Ілюзія між поглядами

Вона шукала його очі

Вона казала собі, що більше не шукає.

Що це випадково. Що просто дивиться навколо, як усі. Але кожного разу, заходячи в простір, де він міг бути, її погляд випереджав думки.

Вона шукала його очі.

Не свідомо — тілом. Наче всередині було щось, що пам’ятало його краще за неї саму. І кожного разу, коли вона знаходила його серед інших, серце зрадницьки стискалося.

Ось він.

Іноді він не дивився. І тоді було легше.

Іноді дивився — і тоді їй ставало ніяково.

Вона відводила очі першою. Завжди.

— Чому ти так дивишся? — питала вона себе. — Ти ж пообіцяла не шукати.

Але обіцянки, дані собі, найважче виконувати.

Одного разу їхні погляди зустрілися надто раптово. Вона не встигла сховатися. Не встигла зробити вигляд, що не помітила. Він теж.

Він дивився спокійно. Вона — ні.

Вона відчула, як обличчя зрадницьки теплішає, як руки стають зайвими, як з’являється це дивне відчуття — ніби її застали за чимось дуже особистим.

Вона швидко відвела погляд.

— Все добре? — запитала подружка, що стояла поруч.

— Так, — відповіла вона занадто швидко. — Просто задумалась.

Але вона не задумалась. Вона злякалась.

Бо коли він дивився, їй здавалося, що він бачить більше, ніж вона дозволяє. Більше, ніж вона готова показати.

— Чому ти червонієш, коли він дивиться? — тихо спитала подружка.

— Бо мені ніяково, — чесно відповіла вона.

— Але ж ти сама шукаєш його погляд.

Вона мовчала.

Це було правдою.

Вона шукала його очі, але не витримувала, коли знаходила.

Іноді їй здавалося, що він робить те саме. Ніби теж випадково дивиться саме туди, де стоїть вона. Ніби теж одразу відводить погляд, але трохи пізніше.

Ця затримка боліла.

Одного разу він заговорив.

Не про них. Не про минуле. Про щось зовсім нейтральне.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — відповіла вона, не дивлячись прямо.

— Ти як?

— Нормально.

Коротко. Без простору для продовження. Вона боялася, що якщо подивиться — знову стане ніяково.

Він помітив.

— Ти уникаєш мене? — спитав тихо.

Вона нарешті підняла очі. І одразу пожалкувала.

Бо він дивився уважно. Не різко. Не звинувачувально. Просто… по-справжньому.

— Ні, — сказала вона. — Я просто не знаю, куди дивитися.

Він ледь усміхнувся.

— У мене так само.

Вона видихнула.

— Тоді чому ти дивишся?

— Бо звик, — відповів він. — А ти?

Вона мовчала кілька секунд.

— Бо не навчилась не дивитися.

Він кивнув. Ніби зрозумів більше, ніж вона сказала.

— Я бачу, що тобі ніяково, — сказав він. — Я не хочу, щоб тобі було важко.

— А мені важко, коли ти не дивишся, — вирвалося в неї.

Вона одразу злякалась своїх слів.

— Вибач, — додала швидко. — Це було зайве.

— Ні, — відповів він. — Це було чесно.

Між ними знову повисла тиша. Але не порожня. Напружена.

— Я не писав тобі, бо думав, що так буде краще, — сказав він раптово.

— А я перестала писати, бо зрозуміла, що інакше не зможу піти, — відповіла вона.

Він опустив погляд.

— Але ми все одно дивимося, — сказав він.

— Так, — прошепотіла вона. — І це найгірше.

— Чому?

— Бо погляд — це надія, — відповіла вона. — А я більше не знаю, що з нею робити.

Він подивився на неї знову. І цього разу не відвів очей.

Вона відчула, як знову стає ніяково. Але не втекла. Просто стояла. Дихала. Терпіла.

— Якщо я дивлюся, — сказав він, — це не означає, що я обіцяю.

— Я знаю, — відповіла вона. — Але це означає, що ти пам’ятаєш.

Він нічого не сказав.

Вони розійшлися мовчки. Без крапок. Без рішень.

І з того дня нічого не змінилося. Вона все ще шукала його погляд. Він все ще іноді дивився. І кожного разу, коли їхні очі зустрічалися, їй ставало ніяково — але вона більше не тікала одразу.

Бо іноді найчесніше, що можна зробити, — це витримати погляд.

Навіть якщо він болить.