Лінія вітру (Робоча назва)

Двигун старенької автівки, переробленого під спиртову суміш, востаннє чхнув і затих. Дарко кілька секунд сидів нерухомо, слухаючи, як із металевим клацанням остигає розпечений блок циліндрів. Навколо панувала густа, в’язка тиша, притаманна околицям Житомира, де прозорий лютневий ліс уже двадцять років як переміг асфальт. Крізь голі сплетіння гілок руїни проглядалися наскрізь — влітку зелень надійно ховала ці скелети.

Він витер обличчя рукавом, розмазуючи конденсат та дорожню кіптяву, і подивився на те, що колись було метеостанцією. У 2035-му сюди прилетіло щось важке — будівлю буквально розкололо навпіл. За наступні двадцять один рік дощі та морози завершили роботу артилерії. Смоківська станція тепер нагадувала не споруду, а вибілений вітрами кістяк велетенської істоти, порослий бурим замерзлим мохом та тонкими різками молодих беріз, що проросли прямо крізь тріщини в бетоні.

Дарко штовхнув дверцята. Ті жалібно заскрипіли на перемерзлих петлях. Тік... тік... тік... Дозиметр на ремені відгукнувся ліниво. Радіація тут більше не була вбивчим невидимим вогнем, як у перші роки після 35-го. Тепер це був лише неприємний, в’язкий фон — нагадування про те, що земля все ще пам’ятає удари.

Чоловік підійшов ближче, переступаючи через іржаві залишки огорожі, які майже повністю пішли в розмоклий ґрунт. Центр управління, де за архівами тридцятих років могли ховатися карти ураження, перетворився на суцільне місиво. Перекриття верхніх поверхів обвалилися всередину, поховавши під собою все: термінали, паперові дублікати, сейфи.

Дарко посвітив ліхтарем у провалля, де раніше був вхід до підвалу. Там стояла чорна вода, присипана по краях крихкою крижаною кашею, а шматки арматури переплелися в такий вузол, що без динаміту туди було не попхатися. Хмара пари від його дихання на мить перекрила промінь світла.

Він зітхнув, щільніше застебнув комір куртки, захищаючись від сирого протягу, і дістав рацію.

— «Крилатий», я «Верес». Як чуєш? Прийом.

За мить ефір ожив. Крізь тріскіт статичної електрики пробився хрипкий, але знайомий голос:

— Чую тебе, друже. Ну що там, знайшов наш «квиток» у чисте життя? Кажи, що так, бо я вже забув, як виглядає нормальна вода. Прийом.

— Відставити карти, Андрюхо, — Дарко провів рукою по шорсткому, крижаному бетону. — Тут усе. Станцію «склало» ще в тридцять п’ятому, а до сьогодні вона просто догнила. Всередині суцільний моноліт із цементу, іржі та льоду. Якщо там щось і вціліло, то дістати це можна хіба що зубами.

— Дідько... — у рації почулося важке зітхання. — А я сподівався, що старі метеорологи були запасливими. Сильно фонить?

— Та ні, ледь цокає. Жити можна, а от шукати тут нічого. Весь архів похований під руїнами. Ми запізнилися років на двадцять, командире.

— Ну, принаймні спробували, — голос Андрія пом’якшав. — Вертайся. Дорога на Смоківці зараз — самі ями та коріння під талим снігом. Не затримайся до сутінків, сам знаєш, хто там зараз вештається. Чайник уже поставив. Нещодавно пакунок у каравану виторгував. Давай, чекаю.

— Зрозумів. Виїжджаю.

Дарко востаннє глянув на мертву станцію. У променях блідого призахідного сонця 2056 року вона здавалася не об’єктом, а пам’ятником світу, який вони назавжди втратили двадцять років тому.