Гість

Я раптом зрозумів, що все відбувалося насправді, і від цього відчув дивне полегшення. Мені варто було відразу прийняти реальність того, що трапилося вночі.

Спочатку я щосили намагався раціоналізувати те, що пережив. Я не довіряв собі — своїм очам, вухам, — намагався зрозуміти, чи не було це результатом перевтоми, стресу, але все було надто реальним, не схожим на сон чи марення. Після довгих і даремних годин, проведених в інтернеті в пошуках схожих випадків, я зневірився, бо, насправді, деякі користувачі ділилися подібними історіями, та жодна з них не була саме тим, що пережив я. Хотів зателефонувати друзям, пригадую, як нарешті дочекався восьмої години ранку і осмілився вийти зі спальні, аби взяти мобільний, але зупинився, вже тримаючи його в руці, бо не міг уявити, як розповідатиму про таке. Тоді я просто поклав телефон на столик, даючи собі обіцянку тримати гаджет поруч наступного разу.

Думаючи про «наступний раз», я відчував, як наді мною навис страх від усвідомлення, що все має повторитися. Незважаючи на нестерпну втому через жахливий брак сну та очікування тих самих, а може, й гірших подій наступної ночі, я все ж знайшов залишки здорового глузду і зателефонував батькові.

— Привіт, сину! — завжди бадьорий голос тата на секунду навіяв мені впевненості, однак картини з попередньої ночі миттю повернулися.

Минулої ночі я прокинувся від кроків. Якийсь час лежав із заплющеними очима, відмовляючись вірити в те, що чув. Таке зі мною траплялося рідко, але це було одне з тих пробуджень, коли мене миттєво охопив страх. Насправді — жах. Мене наче холодною водою облили, серце несамовито калатало, я помітив, що почав дихати тихіше, і від цього ставало ще страшніше. Кроки були гучні й швидкі, щось бігало в моїй спальні — щоразу, коли вони лунали близько до ліжка, на кілька секунд стихали. Лежачи з міцно заплющеними очима, я чітко розумів: воно поруч, прямо біля мене, воно дивиться. Я затамував дихання і прагнув почути будь-що, окрім кроків, особливо коли воно було так близько, але тоді кімнату сповнювала лише тиша. Здавалося, воно навіть не дихає.

— Ало?

Я геть забув, що зателефонував батькові.

— Так, ем… Привіт, тату.

— Як справи?

Я ковтнув слину — як завжди, коли мені було страшно. Паралізуючий тваринний страх досі володів мною.

— Я… Кхм, добре, добре… — я знав, що хотів запитати, але не знав, як саме. — Тату, а слухай… Тобі ніколи спросоння не… ввижалося щось дивне?

На тому кінці повисла пауза.

— Що ти маєш на увазі?

На мить я подумав розповісти йому всю правду. Зібрався з силами, звинуватив себе, що не підготувався належним чином до розмови. Прокашлявся, аби звучати настільки впевнено, наскільки мені дозволяли спогади, що вже остаточно мною керували.

— Я… Я скажу, як є. Минулої ночі тут щось трапилося. Я чув…

Батько мовчав, потім перепитав із ледь вловимими нотками роздратування:

— Що ти чув? Кажи прямо.

Сказати? Перед внутрішнім зором виникло те, що я бачив, у що спочатку не хотів вірити. Тієї ночі кроки продовжували лупотіти в моїй кімнаті, я був остаточно паралізований страхом і не наважувався відкрити очі. Думки мене зрадили: замість того, щоб упевнено розплющити очі й засвідчити те, що було присутнє біля мене, я раптом подумав, як далеко від сусідів розташований цей будинок. У разі, якщо це грабіжники — я був абсолютно безпомічний. Але ж… Грабіжники щось говорили б. Грабіжники не пхалися б до моєї спальні. Вони б дихали, я б це почув. Грабіжники б…

Раптом кроки кинулися в бік дверей, і від різкого звуку їхнього відчинення я здригнувся. Потім двері стукнули вдруге. Я мовчав у слухавку і пригадував, як почав думати про Бога, слухаючи, як на мить щось побігло моїм коридором до кухні. Швидкі, гучні й глухі звуки кроків, що нагадували біг босоніж. Я наважився відкрити очі: крізь скло дверей було помітне світло з кухні. Здригнувся втретє, коли почав лунати звук розбитого посуду.

— Зможеш приїхати?

На годиннику була майже шоста. Відразу після роботи батько вирушив до мене. Коли він опинився в будинку, мені стало спокійніше — було приємно бути не самому. Ми сиділи за столом, я ледве знайшов уцілілу чашку і налив батькові кави, від якої він ніколи не відмовлявся, навіть увечері.

— Сину… Може, нічний параліч? Ти ж зна…

— Знаю, знаю! — я дещо грубо перебив батька. — Я чітко пригадую, що відтоді не спав. Якби це був параліч, я б заснув, погано пам’ятав би деталі. Я знаю про параліч, зі мною це кілька разів траплялося. То був не «бісів» параліч.

Батько дивився на мене стурбовано, але я бачив в його очах розуміння. У той момент я відчув безмежну вдячність за те, що він вірить. Або ж мені лише хочеться так вважати.

— От що… — після поміркованих роздумів продовжив він. — Мамі скажемо, що дивитимемося футбол.

— Ти не повинен…

Та батько не приймав заперечень.

— О котрій, ти кажеш, це трапилося?

— Коли… коли воно зникло з… — я кинув погляд у кут, де побачив ту істоту минулої ночі. — Я… Я якийсь час ще стояв на місці, а потім пішов перевірити вхідні двері, чи вони зачинені. Потім сходив у ванну, вмився, знову до кухні… Прибрав безлад із підлоги і лише тоді глянув на годинник — була четверта ранку.

— Отже, під ранок?

— Десь так.

У голові знову ожили ті кроки. Я, будучи вже зовсім не маленьким хлопчиком, укотре зловив себе на відчутті вдячності до батька за те, про що ніколи не наважився б попросити.

Розклавши крісло у спальні для батька (бо більше в цьому малому будинку й не було де спати, окрім мого ліжка), я ліг і відчув, яким виснаженим був. Ми ще продовжували говорити: тато розповідав про роботу, я — про навчання, ми навіть посміялися, пригадуючи дитинство. Ще кілька годин тому я б нізащо не повірив, що сміятимусь і що спогади про те, що минулої ночі було в моїй кухні, на якісь секунди відійдуть на другий план. Я ще намагався підтримувати діалог, але тіло брало своє — очі почали злипатися.

Як і минулого разу, зі сну мене витягли гучні звуки, однак це були не кроки. Чи радше — кроки, але не поруч. Цього разу я майже відразу розплющив очі й побачив те, що налякало мене не менше, ніж минулої ночі. Світло у спальні було вимкнене, але я розгледів батька, який стояв під стіною біля дверей, крізь скло яких слабко лилося світло з кухні. Батько тримався за ручку, ось-ось мав відчинити двері. На мить шум із кухні припинився.

Дивлячись на батька, чий погляд був прикутий до вузенької щілини ледь відчинених дверей, я дорікав собі, що ми навіть не мали при собі жодних предметів для самозахисту. А потім у сутінках кімнати мені вдалося розгледіти невеликий розкладний ніж у його руці.

Я тихо встав із ліжка, підійшов до дверей. Батько кинув на мене насуплений погляд, у якому читався намір, але й… Це був не просто страх. Можливо — сильне бажання дізнатися, що саме в кухні.

— Це воно, — мовив я пошепки.

І саме тоді шум відновився: кухонні стільці падали на підлогу, пролунав один особливо гучний удар — мабуть, стіл. Я, як і батько, розумів, що потрапити до кухні без відчинення вхідних дверей неможливо, навіть через вікна, яких у тій кімнаті взагалі не було. Єдиний спосіб — пройти якимось чином повз нас. Але я знав: тому, що нині господарювало в моєму будинку, не потрібно користуватися дверима чи вікнами.

— Не варто… Давай просто перечекаємо, — я намагався відмовити батька від виходу в коридор, але він лише махнув головою й продовжив повільно відчиняти двері під звуки гупання та кроків.

Бачити поруч ще когось, хто також стає свідком того, через що я пройшов минулої ночі, приносило дивне вдоволення, однак страх швидко витісняв ці відчуття.

— На рахунок три ми різко йдемо до кухні, зрозумів? — я бачив у батьковому погляді готовність. Він сильніше стиснув ніж і підніс його десь на рівень грудей.

Я кивнув.

— Один.

Мені здалося, я помітив легке тремтіння руки, якою батько міцно тримав ніж.

— Два.

На секунду я замислився, чи чув раніше в батьковому голосі страх.

— Три.

Він різко відчинив двері й кинувся коридором до відчинених дверей кухні. На мить я застиг на місці, та вчасно переборовши страх, рушив за ним, опинившись на два кроки позаду.

Наступне, що я побачив, — це вираз шоку на обличчі батька. Я наздогнав його, і в момент, коли ніж випав із його руки, я побачив, що стояло в дальньому куті кухні.

Дивлячись на високу сіру фігуру, я усвідомив, що віддалено вона нагадує людину: дві тонкі ноги, довгі руки, що висять майже до підлоги, але на місці обличчя…

Раптом усю мою голову пронизав жахливий біль, від якого почало нестерпно дзвеніти у вухах. Біль затуманив думки, зробив зір розмитим. Я намагався дивитися на істоту, напівзаплющеними очима хотів побачити її рот — здавалося, воно говорило. Воно прагнуло щось мені повідомити, але де ж його рот, де ніс, де очі… Я впав на коліна й схопився за скроні — здавалося, мозок ось-ось вибухне. Сяк-так спромігся підняти погляд на батька, який повільно відступав назад і спиною вперся в стіну.

— Ні, ні, цього не може…

Саме тоді я наче збоку побачив, як підібрав із підлоги ніж і наступної миті кинувся на власного батька. Я чув, як істота наказувала мені, обіцяло, що після цього шум мине. Я понад усе хотів позбутися того реву — звуку найгучнішого двигуна, який пронизував мій мозок. І лише коли ніж, який тримала моя рука, опинився в шиї батька, я почав усвідомлювати, що насправді цей шум складався з голосів. Сотні тисяч голосів — вони всі плакали, кричали, благали про щось. Раптом я зрозумів: вони всі — частина цієї істоти.

Разом зі мною.

Разом із моїм батьком, що впав на підлогу, тримаючись за глибокий розріз на шиї від мого удару.

Голоси продовжували свій плач, істота наблизилася до нас. Воно нахилилося над тілом мого безпорадного батька, який відчайдушно тримався за життя й дивився на створіння, що було зовсім поруч, намагаючись щось сказати. Я бачив, як довгі сірі пальці торкнулися його шиї. У моїх вухах стояв звук кількох стадіонів, де вболівальники кричать про допомогу. Серце несамовито билося, але ті пальці лізли в батькову рану. Я знову почав намагатися розгледіти обличчя створіння, але що довше вдивлявся, то нестерпнішим ставав головний біль. Я не мав сил стояти й рухнув на підлогу поруч із тілом батька, який відчайдушно намагався відштовхнути сіру руку істоти, що вже просунула пальці в рану. Я опустив погляд: з мого носа тонкою цівкою текла кров, що змішувалася з кров’ю з рани батька. Він видавав лише булькотіння й відчайдушно намагався витягнути тонку сіру руку істоти зі своєї шиї, але сили покидали його.

На мить у мене трапився проблиск свідомості. Розуміння того, що я накоїв, пробилося крізь стіну головного болю й армію плачучих голосів. Коли рука створіння повністю занурилася в роздертий поріз, а батькові очі закрилися, я раптом зрозумів, що голоси стихли. Натомість з’явився зовсім інший звук. Він лунав не в моїй голові, а ззовні — прямо від істоти, чию голову я досі не міг розгледіти через осліплююче срібне сяйво, що йшло з місця, де мало б бути обличчя. Це було клацання — мокре, ледь вловиме, яке віддалено нагадувало звуки сарани чи цвіркунів. І що глибше воно лізло в рану — тим частіше лунало те клацання.

Воно використало мене.

Воно змусило мене… Я підвів… Заманив сюди власного батька.

Створіння продовжувало лізти глибше в його шию, шкіра рвалася, татів одяг повністю просочився кров’ю.

З черговим титанічним зусиллям я вкотре спробував розгледіти обличчя істоти й з жахом усвідомив, що тепер я можу розрізняти риси. Я почав упізнавати…

Воно дедалі більше нагадувало мого батька.

В один момент біль у голові сягнув апогею, перед очима пішли чорні кола, і я втратив свідомість.

Я прокинувся під ранок. Батько сидів у кріслі, яке я розклав учора ввечері.

Він дивився на мене з відсутнім виразом обличчя, а потім, ледве рухаючи губами, видав:

— Нам потрібно показати все мамі!