молоді люди попрямували до замку, що моторошно й велично виблискував арковими вікнами у сяйві смолоскипів попереду.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!