Ілюзія між поглядами

Майже всі прокидаються з відчуттям, що вже втомлені.

Не від конкретної справи — від самого факту, що знову треба жити день.

Вона відкривала очі й кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю. У цей момент світ ще нічого від неї не хотів. І це був єдиний по-справжньому чесний час доби.

Потім приходили думки: потрібно, треба, не забудь, будь нормальною.

— Ти знову мовчиш, — сказала подружка за сніданком.

— Я думаю.

— Про що?

— Про те, що я не встигаю жити так, як від мене чекають.

Подружка засміялася.

— Та ніхто нічого не чекає.

Вона хотіла відповісти, але не стала. Бо знала: чекають. Просто не говорять.

Майже всі усміхаються автоматично. Не тому що раді, а тому що так простіше. Усмішка — як пропуск. Без неї занадто багато питань.

— У тебе все добре? — питали її.

— Так, — відповідала вона.

І це «так» було найбільшою брехнею дня.

Вона не була нещасною. Але й щасливою — теж ні. Вона існувала десь посередині, де немає гучного болю, але є постійна тиша, яка давить.

У транспорті люди дивилися в телефони, ніби там було справжнє життя. Вона робила так само. Бо якщо подивитися навколо — можна випадково зустріти чийсь погляд. А погляди іноді питають більше, ніж слова.

Одного разу хтось поруч сказав:

— Я так втомився.

— Від чого? — запитала вона.

— Не знаю. Просто… втомився.

Вона кивнула. Це було знайомо.

Майже всі бояться бути тягарем. Бояться сказати: мені погано,

мені самотньо, я не знаю, ким хочу бути.

Бояться, що у відповідь скажуть: — Та не вигадуй.

— У всіх так.

— Пройде.

Іноді вона думала: а якщо не пройде?

Вона дивилася на людей у кав’ярні. Вони сміялися, говорили, планували. Але між словами завжди була пауза. І в тій паузі жило щось справжнє. Те, що всі намагаються не показувати.

— Ти колись відчувала, що живеш не своє життя? — запитав хтось одного вечора.

— Постійно, — відповіла вона.

— І що з цим робити?

Вона знизала плечима.

— Мабуть, хоча б зізнатися собі.

Майже всі відкладають себе «на потім». Коли буде час. Коли стане легше. Коли хтось дозволить. Але «потім» не має дати.

Вона йшла додому пізно ввечері й ловила себе на думці, що хоче одного — щоб хтось побачив її справжню. Не зручну. Не сильну. Не веселу. А просто живу.

— Ти ж сильна, — казали їй.

Вона втомилась бути сильною.

Майже всі хочуть, щоб хтось запитав не з ввічливості, а по-справжньому: — Як ти?

І щоб вистачило сміливості відповісти чесно.

Тієї ночі вона записала в нотатках: Я не знаю, ким я хочу бути. Але я знаю, ким більше не хочу прикидатися.

І це було маленьке, але справжнє зізнання.

Майже всі носять у собі подібні слова. Просто не всі наважуються їх почути.