Країна в масці

Список приміток:

1 – Король або королева – в Мальторі це єдиний, абсолютний і непохитний правитель держави. Будь яка критика заборонена. Неповага, непокора, сумнів – карається. Монарша особа вважається тінню Бога на Землі, вважається святим символом нації. Нині титул тримає королева Маргарі VI.

2 – Провінційне місто на півночі Мальторського Королівства, знаходиться в 59-и км від кордону з Кальтлендською Республікою. Населення за офіційними даними на 1970 рік – близько 50 тисяч людей.

3 – Збройні Сили Мальтору.

4 – Головний законодавчий орган Мальтору. Парламент складається з трьохсот сенаторів. В країні діє однопартійна система, всі сенатори є членами «Золотої» Партії (ЗП).

5 – Одноразова праця гуртом для швидкого виконання великої за обсягом роботи.

6 – Син. «Трущоби».

7 – Не проводилась з 1901 р.

8 – Незмінна більше 50-ти років.

9 – в Мальторі – це головна та єдина релігія, догматів якої, зобов’язані дотримуватись всі. Проступок перед вченням прирівнюється до державного проступку, а тому в Королівстві суд поділений на два види: цивільний та церковний.

10 – Священники діляться на 2 стани – біле та чорне духовенство. Біле – виконує функції звичайних священників: працює з населенням, проводить обряди, тощо. Чорне – де-факто виконує функції надзору, захисту та має право на зброю, адже по догматам ліквідація єретика – служба Богу. Окрім того слідкує за виконанням церковних вироків, починаючи від громадських робіт (на користь вчення) закінчуючи тортурами в храмових катакомбах.

11 – Син. «Єресь», «гріх».

12 – Іронічна назва «білого» священства.

13 – Давньомальторська мова, на якій написана більша частина священних текстів. В даному випадку переклад: «Ім'ям Світла, що в нас».

14 – Головна священна книга Істинного Вчення.

15 – Народна назва монет дрібного номіналу.

16 – Ульберт Джуліан Лейдс (1889-1931) – один із найвідоміших мальторських письменників «нового» періоду. Його твори вивчаються в усіх навчальних закладах Мальтору, і не тільки. Найвідоміші твори: «Чорна хуртовина» (1921), «Зачарований туман» (1927), «Зоряні пісні» (1930). Помер від туберкульозу (офіційна версія); прийняв отруту за вимогою уряду, через «антиурядові висловлювання».

17 – Юліан Ліндс Тейгер (1821-1889) – дуже відомий мальторський драматург «нового» періоду. П’єси Тейгера мають успіх у світових театрах і вважаються класикою. Найвідоміші п’єси: «Час твоїх очей» (1861), «Перст божий» (1864), «Тільки ми» (1875).

18 – Масові урядові рейди по літературним клубам, видавництвам та друкарням з ціллю вилучення та знищення забороненої літератури. Окрім літератури, на примусові роботи було вивезено тисячі людей, але точні підрахунки неможливі. Подібні рейди проводяться час від часу.

19 – Часовий відрізок, який виділяють історики: Високі століття – XV-XVIII ст.

20 – в Мальторі, приставка «О» перед прізвищем, означає приналежність людини до класу дворян-аристократів.

21 – Внутрішня оборона Мальтору або ВОМ – офіційна назва міністерства, яке слідкує за порядком в країні, всі жандарми відносяться саме сюди.

22 – Королівська таємна канцелярія або КОК – мальторська таємна поліція, яка займається особливими випадками порушень: тероризм, екстремізм, корупція, повстання, тощо.

1.1

Що робить нас патріотами? Любов до країни? Чи страх, що станеш чужим у власному домі? Я люблю таке формулювання: «Країна, що стала нашим домом». Вона прийняла нас, а ми приймаємо її, такою яка вона є. Чи може бути патріотом – це чинити на благо свого дому, навіть коли в очах рідних, знайомих та навіть у власних – ти стаєш чудовиськом. Мабуть, судячи з цієї логіки чинять жандарми коли розганяють натовпи… Можливо патріотизм – це віра в те, що ти своїми діями здатен принести користь своїй країні, співвітчизникам, партії, королеві(1) . Початок весни ознаменував епоху, коли кожен мальторець повинен відповісти на питання, що для нього патріотизм. Почалась війна… Війна, справедливість якої не повинна піддаватись сумніву, бо така воля королеви, а значить і всіх нас.

В квітні почалась війна. Я відчуваю змішані почуття з цього приводу. Про це трублять у всіх газетах, на телебаченні, на плакатах, де б ти не був. Наше місто далеко від фронту, але навіть тут відчуваються мілітаристські настрої. Багато де вже розвернулися пункти, де молоді люди можуть записатись добровольцями. Їм обіцяють хорошу платню, славу, а головне вони виконують свій обов’язок перед Батьківщиною та Королевою. Дехто з мого випуску вже приміряв військову форму, вони кажуть, що відправляться вже скоро. По радіо передають, що зав’язались перші бої, але спротив ворога вдається подавити. Наша держава захищає себе та свої інтереси, а тому королева прийняла рішення нанести завчасний удар. Її величність особисто повідомила про це по радіо і її виступ були зобов’язані почути всі. Пам’ятаю цей момент, тоді в нас йшов урок патріотизму. Вчитель, ледь не заплакав від гордості, що переповнювала його. Він сказав, що всією душею заздрить нам в тому, що саме на наше покоління випали такі вирішальні події і ми зможемо вплинути на них, заради всіх кого ми знаємо та заради вітчизни. Мій випуск відбувся от-от. Батьки не дивлячись на далеко не найкращу фінансову ситуацію в сім’ї розщедрилися на новий костюм, хоча батько вважав, що костюм мого старшого брата теж підійде. Він сказав тоді: «Такому йолопу як він підійде старий костюм, тим паче його брат одягнув його всього раз! Нуль в усьому! Навіщо такому телепню як він взагалі костюм?!», але мама вмовила його купити новий. Я відчуваю, що для молодшого – нового костюму точно не буде, а цей я одягну хіба ще на свої похорони. Наш випускний танець як і годиться був присвячений солдатам, які захищають нас в небі, на морі та на суші. Прямо на випуску нас усіх запросили до славетного мальторського війська, яке «…Громить ворогів на усіх фронтах…» Дівчат запросили теж, але у санітари. Багато хто повівся на ці гасла та записався. Я не в їх числі. Я боюсь, я боюсь навіть власного майбутнього не кажучи вже про «захист Батьківщини». Так, Альбус Грейт, не надто успішний випускник 6-ї школи міста Тельбус(2) , поганий син, мало кому товариш – знову став розчаруванням батька, але мені не звикати.

Багатоповерхівки здіймалися до небес. Скло вікон відбивало сонячні промені назад у небо, хоча це не рятувало від спекоти, що пробирала до кісток. По небу ліниво плили хмари від безтурботності яких хотілося стати однією з них, але реальність і гудки авто повертали погляд назад, на землю. Внизу багатоповерхівки не виглядали такими могутніми. Скрізь, куди падав погляд можна було побачити королівську чистоту. Так вони це називають. Головні вулиці були дійсно чистими, за цим слідкували жандарми, але пройди провулком і побачиш справжнє місто. Звичайно ж це не стосується так званих «високих» районів, де живуть ті, хто «існує» трохи по-іншим законам. По тротуарам тягнулись люди, як і хмари вони йшли досить лінивим темпом, однак ніяк не так безтурботно. Кожні декілька кварталів можна було зустріти жандармів з дубинками та пістолетами. Згідно уставу вони повинні вітати громадян, але звичайно ж, вони цього не роблять. Натомість «маски», як їх називають, проводять кожного недовірливим поглядом, можливо, вони підозрюють в кожному, що той революціонер, хоча й вони ненавидять це слово та подекуди кажуть «повстанець», але найчастіше ці, на їх думку нелюди, ними називаються «51-ші», бо саме ця стаття відповідає положенню законодавства про смертну кару. Вибір цієї назви цілком логічний, бо ані революціонерів, ані повстанців в нашій «славній» державі не було і бути не може, а той хто вважає інакше і є 51-м. Не погодитись з положенням королівської партії складно, інакше як найлегше покарання можеш отримати декілька тумаків дубиною під дих, щоб подумати над своєю думкою. Цікаво те, що всіх все влаштовує. Нелюди тормошать і заважають нам. Як можна не вірити в партію та королеву? І так зрозуміло, що нічого не зміниться і більше того – це найкраще, що може бути. Партія та королева – це наші непорушні, священні символи в які повинні вірити всі мальторці від малу до велика. Священні закони королеви захищають нас від зовнішнього і внутрішнього ворога, навіть в тих випадках коли ми і є тими самими ворогами. А благословенний обов’язок кожного стати на захист партії, королеви та її законів, хоча я не заслуговую на таку честь ні в силу віку, ні в силу мною ненависного боягузтва, хоч і не можу нічого з ним вдіяти. Кожен з нас народився тут, а тому будь добрий любити Батьківщину такою яка вона є. Батьків як і Батьківщину ми обрати не можемо і залишається лише або прийняти таке положення справ, або просто зникнути.

Поринувши в свої думки я проходив квартал за кварталом по літньому, але не зовсім квітучому, скоріш сірому місту з відчуттям відчуженості. Зненацька я почув крик та відчуття, що мене хтось досить грубо схопив за сорочку позаду. Мене потягнуло назад і я зробив декілька кроків, зупинившись поряд зі стовпом нічного ліхтаря. На стовпу був плакат із зображенням королеви, де в лівій руці вона тримала меч, опущений вниз, а праву руку піднімала вгору на фоні сотень і сотень солдат. Напис на плакаті говорив «Життя за її величність!». Через секунду на місці, куди я повинен був пройти пронеслась машина, а за нею ще одна і ще. Вони не закінчувались і здавалось навіть б не подумали зупинятись чи збавляти швидкість. Поряд стояв натовп таких же перехожих, деякі з яких подекуди кидали погляд на мене. Я відчув, що мою сорочку відпустили і розвернувся. Навпроти мене стояв жандарм. Він виглядав так само як і всі інші. Чоботи, темно-сині штани з наколінниками, робочий пояс з дубиною, пістолетом й іншим приладдям в тому числі з наручниками. Під стать штанам, його куртка була того ж кольору, як і протиударний жилет з численними карманами, де біля правого плеча шипіла рація. Я поглянув на руку, якою він мене схопив, рукава були закочені, наскільки я знаю, це максимум, що їм дозволено робити з формою. На правому рукаві висіла темно-червона пов’язка із зображенням білого соколу, а на обличчі – маска з чорними окулярами та шоломом. Не дивлячись на показну грізність з огляду на літню спеку, їх уніформа виглядали кумедно. Хоча коли я усвідомив, що сталось мене забавило скоріше те, що це аж занадто схоже на ту саму благодійну пропаганду жандармів. «Добрий жандарм рятує дітей!» чи «Злодію не вберегтись від руки правосуддя!» і так далі. Декілька секунд він дивився на мене, поки за моєю спиною продовжували нестись автомобілі, несучи хоч якусь прохолоду від якої я отримав несказанну насолоду. Далі він промовив досить очікувану фразу: «Дивись куди йдеш, йолоп.» Його голос, звучав низько, а маска на обличчі придавала ще більшої грубості. Не знаючи, що йому відповісти я хотів промовчати, однак не відповідати жандарму велика неповага, тому я видавив з себе: «Пробачте, сер, буду обачнішим, – та підняв погляд подивившись йому в очі, хоча на їх місці як я вже згадував були окуляри, не очікувавши, що я взагалі йому щось відповім або розглянувши в мені щось, він відповів через декілька секунд, допоки машини продовжували проїжджати за моєю спиною, – Ти прямо як я в молодості… Все плаваєш у своїх думках. Хоч іноді з них вилазь, вони до добра не доведуть». Закінчивши, незнайомий жандарм зробив декілька кроків в сторону і я кивнув.

Нарешті, коли світлофор показав знак з червоною рукою з боку машин, ті зупинились. Всі перехожі змогли перейти дорогу. Багато з цих машин були іноземного виробництва, але їх ввіз був дозволений, хоча й були наші. Машини мальторського виробництва не були найкращими, але складали дійсно достойну конкуренцію іноземним. На деяких машинах були знаки «К» – знак королеви, що показував статус власника машини. Він працює на державній посаді. Машину з таким знаком не могли зупинити без серйозної причини, окрім перевірки документів. Але зазвичай жандарми знали всі машини з цим знаком, а тому майже ніколи не зупиняли їх. Були також авто зі знаками «В», їх було набагато більше, аніж минулих. Ця буква по-суті не дає ніякого статусу. Наклеїти може будь хто, щоб підтримати партію та наші війська, що б’ються в Кальтленді. Були звісно і машини жандармів, але їх можна було побачити заздалегідь. Мигалки, чорні номери з білими буквами, часто броньові пластини.

Перейшовши дорогу я попрямував далі. Я повертався з тельбуського медичного коледжу. Це було єдине місце, окрім вже зовсім недолугих закладів та армії, що могло прийняти мене з моїми не найкращими балами. Не тому, що я непогано розбирався в біології, що навіть правда, а тому, що це було єдине місце, де могли допомогти батькові зв’язки. Мій батько – лікар, вже на пенсії, однак навіть зараз він користується повагою. Щоправда він був не занадто радий, коли мати запропонувала подати документи саме сюди. Перш за все через страх того, що син поважного лікаря буде фельдшером середньої якості та з натяжкою середніми балами, але мама вмовила його дати добро. Тільки вона могла знайти до нього підхід. Ніхто з нас – трьох братів, ані тітка Сільвія, не могли вмовити його, коли той чогось не хотів. Він дійсно був впертий як осел, особливо, коли стукав кулаком по столу і кричав «Буде по-моєму, або ніяк!». Ми всі любили батька – це правда. Не дивлячись на гнів він умів по-своєму підтримати або дати гарну пораду, коли ми дійсно маємо потребу. Окрім того саме на його плечах лежить благополуччя всієї родини. Всі ці роки працюючи лікарем, хоч і поважним, але отримуючи далеко не найкращу зарплатню він приносив основний дохід сім’ї та кормить трьох синів. Ми поважаємо його і це наш обов’язок, адже перш за все батько голова сім’ї і це наші традиції… Традиції мальторців. Однак іноді так і хочеться сказати йому, що він себе поводить як останній покидьок. Особливо тяжко було тоді, коли ти приносиш погані новини або отримуєш проступок. Чи то в школі, чи то від інших дорослих, які на тебе пожалілись. Його гнів можна порівняти з божевіллям дикого бика, який замість рогів б’є ременем. Мати, не враховуючи молодшого та старшого братів, була єдиною відрадою. Мабуть, якби не вона, то і батько, і ми вже давно б збожеволіли в безкінечних чварах, адже всіх нас, навіть батька, не можна назвати зразковими. Вона вміє заспокоїти та вмовити тата. Пояснити молодшому брату, підбадьорити мене та як і батька заспокоїти Івара, мого старшого брата, який в багато чому перейняв характер батька. Щодо братів… Без них я б не зміг стати, тим ким я є. Можливо, мій дах вже б давно поїхав далеко і, очевидно, надовго. Молодшому – Дену, всього 15, ще навчається, подекуди навіть краще за мене. В нього є невеликі проблеми зі здоров’ям, але він майже впорався з хворобою. Він точно відповідає значенню слів «малий бешкетник», як правило, ці слова звучать в більш хорошому сенсі. Івара я вже згадував, раніше його серце було більш м’яким, але з віком він став все більше походити на батька, однак серце в нього все одно не таке черстве як у нього. Не дивлячись на вмовляння матері він пішов по військовому шляху. Ще до війни, коли він закінчив школу, то вирішив подати документи в Королівську Військову Академію імені Короля Леонтія І, де здав всі вступні екзамени чуть не на відмінно. Івар знав про заперечення батьків, коли він розповість, а тому готувався не афішуючи цього і коли прийшов час, то подав документи мовчки, нікого не запитуючи, тим самим поставивши батьків перед фактом. Ми з Деном знали про його намір, але нічого не розповіли. Коли батько дізнався про все, то відбулася, думаю, найбільша сварка, яку я коли-небудь бачив. Навіть мати тоді не змогла достукатись ні до кого з них. Молодший, намагаючись зупинити божевілля, яке відбувалося тоді, випадково проговорився про те, що ми з ним знали про намір брата і батько накинувся ще й на нас. В його очах це була неповага вселенського масштабу. Тільки коли матері стало погано все нарешті закінчилось. Івар не відмовився від вступу, але пообіцяв більше нічого не приховувати. Зараз він вже офіцер та не так давно поїхав у «відрядження» до Кальтленду разом зі своїм підрозділом. Нам всім було важко, коли він повідомив про це, навіть не дивлячись на виконання обов’язку перед Батьківщиною. Івар – надіюсь у тебе все добре…

Все ближче підступаючи до свого дому я відчував тривогу. Я вийшов на вузьку вулицю, де монолітно з обох боків виростали п’ятиповерхові будинки. На обочині були припарковані бюджетні автомобілі. Навпроти мого під’їзду стояла наша старенька легкова машина вітчизняної моделі Кларк – батько як і майже завжди був вдома. Величезний годинник, на одній із будівель показував близько половини першого, Ден був ще в школі, а значить вся батькова увага буде прикована до мене. Я зайшов у під’їзд і почав підніматись. На сходах ліниво дрімала Варвара, кішка нашої сусідки Леї. Вона так безтурботно спала, що я почав трохи заздрити, проте не хотів тривожити її сон. Проходячи повз площадку другого поверху в коридорі я зустрів хазяйку кішки. Привітавшись з нею я продовжив свій шлях. Відкривши двері нашого дому на третьому поверсі пройшов в коридор. Було тихо, однак навіть в цій тиші можна було вловити напружену атмосферу. Судячи по тихим звукам, що доносились з кухні мати мила посуд, а батько, був впевнений, читає газету, очікуючи мого приходу. Я роззувся та пройшов ближче до кухні. У відповідь на ці звуки можна було почути шелест паперу – батько відклав газету.

– Альбус, ти повернувся? – як і завжди батько говорив чітко та впевнено, можна було б навіть сказати авторитетно.

– Так, я вже вдома, – я пройшов ближче та встав перед проходом на кухню, дивлячись на сидячого за столом батька та кинувши погляд на чашку з чаєм, який він п’є, – У вас як справи?

– Від ранку нічого не змінилось – поправивши окуляри він взяв чай, відсьорбнув та поставив на назад. Кивнувши, на сусідній стілець продовжив, – Присядь, поговоримо.

Пройшовши та сівши навпроти нього я поглянув як мама миє посуд та час від часу, непомітно, кидає погляд на мене. Поглянув на батька і він зловив мій погляд, а далі продовжив:

– Краще розкажи як справи у тебе? Був сьогодні в коледжі? Як вступні?

– Справи непогано, – згадав, що ледь не потрапив під машину, але вирішив промовчати, щоб не хвилювати маму, – Прийшов вчасно не переживай, екзамен пройшов непогано і на більшість питань відповів, склав на 72 бали, а прохідний 51, – закінчивши помітив легку посмішку мами.

– Добре, я очікував гіршого… Може вийде з тебе фельдшер, а там якщо буде все гаразд піднімеш категорію, може й сільським лікарем станеш, – проговоривши останню фразу він по-доброму посміхнувся. Коли він жартує, то все добре. Не важко було б здогадатись, що його лють була б дуже страшною, якби я, як його син, навіть не склав вступного. Я відчув полегшення та ніби камінь з душі, коли усвідомив, що все добре, а тривога щезла. Мої сімдесят два бали не найкращий результат, думав, що батько буде незадоволений ним, проте все обійшлося.

Посміхнувшись я відповів:

– Надіюсь ви праві, – після недовгої паузи продовжив, – Не було новин від Івара?

– Поки ні, але коли прийде – дізнаємось перші, – відрізав батько.

Далі розмова перейшла у звичне русло. Мама пораділа за мої успіхи і всі ми почали обговорювати буденні справи, намагаючись оминати тему війни та Івара, думаю це болюча тема для кожного члена родини. Випивши чай, пройшов у свою кімнату. Наша квартира була не надто великою. Раніше ми жили в маленькому приватному будинку, але за роки служби лікарем, батько наскладав та за підтримки благословенної королівської влади зміг дозволити собі цю невелику за розмірами, але затишну квартиру поближче до міста. Кімнат досить багато, як для квартири: маленька кухня, ванна кімната, маленький коридор перед виходом, прихожа, яка використовується радше як спальня батьків і дві кімнати. Спочатку ми з Деном спали в одній, а Івар один в іншій, але після його від’їзду я переїхав в колись його кімнату. На свій розсуд переобладнавши інтер’єр з’явилась моя хоч і невелика, але кімната в якій я можу побути наодинці разом зі своїми думками. Мама як правило стукала перед тим як зайти, чого не скажеш про батька, але сказати йому щось – прояв неповаги. Пройшовши до своєї кімнати я рухнув в ліжко. Кімната виглядала звичайно. Невелике одномісне ліжко, маленький дерев’яний стіл та стілець, навпроти вікна, за якими можна попрацювати. Та шафа з моїми невеликими пожитками. Більшість меблів переїхали за нами з нашого старого приватного будинку та служить роками вірою та правдою. Якщо батько і брав щось із меблів, то як правило потримані. На стіні, справа висів плакат Івара із зображенням грізного солдата, що тримає автомат в руках на стволі якого прикріплений штик. Солдат з червоним прапором Мальтору на рукаві протикав червону істоту, схожу на демона, яка падала в щось на кшталт порталу з релігійних текстів. На плакаті був напис: «Воїнство Мальтору запхає… – нижче, – Демонів назад у пекло!» Я вирішив не відклеювати його, а залишити як є, адже це все, що нагадує про Івара і про те, що ця кімната колись була його.

Рухнувши в ліжко я дивився в білу стелю. День сьогодні був дійсно насичений, але події не думали закінчуватись. За декілька годин мені потрібно було відправитись на зустріч, на яку я очікував півтора тижні. Обдумуючи сьогоднішню зустріч в коридорі почувся шум. Спочатку стукіт, а потім розмову в якій зазвучали низькі голоси. Піднявшись я пройшов до дверей кімнати та трохи відкрив їх, прислухавшись. В коридорі було декілька низьких голосів, один з яких говорив:

– …Це штатна перевірка, в домі є ще хтось? – голос звучав твердо, але на відміну від голосу батька відсторонено, вочевидь чоловіку, якого було чути доводилось, аж занадто часто промовляти цю фразу.

– Так, звичайно, ніяких проблем, сер… В нас проживає два наших сини, один з них ще в школі, той що молодший. Старший вже повернувся, – звучав голос батька, як і завжди твердий та спокійний, не дивлячись на тиск, що звучав від невідомого чоловіка. На цьому етапі було вже не важко здогадатись, що це жандарми.

– Два? За нашими даними повинно бути три, – після недовгої паузи промовив маска.

– Так, два – найстарший офіцер ЗСМ(3) і знаходиться у відрядженні… Фактично тут не живе

– Офіцер це добре… Щодо вашого середнього… Де він навчається? Чому він так рано вже вдома?

– Альбус нещодавно закінчив школу та подав документи в медичний коледж, сьогодні склав іспити, – голос батька виразив занепокоєння.

– Що ж, добре, якщо все ж надумає піти до лав армії, як його старший брат, то ви зобов’язані пояснити йому куди йти і що робити або нехай звернеться до когось із співробітників правоохоронних органів.

– Звичайно, ми в курсі, проте до армії він, на щастя, не збирається, – батько усвідомив, що сказав швидко та замовк, хотів додати щось ще, але його перебили

– Ти вважаєш, що служба в армії Мальтору непочесна? Старий, я щось не зрозумів, що ти маєш на увазі під словами «на щастя»?! – голос маски підвищився і на моє здивування він так швидко перейшов на «ти».

– Даруйте, я не те мав на увазі, – по голосу батька відчувається, що він промовляє це через силу, навіть уявити не можу, чого вартує його самовладання, він продовжив – якщо мій син побажає вступити до лав війська ми будемо тільки раді.

– Я висуваю вам усне попередження… Знаєте? Покличте вашого сина… Як там його… Альбуса? Кличте його сюди.

Далі я почув як батько гучно сказав моє ім’я. Я негайно ж вийшов з кімнати та пройшов в коридор. На місці, де зазвичай я роззувався стояв високий жандарм, такий самий, як і ті, яких я зустрічав на вулиці. Позаду нього стояв ще один, але з невеликим дробовиком і ще один стояв у проході в квартиру, двері якої були відкриті. Мама стояла в коридорі та була «схована» від поглядів жандармів стіною, а батько не дивлячись на явний програш у грізності все ж звично для нього стояв перед ними в проході. Всі вони, майже водночас перекинули свої погляди на мене. Я стояв в проході між прихожою та коридором з іншого боку. Оцінивши мене поглядом жандарм, що стояв попереду і той самий, що розмовляв з батьком вже звернувся до мене:

– Ти Альбус Грейт?

– Так, сер.

– Як ти ставишся до служби у війську Мальтора?

– Скоріше позитивно

– Добре… Чи хочеш ти вступити до армії Мальтору та виконати свій обов’язок перед Вітчизною, Партією та Королевою?

На декілька секунд я замовк обдумуючи свої наступні слова. Я відчув сильну тривогу та страх перед цими людьми. Страх, що на очах своїх батьків я покажу слабкість. Навіть уявити не можу як мій батько справляється з таким тиском. Не пройшло і декількох секунд, як мої долоні спітніли. До горла підступав ком, адже питання непросте і правильної відповіді на нього немає. Якщо скажу «так», то потраплю в армію, а якщо «ні», то це неповага до Вітчизни та Партії. В кращому випадку вони просто посміються і я залишусь приниженим перед батьком, а в гіршому, навіть уявити боюсь. Погано і те, що жандарми або як їх ще називають – «маски», виглядають так, ніби готові розірвати нас на місці і вони чекають лише приводу. Чим довше я думав, тим більше погіршувалась ситуація. Розуміючи, що зволікати більше не можна я промовив те, що здавалось мені рятувальним колом:

– Так, але мені всього сімнадцять через що я поки не можу служити, – мій голос ледь помітно тремтів, а до горла підступав ком.

– Дурня, хлопче, партія не забула про нове покоління... Згідно указу сенату(4) 24а від 21 травня 1971 року, молоді люди, котрим виповнилось повних сімнадцять років, можуть записатись до лав війська на добровільній основі, за умови, що їх батьки згодні, – закінчивши він перевів погляд на мого батька та продовжив, – ви ж згодні, правда? – в його голосі зазвучала доля сарказму. Через мить почувся жіночий голос

– Я не згодна! – мама вийшла з коридору так, щоб її побачили, вона стала поряд з батьком, – Панове, я все ще залишаюся його матір’ю і щоб там не сказав його батько чи він сам я не погоджуюсь, з усією повагою до партії… Вам ж потрібна згода обох батьків чи не так?

– Так, потрібна згода обох… Але пані, будьте уважні, ви граєте дуже небезпечно, – жандарм не встиг закінчити свою фразу, як тут же почув відповідь

– Не знаю про що ви… Я не граю ні в які ігри, щоб як ви виразились «грати небезпечно» – вона провела поглядом усіх чужинців – Отже, я думаю, що якщо у вас більше немає запитань, то ви б могли піти… Служити партії там, де більше всього потрібні.

– Що ж… Всього найкращого, пані… До побачення, панове, – маски ще раз обвели нас усіх поглядом і здавалось вся сім’я боялась поворушитись, але врешті вони покинули квартиру і мама закрила за ними двері.

Лише після того як двері закрились всі змогли видихнути з полегшенням. За останні роки, такі перевірки проводились рідко, особливо, в «нормальних» районах. Друга перевірка за рік була досить несподіваною, але з огляду на війну цілком логічною. Мати притиснулась до дверей спиною та дивилась на батька, який відповів їй тим самим поглядом. Я не бачив його обличчя, бо стояв за його спиною. Через декілька секунд, які здавались вічністю, батько заговорив:

– Молодець… Терезо, – він гучно та показово видихнув, ця фраза здалась мені несподіваною, думав, що батько почне сваритись через те, що вона заговорила замість нього, особливо, перед сторонніми людьми.

– Дякую… Тед… Я знала, що ти зрозумієш, – вона посміхнулась, а потім звернулась до мене, – Альбус, можеш йти в кімнату, ти також молодець… Ти повів себе мужньо.

– Спасибі вам ма, – від її теплих слів та посмішки моя тривога пройшла та у відповідь я теж посміхнувся. Батько повернувшись до мене – просто кивнув, на його мові жестів, це була свого роду похвала. Кивнувши йому у відповідь я повернувся в кімнату та почав збиратись на зустріч.

1.2

За годину я привів себе до ладу, одягнувся та був готовий відправитись на зустріч. В шафі знайшлась сорочка та нові штани. На вулиці можна було зваритись заживо від спеки, але одягнути щось легше – привернути до себе увагу поліції моди, що могла бути всюди. Пам’ятаю як одного хлопця зупинили за те, що той ходив з волоссям, що здалось маскам задовгим як для чоловіка і більше ні я, ні хтось інший його не бачили… Щоб відправитись на зустріч мені залишилось отримати дозвіл від батьків, а точніше від батька… Після цього клятого візиту шанси на те, що мене відпустять значно зменшились, але вони все ж таки є, я готовий на все, щоб втекти звідси. Вони були на кухні, врешті зібравшись з духом, я попрямував туди. Пройшовши в коридор мені стало чутно тиху розмову батьків:

– Не переживай, Тед, все буде добре, ми впораємось, – батько нічого не відповів одразу, за відчуттям, пройшло секунд десять, коли він заговорив.

– Я не дозволю ще одному сину відправитись в ту м’ясорубку, наскільки б це не було почесно, – йому було важко говорити, навіть не пам’ятаю чи я чув коли-небудь, щоб у батька тремтів голос, він продовжив, – одного йолопа мені вистачило… Терезо, коли я думаю про нашого сина, то моє серце немов от-от розірветься на шматки.

– Любий, я знаю… Я відчуваю те саме… Ми не дамо їм забрати його, все буде добре, – було чути як вона обійняла батька.

– Мені так хочеться тобі вірити, люба, але…

– Але? – її голос затремтів і невдовзі батько продовжив.

– В мене погане передчуття, – судячи зі звуків батько відійшов, відсторонившись від обіймів, а далі продовжив, – поки не знаю, але щось має трапитись… Востаннє настільки сильну тривогу я відчував дуже давно, ще тоді коли… Ти знаєш.

Слухаючи розмову підлога, де я був скрипнула, а тому мені довелось пройти далі, в кухню. Батьки перевели свої погляди на мене, але наче не запідозрили, що я підслухав розмову. Опередивши їх питання я почав розмову:

– Мамо, батьку, я хотів повідомити вас, що хочу прогулятись, – спробував промовити чітко, намагаючись не видати моїх переживань та уникаючи незручних запитань.

Після закінчення моєї фрази мама одразу поглянула на батька та знову поглянула на мене. В її погляді можна було прочитати «зараз не найкращий час». Батько одразу та звично для себе нахмурився, повернувшись до мене повністю, а потім одразу випалив:

– Ти божевільний?!

– Батьку…

– Яка в біса прогулянка, Альбус?! Ти зовсім тупий? Чи в тебе вже амнезія в ранній формі?! Тобі нагадати, що відбулося годину тому? – батько чуть не криком випалював фразу за фразою

– Я тому й прошу, – не давши закінчити мою фразу батько перебив та продовжив гнути свою лінію

– Заткнись! – на цей раз це була не просто гучна фраза, а дійсно викрик, хоча гуркіт з якою він прокричав нагадало мені скоріше гавкіт, але на цьому батько не закінчив, – Ти мовчиш, коли розмовляю я!

Від його крику до горла підступив ком, а мозок закипав… Мені хотілось просто вийти з кухні, але я не можу – так буде тільки гірше та розізлить його ще більше. Я поглянув на маму та намагався прокричати подумки, щоб вона врятувала мене. Якийсь час вона дивилась на батька, але ніби спрацював телекінез і вона поглянула на мене, поки батько кричав. Я молився, щоб вона зрозуміла.

– Дивись на мене поки я з тобою розмовляю! – Остання фраза з його потоку гніву, а потім мама обережно взяла його руку і він затих, поглянувши на неї.

– Любий, не кричи… Я прошу тебе, – вона промовила це тонким та спокійним голосом, а потім продовжила, – можливо, ти не будеш таким категоричним?

– Категоричним? Я бачу вам обом мізки сплюснуло?! – в той час поки він шукав нові фрази мама скористалась паузою та звернулась до мене

– Синку, йди до кімнати, ми покличемо тебе, коли прийдемо до якогось рішення – батько парував її фразу одразу

– Яке кляте рішення?! Він сидить дома.

Мати просто кивнула і я благав Бога, щоб в неї вийшло його заспокоїти. Повернувшись до кімнати присів на ліжко та немовби завмер в очікуванні. З кухні доносились гучні коментарі батька, але з кожною хвилиною вони ставали все більш тихі, а врешті і зовсім перейшли в звичайну розмову. Врешті я почув стукіт:

– Заходь, мам, – двері відкрились і мама пройшла в кімнату, погладила моє волосся

– Синку, можеш йти… Батько не проти, – вона зробила недовгу паузу, а я в цей час підняв погляд на неї та на емоціях підняв брови, – Гуляєш недовго і щоб вдома був секунда в секунду через 3 години… Це максимум, що я змогла в нього відвоювати… Дорого коштують мені твої прогулянки, я пояснила, що тобі потрібне свіже повітря після всього цього… – мама посміхнулась.

– Дякую, ти найкраща! – промовив обійнявши її

– Не забудь взяти документи.

Вийшовши з дому я попрямував до місця зустрічі. Воно знаходилось в міському парку імені відомого середньовічного філософа зі сходу Лі Акусімського. Мій інтерес до зустрічі підігрівала Ліана… Чудова дівчина, яка навчалась зі мною у класі. Багато років я не помічав її і тільки на випускному я зрозумів, що зваляв дурака не помічаючи її посмішки, голосу, волосся та очей. Як і у більшості останнім часом у неї було багато справ, особливо з навчанням, поданням документів і підготовкою до вступних іспитів. Я довго не наважувався запросити її на побачення, але все ж зібрав волю в кулак і вона погодилась. Сьогодні настав день тієї самої зустрічі. Мене забавляє те, що ми багато років навчалися в одному класі, але здається, що я зовсім нічого про неї не знаю. Що ховається за її красою? Я помічав, що вона досить обережна в розмовах та досить тиха… Можливо саме тому я не помічав її весь цей час? Наближаючись до місця зустрічі я знову відчув тривогу, а мої долоні чи то від літньої спеки, чи то від хвилювання пітніли. Зненацька зловив себе на думці, що йду навіть не придбавши квітів. Пришвидшивши темп та трохи перебудувавши маршрут, щоб той проходив через місцевий магазинчик з квітами я попрямував далі. Купивши на майже останні гроші, що в мене були букет далеко не найдорожчих квіток прийшов на місце зустрічі. В парку було чимало високих дерев, що навіювали лісну атмосферу. В центрі парку стояв фонтан, а на газоні між дерев та тротуару росли різноманітні квіти. Між декоративними кущами стояли маленькі статуї різним тваринам. По парку не поспішаючи та напевно насолоджуючись дійсно райською атмосферою прогулювались люди. Цю ідилію псували машини, проїжджали тут і там навколо парку, порушуючи тишу та маски, декілька піших патрулів яких також прогулювались парком, проте зовсім не насолоджуючись його атмосферою.

Мої думки перервала Ліана. Серед чималої кількості відвідувачів парку зміг зловити її поглядом. Чим ближче вона наближалась тим більше колотилось моє серце. Вона одягнула літнє плаття світлого кольору та була немовби дівчина з сну. Наблизившись, погляд її зелених очей перевівся на букет квітів і її обличчя осяяла посмішка, що в мить прибрала всі мої переживання та тривогу. Вона почала, щось говорити, але я ніби завис. Прийшовши до тями я почув:

– Гей, ти часом не заснув? – вона поглянула на мене та мило посміхнулась, на мить її погляд перевівся за мою спину і усмішка зникла. Я махнув головою вправо, щоб поглянути чи не стоїть хтось позаду, але нікого не помітив. Далі я відповів їй:

– А… Та ні… Ось – це тобі! – промовивши протягнув руки з дешевим букетом до неї.

– Дякую! Дуже приємно… Дуже красивий букет, мені подобаються польові квіти, вони виглядають так природньо, – Ліана взяла букет до рук і очікувано для мене піднесла його до обличчя, вдихаючи аромат.

– Ох, чесно кажучи, це єдиний букет на який мені вистачило, – я зрозумів, яку нісенітницю змолов занадто пізно, а тому просто посміхнувся, надіючись, що вона сприйме це як жарт.

У відповідь вона розсміялась, а я записав цей випадок в число тих, коли я був на грані провалу. Вона продовжила:

– Що ж, може пройдемось кудись?

– Ну… Звичайно, – протягнув руку в сторону, показуючи жестом куди йти та почавши рух. У відповідь вона пішла поряд зі мною.

Ми прогулювались парком. Вона тримала в руках букет та час від часу кидала погляд на мене. Я не знав, що сказати, але мовчати було ще гірше.

– Куди подала документи?

– В наш медичний коледж, – після недовгої паузи, вона продовжила, – а ти?

– Я теж туди… Дивно, що ми не зустрілись на екзаменах сьогодні, – звернув увагу на маленьку, але затишну кав’ярню та обережно повернув туди.

– А ти коли складав? – вона запитала з посмішкою від якої тривога на моїй душі почала спадати.

– Ну… Сьогодні…. А ти ні?

– Ха-ха, Альбусе, ну не в один день ж всі складають.

– Та я зрозумів.

– Я склала ще два дні тому.

– І на скільки… Якщо не секрет?

– На 91, а ти?

– Ого, не думав, що ти настільки спец в цій області… – Стало трохи соромно говорити свої бали, яких на порядок менше. Все ж, після недовгої паузи я переборов сором та відповів, – 72…

– О, так це теж класно! Не переживай, головне, що набрав для вступу, а там коли почнеться навчання підтягнеш.

– Та знаю… Менше і не можна було, ти ж знаєш, як батьки ставляться до успіху своїх дітей, – в думках з’явився батько. Побачивши в яке русло йде розмова Ліана поспішила змінити тему.

– Все буде добре, Альбус, – вона взяла мене за руку, вище ліктя. Тим часом ми підійшли до кав’ярні.

Кав’ярня представляла собою невеликий будиночок з вікном для замовлень, поряд з якими стояли столики. Черги майже не було, а тому вже скоро, разом з кавою, ми сіли за один із столиків. На одному із столів було радіо, що передавало новини фронту. На фоні патріотизму багато хто почав цікавитись новинами набагато більше, аніж зазвичай. Мало хто не цікавився успіхами нашої доблесної армії. Диктор радіо, ніби, розривався від патріотизму. Було таке відчуття ніби він сам тільки що брав штурмом чергове місто: «…Доблесна армія Мальтору бере місто за містом! Кальтлендська армія відступає! Гарнізон міста Бельмут, числом 2 тисячі, після декількох штурмів повністю здався! Слався Мальтор! Слався Партія! Слався її Величність!» Навіть мене захопила гордість за наших солдат, а може серед них, десь там Івар? Я поглянув на Ліану, але судячи з її виразу обличчя вона не горіла тим самим патріотизмом. Закотила очі, але ковток кави приховав жест, а брови підняла у виразі млявого подиву. Вона зробила цей ковток, щоб цей вираз не став демонстративним, але я встиг його побачити. Він говорив ніби: «Коли це радіо нарешті замовкне?» Я вирішив запитати, негучно:

– Все добре? – невільно мої брови злегка піднялись.

– Так, – вона поставила каву на стіл та злегка поглянула мені за спину. Кинула погляд через плече — точніше, дала мені побачити, що помітила щось за моєю спиною, боковим зором я побачив декількох масок, що проходили повз, а вона продовжила, – інколи мені здається, що їх більше ніж солдат на фронті… При чому з обох сторін разом.

– Вони створені захищати нас…

– Звісно, – вона опустила очі, а легка посмішка зникла…

– Як тобі ка…, – Я не встиг договорити — її погляд вже ковзав повз мене, не слухаючи. Вона ніби заглядала в інший світ.

– Альбусе, ти ж не дурний… – голос став ще більш тихим, мені було складно розібрати, що вона говорить, здавалось, що я більше читаю по губам, – поглянь навколо… Захищати від кого? Захищати від самих себе?

– Від 51-х?

– Вони 51-ші тільки тому, що думають не як сказала партія, – Ліана говорила спокійно, легка посмішка повернулась, але від її слів ставало дедалі моторошніше, я відчув, як в повітрі щось змінюється, а тиша між нами зависла на мить… – Ти думаєш, що все нормально, але подивись на себе, на те що відбувається навколо… Більшість вже готові просити дозвіл на те, щоб дихати…

Її голос був м’який, навіть майже лагідний, але від слів мурахи повзли шкірою. Вона сиділа, тримаючи чашку двома руками, ніби зігрівалась — хоча було літо. Я хотів щось сказати, проте слова застрягли. Серед усього, що можна було відповісти, не знаходилось нічого, що не здалось би або дурним, або небезпечним.

– Ти… завжди так думала? – нарешті вдалося вичавити, а вона на мить замовчала, потім зітхнула й подивилася на мене. Очі вже не усміхались.

– Я замислилась над цим, коли зникли двоє з нашого класу… Пам’ятаєш Ельзу й Маріка? – У відповідь я кивнув.

– Ельза казала щось на уроці історії… щось про те, що минуле не завжди таке, як його малює Партія, ніби так говорив її батько, проте судячи з усього її почув хтось – хтось хто написав донос… Ну а Марік – він взагалі просто мовчав, але дружив з нею. Наступного дня їх не стало. Нам сказали: перевелись. І ніхто не став задавати питання.

Ліана зробила ковток, ще теплої кави.

– А потім… Мій батько. Він працював в хімічному інституті. Одного дня він повернувся разом із працівниками нацбезпеки та сказав, що йому потрібно збиратись… Сказав, що йому потрібно буде поїхати попрацювати в інший кінець Мальтору, але… Але він майже не взяв речей. Я бачила, як він прощався з мамою, як вона плакала вночі, думаєш, я не розумію?

Я слухав мовчки. Пальці самі собою стискали край столу.

– Це королівське радіо не просто дратує, Альбусе… Все це життя – як одне велике радіо. Поки ти не в темі – все ніби добре. Але щойно починаєш питати, замислюватись і найстрашніше розуміти – ти зникаєш, або залишаєшся на самоті серед тисяч інших слухачів радіо.

Порив вітру зрушив пластикову табличку з меню. Навколо люди пили каву, сміялись, обговорювали останні новини фронту. Але тут, за цим столиком, світ був іншим. Тоншим. Крихким. Я відчував, як мені важко дихати. Але не від слів Ліани. Від страху. Бо я знав: все, що вона каже – правда. І ще гірше – я сам про це думав. Просто... Не вголос, бо так легше жити.

– Якщо це правда… то що тоді робити? – тихо запитав я, на що вона поклала свою руку на мою і відповіла.

– Спочатку – просто бачити. Це вже багато… Набагато більше, ніж ти думаєш.

Я дивився на її пальці, на тремтіння тіней, що бігали по столу. І подумав: як вона дійшла до цього? Як не зламалась? Як не зрадила себе? Мовчання зависло між нами, але воно вже було іншим — не незручним, а чесним. І тільки радіо ще раз вибухнуло пафосом: «…Честь і слава нашим військам на суші, на морі та в повітрі! Будьмо ж вдячними тим, хто відстоює правду нашої нації…» Ліана тихо хмикнула.

Її хмикання ледь чутно загубилось у гулі вулиці. Я відвів очі, ніби шукав щось у небі, хоча й сам не знав що. Може, відповідь. Може, спосіб повернутись назад, у ту реальність, де все просто. Де ти знаєш, що казати. Де світ має відповіді за тебе.

– Я… не знаю, чи зможу, – сказав я. І відчув, що це вперше за довгий час я сказав щось по-справжньому щире, – Ліана не відвела руки. Навпаки — злегка стиснула мою.

– Ніхто не знає, але сама спроба відкриває очі… Страх ніколи не зникає, просто ти вчишся жити поруч із ним, – у відповідь я зітхнув, хотів щось додати, але в цей момент…

– Альбус? – знайомий чоловічий голос пролунав позаду.

Я ледь помітно здригнувся, проте Ліана напевно відчула це… Вона подивилась мені за спину та обережно, немовби непомітно відпустила мою руку. Повернувши голову переді мною постала знайома фігура. З знайомою легкою ходою до нашого столу наближався чоловік у темній формі. Маску він тримав у руці — ніби щойно зняв, виявивши «людяність», але в цьому жесті було щось навмисне. Занадто показове. Його обличчя було усміхнене — але очі… Очі вивчали.

– Не очікував побачити тебе тут. З ким це ти? – Зберігаючи спокій я одягнув маску дружелюбності.

– Доброго дня, містер Алекс. Це моя… Подруга. Ліана. Моя однокласниця і майбутня однокурсниця. Давно не бачились і вирішили зустрітись, – Алекс подивився на Ліану – довше, ніж потребував ввічливий погляд. У відповідь вона не опускала очей.

– Радий, що знаходиш час на зустріч з… Друзями. Ти цього року ж вступаєш… Думав твій батько з дому тебе не випустить, допоки твої документи не опиняться у ВУЗі.

– Все в порядку, сьогодні я вже склав іспит, – він перевів погляд на мене і посміхнувся ще ширше.

– А… То батько дав тобі віддих, на честь вступу.

– Щось на кшталт цього, – він продовжував спостерігати, кидаючи погляд то на мене, то на Ліану.

– Добре, будьте обережні… Передавай мої вітання батьку.

Ми мовчали поки він не зник в хаосі вулиць. Ліана перша порушила тишу:

– Ти його знаєш? – я кивнув

– Старий знайомий мого батька, наскільки я знаю. Час від часу з’являється у нас вдома.

– І давно він в рядах масок?

– Мабуть років… П’ять. Думаю він хотів бути важливим…

– І став, – тихо відповіла вона. – Як і всі, хто погоджується на правила гри.

Поступово розмова перейшла в більш «м’яке» русло. Після такого відкритого діалогу мені стало легше їй відкритись. Ми прогулювались все тим же парком, серед могутніх дерев та витончених квітів. Ліана розповідала чергову історію дитинства:

– Ми пішли сім’єю на якийсь концерт… Там було так гучно, крики натовпу і музика. Було так гучно, що я не чула саму себе. Я стояла поряд із батьками, але… Якось загубилась, вже не пам’ятаю як, – вона ніяково посміхнулась, – досі не занадто люблю гучні місця та великі натовпи.

– Думаю ти дуже злякалась, коли не знайшла батьків поруч.

– Так, серйозно… Я розплакалась як немовля, і ніхто не чув мого плачу через цей клятий шум, – вона злегка надула губи, що в її репертуарі виглядало дуже мило, – на щастя хтось почув мій розпач та взяв на руки і прошепотів на вухо: «Не плач, маленька… Ти загубилась? Все буде добре».

– І хто це був? – у відповідь Ліана посміхнулась.

– Якась жінка, я не знала її, проте вона допомогла знайти батьків, які якраз шукали мене в натовпі та вже починали панікувати. Після того як вона віддала мене назад – вона зникла.

– Звучить майже як легенда.

– Скоріш як поява янгола-охоронця, – на її обличчі знову засяяла посмішка, – я хочу вірити, що цей янгол і досі береже мене… Мабуть, такі думки тримають мене на плаву.

В розмові зависла пауза, проте вона не була незручною, а скоріш спокійною і вже скоро діалог продовжився:

– А ти віриш у кохання з першого погляду? – Я запитав жартома і вона відповіла так само.

– Ні… Але з другого – можливо… Особливо, якщо людина не в масці, – вона тикнула пальцем в моє плече.

– Гм, значить в мене ще є шанс, – я посміхнувся, а її посмішка перетворилась в легкий сміх.

– Насправді я вже давно не спілкувалась ні з ким, щоб отак – сидіти, говорити… Без страху.

Здавалось, що ми були настільки занурені у розмови, що не помічали більше нічого навколо. Ані людей, ані вулиць, ані масок та «патріотичних» плакатів. День підходив до кінця і ми попрощались. Я відчував неоднозначні емоції: на душі грілось тепло від нашої зустрічі, але з іншого боку мені не хотілось з нею розлучатись. Коли йшов додому на моєму обличчі сяяла усмішка. Здавалось, що перехожі будуть вбачати в мені божевільного, але було начхати. Вулиця вже потонула в сутінках. Ліхтарі світили приглушено, немовби не хотіли тривожити цей вечір. Я вдихнув на повні груди — ще трохи й буду вдома… Підійшовши до своєї вулиці її образ ще стояв перед очима. Пальці ніби досі відчували тепло її руки, а в голові звучав сміх. Було майже затишно... майже. Я вже був готовий нирнути у під’їзд, але з провулка винирнув жандарм. Поглянувши на нього продовжував рух, але жестом він наказав мені зупинитись. Не зволікаючи я виконав наказ. Він не поспішав, і в цій неспішності було щось тривожне.. Ще не відійшовши від зустрічі з Ліаною я не відчував тривоги, проте з кожним його кроком мій ентузіазм ставав все меншим і меншим. Страж порядку підійшов до мене впритул та несподівано зняв маску. Через декілька секунд я впізнав в ньому Алекса. Він порушив наростаючу тишу:

— Прогулянка була вдалою? — запитав він, ніби між іншим, вдивляючись мені у очі, а здавалось прямо в самісіньку душу.

Я похитав плечима, сподіваючись виглядати невимушено:

— Мені хотілося б вірити, що так… Ми давно не бачилися.

— Ага. Важливо підтримувати зв’язки зі старими знайомими, — в його голосі не було погрози, лише спокій. Але саме це мене і напружувало.

Він витяг із внутрішньої кишені щось схоже на згорнутий аркуш.

— Я не маю права тобі цього показувати, але… — пауза. — Можливо, краще, щоб ти сам побачив.

Папір був пожовклим і зім’ятим, але на ньому чітко виднівся номер та ім’я – "об’єкт Т441, Ліана Даркней". І щось ще — мітки, дати, діаграми. Слова: "спостереження", "контакт із радикальними елементами", "непідтверджена участь". Читаючи я відчував як кров починає стигнути в жилах… Я мовчав. Кожне слово, кожна мітка прорізалися мені в мозок, мов холодна голка. "Спостереження", "радикальні елементи"... Ліана. Що це — правда чи гра?

Алекс склав лист, потягнувся до кишені та дістав пачку цигарок з якої дістав чергову, а потім продовжив:

– Не треба нічого казати… Просто подумай, – він поставив сигарету в губи та підніс запальничку… Чвирк і маленьке полум’я знайшло відображення в його карих, темних очах. Він зробив подих і видихнув їдкий дим, який тут же підхопив вітер, – далеко не всі, хто усміхаються тобі… Та тримають за руку – бажають добра.

– Я розумію, – мій голос звучав невпевнено

– Хочу в це вірити… Не заставляй мене писати новий рапорт, Альбус… Вже із твоїм іменем, – він зробив чергову затяжку, – врешті пожалій своїх батьків, думаю їм вистачає переживань через твого старшого брата.

Новин від Івара давно не було та іскра інтересу об’єдналась з переживаннями і розгорілась величезним полум’ям… Я не міг не запитати:

– Ви знаєте щось про нього? – Він поглянув мені прямо в очі, а його обличчя залишалось таким же серйозним.

– Альбус – жандарми мають доступ до інформації, але в них немає очей скрізь… Чув лише чутки.

– Які? – одразу ж випалив на його останню фразу. Стряхнувши попіл Алекс продовжив.

– Ти правда хочеш знати?

– Так, – водночас зі словами моя голова невільно кивнула.

– Його підрозділ зараз на самому передовому краї, веде дуже активні бої… Є втрати, – від його слів пробігли мурахи, він продовжив, – тому ще раз подумай над тим, що сьогодні побачив.

В горлі став ком і я не відповів. Знайомий жандарм же кинув сигаретний бичок у смітник. Він поклав маску назад на обличчя. І мовчки пішов, а в повітрі скрізь сигаретний дим, усе ще ніби лунав її сміх… І тінь страху.

Сонце сховалося за горизонт, підхопивши й останні світлі промені… Вулиця поринала в темряву – як і моя душа. Я стояв на тому ж місці перед під’їздом, наче все завмерло. В багатьох вікнах уже світилися жовті прямокутники — уявна тиша й затишок. Там, здавалося, життя було набагато простіше. Звичайне. Без цього всього. Я згадав, як Ліана сказала: «…щойно починаєш питати, замислюватись і, найстрашніше, розуміти – ти зникаєш, або залишаєшся на самоті серед тисяч інших слухачів радіо». Зараз я розумів, про що вона. Світ не змінився — змінився я. І тепер усе навколо було іншим. Темним. Чужим. Всього декілька годин тому не можна було й уявити те, що відбулося. Я не хотів повертатися — ні додому, ні до парку, ні в думки. Хотілося просто стояти… мовчки. Але я рушив. Порожній під’їзд, відсутність навіть сусідської кішки, яка завжди крутилася тут — ніби підтвердження, що щось пішло не так. І я посміхнувся… нервово, тихо, без радості. У квартирі — кілька слів з батьками. Звичні, нейтральні. Потім — моя кімната. Знайома, рідна… Але не така, як учора. Я сів на ліжко. Дивився в порожнечу. Очі шукали хоч щось, що б врятувало від думок — книжку, газету, деталь. І зупинилися… На плакаті. Він висів на стіні, яскравий, гучний, штучний. Пропаганда. Я підійшов. Взявся за край. Відчув, що ще секунда — і я зірву його. Але... Івар. Я згадав його. Навіть якщо його немає тут — він завжди зі мною. І я не зміг. Я відступив. Сів. І тиша знову поглинула кімнату.

Я намагався заснути, але думки не покидали мене й в ліжку. Ковдра здавалася заважкою і я розкрився майже повністю, а повітря – застиглим і все це змішувалось з літньою спекою. Вікно було відчинене і скрізь нього били холодні промені місяця. Очі закрилися, але думки лишилися відкритими. Вони крутилися по колу, раз за разом повертаючись до Ліани, до її очей, її голосу, до тіні недовіри, що залишила по собі зустріч з Алексом. Я не міг знайти відповіді: Якщо рапорт справжній — а він, скоріш за все, такий — то що переслідувала Ліана? Її рухи, її погляд… Частина мене все ще хоче вірити, що для неї це також почуття, але інша… Та частина, яка вже не довіряє нікому і здається вже скоро перестане довіряти і собі самій – провокувала… Для неї це просто гра… Ще одна людина, яку вона змогла перетягнути на сторону опозиції, тих хто вже не довіряє режиму. Вона вже залишила мене на самоті та відірвала від «радіо», але що далі? Наші дороги розійдуться і я залишусь розбиратись з цим сам? Я перекинувся на бік. Потім знову. І ще раз. Ліжко скрипнуло і здавалось цей скрип врізався в самісінький мозок. І потім — тиша. Суцільна. Момент, коли думки починають стирати межу між уявою й чимось іншим… Чимось більш легким та ніби набагато простішим ніж цей день, це життя… Не помічаючи цього я поринув у сон.

…Я стою серед великої зали. Тиша. Над головою нависає щось схоже на купол — скляний, розтрісканий і здавалось це скло тріснуло під тяжким поглядом небес, що спостерігають за мною. Люди навколо мовчать. Вони стоять в черзі. Кожен дивиться вперед, ніхто не говорить. Їх обличчя – не розібрати, вони розмиті. Лише шелест — ніби всі вони одночасно перегортають сторінки. Повернувшись – я бачу її. Ліана стоїть осторонь, поза чергою. Вона поглянула на мене, але тієї посмішки, яка заставляла мою душу радіти більше не було. На ній темне пальто. Вітер відкидає світле волосся з її обличчя. Коли вона дивилась на мене очі виражали мертвий спокій… А може байдужість? Вона нічого не говорить, але губи ворушаться. Я хочу підійти, але ноги не рухаються. І тоді – голос. Позаду.

– Це твій вибір – голос був чоловічим, глибоким, з часткою дорікання. Я обернувся і там був Алекс, але обличчя розмито, як у старому фотознімку, з темними плямами. Він тримає щось у руках — згорнутий аркуш паперу. Хоч я не бачу слів — я знаю, що це рапорт. Я стояв між ними і моя голова кидала погляд то на неї, то на нього. Ліана знову кинула погляд на мене та махнула рукою «за мною», а потім побігла уперед. Мої ноги ледве зрушили з місця, але я відчув руку на плечі, що тягнула мене назад... Я прокинувся.

1.3

Колись, якийсь мудрець сказав: «Мужність – це не відсутність страху, а здатність діяти, попри нього». Схожі слова я чув і від Ліани: «…Страх ніколи не зникає, просто ти вчишся жити поруч із ним». Страх проростав у тобі ще з дитинства, в’їдався в шкіру і задушив той тендітний росток мужності, що ледь з’явився. Чи зможеш ти піти проти нього, не знищивши самого себе? У нашому світі мужність – це мовчати, коли треба кричати. Усміхатись – коли навколо все гниє: суспільство, уряд, культура… Жити – коли бажання жити вже немає. З самого дитинства нас вчать не боротись – а боятись. А коли ти стаєш дорослим, то не можеш бути сміливим, адже вся несанкціонована сміливість – поза законом. І найстрашніше те, що ти вже не вмієш жити інакше. Ти живеш так, як тобі кажуть і для тебе це норма, бо так було завжди і всі кого ти знаєш з цим змирились. Як в такій величезній і жорсткій, владній машині з’являється непокора, девіація? Здається вони серед нас, але невидимі… Можливо вони і є ті, хто принаймні для себе знайшли відповідь на те, що таке мужність? Все ж, я думаю, що сміливість не можна ідеалізувати, адже вона ніколи не перекреслить страх. Це значить, що щось інше – важливіше за страх. Те «щось», яке ти готовий захищати забувши про небезпеку навколо та про те, що смерть настільки близько, що ти відчуваєш її подих в себе за спиною. Але як знайти це «щось», заради чого варто йти проти страху? Я не знав. Можливо воно десь поруч, але я не помічаю його.

Я сидів на ліжку спершись в стінку та дивився у вікно. Погода була похмурою, все було сірим, а хмари затягнули небо. На вулиці стояв ранковий, холодний туман. Навіть птахів не було чути. А вітер перебирав листя на деревах, що росли навпроти вікна. Хтось постукав у двері.

– Ти не спиш? – почувся голос із-за дверей і я одразу впізнав його.

– Заходь, Ден.

Двері відчинились, і мій молодший брат прослизнув до кімнати. На ньому була стара футболка з вже майже стертим принтом, а волосся стирчало в різні боки — класичний вигляд того, хто щойно прокинувся.

– Мама сказала, що ти нічого не їв. І що виглядаєш так, ніби тебе бульдозер переїхав і не помітив.

Я ледь усміхнувся. Він завжди говорив усе напряму. Багатьох це б могло роздратувати, але я до цього звик і мені було легко з ним.

– Просто думаю… Навіть здається забагато.

– Тобі це не йде на користь, – сказав він, сідаючи навпроти на край ліжка, – що знову? Знову та дівчина?

Я кивнув.

– І не тільки вона, – я зітхнув, – взагалі все. Що є правильним? Що ні? Кому можна довіряти, а кому не можна? Як бути сміливим, якщо від страху не втечеш?

– Це так складно? – він запитав не замислюючись.

У відповідь я здивовано поглянув на нього.

– Ну, – Ден продовжив, – я думаю, що бути сміливим – це коли тобі страшно, але ти все одно робиш те, що вважаєш правильним… Хоча, якщо чесно, мені здається ти вже сміливіший за більшість. Просто сам цього не бачиш.

Його відповідь мене спантеличила. Ден говорив не задумуючись. Здавалося, для нього це все — само собою зрозуміле.

– Чому ти так думаєш?

– Бо ти вже сумніваєшся, а більшість не сумнівається взагалі… Вони просто живуть не думаючи про те, що за рамками того, до чого вони звикли. Не задають питань. Ти вже зробив щось, на що вони ніколи не наважаться.

Я замовк. Його слова вдарили в самий мозок, вони були простими, але водночас потрібними як ніколи.

– І ще, – додав він після паузи, – якщо не знаєш, заради чого бути сміливим, то може шукай не щось велике, а більш локальне.

– Що наприклад?

– Та я не знаю… Можливо заради когось, щоб він був щасливий або не сам, або просто жив. Окрім того є ідеали, принципи – думаю, якщо ти дійсно в них віриш, то вони вартують того, щоб бути сміливим, – пауза, – у тебе ж вони є?

Я подивився у вікно. Вітер нарешті заспокоївся. Стало тихо.

– Є, – відповів я.

Ден підвівся, потягнувся.

— Я йду їсти. Якщо передумаєш — візьми хоч бутерброд або яблуко, а то мама знову буде драму влаштовувати, — він усміхнувся і вже біля дверей додав: — До речі, ти сьогодні якось менш мертво виглядаєш.

— Дякую, — відповів я, і на обличчі з’явилась легка посмішка.

Коли двері за ним зачинились, я ще кілька хвилин дивився у вікно. Небо повільно світлішало. Навіть крізь хмари пробився якийсь тьмяний, але живий промінь сонця. І десь усередині мене — зовсім слабко — щось ворухнулось. Може, надія. А може, просто ілюзія. Але тепер я принаймні знав: чим би це не було – воно ще не мертве. Туман почав розсіюватись.

Відірвавшись від думок я повернувся назад – у реальність. Я вирішив слідувати пораді Дена та попрямував на кухню. Батька не було вдома. Мама сказала, що він поїхав до тітки Сільвії по справах. Ден сидів за столом та жадібно уплітав мамин бутерброд запиваючи його чаєм, поки мама нарізала ковбасу та сир для наступного.

– Альбусе, сідай біля Дена, поїси?

– Так, зробите чай, будь ласка? – У відповідь вона посміхнулась та кивнула головою, дістаючи чашку для мене.

– Йдете сьогодні кудись гуляти? Погода наче покращується.

Ден, здавалось не прожувавши як слід ковтнув та поспішив відповісти.

– Так, я хочу погуляти трохи, якщо ви не проти, мамо.

– Я не проти, але якщо не будеш жувати як слід, то сидітимеш вдома, – після чого вона добродушно посміялась та погладила Дена по голові і продовжила, – і не забудь розчесатись.

Ден хотів щось відповісти, але буденний сімейний сніданок перервали звуки з вулиці. Над головою задзижчало. Наче старе радіо ввімкнули прямо в небі.

– Увага! Громадяни, зберігайте спокій. Лунає планова сирена повітряної тривоги. Не покидайте домівок без потреби. Уряд тримає ситуацію під контролем.

Ден скривився.

– Планова? Та ви щодня виграєте війну в ефірі. Хто нас буде бомбити? Ми ж – "недосяжна фортеця", – він скопіював тон диктора.

Я хотів усміхнутись, але в той же момент десь далеко, майже нечутно, прозвучав перший глухий вибух. Такий, наче хтось ударив по стіні світу. І через декілька секунд за ним вдалечині зазвучала сирена. Після першого глухого вибуху зазвучав другий. Ближчий. Всі ми застигли. Тиша тепер була густою, мов вода, а усмішки зникли, здавалось миттєво. І раптом мені здалося, що той страх, про який я щойно думав — повернувся. Не як думка. Як звук. Як реальність. Мама застигла з ножем у руці. Ковбаса залишилась напівнарізаною. Вона мовчки глянула на мене, потім на Дена. Її очі ніби просили підтвердження, що вона не зійшла з розуму — що ми теж це чули.

– Це… Це жарт? – прошепотіла вона, але в її голосі вже з’явилась тріщина.

Третій вибух. Вже відчутний. Посуд на полицях ледве-ледве задзвенів.

– Це не навчання… – прошепотів Ден і вперше за довгий час я почув у його голосі страх. Справжній. Такий, якого він сам, здається, ще не встиг усвідомити.

Я різко підвівся, підійшов до вікна й визирнув. Туман майже розсіявся і було видно як вдалечині, на мить, спалахнуло жовте світло — і через кілька секунд черговий глухий вибух прокотився вулицями, а в небесах декілька чорних точок – літаки.

– Альбусе, відійди від вікна! – мама крикнула різко, голосно. Вперше за стільки років її голос був не лагідним, а командним, майже військовим. Вона кинулась до нас, схопила Дена за руку. – У коридор. Швидко!

– Це може бути одиночний обстріл… – я ще не міг повірити. Мозок намагався знайти логіку, хоч якусь.

– У КОРИДОР, я сказала! – тепер вона кричала. В очах блищали сльози. – Не сперечайся зі мною!

Я взяв Дена за плече й кивнув. Ми побігли в коридор. З полиць почали падати речі. Від одного з ударів у домі здригнулась підлога. Сусіди вже теж кричали — чулися кроки, хтось тупотів сходами. Згори — дитячий плач. Пес за сусідськими дверима вив без упину. Все змішалось в один безформний звук: страх, хаос, рух. Пролунало ще декілька вибухів, а машинні сигналізації почали завивати разом із сиреною. А далі вибухів не було. Звуки доносились лише від хаосу, але не від бомб. Ми дивились одне на одного і чекали чергового вибуху, проте його не було. Сирена замовкла… Все закінчилось? Я почув постріли, багато пострілів, які зливались в чергу. Вони звучали не як автомат, а як щось більш важке. Я напружився. Постріли звучали з ритмічною дикістю — довгі черги, потім короткі паузи. Вони відлунювали над дахами, як ударні хвилі, що прокочуються по місту. Це були не стрілецькі — глибші, важчі. Зенітки.

– Протиповітряна… – пробурмотів я сам до себе.

Мама й Ден дивились на мене з тихим запитанням в очах, але відповідей я не мав. Я знову виглянув у вікно з коридору — не так через цікавість, як через внутрішній поклик: я мав знати, мав бачити.

І тоді я побачив їх чітко. Темні тіні на фоні сірого неба. П’ять… ні, шість машин. Вони летіли високо — над містом, не спускаючись ближче. Один із них, схоже, був вражений: він хитався, залишаючи за собою тонку білу смугу диму. Раптово небо розквітло. Не від вогню — від чогось легкого, паперового. І спочатку мені здалося, що це сніг. Я просто не повірив очам.

– Літаки скидають щось… – прошепотів я.

Папірці закружляли у повітрі. Багато. Вони падали на дахи, дерева, вулиці. Як у дитячому сні, де йде дощ з ідеально складених листів. Один з них прилинув до нашого вікна й, торкнувшись скла, повільно сповз вниз, залишивши по собі вологий слід. Я пішов до вікна.

– Куди ти в біса пішов?! Почувся крик мами, але я не послухав. Я відкрив вікно та зловив листівку. Кинувши погляд назад я побачив приголомшений погляд мами, яка просто не знала як реагувати на мої дії та здивований погляд Дена.

Листівка була щільною, друкованою. Чорні літери на білому тлі. Великі. Без прикрас. «Це не проти вас. Це проти режиму. Прокинься», а знизу маленький допис: «Ваш уряд рівняє наші міста з землею, наступного разу це будуть не листівки». На звороті — щось схоже на карту: позначені військові об’єкти, інфраструктурні цілі, підпис: «Ми знаємо де ви ховаєте боєприпаси», нижче допис: «…Якими вбиваєте наших дітей». Це вже не просто меседж — це воєнна пропаганда… Мені стало холодно. Не тому, що було прохолодно — навпаки, в кімнаті повітря стояло нерухомо, важко. А тому, що ці слова хтось надрукував спеціально для нас. Для всіх нас. І скинув з неба, замість бомб. Як обітницю. Як ультиматум. Ще одна листівка залетіла у вікно, але я не намагався впіймати її. Вона пролетіла скрізь кухню та впала перед коридором. Ден підняв одну із листівок та прочитав вголос: «Ваше мовчання – свіжі могили ваших синів… Вибір за вами».

Мама вирвала листівку з рук Дена, а далі підійшла до мене – забрала й мою, ніби рефлекторно зім’яла у руці, а потім викинула через вікно. Якщо все що відбулося зараз, навіть те, що ми просто їх прочитали дійде до масок – вони прийдуть за нами. За всіма нами. Мати грюкнула віконницею, замкнула защіпку. У кімнаті одразу стало глухо. Жодного руху, тільки годинник цокав на кухні, ніби нічого й не було. Я обернувся до Дена – той мовчав, стиснувши кулаки. «Все минуло», – сказала мати, скоріш сама собі, аніж нам. Але я знав: все тільки починається.

Від перенапруження ми ще довго не могли прийти до тями. Мама не могла оговтатись після мого вчинку. Здавалося, для неї це було майже як спроба самогубства. Вона не сказала мені жодного слова, коли все стихло. Не знаю чому… Можливо, тому що розуміла. Розуміла, що це — правда. Що королівський режим не такий, яким його змальовує наша пропаганда. Але розуміла й те, наскільки небезпечно це знати. Ми розійшлися по кімнатах, кожен заглиблений у свої думки. І ці думки безсумнівно крутилися довкола одного — бомбардування. Того, що вже сталося. І того, що може повторитися — тільки наступного разу листівок не буде. Батько повернувся приблизно за годину. Він теж бачив небо. Батьки говорили на кухні — пошепки, осторонь від нас, поки маски на вулиці воювали проти макулатури.

1.4

Пройшло декілька днів після бомбардування. Все наче заспокоїлось, але той спокій був фальшивим — як затишшя перед бурею. У місті ніби перестали говорити вголос: навіть на ринку люди перемовлялись пошепки, неначе кожне слово могло виявитись забороненим. У новинах про «макулатурне бомбардування» — жодного слова. Натомість жандарми, здавалося, ще більше розлютились, хоча й до того спокійними їх не назвеш. За ці дні почали виводити на прибирання вулиць — переважно молодь. Офіційно це подавали як добровільну ініціативу, але фактично маски зі списками просто виганяли всіх, кого вважали потрібним. Під час таких «толок »(5) маски ходили поміж прибиральників із автоматами й дубинками. Я подумав: королівська влада боїться навіть людей з мітлами та швабрами. Подейкували, що деяких сусідів тієї ж ночі після бомбардування — забрали. Хтось просто зник без сліду. Думаю, донощики активно попрацювали. Нас, слава Богу, оминули. Завдяки матері. Ми вдома про це не говорили. Не через страх — скоріше через втому. Або тому, що не знали, як саме про це говорити. Мати поводилась так, ніби нічого й не сталось. Батькові вона про мою витівку, здається, не розповіла.

На третій день прибирання, здається — останній, черга дійшла й до мене. Я знав, що вони прийдуть. Не знав лише — коли. Тому ходив по хаті, як на голках. Нарешті, десь після обіду, постукали. Після короткого діалогу мені видали жилет, мітлу і вишикували разом з іншими. Нас почали розподіляти по районах — на жаль, листівки впали майже всюди, навіть у так звані «неблагополучні» квартали. Саме туди, неподалік від нашого району, відправили мене з бригадою. Неблагополучними називали бідні квартали — там жили заводчани, технічний персонал, усі, хто не мав великого впливу чи грошей. Вони не були схожі на нетрі(6) але контраст із центральними вулицями кидався в очі. Під час прибирання маски розподілялись скрізь та слідкували за роботою, хоча й не вкрай пильно. Вже після півторагодинного прибирання ми досить вільно пересувались по райончику, який прибирали.

Я йшов повз стару трансформаторну будку, коли почув знайомий скрегіт — хтось відкривав металеву кришку старого ящика. Коли обернувся, побачив його. Сидів просто на бордюрі, з опертими на коліна руками, біля нього пляшка. Здавалося, йому було байдуже, що тут відбувається. Навіть листівки, що досі лежали на асфальті, він не обминув — одна прилипла до його черевика.

— Ти знову живий, значить. А я вже думав, що твої рештки злили в каналізацію разом з цею макулатурою, — мовив він, не дивлячись на мене та сплюнув.

Я спинився й подивився на нього спантеличено.

— Це ви мені? – невільно я підняв брови.

Він поглянув на мене байдужим поглядом та почесав свою неохайну бороду, що в багатьох місцях покрилась сідиною, а потім кивнув.

— А кому ж іще? Усі інші або мертві, або мовчазні. А ти ще маєш той погляд… Погляд шукача правди… Або проблем. Правда, знаєш… Як пляшка – він підняв пляшку, де лишилося кілька прозорих крапель, – знайдеш — і вже с*ка не відчепишся. Вона ж не лікує, а тільки додає питань. Як і вся та ваша бл*дська істина.

Я мовчав. Здавалось він поїхав дахом.

— Ти ж син того… – він завмер на мить та почесав голову – лікаря здається? Наче з Байденського району? — запитав пожмуривши брови, неначе я винен в тому, що його не знаю — я вас пам’ятаю ще з тих часів, як молодим був. Думав, помру раніше, ніж ви виростете. Не вийшло.

— Міґель… — я нарешті згадав, хто це. Дядько Міґель. Мама іноді згадувала, зневажливо. Казала, мовляв, вічно п’яний і вічно незрозуміло звідки знає, що в місті відбувається.

— О, навіть ім’я згадав. Не все ще втрачено, — він хмикнув. — А я от що скажу: листівки — то дрібниця. Репетиція. Війна завжди починається як театр — тільки глядачів не питають, чи хочуть ті квиток. А потім уже й кулі не грають, просто рвуть людей на шматки.

Я не очікував такого.

— Ви думаєте, буде ще?

— Думаю, це ще квіточки, — він підняв пляшку, ніби тост та посміхнувся — а ягоди ще дозрівають. Тримайся міцніше, хлопче. Бо ті, що думають забагато – здебільшого просто встигають померти розумнішими за інших та прошепотіти перед смертю «Ох ти ж бл*дь» – і все.

Я мимоволі посміхнувся. Багато чого бачив, але «алко-пророка» – вперше. Його слова здавались абсурдними, іронічними, але я розумів їх. І він бачив, що я розумію. Бо більшість – вбачає у ньому лише божевільного.

Раптом він поглянув вбік.

– О-о-о, диви хто до нас кістки волочить, – він кивнув ліворуч, – дивись, хлопче, зараз буде смертельний номер, сам не повторюй.

Я здивовано озирнувся. До нас наближався маска з серйозним виглядом. Підійшов, поглянув на мене, тоді на Міґеля, і мовив:

– Повертайся до роботи. Вулиці самі себе не почистять, – далі махнув мені рукою, щоб я забирався.

Я, не сперечаючись, відійшов. Зробив вигляд, що підмітаю, але насправді просто махав мітлою. Маска ж перейшов до дядька:

– Документи. Що ви тут робите? – Міґель ж не підвівся, лише випалив йому у відповідь.

– Керую роботягами, – почув як стукнула пляшка, – Заливаю макулатуру дезінфекцією… Раптом супостат нам ще якийсь королівський вірус прислав.

– Що ти верзеш, п’яниця, – жандарм відповів з насмішкою.

– Тобто тобі начхати, якщо королівські піддані захворіють, крон-сержанте? – Міґель піднявся, – це ж пряма халатність! Я тут, може, рятую місто від епідемії.

Жандарм на мить зітхнув, поклав руку на лоба та побачив одну із листівок, що приклеїлись до черевика дядька — й врешті буркнув:

– А це, що таке, га? – він махнув рукою в бік черевика.

– Що? – Міґель опустив голову, – А-а-а, начальнику, це інструкція для поводження з мітлою! – Дядько посміхнувся, взяв листівку та кинув у ящик.

– Щезни звідси. Поки я тобі кістки не порахував дубинкою. Швидко, я сказав!

Здавалось дядько не очікував, що страж порядку здасться так швидко. Але не розгубився:

– Добре, – сказав з іронією, – мене офіційно прогнали з місця злочину. Молодець солдате! Щойно ти врятував країну від пенсійної реформи(7) . Залишилось лише переписати Конституцію(8)!

– Що я тобі сказав?! – маска вже перейшов на крик і Міґель поспішив зникнути.

Вже за мить дядько зник між вулицями, а я продовжував замітати листівки, яких вже було помітно менше. Маска ж провів дядька поглядом, а потім повернувся до мене та промовив:

– Ей, ти… Приберись тут, – він махнув рукою на місце, де ще недавно сидів Міґель.

– Як скажете, – легко кивнув головою і жандарм пішов на іншу сторону вулиці, можливо, спостерігати за тим, щоб дядько не повернувся.

Я підійшов до бордюра, підняв пляшку та кинув у металевий ящик, а далі прийнявся замітати «сліди існування» алко-пророка. Я не одразу помітив, але до мене хтось підійшов. Коли помітив – кинув погляд та побачив хлопця, приблизно, мого віку. Парубок був одягнений, у такий самий жилет як я, теж на прибиранні. Він помітив мій погляд та посміхнувся, а потім поглянув в сторону, куди пішов Міґель. Я відвів погляд та продовжив прибирання, не звертаючи увагу. Незабаром він заговорив:

– Хлопче, перший раз на прибиранні?

Я зупинився та поглянув на нього, а потім відповів.

– Ну… Так, взагалі-то, а ти ні?

– Ні, я час від часу допомагаю прибирати… Вже й не згадаю скільки разів був.

Мене це здивувало — я був певен, що всіх сюди зігнали примусово.

– І тебе це не напружує?

Хлопець кинув на мене здивований погляд.

– А що тут може напружувати? Це ж допомога Батьківщині, честь.

– Прибирання вулиць – це почесна робота?

На мить здалося, що це іронія, але ні — він говорив серйозно і це починало напружувати.

– Ну звичайно, будь-яка допомога Партії та Королеві почесна… Мене, до речі, звуть Том, ти мабуть Альбус, так?

Мене це здивувало не менше, ніж те, що він реально думає, що прибирання це «почесне» заняття.

– Ти звідки знаєш? – запитав я після недовгої паузи, сповненої недовіри.

– А, ну так я чув як ти почав розмовляти з тим пиякою… Він наче називав твоє ім’я, от і запам’ятав.

– Хороша в тебе пам’ять, нічого не скажеш.

– Та, з дитинства така… В школі вивчав вірші за 10 хвилин – не більше.

Його «хороша» пам’ять насторожувала ще більше. Неважко здогадатися, що хороша пам’ять, як у нього – пряма дорога в інформатори.

– Ага, круто, – відповів я без ентузіазму, весь цей діалог почав мені набридати.

– Знаєш, в наших жандармів добре серце, якби я був на місці того сержанта, то вже б відлупцював того алкоголіка вщент, – він продовжував говорити як ні в чому небувало.

Я навіть не знав, що сказати. У його словах було щось… порожнє. Наче казав не він, а хтось через нього. Ніби королівського агітатора підселили в його мозок і той обирав, що говорити.

– Нащо? Він не робив нічого поганого, – запитуючи, невільно я підняв брови і він кинув на них погляд.

– Та ну та, але що він зробив хорошого? Нормальні люди десь працюють, на благо країни, партії, королеви… А цей сидів, лишень повітря переводив, – я продовжував на нього дивитись і після паузи він продовжив, – та і його слова… Він прямо по льоду ходив, за такі слова, його можна легко повести по 51-ій статті.

Мені набридав цей діалог з кожним його словом, хоча я б сказав, що це більше агітаторський монолог цього Тома.

– Ага… Тебе також, якщо й далі будеш базікати замість того, щоб працювати.

– Та ладно, ми майже все прибрали… Вже он диви, недовго залишилось, думаю, можна перекинутись декількома словами.

Я мовчав. Не знав, що йому відповісти. Хотілося просто сказати йому, щоб заткнувся і не заважав працювати, але у нього по всій видимості були інші плани – плани мене задовбати.

– До слова… Ти ж не знайшов слова того пияки розумними?

Мені не сподобалось його питання… З кожним таким «дружнім» запитанням я все більше і більше починав вірити, що його «хороша» пам’ять допомагає йому не тільки вчити вірші.

– Мене взагалі не хвилювало, що він там говорив… Просто знаю його, тому й зупинився, щоб поговорити.

– А як інакше? Але мені здається, що взагалі не слід з таким суспільним мотлохом говорити.

– Так, ти звичайно ж правий, – відповів взагалі без якоїсь інтонації.

– Взагалі, який приклад цей дід подає майбутнім поколінням… От ми з тобою зовсім інша справа. Одразу видно, хто працює на благо Батьківщини. І взагалі справжні герої — ті, хто не думають, а просто діють. От як жандарми.

З кожним його словом мій мозок закипав все більше і більше. Ні, ну не може бути, щоб він був настільки тупий і сліпий. Мій мозок просто не міг в це повірити. Його слова здавались такими ж фальшивими, як і він сам. Здавалось, що він окрім клятої мітли, пропаганди і сраних віршиків про Батьківщину більше нічого не бачив. Я відклав мітлу та подивився на нього:

– Ти зараз оце все серйозно?! Чи ти правда настільки сліпий?! – промовив це дещо підвищеним тоном, а у відповідь він кинув спантеличений погляд.

– Ем… Ну так, а щось не так?

Мені дуже, дуже хотілося висловити все що я думаю про нього, його прибирання, його кляті вірші. Про королеву й партію я б теж не забувся, але боковим зором я бачив як декілька людей вже з інтересом спостерігали за нами.

– Досить базікати! Нам треба прибирати, на благо Батьківщини, ти забув?!

– Та ну та, але я всього… – він не договорив, я продовжив.

– Якщо ти зараз не перестанеш пустословити і не почнеш, нарешті підмітати. Кляті. Листівки. Я покличу жандармів, щоб вони пояснили, особисто тобі, як це робити.

У відповідь він махнув головою і відійшов. Я озирнувся. Люди дивились так, ніби я щойно сам відбив кальтлендський штурм. Але не тому, що їх дратували його слова — а тому, що вважали мене «героєм» прибирання. Здавалось, що вони мені зараз ще й зааплодують, але на щастя, цього не сталося. Проте, я замислився, таких як цей Том – тисячі. Впевнений, що у більшості цих прибиральників приблизно таке саме мислення як і в нього. Це було видно – по їх обличчям, по віддаленим фразам, якими вони перекидувались. Так, деякі з них ходили із незадоволеними обличчями, але це скоріш через, те що їм доводиться працювати в принципі. От щоб комусь не подобалась сама ідея — працювати на благо Партії, Королеви і з купою жандармів довкола — ні, таких я тут не бачив. У кращому разі — втома, роздратування, порожнеча. У гіршому — ентузіазм. Сліпий, липкий, такий, що змушує шкіру покриватися мурахами. Хтось, можливо, і відчував щось не те — але мовчав. Як і я, донедавна. Але зараз… Зараз мені було огидно. Не від праці, не від пилу в носі чи болю в спині. А від цієї сцени, де я став «героєм» за те, що щось сказав трохи голосніше, ніж інші. Став зручним гвинтиком у механізмі, навіть сам того не бажаючи. Просто зробив вигляд, що «правильний», і цього вже було достатньо. Система винагороджує не чесність, не людяність — а слухняність. Думаю, Том — не виняток. Він — продукт. Вивірений, вдосконалений, з інструкцією в голові, де всі відповіді вже давно написані за нього. Мітла, вірші, Партія — оце все його життя. Йому не треба думати, йому дали все, що треба для виживання в цій реальності. Я ж… я все більше почувався зайвим у цьому світі. Не через те, що не мав бажання підмітати. А через те, що бачив тріщини в фасаді — і не міг їх ігнорувати. І найстрашніше, що таких «Томів» справді тисячі. З дитинства виховані в обіймах гімнів, цитат і гасел. Їм навіть не доводиться брехати самим собі — вони дійсно вірять. Щиро, до кінчиків пальців. І я, поки мовчу, для них такий самий. Хіба ні? Я наче щойно програв бій. Не йому — собі. Що я взагалі зробив? Помахав мітлою і покусав губу. Ось і вся моя «революція». Але… Що мені врешті залишалось робити? Лише підіграти…

Я повертаюсь до мітли, наче нічого не сталось і так проходили години… Вулиця за вулицею – листівка за листівкою. Думки плутались, іноді здавалось, що це не закінчиться ніколи, а сонце як на зле ставало ніби ще більш і більш гарячим. Піт стікав з лоба та ним покрилася вся спина. Обличчя чесалось від пилу, а повітря було ніби гарячим та здавалося обпалювало горло. Старався не думати ні про що, просто не хотів. Кожен рух — як завчений: змах, пауза, вдих, змах. Ближче до вечора ми нарешті закінчували. Ноги ватні. Здавалось втомилось все – тіло, думки, мозок. Під кінець я не те, що не хотів думати, а вже просто не міг. Коли все закінчується, я просто здаю мітлу, клятий жилет і йду. Навіть не дивлюсь чи все ідеально. Вже просто байдуже. Зловив погляд Тома, він кивнув – пробачив. Мабуть, думає, що я дуже відданий, тому й заткнув його. В його погляді навіть вбачалась повага, але було байдуже. Нехай й далі так думає. Менше знає – міцніше спить. Я повертаюсь додому.

Повернувшись я увійшов в коридор. У вітальні, де сплять батьки, бубонів телевізор. Привітавшись з батьками я пройшов в кімнату. Світло не вмикаю, просто сідаю на край ліжка. На мить затуляю обличчя руками. Може, хвилину, може, довше. Скидаю всі брудні речі та кидаю на спинку стільця – вони зсуваються та падають, але я не піднімаю. Нехай. У дверях з’являється Ден. Тихо. Неначе боїться, що може потривожити щось крихке. Стоїть босий, у футболці, з розпатланим волоссям. Погляд — не здивування, не страх. Щось інше. Він дивиться на мене довго. Очі трохи прижмурені, мовби намагається роздивитись те, що я ховаю. Але нічого не питає. Просто завмирає в отворі дверей. Його плечі ніби трохи опадають. Не від втоми — від якогось тихого розуміння. Щось у ньому змінюється. Ледь помітно. Він не знає ще, що саме. Але знає: щось у цьому світі не працює так, як мало б. І якщо я — старший, той, хто мав би бути сильним — повертається отак, мовчки, надломлено, то мабуть, його самого нічого хорошого, в цьому житті, не чекає. Він не каже нічого. Просто стоїть. А потім повільно йде назад до себе, не зачиняючи дверей. І я лишаюсь сидіти в темряві, слухаючи, як цокає старий годинник.

1.5

Згадуючи ту втому, що накрила мене після, як казав Том — «почесного» прибирання, жити хочеться ще менше, ніж зазвичай. Сьогоднішній день не менш суворий. Минув майже тиждень після великого суботника, і тепер настав той самий день, що змушує все місто — та що там, усю країну — зрушити з місця й метушитись, наче бджоли в розворушеному вулику. День Принесення Клятви. Наше велике — й буквально святе — дійство, на якому мають бути всі. Від малого до великого. Щороку ми повторюємо це. Клянемось королю. Клянемось істині. А що, коли хтось із нас не вірить по-справжньому? Хіба сам сумнів — уже гріх? Істинне Вчення(9) має однозначну відповідь – так.

Вдома всі метушаться — запізнення вважається серйозним проступком. Я вже одягнений, тому просто чекаю. Батько не може знайти свою краватку. Ден уже пів години ниє, що не хоче йти, але помалу збирається. Аж занадто «помалу», що дратує батька. І, мабуть, найбільше страждає мама. Вона одночасно збирається, вмовляє Дена пришвидшитись, щоб той не отримав на горіхи, і шукає батькову краватку. На всю квартиру пахне праскою… Мабуть ні з чим не сплутаю цей запах, одразу асоціюється зі святами або церемоніями, одна із яких буде сьогодні. Цікаво, наскільки вистачить Дена? Здасться чи дочекається батька, цього системного колоса, що все одно змусить його піти. Якщо притримуватись цієї логіки, то я капітулював ще до початку битви. Просто знаю, що битва програна з самого початку, думаю, цього розуміння не вистачає Дену. В шумі зборів почувся голос мами:

– Трясця, Ден, ти ще не зібраний?! – Її голос був на межі відчаю та здивуванню впертості молодшого сина.

– Ну ма, може ви все-таки, якось без мене? – Без ентузіазму відповів Ден.

На його жаль це почув батько, який поспішив втрутитись.

– Ден! Чого ти добиваєшся? – голос батька наростав, – у тебе є дві хвилини на збори, інакше я буду, трясця, шукати не краватку, а пасок. І повір, я знайду його дуже швидко, – він поглянув на мене і його гнів трохи заспокоївся, – Терезо, ну де та клята краватка?!

– А я звідки знаю?! Сама шукаю!

Я згадав, що одягав цю краватку на свій випускний. Відкривши шафу я побачив – ця краватка весь час була там.

– Батьку! Ось краватка, тримай, – крикнув я, щоб серед всієї цієї метушні мене почули.

Голова сім’ї, не дивлячись на свій вік, ніби блискавкою опинився переді мною.

– Нарешті! Де вона була?

– В шафі, – стримуючи сміх відповів я.

– Трясця, скільки шукали… Терезо! Відбій! Краватка вже є!

Одягаючись брат спитав у батька:

– Ми ходимо в той храм кожен рік, невже Бог та Королева забувають про нашу клятву, що її треба оновлювати?

Батько зітхнув, а потім відповів:

– Вони не забувають… Це потрібно, щоб про неї не забували ми самі, – без довгих роздумів відрізав батько, поки мама зав’язувала його краватку.

Я чув це пояснення ще з дитинства. Воно повторюється з року в рік, наче аксіома. І щоразу — однакова інтонація: впевнена, тверда, без права на сумнів. Істинне Вчення не терпить коливань. Його не цікавить, чи вірю я насправді — головне, щоб я не показував, що не вірю. У ньому все чітко: чорно або біло, правильно або зрадницьки. Білих(10) священників ми бачимо на вулицях — вони ніби мають дбати про наш дух, але здається, що більше дбають про те, щоб ми не питали зайвого. А «чорні»… про них краще не згадувати. Навіть самий їх вигляд не терпить сумнівів. Якщо говорити чесно, то зустрічаєш їх далеко не так часто як масок, але чорні викликають страх набагато ефективніше. Вони, кажуть, виконують "волю істини". Але що це за істина, яка лякає більше, ніж рятує? Ми називаємо монарха "помазанцем", бо він — як кажуть — обраний самим Богом. А отже, сумніви в ньому — це вже тінь(11). Ось так і живемо: з клятвою на вустах і страхом у серці. Я не знаю, чи хтось із нас вірить по-справжньому. Може, й вірить — особливо старші. Або ті, хто навчився жити без питань. Але як можна по-справжньому вірити в щось, чого не можна торкнутись, не можна оскаржити, не можна навіть обговорити? У школі нас вчили, що істина — як вогонь: очищає, освітлює, але й спалює, якщо підійти надто близько. Добре, але чому тоді все частіше здається, що нас не гріють, а тримають у цьому вогні, наче в печі? Істинне Вчення огортає життя так щільно, що навіть думки — не твої. Молитися треба вголос. Каятись — теж. Навіть мовчання може стати доказом твоєї тіні. Особливо страшно віра впливає на старше покоління – те покоління, що прожило достатньо довго і вже має страх перед смертю. Альтернативи немає – зараз я розумію навіть те, що влада монополізувала не тільки соціальне, культурне, не говорячи про політичне життя. Вона монополізувала владу життя та смерті… Не хочеш горіти в царстві мертвих – живи так, як сказала держава. Сумніваєшся? Не доведи Боже став 51-м? Горіти тобі в муках, а на додачу вічно.

Двері зачинилися з характерним клацанням. Ми вийшли на вулицю — зосереджено-приглушений, суворий день. Як і очікувалось, усе довкола рухалося у бік Храму Світла, наче величезна маса води, яку злив у вузький прохід хтось згори. Люди були одягнені просто, але чисто. Обличчя — відшліфовані десятиліттями тренувань у вдаванні спокою. Хтось ішов мовчки, хтось шепотів молитву. Вулиця перетворилась на ріку сірих силуетів, злитих у спільну мету — не запізнитись. І за цим усім дійством спостерігали маски, неначе стерв’ятники, що готові розірвати будь-якого порушника. Серед всього цього було чути лиш бурмотіння брата:

– І як кожного року, – пробурмотів Ден поруч, – навіть погода, наче за наказом. Ні спеки, ні дощу. Просто... так, як треба.

– Не треба зайвого, – тихо відповіла мама. Її пальці стискали ремінець сумки так, що аж побіліли кісточки.

Ми звернули на головну площу, де виднівся фасад храму — високий, з блідно-білого каменю, з вітражами, що не давали світла — лише згаслі відлуння кольору, як і сама наша віра. В нашому місті було всього три храми, але всі вони були, мабуть, однакового величезні. Більшість будинків просто меркли на фоні цих грандіозних споруд. Саме сьогодні ряди масок розбавило чорне священство. Не дивлячись на те, що уніформа масок використовувала дещо схожі кольори – темні балахони ні з чим не сплутаєш. Чорні балахони, замість паска використовувався тонкий цеп – пережиток історії. Обличчя під стать маскам видно не було. Лише конічні маски, схожі на мішок на яких були прорізи для очей. На балахонах, навпроти серця був зображений головний символ вірування – трикутник поділений на три частини. Він символізував єдність трьох стовпів влади: король, ототожнення влади; віру та народ. Меседж дуже простий – хочеш того чи ні, але ти вже частина цієї структури. Забавно й те, що на поясах цих чорних священників висіли дубинки – зброя так собі, особливо проти натовпу, але її функція інша. Вони знають, що натовп не заворушиться. По правилам священники недоторкані, буквально. Якщо торкнешся – можеш отримати по голові дубинкою. Особливий ризик для родин з дітьми, які ще цього не розуміють. Зовсім малих не б’ють – отримують їх батьки, бо не навчили. Я б сказав, що це канонічна подія на релігійних святах. Це настільки в порядку речей, що взагалі не викликає ніякого подиву чи жаху. Через мене наша родина теж це проходила – батьку тоді заїхали в плече… Отримав тріщину в ключиці. На мій жаль інша його рука була в порядку, тому свій кусочок пирогу, якщо це можна так назвати я отримав, але вже вдома.

Ми підійшли вже впритул до храму. Тут уже було дуже людно. Здавалось, що навіть повітря скоро буде не вистачати. Але не дивлячись на тисячі людей в одному місці – було тихо. Бачив як навіть малим дітям закривали роти, знову ж таки буквально, щоб вони не привертали до себе увагу. Серед чорних, як ходили чутки, були божевільні, бо по іншому їх не назву, які спеціально ходили біля малих дітей – хотіли крові. Гучномовець на стовпі повторював коротке звернення — воно лунало з інтервалами в кілька хвилин, кожного разу однаково спокійно: «Громадяни. День Принесення Клятви — священний обов’язок кожного. Ми доводимо свою вірність Істині, Королеві та Порядку. Не запізнюйтесь. Порушення регламенту будуть зафіксовані». І це не жарт – на територію храму нас запускали «порціями», десь по двісті-триста людей і всі вони проходили ідентифікацію. Без черги проходили люди вищих верств – дворяни, чиновники, тощо. Всі інші чекали на свою чергу. Тим не менш все це проходило досить швидко, без зайвих затримок. Всі прекрасно знали, що робити і куди йти, так що священникам не потрібно було пояснювати щось зайвий раз. Зараз мене це лякало. Лякало тому, що нас настільки видресирували. Коли дійшла наша черга батько сказав:

– От і все, – пробурмотів він. – Без запізнень.

Нас зустріли два священника – чорний та білий. Обличчя як і у всіх інших були закриті масками відповідних кольорів. Один із них дивився на натовп з такою уважністю, що виникало відчуття, ніби він здатен читати думки. Після перевірки та ідентифікації нас та інших людей пропустили на територію. І ми пройшли . Бо цього дня йдуть всі. І всі мовчать, бо мовчання — єдине, що ще дозволено.

Усередині храм був ще величнішим — високі склепіння, ледь помітне кам’яне різьблення на стінах, запах релігійних пахощів, свічок. Перед входом ми одягнули наші маски з сірої тканини, а мама, як і всі інші жінки таку маску, що на додачу закривала волосся. Обов’язковий атрибут без якого зайти неможливо. Ми засвітили масивні свічки та тримали їх в руках. Їх потрібно було тримати протягом всього процесу. Хтось зі старших уже стояв навколішки. Діти не озирались. Вони вже знали, як поводитися. Їм не потрібно було наказувати — страх і приклад старших робили свою справу. Ми зайняли свої місця, ставали туди кожного року. Зліва навпроти статуї Леопольда Великого. Всі стояли, лавок чи чогось іншого не було. Стояти повинні були всі – такі правила. Над нами знаходився другий поверх для вищих чинів, дворян, працівників державних структур. Як кажуть умови там кращі, хоча сидіти теж не можна, наскільки знаю. Але хто його зна, як там насправді. Ми там ніколи не були. Тільки батько один раз, але він ніколи не розповідав. Священник вийшов на підвищення. Його голос здався мені зношеним — мов грамофонна платівка, яку прокручували надто довго. І все ж кожне слово мало вагу, кожне речення — відлуння у серцях присутніх. Навіть у тих, хто давно не вірив.

– Сини й дочки Істини… – почав він, – сьогодні кожен із нас, як і наші предки, прийшов сюди, щоб засвідчити свою любов, повагу та віру в нашого Бога та Монарха…

Всі присутні мовчки ловили кожне його слово, ніби були загіпнотизовані, але на мене його слова ніби не діяли. Мені було байдуже. Байдуже на все, що він там говорить. Я прийшов сюди, бо мусив, а не тому що хотів. Тепер лиш чекаю, поки він закінчить свою пустословну проповідь наповнену любов’ю до королеви, а я нарешті піду додому. Я лиш дивився на статую, роздивлявся її обличчя, яке протягом багатьох років вже сильно стерлось. Не дивлячись на це воно чомусь здавалось мені знайомим. Поки мої думки були зосереджені на скульптурі світляк(12) продовжував:

– Моє серце сповнюється любов’ю, коли я бачу всіх вас… Це наповнює мене вірою, що наша держава та віра міцна як ніколи, навіть в час війни. Тож думаю, що не буду більше забирати час та нарешті всі ми вкотре розпочнемо церемонію клятви… Solmor valen(13), брати і сестри!

А далі він зачитує якийсь абзац з «Істинного Писання»(14) . Читає без ентузіазму та інтонації, скоріш як скоромовка суті якої, мабуть, ніхто із присутніх не знає, окрім самих священників. Коли він закінчує, то бере меч з трикутною гардою та посох на кінці якого цеп з металевою шайбою з якої виходять священні пахощі. Священники в білих балахонах стають між рядами людей з такими ж священними посохами, а той священник, що казав проповідь – піднімає меч та посох догори. Всі їх рухи завчені та виконуються максимально дисципліновано. Через маленькі вікна зверху пробиваються промені світла, які падають чітко на вівтар. Всі ми, ніби надресировані пси по команді «сидіти!» – стаємо на коліна, піднімаючи голови догори, а далі сотні голосів зливаються в один і ми проговорюємо слова клятви:

О свята Земле,

О святе Вчення,

О святий Боже!

Я стою перед тобою.

Я прийшов засвідчити свою клятву.

Нехай Мальтор стане мені свідком.

Нехай Світло освятить мене.

Нехай Вітер рознесе мої слова.

Я прийшов засвідчити свою клятву!

Клянусь своїй королеві служити вірою та правдою!

Мовчати, коли накажуть.

Клянусь не зрадити свою віру та вчення!

Карати, коли накажуть.

Клянусь захистити землю, що прийняла мене!

Загинути, коли накажуть.

Почуй же мою клятву небесний батьку!

Покарайте мене небеса, якщо я зраджу!

Покарай мене королево, якщо я брешу!

Прокляни мене земля, якщо я збіжу!

Хай згасне моє ім’я, якщо я схиблю.

Я — Королева.

Я — Партія.

Я — Порядок.

А далі священники почали стукати посохами об підлогу, засвідчуючи нашу клятву. Я стояв на колінах, тримаючи свічку. Вона палахкотіла, наче моє дитинство — спокійно, але з передчуттям згасання. Кожен удар посохом відбивався в мозку.

Моє плече відчуло поштовх. Рефлекторно я повернув голову та побачив Дена. Він посміхався та дивився за мене, праворуч, а далі кинув погляд на мене з кивком, мовляв «подивись». Повернувши голову перед очима постав натовп. Такий самий як і в нас, але паралельно. З краю стояло двоє хлопчаків, ще зовсім діти. Одному мабуть чотири, іншому – шість з вигляду. Навпроти них стояв чорний, тримаючи посох. Я не одразу зрозумів, на що Ден показував, але мені дійшло. Той, що молодший смикав брата за одяг, а тому, з вигляду, це зовсім не подобалось. Я б не звернув увагу, якби не одне «але». Навпроти них стояв ЧОРНИЙ священник, а я знаю ЧОМУ він стоїть саме навпроти них. Моє обличчя одразу напружилось, а брови нахмурились. Думки одні. Тільки не це. Не треба. Зупиніться.

Але було пізно. Старший штовхнув молодшого і той врізався в чорного, й так, що той впустив посох. Можливо й спеціально. Той з гуркітом, що розірвався на всю залу впав. Малий повернувся до священника і хоч я не бачив, але я відчував, що на його обличчі був страх. Він знав, що зробив, щось неправильно. На гуркіт повернулись всі люди. Всі погляди були приковані до хлопчика, а за ними поспішив шепіт: «Торкнувся…Торкнувся…Торкнувся чорного» – відлуння цих слів наростало по рядах. Моя сім’я стояла нерухомо, не створюючи ні звука. Чорний же – стоїть нерухомо, мов статуя. А далі починає рухатись дуже повільно, немов смакуючи момент.

Він нахиляється і піднімає посох – плавно, страх дитини наростав з кожною секундою і це відчувалось. Священник протягує руку з посохом і один із послушників перехопив його, кланяючись та швидко відходячи зі сцени театру, на якій головний тепер – священник, якого торкнулись. Старший стоїть мов укопаний. Малий — плаче беззвучно, він тремтів. Люди мовчать. Зіниці рухаються, але тіла нерухомі. Перший удар буде — і все зміниться. Я знаю це. Зненацька старший закриває меншого собою й піднімає руки:

– Це був я… Я його штовхнув, – його голос тремтів, але він все одно вирішив захистити молодшого.

Чорний не говорить нічого, лише оцінює старшого поглядом і робить крок ближче. Зненацька у ситуацію знову втручаються.

— Зупиніться! Прошу вас! Він же дитина! – Жінка кидається вперед, прикриває собою синів. У відповідь з храму прокотилась нова хвиля шепоту: «Мовчи, не треба... не треба...». Це вже відкритий протест. Вона порушує межу і це очевидно всім.

Чорний мовчки дивиться. Два інших, його «колеги», підійшли до нього. А далі пауза… Пауза від якої кров стигне в жилах. Всі розуміють, що так просто вони цього не залишать, але питання в тому, хто за це поплатиться? Мої очі відкрились ще ширше, а серце виривалось із грудей. Я відчув руку батька на плечі. Вже за мить – вони…

Всі троє дістали дубинки. А далі – перший удар, по матері… Прямо по голові: глухий, дерев’яний. Я хотів закрити очі, але не міг. Було чути хруст і я не знав, чи це її череп, чи сама дубинка. Вони обступили дітей і було чути все нові і нові удари.

Далі – крик… Хлопці закривались як могли, старший навіть намагався заступити молодшого, але що може зробити дитина? Вони кричать… Кричать несамовито. Весь зал розривається від дитячих схлипів. Дену мама силоміць повернула голову на себе, щоб він не бачив, але в чому сенс? Серед всього цього було видно як хтось молився, а хтось намагався закрити рот, щоб не видати ні звука.

— ДОПОМОЖІТЬ! ХТО-НЕБУДЬ! ЗУПИНІТЬ ЇХ! – Її голос дико відлунює в самісінькій душі і я здригнувся. В мить рука батька мене осадила. А натовп не рухався, він ніби застиг. Священники, що не брали участі теж спостерігали.

Очі бігали по всьому храму, шукаючи, хоч щось, що могло відволікти від цього жахіття. Мій погляд зупинився на білому священнику. Припідявши маску він поцілував трикутник істинності на маленькому срібному цепку, який зазвичай носять на шиї та щось промовив. Я не чув що, прочитав по губам: «Боже, прийми на небеса». Він зрушив з місця… Він не витримав. Його руки трясуться, а далі крик:

— ДОСИТЬ! ЗАБОРОНЯЮ! – чорні не зупиняються, і він кричить знову, ще голосніше — ЗАБОРОНЯЮ!!!

Він кидається вперед — і його колеги хапають за мантію, але він намагається вириватись розштовхуючи їх. А удари продовжуються, моя душа розривалась зсередини. Священника намагаються стримати троє і їм це вдається. Його маска покривається сльозами, чи то від несамовитого крику, чи то від відчаю. Він падає на коліна за декілька метрів від них, поки ті починають розступатись.

На місці де стояла сім’я – криваве місиво. Балахони чорних забризкались кров’ю… Жінка прикриває старшого сина собою – вся в крові, як і сам хлопець. Тіло молодшого лежить поруч. Вона плаче пригортаючи до себе сина. Настала гробова тиша і в цій тиші було чути тихий, хриплий голос хлопчика в перемішку з дрижанням: «Мам, матуся… Врятуй мене…» І я побачив те, чого не забуду вже ніколи – очі, які не встигли зрозуміти, чому їх карають так жорстоко. Тіло ж молодшого не рухалося. Моя мама затулила обличчя руками та вткнула його в плече батька, а батькова рука на плечі стиснулась ще сильніше, але я навіть не помічав цього. Коли мати хлопця, який не рухався хоч трохи оговталась – вона зірвалась до нього. За мить залу вкотре розірвав її крик, а скоріш – істерична агонія. Серед цього крику священник, що стояв на колінах та скручений своїми колегами ридав і повторював: Пробачте, пробачте, пробачте… Моє горло тремтіло, мені самому хотілось ридати.

Тіло виносять. Жінку, разом із сином — виводять силоміць. Вона кусає охоронця. Плюється кров’ю. Врешті її скрутили так, що вона взагалі не могла нічого зробити. Скрутили настільки, що було чути хруст зв’язок. Спротив матері був нелюдським, бо їм знадобилось п’ятеро, серед яких маски, що збіглися на крики. Зал – мовчить. Дивлячись на це в пам’яті постали три королівських аксіоми: Я — Королева; Я — партія; Я — порядок…

Священник в центрі зали, навпроти вівтаря порушив тишу, так, ніби нічого не сталось.

— Дякуємо за вашу участь, дорогі брати і сестри. Принесення клятви одна із найвизначніших подій року, а тепер з оновленими серцями, можете повертатись нести порядок та користь суспільству, Партії та Королеви!

Усі почали покидати залу, під стукіт посохів… Я не рухався. Стояв, ніби я сам став частиною тієї мармурової плити під ногами. Батько відпустив плече та почав рухатись. В мене ж рухався тільки погляд. Я дивився на ту пляму крові, яка лишилась на плиті. Хтось уже переступив через неї — акуратно, щоб не забруднити взуття. Інші – просто оминали, якомога далі.

— Альбус, — мати торкнулась мого плеча. Її голос звучав, як через воду. Я озирнувся. Обличчя було зблідлим, губи стиснуті. Вона не заплакала. Вона ніколи не плаче на публіці.

— Пішли.

Я не відповів. Просто пішов. Автоматично. Люди тиснулись на виході. Вони виходили мовчки, дехто з опущеними поглядами, а дехто з поглядами повними байдужості. У мене ж тряслись руки. Відчувалась нудота. Маски стояли по обидва боки виходу, наче живі статуї. Один із них повільно повернув голову в мій бік. Не різко. Спокійно, але цілеспрямовано. І я відчув те саме, що в дитинстві, коли думав, що під ліжком хтось є — щось темне, мовчазне, з очима, яких не видно, але які бачать усе.

Ден ішов поруч, майже притиснувшись до матері. Його рука ховалася в її долоні, а очі — десь у тротуарі. Він нічого не сказав. Я йшов, і у вухах продовжував звучати хрипкий дитячий голос: «Мам, матуся… Врятуй мене…»

Вдома панує мовчання. Ніхто не згадує побачене — ніби нічого не було. Це ще більше гнітить. Ніхто окрім Дена. Він прийшов в кімнату та сказав всього два слова:

– Це… Нормально? – від питав невпевнено, було одразу зрозуміло, що він має на увазі.

Я сказав те про що думав вже давно, але не наважувався говорити нікому:

– Ні, Ден – це жах… Це настільки ненормально, що я навіть не можу повірити, що це відбулося насправді, – голос був різким, в ньому відчувалась злоба.

– І що… Робити? – після недовгої паузи він знову запитав.

Я похитав плечима та відповів:

– Не знаю, Ден… Не знаю, – пауза. – Але є одна людина… Вона не така, як всі. Вона бачила це раніше. І, можливо, знає, що з цим робити.

Після того, що сьогодні відбулось я ще довго не міг заснути. Тепер ця сцена зі мною назавжди. Коли прокручував її знову, знову й знову – мене покривав холодний піт, а на душі було так нестерно, некомфортно. Я змінював положення рук, вставав, знову лягав, дивився в стелю, намацував у темряві власне обличчя — наче перевіряв, чи воно ще моє. Не міг заснути ще довго, а коли заснув – я знову опинився в храмі…

Я стояв на тому самому місці. Натовп був такий самий, але в них не було обличь — лиш шкіра, натягнута на порожнечу. Вони стояли мовчки. Було так тихо, як у могилі. Я перевів погляд на місце, де все сталося. Там стояла та сім’я — в крові. Мати з проламаним черепом. Перед ними — священник, на колінах. Єдиний, у кого було обличчя. Він дивився вниз. А мати й обидва сини — прямо на мене. Молодший був блідий. Мертвий, але стояв. І дивився. Їхні губи ворушились. І я почув шепіт. Він наростав.

— Чому. Ти. Нічого. Не. Зробив?

Слова повторювались, зливалися, множились, ставали голоснішими. Вони заповнювали храм, відбивались ехом. Я хотів йти, але не міг зрушити з місця. Затулив вуха. Але звук не зникав. Навпаки — розростався в крик, що рвав мозок зсередини. Я відчув, як з вух тече щось гаряче. Кров. Вхопився за обличчя — і зрозумів:

Його там не було…

Від страху, що розривав мене я кричав. Мій голос деформувався і був схожим на звіриний. Серце виривалось із грудей. Я благав, щоб все це закінчилось. Кричав і врешті я розплющив очі, а останнє, що я бачив – їх губи, що досі ворушились. Я був у кімнаті.

1.6

Я збирався подзвонити Ліані. Мені потрібно було поговорити. Просто поговорити з кимось, перед ким не треба вдавати, що все добре. Перед ким не треба робити вигляд, що ти — ідеологічно правильний, слухняний. Почув, як хтось зайшов у квартиру. Це був Ден — повернувся після того, як викидав сміття. Пролунав тупіт, швидке шарудіння — він ледь не вбіг на кухню до батьків. Його збуджений голос долетів і до мене:

– Прийшов лист! Наче від Івара! Тримайте!

Я одразу ж попрямував на кухню. Зайшов у той момент, коли батько вже розкривав конверт. Дістав невеличкий аркуш. Мати сіла поруч — з тривогою в очах. У самому її погляді було одне-єдине запитання: «З ним усе добре?» Батько читав мовчки, наче забув про решту. Його брови поступово насуплювались. Ми мовчки чекали. Нарешті він підняв очі й звернувся до мами:

– Терезо, він у порядку. Читай сама. Дітям — тільки останній абзац. — Він передав лист.

– Ти зрозуміла? — коротко додав, звертаючись до неї.

– Так, Тед, – коротко відповіла вона та врізалась очима в текст.

В мені все закіпало. Чим ми гірші? Чому нам — лише шматок? Хіба ми не рідні? Відчуття несправедливості заливало мене з голови до п’ят. Я не міг більше стримуватись та випалив:

– Чому нам тільки останній абзац? – вирвалося досить різко. Батько навіть не глянув.

– Бо я так сказав, – відрізав він.

– Це несправедливо, – обурення палило зсередини.

– Альбус, мені байдуже, як це виглядає. Світ несправедливий, якщо ти ще не помітив.

– А ми що — вже не члени родини?

– Я сказав, що ти не прочитаєш. Що тут не ясно?

– Те, що я теж маю право знати!

– Поки я живий і ти живеш в моєму домі – я сам вирішую, на що ти маєш право, а на що ні. Крапка.

Сварка набирала обертів. Напруга вже бриніла в повітрі.

– Повірте, батьку, як тільки я зможу — не змушу більше терпіти мене у вашому домі!

– Що ти собі дозволяєш?! Як ти розмовляєш з батьком?! – він уже майже кричав.

Мама все ще мовчки дочитувала лист. І тільки після цього втрутилась.

– Заспокойтесь, будь ласка! Альбус, якщо батько сказав — не заперечуй. Я прочитаю вам абзац.

Було вже пізно. Гнів давно перейшов межу. Відчуття зневаги й приниження вирвались назовні:

– Або я читаю весь лист – або не читаю його зовсім! – крикнув я. Гучно. Різко.

– А ну повтори! – заревів батько, — мені не почулось?!

– Я все сказав! Якщо щось не почули – перепитайте в мами!

Я розвернувся й пішов у кімнату. Але він уже зірвався.

– Стояти! Куди ти, бл*ть, пішов?! Я ще не закінчив! – батьків крик був таким гучним, що, здавалось, його почули не тільки ми, а й половина будинку.

Батько хотів піти за мною. Мама намагалась його стримати, але невдало. Відкривши шафу я схопив перше, що трапилось під руку, натягнув на себе, взяв документи та попрямував до виходу. В коридорі перед дверима батько перехопив мене:

– Я тебе не відпускав!!! – він почервонів від люті та волав.

– Не пам’ятаю, щоб я запитував.

– Ах ти ж с*чисько, він уже збирався схопити мене за шкірку, але очікуючи цього я відійшов та відкрив двері.

Мама прибігла за ним та намагалась його стримати. Вона звернулась й до мене:

– Альбус, не йди! Він ж тебе вб’є! – Вона теж кричала – не від люті, а з відчаю.

Батько ж прямував до мене – я відступив у під’їзд та зачинив двері прямо перед його носом, а далі побіг вниз сходами — навмання, куди-небудь, аби подалі.

Тепле літнє повітря вдарило в ніс. Мене досі трясло від сварки, досі відчувалась злість. Я йшов вулицею до найближчого таксофону. На вулиці як завжди патрулювали маски. Люди зливались в сіру масу. Від цієї картини починало нудити. Побачивши найближчий таксофон — попрямував до нього. В будці стояв якийсь чоловік. Він розмовляв тихо, ніби боявся, що хтось підслухає розмову. Мабуть, він дійсно вірить в те, що телефони не прослуховуються. Зрештою, за декілька хвилин чоловік поклав слухавку та вийшов. Я зайшов в будку, закинув мальторку(15) – так ми називали дрібні монети, та взяв телефон. Старий апарат — подряпаний, потертий, але хтось нещодавно витер його — мовчазна турбота про спільне. Мої пальці натискали шершаві кнопки. Вже за мить пішли гудки. Довгі, одноманітні. Після четвертого чи п’ятого гудка почувся шурхіт, а потім жіночий голос:

– Слухаю?

– Привіт, це Ліана? – Не впізнав голос та від несподіванки запитав.

– Ні, це Вілла, її мама, – повисла пауза, а далі я почув, – з ким я розмовляю?

– Я Альбус… Альбус Грейт, міс, – пауза, – я однокласник вашої доньки.

– І що тобі потрібно, Альбус?

– Міс Даркней, чи можу я поговорити з Ліаною?

– Так, зараз я передам їй слухавку, – після недовгої паузи, сповненої недовіри відповіла вона.

За хвилину я знову почув голос. На цей раз це була Ліана.

– Привіт, Альбус, – здавалось вона хотіла сказати щось ще, але перервалась.

– Привіт… Можемо зустрітись? – Недовго думаючи відповів їй.

– Ну, – пауза, – зараз мені не дуже зручно.

Лють після сварки помінялась на відчай, подавленість. На душі було так важко. Здавалось, що мені важко навіть стояти. Але мені потрібно поговорити хоч з кимось. З кимось хто вислухає. Вона була потрібна мені. Вона не встигла договорити, я перебив.

– Будь ласка, Ліано, мені дуже важко, – вона замовчала, повисла пауза і я продовжив, – розумієш… Мені здається я не витримую. Все навколо або сиплеться, або вже перетворилось на сухий, сірий попіл, – тихо говорив я, а горло перехоплювало.

На цей раз перебила вже вона.

– Тихо! Мовчи… Більше нічого не говори, – я одразу замовчав та слухав кожне слово, – зустрінемось за годину-півтори біля… Біля алеї «Вічної слави». Знаєш де?

– Так, – коротко відповів я.

– До зустрічі, – тихо сказала вона.

Поклавши слухавку я стояв у будці ще кілька секунд, дивлячись у темний, закопчений пластик телефону, ніби він міг дати якусь відповідь. Усередині було порожньо — як після довгого крику. Серце ще билося нерівно, але на душі стало трохи легше: вона не відштовхнула мене. Вийшов з будки. Повітря стало ще теплішим — липким, задушливим. Відразу згадав про масок. Один з них стояв через дорогу біля зупинки — спершись на бруствер, із порожнім обличчям за дзеркальною маскою. Не ворушився, але я відчув його погляд. Або просто уявив, що відчув. У будь-якому разі — цього вистачило, щоб шлунок знову стиснувся. Я швидко відійшов убік і пірнув у вузький провулок між будинками. Хоча сонце вже зависло високо, тут було напівтемно. Кроки відлунювали — свої ж, але в голові звучали чужими. Мені не було куди йти. Година — вічність, коли чекаєш. Але й повертатись додому — все одно, що повертатись у клітку до розлюченого звіра. Я підсвідомо потягнувся до кишені — та, звісно, порожня. Я сів на бордюр, там, де за рогом ніхто не побачить. Сів і просто дивився на асфальт, на маленькі тріщини, що тяглися, як тонкі жили. І зловив себе на тому, що хочу, щоб усе зупинилось. Щоб більше не треба було ні йти, ні говорити, ні тікати. Хоч на мить.

Алея «Вічної слави» була не так вже й далеко — десь за два квартали. Я рушив туди, повільно, без поспіху. Шлях видавався ніби скляним: я бачив людей, чув шум, бачив, як жінка витирає лоба біля черги в булочну, але все ніби крізь тонке скло. Моє тіло рухалось, а я — ніби ні. Зупинився біля пам’ятника — велетенська рука, яка тримає факел. Факел, що ніколи не гасне. Знизу — плитка з іменами. Деякі — вигадані. Деякі — справжні. Усе змішалося. Усе брехня. Але люди приходять, мовчки, іноді ставлять квіти. Я підняв голову. Від сонця защеміли очі. Ліани ще не було. Я сів на одну з лавок та чекав.

Не знаю скільки пройшло. Здавалось, хвилини тягнуться годинами. Я не звертав уваги ні на що. Я подумав, що це Ліана — але на лавку опустився Міґель. Його сиве обличчя виглядало несподівано тверезим. Він нічого не казав — просто сидів, ніби також когось чекав:

– Неприємності вдома? – Порушив тишу Міґель.

Я відповів не одразу. Поглянув на нього. Мене дивувала його проникливість.

– Так, як ви дізнались?

– Колись і сам таким був… до того, як життя мені дало під дих, – пауза, – І досить цього «ви». Душею я не старший за тебе… Щоправда, моя душа років двадцять як мертва. Але хто рахує.

– Добре… Яким вітром вас… Тебе сюди занесло?

– Та… вирішив навідатись до старого друга, – він зітхнув.

– Він тут десь? – з подивом запитав я та озирнувся.

– Ага. У списку тих, кому більше не боляче.

Настала пауза, я поглянув на нього з серйозним обличчям. Вочевидь він очікував на посмішку, але не дочекався. Врешті він пояснив:

– Там, – він показав на монумент, – тепер він один із написів на каменю… Вже як років п’ятдесят.

– Ого, не думав, що ти настільки старий.

– Досвід мене законсервував. Іржавий я, а не старий. А знав я його ще тоді, коли сам був трохи старшим за тебе. А він тоді був, як я тепер.

– А, вибач, думав ровесники, – я опустив погляд.

– Та все добре… Вік ніколи не стояв на заваді дружбі.

– І як ти познайомився з ним?

– На черговій війні, де ж іще? – Відповів з іронією.

– Не знав, що ти воював.

– Ага, по мені й не скажеш і все ж я там був, хлопче… Чув твій брат теж там.

– Звідки ти все знаєш? – Хотів запитати в нього вже давно.

– Всюди вештаюсь, з людьми розмовляю… А про твого брата – від нього самого. Бувало я з ним розмовляв час від часу, як з тобою. Та і батьків я ваших знаю. Твій батько не раз мене латав.

Повисла пауза, ми сиділи мовчки і від цієї розмови стало трохи легше. Я не збирався цього казати… Але слова самі вирвались.

– Від нього лист прийшов сьогодні, – тихо промовив я, а в голосі відчувався розпач.

– О, і як він там? – Міґель не вловив мого розчарування.

– Не знаю, Міґель… Батько не дав прочитати повністю і ми посварились.

Міґель вислухав мовчки не перебиваючи, а потім довго думав. Врешті обдумавши свою відповідь він сказав:

– Знаєш, Альбус, твій батько далеко не подарунок, але врешті він просто хоче, щоб всі його діти вижили. Ось це я знаю точно.

– І чому ж тоді він не показав лист?

– Просто не хотів, щоб ти наробив дурниць. Все просто. Ти ж не дурний, але пам’ятай, що всі, якими б спокійними чи розумними люди не були – вони втрачають голову, коли мова йде про те, що їм дороге.

– Може ти й правий, – Я згадав його погляд — у ньому не було спокою. Лише розпач. Але тоді я цього не побачив.

– Вирішуй сам, але просто знай, що життя б’є по самому болючому… Тільки-но слабнеш — і все. Ніби десь поруч хтось усе життя чекав, коли в тобі трісне щось — і клацне пастка.

– Тоді як виживаєш ти?

– Мене давно ніхто про це не питав, – він болісно посміхнувся і врешті продовжив, – Відповідь проста, Альбус – мені просто байдуже. Я бачив те, що хочу забути. Набагато страшніше того, що бачив ти. Коли проходиш війну ти стаєш іншим… Ти зупиняєшся, бо весь цей жах тебе стримує, а світ рухається далі, але вже без тебе. Врешті ти залишаєшся один і той хто б тебе дійсно зрозумів там, – він показав рукою на монумент під яким імена загиблих.

Я не знав, що йому відповісти. Просто мовчав. Він дивився на мене і вперше я побачив в його очах не іронію чи зневагу, а справжню тугу. Міґель бачив це і продовжив.

– Твій брат… коли він повернеться — він вже не буде тим, кого ти знав. І не треба його жаліти. Загиблі? Вони — все. А ті, хто повернулись… вони вже не тут. Не повністю. Частина їх лишилась там. Хтось кров’ю, хтось душею — але всі щось віддали. І от це – правда. Не партія. Не королева. Не їхній, бл*дський, порядок.

Я збирався щось сказати, але її тінь лягла на лавку — і я обернувся, а потім почув голос — несподівано м’який, трохи здивований:

— Альбус? Це твій друг? Вибач, що відволікаю?

Ліана стояла трохи осторонь, з напівусмішкою, яка не була до кінця щирою — радше ввічливою. Вона тримала свою руку, яку притискала до тіла. На ній була сорочка й спідниця, а погляд падав то на мене, то на Міґеля.

Дядько ж поглянув спочатку на неї, потім на мене і врешті повільно встав з лавки, ніби не хотів переривати момент:

– Не хвилюйся, я й так тут засидівся, – він відвів погляд до монумента, потім знову на мене, – не затримуйся довго. День іде — а ти ще маєш жити, а не згадувати.

— Дякую, Міґелю, — тихо сказав я.

— Подякуєш, коли навчишся мовчки ковтати біль. До зустрічі, хлопче, — і вже йдучи, кинув через плече, — І не роби дурниць. Вони — отут, — він торкнувся пальцями скроні, — починаються звідси.

Його постать повільно віддалялась алеєю. Ліана мовчки дивилася йому вслід, обережно сіла поряд зі мною:

— Він... незвичайний, — промовила вона.

— Він бачив війну, — відповів я коротко. — І пам’ятає більше, ніж хотів би.

— Як і всі, хто вижили, — тихо сказала вона, — розкажеш, що сталося?

Від її слів, голосу – скло між мною й світом почало тоншати. Ми сиділи поруч, а вона дивилась прямо на мене. Ми не спілкувались досить довго, але її погляд не змінився — у ньому було занепокоєння. Їй було не все одно. Вона не тиснула, чекала поки я щось скажу:

— Я бачив, – почав я і сам не помітив як голос зірвався, – ми були в храмі, а там… Двоє хлопців, зовсім малі...

Вона завмерла. Її долоня ледь помітно здригнулася. Схоже, вона вже здогадалась про що йтиме мова. Я не дивився на неї — просто втупив погляд у кам'яну бруківку, де щілини між плитами заросли пилом і лишайником. Після короткої паузи, щоб перевести дух продовжив.

— Старший штовхнув молодшого і останній врізався в чорного… Старший зізнався, – мій голос починав дрижати, але я намагався стримуватись, – їх мама спробувала захистити, але…

Я зупинився, голос все ще дрижав, а на душі ставало важче. Перед очима проминала та сама сцена. А Ліана підняла брови в гіркому розпачі, проте не була здивована.

— Вони побили дітей? – з сумом в голосі запитала вона.

— Ні… Вони побили всіх трьох, – я знову зробив паузу, перед тим, як промовити найболючіше, – вони вбили молодшого… Вбили на очах у всіх. В ім’я порядку. В ім’я Істини. І всі… — я ковтнув, — всі мовчали. А потім усі зробили вигляд, ніби нічого не сталось.

Ліана нічого не сказала. Тиша, яка наступила, була не вагою — скоріше, простором. Простором, у якому мої слова вперше не відскакували від стіни.

— Я не міг зрушити з місця. Просто стояв та дивився як і всі інші… Дивився як виносили його тіло, а потім скрутили його маму. Це просто розриває серце. Я не знаю, що робити…

— Альбус, – почала вона, – ти б нічого не змінив, навіть якби й спробував… Те, що тобі було не все одно вже щось значить.

— Що значить?

— Ти вже не один із них.

— І що це дає, Ліана? – голос трохи підвищився і це прозвучало різко, одразу збагнувши це я глянув на неї винувато, – Я не один із них, але що далі? Дивитись як вони вбивають та калічать дітей? Навіть не дорослих – дітей, які ще навіть не розуміють за що їх карають.

Я подивився на неї. І в цьому погляді було щось нове. Не просто цікавість. Не просто зніяковілість. А увага — та, що не боїться тягаря чужого болю.

— Всі заспокоюють себе аргументом: «живи далі», – промовив я. – Але… а як? Як жити далі після цього?

Ліана на мить замислилася, а потім сказала:

— Жити – не значить забути, – вона обережно поклала свою долоню поверх моєї, не наважуючись зустрітись поглядом..

— Іноді найкращий спосіб жити – це пам’ятати. І зробити так, щоб інші не змогли закрити очі.

Я не відвів руки. Вперше за довгий час мені не хотілося ховатися. Не хотілося вдавати, що всередині нічого не зламалося.

— Ти знала, що таке може статися? – запитав я раптом, – що його… вб’ють. У храмі. При всіх?

Вона не одразу відповіла.

— Я знала, що вони здатні на все. Але я навіть не думала, що це може статись прямо в храмі, – пауза, – вони переходять межу, і кожен раз роблять це трохи далі. А потім обертаються й дивляться: хто зреагував? Хто мовчить? Хто злякався?

Я мовчав. Вона трохи стисла мою руку.

— Ти не злякався. Ти залишився людиною.

Ці слова не стали полегшенням — не могли. Але вони стали кроком. Першим після повної нерухомості. Настала пауза, яку жоден із нас не наважувався порушити. Та врешті настав той момент, який колишній я відкладав якомога далі:

— Ліано, остання наша зустріч пройшла декілька тижнів тому, – я перевів погляд на неї, а вона так само слухала з уважністю, – це було не просто так.

— Я помітила, що ти якось закрився і від тебе ніяких звісток… Думала зайнятий або наше побачення було невдалим, – тихо сказала вона.

— Пам’ятаєш Алекса? Того жандарма, який підходив до нас? – вона кивнула і я продовжив, – він перехопив мене біля дому, бо знає мою сім’ю.

— Він ж нічого тобі не зробив? – вона підняла брови.

— Ні, лиш показав папір… Де ти фігуруєш як об’єкт нагляду, – намагався згадати як воно звучало в точності, але пам’ять, неначе в тумані, – там було ще щось… Наче згадувались якісь зустрічі та непідтверджена участь.

Ліана не здивувалась. Її обличчя не змінилось — але змінилось щось у тиші між нами. Ця тиша, ніби згустилась. Вона на мить відвела погляд. Її плечі ледь опустились.

— Отже, – сказала вона спокійно, – вони вже наблизились до мене настільки, що почали використовувати друзів як інструмент.

— Ліано… — я опустив очі. — Я не вірив одразу. Але я не знав, що думати. Я розгубився. І тоді… Відійшов.

— Це було боляче, — тихо відповіла вона. — Але не неочікувано.

Я підвів голову. Вона дивилась на мене не з докором, а з тією самою уважністю, що й раніше — але тепер в ній було щось ще. Втома? Розуміння? Чи, можливо, смиренність з тим, що кожна близькість у цьому світі — ризик?

— Я не знав, чи ти справжня, — зізнався я. — Чи це все частина гри. Пастка.

— А тепер? — запитала вона м’яко.

— Тепер я не знаю, хто я сам, — гірко усміхнувся я, — але тепер знаю одне: те, що я побачив тоді, набагато страшніше й огидніше за всі страхи, що в мене коли-небудь були.

Вона на мить заплющила очі. Мовчала. А потім сказала:

— Тебе зламали не вони. Тебе зламала правда. Це болісно, Альбусе. Але й необхідно. Ти не перший. І не останній.

— Я не готовий, — зізнався я. — Якщо ти... частина чогось більшого — я не знаю, як до цього ставитись. Але я знаю, що більше не хочу бути частиною системи.

Вона кивнула, повільно, з повагою до моїх слів.

— Це крок далі.

Я відчув, як її пальці трохи сильніше стиснули мої. Мені здалося, ніби я стою над прірвою — і вона не штовхає мене в неї, а просто стоїть поруч.

— Скажи, — я вдихнув, — якщо ти справді в чомусь береш участь… у чомусь, що проти них… чому ти досі жива?

— Бо я не частина того про що ти думаєш, і про що можливо думають маски, – вона зробила паузу, – свідома громадянка – так, 51-а – ні.

Ліана подивилась уперед, у парк, де зникла постать Міґеля. А потім продовжила:

— Я ще не стала для них загрозою. Або вони так вважають. Поки що.

— Але якщо вони передумають…

— Тоді я зникну. Мене не буде. Як тих, про кого не говорять. Як мого батька. І саме тому все, що я роблю — має сенс лише тоді, коли хтось інший пам’ятає. Коли хтось… бере вогонь далі.

Я замовк. Звук вітру, що шелестів листям, заповнив паузу. Усі думки – як пазл, що нарешті починав складатись в одне ціле. Поки не відповідь, але напрямок.

— Я не знаю, що буде далі, — сказав я, — але я не хочу мовчати. Я не можу.

— Тоді ми вже на одній стороні, — прошепотіла вона. — Навіть якщо поки це не більше, ніж просто бажання.

Ліана відвела погляд, але не відсторонилась. Її тиша вже не була обережністю — це було вагання.

— Ти колись, — вона промовила повільно, майже непевно, — відчував, що навколо багато людей, але серед них ти один?

Я кивнув. Без слів.

— І ніби всі говорять щось правильне, поводяться «як треба», а тобі хочеться кричати?

— Постійно, — зітхнув я. — Але замість крику — лише думки. Беззвучні. І почуття ніби ти один серед сірої маси в масках людей.

Ліана легко усміхнулась, не від радості — скоріше, з гіркою солідарністю.

— Інколи здається, що система непохитна і ти вже нічого не можеш змінити, – сказала вона, – але я знаю декількох людей. Не 51-х. Не героїв. Просто тих, хто відчуває те саме та бачить систему такою, якою вона є… Іноді ми зустрічаємось, щоб поділитись думками.

Вона дивилась на мене так, ніби щось важливе вирішувалось просто зараз — не десь у майбутньому, а тут, в цю мить.

— Завтра, ближче до вечора, – тихо сказала вона, майже пошепки, – вони збираються в бібліотеці навпроти Тайварського бульвару. Можемо зустрітись неподалік та підемо разом… Якщо хочеш.

Я не відповів одразу. Але всередині все вже вирішилось. Мене більше не тримав ні страх, ні надія на «нормальність». Лиш відраза до сірості. І відчуття, що навіть один крок у бік — це вже опір. Я знав, що більше не хочу жити в світі, де всі вдягають маски й кажуть, що це обличчя.

— Я прийду… Якщо залишусь у цьому болоті, я просто перестану бути собою.

Вона кивнула. З полегшенням? З тривогою? Мабуть, з усім одразу.

— Якщо передумаєш — просто не приходь, – вона знову поглянула на мене, а потім звела очі та поглянула в далечінь, де вітер розгойдував верхівки дерев, – я зрозумію, якщо передумаєш…

— Ліано, – почав я, – після того, як ти відкрила мені очі — не думаю, що я зможу жити як колись, – у відповідь вона знову поглянула на мене, а в її погляді спостерігалась ледь помітна зніяковілість.

— Я… Я не знаю, що сказати, – її голос затремтів, але вона продовжила, – пробач мене, Альбус… Я дійсно не питала в тебе, чи хочеш ти побачити це все…

Вона глибоко вдихнула, намагаючись підібрати слова. Але я розумів, що ці слова будуть зайвими. Я відповів за неї:

— Ти не питала… Це правда, – я поглянув їй в очі, – тоді я дійсно, ніби народився вдруге, але зараз це неважливо… Бо тепер я боюсь не тільки майбутнього, але й минулого, – вона ловила кожне моє слово, здавалось це було для неї спасінням, – тепер мені страшно уявити, що якби тоді я не запросив тебе на побачення і що якби ти не відкрила мені очі… Я був би частиною «сірої маси», що замість обличь носить маски… Я думав, що ти відкрила мені очі та залишила, як ти тоді сказала: «Наодинці серед тисяч інших слухачів радіо»…

— Ти запам’ятав, – її очі розширились, а волосся розганяв вітер.

— Навіть якщо нас тільки двоє — це вже більше, ніж сотні тисяч королівських слухачів… Більше, ніж усі молитви Істинного Вчення, більше, ніж усі їхні погрози, – вона стиснула мою руку. Весь цей час вона її не відпускала.

— Ти не питала, але… я, мабуть, радий, що побачив світ таким, яким він є.

Настала пауза. Ми мовчали. Не тому що не мали що сказати — просто слова вже нічого не важили. Ця тиша була важка, як камінь, але справжня. Спільна.

Тиша після храму. Після болю. Вона ніби починала загоювати те, що вже не можна вилікувати. Не одразу. Але хоча б щось.

Ліана нічого не говорила. Тільки дивилася. Вітер грався з її волоссям. Позаду, під монументом, кілька людей у формі схиляли голови. Я поглянув на неї — і вона на мене. І цей погляд… Вона підсунулась ближче, обійняла. Я не відсторонився. Обійняв у відповідь. Було тихо. Я заплющив очі. І тоді — її губи торкнулись моїх. Коротко. Як дотик до рани.

Вона відступила першою. Не різко — тихо, майже непомітно. Просто відвела погляд, ніби на мить згадала, де ми є.

— Пробач, — прошепотіла. Не так, ніби шкодує — радше від того, що не знала, що сказати.

Я нічого не відповів. І не відвів очей. Вітер знову зірвав кілька сухих листків з дерева. Вони пролетіли повз, один торкнувся моєї ноги, ніби вже нікому не потрібен.

— Нам час, — тихо сказала Ліана.

Вона знову взяла мене за руку. Цього разу — міцніше. Але ненадовго. Коли ми рушили геть, вона відпустила — неначе боялась, що хтось помітить. Ми йшли мовчки. Десь далеко за спиною знову задзвонив дзвін — не урочисто. Просто холодно. Механічно. Як завжди. І знову місто було таке саме, як раніше.

Вже скоро ми попрощались. Ще декілька годин я бродив містом не наважуючись повертатись, але все ж розумів, що це потрібно було зробити. Рано чи пізно мені доведеться знову поговорити з батьком. Сподівався лише на те, що він до цього часу охолонув. Я повертався додому, ніби йшов на власну страту. Повільно, тихо увійшов в коридор. Батьки були у вітальні. Зайшовши туди я побачив, що мама читала, а батько сидів поруч. Я не наважився вітатись. Мама поглянула на мене, а батько лиш кинув погляд:

— З поверненням, – тихо, ніби боячись порушити хитке перемир’я промовила вона, відклавши книгу.

Батько ж мовчав і далі. Вирішив не провокувати та відповів просто:

— Привіт, мамо, – відмовив так само коротко як і вона.

А далі пройшов у кімнату. Скинув речі та не одразу помітив як на ліжку лежав той самий лист. Я не одразу повірив побаченому та закліпав. Підійшов ближче і не вірив власним очам. Винуватець усіх сьогоднішніх подій лежав прямо тут. З обережністю, ніби злякавшись, що лист може розсипатись прямо в руках як пісок я взяв його. Сів на край ліжка, а очі почали поглинати кожне написане Іваром слово:

Любі тато, мамо та брати,

Не знаю, чи цей лист дійде, бо останнім часом усе повільніше. Напевно, багато [викреслено]. Я живий, це головне. Сплю мало, але вже звик. Погода тут жарка, але подекуди хмарно і з опадів тільки [викреслено]. Місцеві не люблять нас, і я їх розумію. Ми для них — не люди, а [викреслено]. Але, мабуть, інакше не можна…

Батьку, мам – якщо ви читаєте це, то прочитайте братам лише останній абзац, я підготував його для них. Мені страшно, нас [викреслено], ми не [викреслено]. Альбус підходить до повноліття і я дуже прошу Вас, щоб ви проконтролювали, щоб він вступив, ви ж його знаєте. Йому [викреслено]. Тут немає нічого, крім холоду, [викреслено] й [викреслено]. Ніхто тут не [викреслено]. Ми просто… [викреслено].

Я багато думаю про те, ким би був, якби тоді відмовився. Можливо, мене б уже не було. Але я б залишився собою. Альбус ще може. Я вчусь не думати про все одразу. Думки — найгірше, що може бути тут. Людина, яка думає, — довго не протримається. А я мушу. Бо ви там. І тому що мушу залишити щось після себе, крім [викреслено]. Я пишу, бо боюсь, що скоро не зможу. Якщо щось станеться — знайте: я завжди був з вами. Але водночас — вже ні. Люблю вас. Прощавайте, якщо не побачимось.

А далі йшов абзац, який мали прочитати тільки ми з Деном. Маска, яку Івар одягнув спеціально для нас…

Брати! В мене все добре! Тут трошки гучно, але я справляюсь. Ден – надіюсь не занадто вередуєш. Особливо, коли потрібно кудись йти зранку. Бережи себе і не прогулюй школу, бешкетник! Альбус, знаю, що ти підійшов в притул початку дорослого життя. Обирай професію з розумом, а не як я, бо он як воно буває… Не знаю як там в тебе, але бажаю успіхів на іспитах! Успіхів Вам обом у всьому, як кажуть у нас – будемо жити!

Люблю Вас, надіюсь вже скоро знову зможу написати!

З обіймами, Івар.

А далі його підпис, трохи затертий, як і сам лист, а поряд печатка і напис: «Перевірено, затверджено військовою цензурною комісією. Члени комісії: майор Фостер, капітан Байєнс, капітан Кейс».

Я перечитав лист знову, а потім – втретє. Хоча б тепер було зрозуміло чому батьки не хотіли читати лист повністю. Серце колотилось від переживань за брата, але… Краще я знатиму правду такою, яка вона є і не буду жити брехнею. Її і так забагато в житті… Голова ніби ватна і я відклав лист, день добігав кінця, а залишилось так багато думок. Здавалось, що я відключився майже моментально.

1.7

Військові вантажівки проносились повз бульвар, за ними — кілька легкових. Сонце повільно сповзало вниз. У повітрі ще трималось денне тепло, але вже пахло вечором. Бульвар являв собою вулицю зі старовинною кладкою. Протягом дороги були висаджені дерева, їх було чимало. Будівлі здіймались на фоні цього, відносно невеликого бульвару. Неподалік був один із центрів адміністрації та храм світла.

Я не помітив, як опинився тут. Здавалось, ноги самі принесли мене на місце зустрічі. В голові ще лунав Іварів лист, обривки речень — зім’яті, тривожні, від яких не сховатись. Чекав. Бо пообіцяв. Бо хотів побачити її. Бо вірив, що хоч щось ще можна змінити — хоч на мить, перш ніж усе остаточно зламається. Минуло хвилин десять. Люди проходили повз, не звертаючи уваги. Ловив себе на думці: «А що, як вона не прийде?» — і одразу ж відганяв її. Вона ж не з тих. Вона б сказала. Вона б…

Я вже хотів шукати місце, де можна сісти, коли помітив її. Вона йшла з протилежної сторони бульвару. Її погляд зустрів мій — і щось у мені стиснулось. На мить я знову відчув, як усе зупинилось. Але швидко отямився. Вона підійшла і порушила тишу:

— Привіт. Як ти?

— Привіт… Дякую. Все нормально. А ти?

— Краще не питай, — вона нахмурилась. Це виглядало майже мило, але погляд був серйозний. — Говорила з Сельмою. Пам’ятаєш її?

— Наша однокласниця? Щось сталося?

— Її батька не стало. Сьогодні вночі мають привезти.

Я мовчав. Просто слухав.

— Кажуть, сьогодні везуть і решту з Тельбуса.

— І багато? — нарешті зміг озватися.

— Не знаю. Про це не повідомляють. Але, думаю, не одна вантажівка.

— Цілими вантажівками… — мені стало не по собі. — Я знав, що війна — це м’ясорубка. Але не уявляв, наскільки.

— А ти як думав?

— Просто… Не думав. Якщо тільки в нашому місті стільки, то що ж в інших?

— Ніхто тобі не скаже, — вона зітхнула, — ти ж не забув, де ми живемо? В Мальторі про такі речі — мовчать.

— Знаю… Навіть якщо хочеш забути – не дадуть, – зітхнув я.

Її погляд ковзнув до годинника, і вона поглянула на мене сказавши:

– Нам пора, Альбус…

Я нічого не відповів, лиш махнув головою. Ми попрямували бульваром прямо до бібліотеки. Вона йшла трохи попереду і я згадав те, що відбулось на тій самій лавці – поцілунок. Я хотів запитати в неї, що це значить, але не наважився – «Не зараз», – подумав я.

За декілька хвилин ми підійшли до бібліотеки. Вона була прямо в будівлі однієї із шестиповерхівок. По-сусідству була кав’ярня, невелике кафе, а також магазин. Ми підійшли до дверей на яких висіла вивіска «Зачинено». Ліана постукала. Я ж оглянув вулицю позаду та побачив натовп, що збирався переходити дорогу. Серед них на мене дивився, якийсь хлопець. Його фігура здалась мені знайомою. Ліана ж закінчила зі стуком. Я не звернув уваги, але мені здалось, що стукала вона не звично, ніби вистукувала ритм. Невдовзі двері відчинились і ми прослизнули всередину. Світло було вимкнуто. В ніс одразу вдарив запах паперу, подекуди старого. Стояло чимало стелажів із книгами, здавалось їх тут тисячі. Збоку стояв стіл бібліотекаря – за ним нікого не було. На стінах висіли портрети відомих мальторських письменників, драматургів, тощо. Серед них я мало кого знав. Але було й декілька знайомих:

Ульберт Лейдс(16) , Юліан Тейгер(17) – всіх інших або не знав, або не роздивився. Хлопець, що впустив нас, з першого погляду, був ненабагато старшим за нас. Швидко зачинив двері й звернувся до Ліани:

– Привіт… Ти не одна? – він поглянув на мене і в цьому погляді проглядалась підозра чи неприязнь. Мені було важко визначити.

– Вітаю, так не одна, – вона поглянула на мене, а потім продовжила, – це Альбус, мій близький друг… Йому можна довіряти.

Хлопець не одразу відповів, лиш ще раз оцінив мене поглядом, але градус недовіри спадав.

– Добре… Якщо ти за нього ручаєшся – я не проти, – після паузи відповів він, а далі протягнув мені руку, – Я Седрік… Седрік Фергюсон, а ти Альбус?

– Так, Альбус Грейт… Радий знайомству.

– Навзаєм, якщо ти не із інфів, – додав він на останок.

– Інфів? – я здивувався.

– Інформаторів. Масок. Так їх і кличемо.

У відповідь я махнув головою і Ліана порушила паузу:

– Всі вже зібрались?

– Так, ви схоже останні… Еріка два тижні тому взяли, – розчарованим голосом промовив він і помахав головою.

– Боже, минулого разу я казала йому, щоб був обачнішим, – вона підняла брови, – особливо коли живеш в такому районі, як його.

– Тому я й відмінив зустріч тиждень тому, щоб все вляглось, – він зітхнув, – вже нічого не вдієш, наскільки чув, маски зараз взагалі озвіріли, беруть всіх кого можуть, тому будемо ще обережнішими, – Седрік трохи занизив тон.

Ліана кивнула, а потім додала:

– Через те, що тіла мають привезти?

– Гірше, – відрізав хлопець, – шукають бовдурів, щоб відправити на фронт – хлопців відправляють туди ешелонами.

– Просто здуріти можна… Звідки знаєш?

– Дядько обмовився декількома словами, я так і зрозумів.

– Добре, досить стояти, а то ще хтось підслухає.

Далі ми підійшли до дверей із написом «службове приміщення». Занадто офіційно як для підсобки бібліотеки – подумав я. Тихо прослизнули крізь скриплячі двері. Усередині — тісна кімната з коробками, стелажами й запахом пилу. Декілька осіб сиділи за столом. Усі — приблизно нашого віку. Вони мовчали. Але коли подивились на мене — ніби відрізали повітря. Погляди гострі, мов ножі. Я відчув, як стиснулось у грудях. Щось у мені кричало тікай, але Ліана була поруч. Всього – шестеро, рахуючи нас. Ліана помітила їх погляд та втрутилась:

– Рада всіх бачити, сьогодні з нами буде мій близький друг – Альбус, йому можна довіряти, – вона ледь помітно посміхнулась.

Промелькнула невеличка пауза і врешті їх погляди пом’якшились.

– Я Анна… Поки тобі цього достатньо.

– Вона завжди така недовірлива до незнайомців, Альбус… Трохи почекай і її постріл в голову не заткне, – додав Седрік.

Анна лиш незадоволено підняла брови.

– Вітаю Альбус. Мене звуть Бен, – він піднявся та протягнув мені руку, яку я інстинктивно пожав, – після цього він сів на місце та додав, – сподіваюсь ти з нами надовго… Всі ж чули про Еріка?

Я та Ліана коротко кивнули, а Седрік відвернувся в сторону. Анна ж залишалась спокійною. Врешті після короткої сцени відізвався останній член цього товариства:

– Йоганн… Радий знайомству, – сухо промовив він і на приклад Бена протягнув руку.

Я кивнув і коротко повторив подумки їх імена, надіючись не забути.

– Отже, знайомство завершено, присідайте де-небудь, – підсумував Седрік та присів на один з вільних стільців. Ми з Ліаною послідували його прикладу. Годинник на стіні гидко цокав, всі сиділи мовчки, не наважуючись почати. Вочевидь через мою присутність і від цього мені ставало все більше не по собі. Врешті, схоже цього мовчання не витримав Бен:

– Що ми так і будемо сидіти? – примхливо прозвучав він, – Альбус – ти новий тут… Розкажи щось про себе, щоб ці зануди нарешті виплюнули воду з рота.

– Не знаю з чого почати, – я пожав плечима, – думаю мені просто набридло те, що я бачу навколо.

– І що ж ти бачиш? – запитав Седрік.

Все це відчувалось як допит, ще ніколи я не відкривав своїх думок перед настільки незнайомими людьми. Ліана ж дивилась на мене і в цьому погляді відчувалась якась невидима підтримка, а може й голос, що казав: «В тебе вийде». Перед відповіддю я прокашлявся збираючи думки докупи.

– Брехню. Театр. Маскарад, що замінив людям обличчя. Не знаю, – не знаходячи слів я помахав головою і зловив той самий погляд Ліани і це… Додавало трохи сил, я продовжив, – непотрібне насилля? Суспільне мовчання, що зводить з розуму більше, ніж саме насилля…

Я замовчав і настала тиша, яку порушував той самий годинник. Седрік розуміючи похитав головою. Всі обдумували ці слова і здавалось вони відчували щось подібне. Нога ж Йоганна нервово посмикувалась. Бен поглянув на мене, його погляд став сумнішим, але також розуміючим.

– Чому ти вирішив прийти? – чергове питання від Седріка, який дедалі більше був схожим на “перевіряльника”.

– Хотів впевнитись, що це не я зійшов з розуму, а наша країна дійсно така, – впевнено відповів я. На це питання знав відповідь вже давно, саме через це мені так потрібна була Ліана.

Седрік, здавалось був задоволений відповіддю і просто кивнув.

– Ми всі тут через це, Альбус, – відізвався Бен, – це розуміння… Ти спочатку не помічаєш його, не розумієш, що це, але в якийсь момент…

– Тебе накриває усвідомлення правди, – Анна закінчила фразу за нього.

– Так, – коротко підсумував перебитий Бен.

– Найгірше те, що більшість відкидають правду ще в зародку… Страх сильніший за правду зараз, – продовжила дівчина.

– Можливо війна щось змінить? – Приєднався до розмови Йоганн, – може ті, хто повернуться усвідомлять все і захочуть змін?

– Або захочуть змін… Або приєднаються до масок, щоб продовжувати чинити легальне насилля і останньому віриться більше, – гірким голосом промовила Ліана.

– Думаєш? – сказав я, згадуючи Івара.

Вона махнула головою і продовжила.

– Мальтор час від часу так робить, коли міняються покоління… Або декілька поколінь.

– Але чому ти так вирішила, – здивовано запитав я, бо вона говорила загалом, не знаючи, що я подумки вже бачив Івара в тій уніформі. Не маска — ще ні. Але й не той, ким я його пам’ятав.

– Не важко здогадатись, Альбус. Просто згадай історію минулих, бодай 150-и років: «Мальторо-Кальтлендська війна 1824-1834 років», «Війна в Ольтмурському заливі 1860-1869», «Вторгнення в Ательстерську Республіку 1898-1904 років» – і це тільки війни Мальтору за ХІХ століття. А наша монархічна система склалась в кінці ХVIII… Після кожної з цих війн система майже не мінялась. Стирається кров, додаються нові імена в підручник, а трон такий же непохитний.

У кімнаті знову запала тиша. Лише годинник продовжував своє гидке, надокучливе «тік-так». Ліана сиділа рівно, спокійна, ніби щойно зачитала уривок з якогось доповідного звіту. Але в її голосі відлунювало розчарування — тихе, вкорінене, майже збайдужіле. Я відвів погляд, знову згадуючи Івара – чи змиє ця війна з нього ім’я? Чи допишуть його до підручника — або на граніт?

– І все ж… Чому вони тримаються так довго? – тихо запитала Анна, – Хіба не можна було зруйнувати цю систему ще тоді, після Ательстера?

– Бо страх і звичка – фундамент міцніший за камінь, – відповів Седрік, не підіймаючи очей. – Якщо народ привчили боятись і мовчати, то він сам забиває цвяхи у власну домовину.

– А ще тому, – додала Ліана, – що ми виросли в цій системі. І попри все, вона вміє говорити з нами на зрозумілій мові. Школи, проповіді, пісні, навіть архітектура – усе нашіптує: «Так було завжди. Інакше бути не може». Зламати таке – не питання бунту. Це питання прозріння.

Я вдихнув.

– Прозріння… А потім що? – Поглянув на Ліану, – чим воно закінчується – те прозріння? Рай на землі? Абсолютна гармонія?

– Не знаю, Альбус. І ніхто не знає. Ніхто не знає як побороти режим, а ти замислюєшся над тим, що буде після.

– Просто цікаво, чи є сенс ламати, якщо не знаєш, що будуватимеш.

– А якщо не ламати — то жити в цьому? – відгукнулась Ліана і вже трохи гостріше: – Це як бути в клітці й казати: «А навіщо виходити? Я ж не знаю, що там за стіною».

– Можливо, за стіною теж клітка, тільки більша, – пробурмотів Йоганн.

– Або в ній вовки, – додала Анна.

– Можливо, – знизала плечима Ліана, – але принаймні це буде твій вибір. Не нав’язаний, не спадковий, не проштампований. Твій. Хіба цього недостатньо?

Ніхто не відповів. Кожен завис у своїх думках. Цей момент — той крихкий стан, коли здається, що можна щось змінити, якщо просто… зробити крок. Але тиша не зникає, вона тільки глибшає, розтягується між нами, мов павутина.

– А ця війна? Що думаєте про неї? – Порушив чергову паузу вже Бен.

– Вона буде довгою, – тихо відповів я, навіть не помітивши, що промовив це вголос.

– І набагато кривавішою, аніж минулі, – доповнила Ліана, – знову повертаючись до історії, то можна підсумувати, що війни проти Кальтленду найкривавіші.

– З чого ти це взяла? В тебе є заборонена література? – він вирівняв спину й гостро поглянув на Ліану. Це питання звучало і в поглядах інших.

– Так, – тихо відповіла Ліана, – від батька, його забрали, але я знайшла їх в кабінеті, – він був вченим, тому прозрів доволі рано, мабуть це прозріння перейшло й мені.

– Не думав, що така література є, думав її остаточно спалили ще вісім років тому, в «квітневих рейдах»(18).

– Стало менше, але до всієї вони не дістались, і не дістануться.

– І що ж пише твоя література про Кальтленд? – Повернув всіх до теми Бен.

– Кальтленд не тільки сусід, що володіє важливими ресурсами, такими як вольфрам, вугілля, нафта, дорогоцінні метали… Одним словом, усе те, що живить військову машину, яка з кожним роком зжирає все більше. Це також й ідеологічний ворог Мальтору, при чому ще з високих(19) століть. Для обидвох наших країн це протистояння не тільки за ресурси, території, тощо, а й боротьба двох світоглядів. З майже всіх воєн з ними ми виходили «переможцями», – вона показала руками лапкѝ, – але ціною колосальних жертв. Жертв, з якими Кальтленд, на відміну від Мальтору, справді рахується. Вони вміють відступити, поступитись, аби тимчасово заспокоїти сусіда. Але зараз все інакше.

– Чому інакше? – запитала Анна, – чим ця війна відрізняється від інших?

– Тим, що це не війна мушкетів та гармат, – повільно, задумливо відповів Седрік, – це війна кулеметів, танків, артилерії, і це не згадуючи те, що Мальтор два тижні тому використав хімічну зброю, а вже за три дні Кальтленд відповів біологічною.

Його слова заставили мовчати всіх. Седрік своїми словами, ніби зруйнував все – всі уявлення присутніх про війну. І він не зупинився.

– Починаючи з ХХ століття, війни вели не армії, а фронти. Але зараз усе інакше. Це вже не фронти. Це — знищення всього живого, що на них опиниться.

– Не тільки через це, – додала Лі, – думаю, цього разу, Мальтор збирається відкусити більше, ніж може проковтнути і Кальтленд не буде з цим миритись.

– Що це за біологічна зброя? – Відізвалась Анна, звернувшись до Седріка.

– Не знаю, ті хто бачили ще не повернулись або їх не відпускають. Чув лише, що через це доводиться носити спеціальні маски.

Я посміхнувся… Це вже нагадувало абсурд – в храмі в масці, жандарми в масках, священники в масках, тепер і воюємо в масках.

– Кальтленд, використовує хімічну також, – гучно обізвався Йоганн, але одразу знизив голос, – моя тітка працює в госпіталі, писала, що привозили солдат з хімічними опіками, деякі ледве дихали…

Настала чергова пауза, ще більш напружена: Анна, навіть цього не помічаючи напружила брови та водила погляд по стелі, Бен – просто мовчав та невільно хрумтів пальцями, проте жаданого звуку не було, а Седрік прикушував губу. У Йоганна продовжувала сіпатись нога. Спокійно сиділа лише Ліана, трималась рівно та не показувала нічого, проте я вже добре її знав. Вона дихала трохи важче, ніж зазвичай. Цієї миті я вже не слухав інших. Я поглянув на неї. Хотів знати: чому? Навіщо? Куди це все веде? Я вирішив озвучити питання, яке витало в моїх думках вже давно:

– Ліано, якщо війни для Мальтору це вже ритуал, то коли вони закінчувались?

– Коли ставало нікому воювати, – іронічно відповів Бен, але я не звернув уваги та дивився тільки на Лі.

– Як правило партія відправляє тих, хто на її думку може саботувати режим… Тобто, таких як ми, наприклад, – вона на мить опустила голову, – для них – зручно, отримуєш землі сусіда і проводиш внутрішню «чистку» одночасно, – вона поглянула на Бена серйозним поглядом і його усмішка вмить зникла, – в якісь мірі ти правий… Партія закінчує тоді, коли вважає, що закінчила чистку або коли, на їхню думку, досягнуто всіх зовнішніх цілей кампанії. Очевидно, що ідеал це перше і друге одночасно.

– Ти маєш рацію, – додав Седрік, – зараз всі ми, особливо хлопці, в набагато більшій небезпеці, – він прикусив губу, скоріш від злості, аніж від відчаю.

– В цьому ти не правий, Седрік, – твердим голосом зауважила Ліана, – від дівчат вони теж навчились позбавлятись. Позиції вони не штурмують, але санітари на передньому краї – залюбки. Окрім того, дуже часто дівчата потрапляють в снайперські та розвідувальні команди, так що втрати не набагато менші.

– Так, але все одно не такі втрати. Чоловіків у прямих штурмах помирає, на жаль, більше… У дівчат більше шансів врятуватись, – він відповів задумливо.

– Скажи це жінкам, яких привезуть сьогодні у вантажівках, – дорікнула Ліана.

– Ліано, ти ж не знаєш скільки їх там насправді, – він зберігав спокій.

– Не знаю, але думаю, їх там теж немало.

– Досить цього абсурду… Ти зараз сперечаєшся про те, кого більше загинуло, це просто смішно, якби не було так сумно.

– Мабуть так, – опанувала себе Лі, – просто внесок жінок, не набагато менший, вони також гинуть.

– З цим ніхто не сперечається, – узагальнив Седрік.

– Жінки або чоловіки це неважливо насправді… В небезпеці ми всі, хоч і не в такій як ательстерці чи нетрійці, – втрутився Бен.

– А з ними що? – Запитав я

– Я думав про це всі знають, – здивовано відповів він.

Всі поглянули на мене, як на людину з печери і від цього стало ніяково, проте я намагався тримати рівний погляд.

– Він з нами вперше, тому це не дивно, – дорікнула Анна.

– Це нормально, щось не знати, – втрутилась вже Ліана, – пригадую твої очі, коли ти була тут вперше, – посміхнулась вона і та замовчала.

– Альбус, – серйозно почав Седрік, – ти ж знаєш, що в цій країні проживають не тільки мальторці?

– Звичайно, – махнув головою.

– Якщо пояснити коротко, то до деяких національностей наш уряд ставиться дещо агресивніше… Якщо нам не солодко, то уяви як їм.

– Тоді чому я ніколи не зустрічав таких утисків на цій основі?

– Дуже просто, бо тут ні ательстерці, ані нетрійці, яких згадав Бен не живе… Ательстерці залишаються на своїй території, яку приєднав Мальтор, а майже всі нетрійці були вислані на схід, в комендатури особливого статусу… В основному на примусові роботи.

Я підняв брови та мовчав. Він не встиг закінчити, коли я зрозумів, що мав на увазі Бен.

– І їх мобілізують в першу чергу? – тихо запитав я, ніби питав у себе.

– В основному так, – після паузи відповів Седрік, – але їм важче ще через те, що ними затикаються найгарячіші ділянки фронту. І звичайно ж «м’ясну» розвідку боєм проводять ними та ательстерцями.

– І за що їх так?

– Про це навіть в державних ЗМІ писали колись ти не чув ніколи? – Здивувалась Лі, – ательстерці бунтують, з перемінним успіхом, більше 60-и років, ще з тих часів, коли їх республіку силою приєднав Мальтор.

– Я думав, що з цим давно покінчили… По крайній мірі так писали ці самі ЗМІ.

– Загалом – так. Про Ательстерську повстанську армію вже давно не було нічого чути, думаю та операція, про яку говорили рік тому дійсно завершилась успіхом, тут «королівське радіо» не збрехало, але не думаю, що вони розібрались з ними остаточно… Не хочу в це вірити.

– А з нетрійцями?

– Не знаю, – вона знизала плечі, – схоже партія вважає, що вони не вписуються в «Ідеальний Мальтор», який вони будують. Але в них багато схожого з ательстерцями: їх мови заборонені, права порушуються, навіть сильніше ніж наші, піддаються сегрегації, проте ательстерці трохи менше, – вона видихає, – перераховувати можна ще довго.

Я слухав, і кожне слово різало мене зсередини. Це був інший світ, не той, у якому я ріс. Або, може, він завжди був таким, просто я вперто дивився в інший бік.

– А ті, хто справді керує, – ніколи не йдуть на фронт. Їхні діти – у посольствах, академіях, а не в окопах, – тихо сказав Бен.

– Ох, це взагалі пи*дець хвора тема, навіть мого дядька не заткнути, коли він про це згадує, – випалив Седрік.

Вони продовжували, а я все більше розумів, що дійсно ніби тільки виліз з печери…

– Всі працюють – у дворян більшість приватної власності – бізнесом займаються; всі воюють – дворяни по бажанню, бо треба країною керувати; всі йдуть на обряди вчення – дворянам не обов’язково, вони чиновники та зайняті люди… Так казав дядько, коли вип’є, – продовжував Сед, – зате коли вирішили повоювати, то не нижче лейтенанта і так до генералів, а звичайні люди, які навіть закінчили академії вище капітана не отримують, це просто абсурд.

– Бо монархія спирається на їх підтримку, все просто, – зауважила Лі.

– Так нехай спирається, але вони навіть себе затримують – замість ефективності, обирається лояльність, я не дивуюсь чому в Мальтора, настільки багато втрат на фронті… І Бен ж правду сказав – вони в окопах не сидять, а нас відправляють. Зате як командувати, то вони перші.

Бен засміявся, а з ним і Ліана, навіть Анна посміхнулась від такої палкої промови Седріка. Зараз він був схожий не на студента-бібліотекара, а на революціонера на площі. І цей сміх затягнув й мене і я посміхнувся, мабуть вперше за довгий час. Поки Седрік зніяковіло перевів погляд, я пригадав плакат біля школи: «Мальтор — єдина родина». Еге, родина, в якій хтось сидить у кріслі, а хтось — у м’ясорубці.

– А якщо ми… якщо ми всі насправді частина цієї системи? – Вирвалось у мене, – навіть якщо ми проти, але мовчимо?

– Добре питання, – тихо сказала Ліана, – я собі теж його ставила. Багато разів. Що більше я дізнавалась, то менше могла виправдати навіть себе.

– Але ж не можна звинувачувати кожного, – Анна стиснула долоні. – Не всі мають змогу щось робити.

– Не всі мусять чинити опір, – погодився Седрік, – але мовчання теж не безневинне. У цьому світі воно вартує комусь життя.

Я опустив очі.

– А потім, – додала Ліана, – з’являється наказ. І ті, хто вчора мовчав, сьогодні вже вантажать молодих хлопців та дівчат у військові вантажівки. Хто з болем, хто з байдужістю, а хто – із задоволенням. Але виконують.

– Бо «так треба», – пробурмотів Бен. – Система розмазує відповідальність тонким шаром. І жоден не вважає себе винним.

– А винні всі, – промовила Ліана. Її голос більше не тремтів. Він був спокійний. Майже мертвий.

– Набагато простіше сказати: «Я виконував наказ» чи «Це винен не я, а система, уряд», – втрутився я і всі погоджуючись кивнули.

– Але зараз ми нічого не можемо зробити… Те, що ти згадав тебе не виправдовує, це правда, але якщо зараз я дістану пістолет і притисну до твоєї скроні, а далі скажу вбити Ліану – ти б виконав наказ? – Запитав Седрік.

Ліана зніяковіло перевела погляд з Седріка на мене, очікуючи моєї відповіді. А я… Я поглянув на неї та вагався, проте на рішення, здавалось, часу було менше і скоро всі побачать моє вагання. Потрібно було реагувати.

– Ні, не виконав би, – твердо сказав я.

– Ти б пожертвував собою, заради неї? – Здивувався Седрік.

– В тебе немає пістолета, так що я не знаю як би вчинив насправді, – продовжував перевівши погляд на нього, – зараз я не відчуваю страху, щоб ти примусив мене причинити їй шкоду, тому ні, я б не виконав.

– Боже, Альбус, це ж було гіпотетично, – підняв очі та відвів погляд він.

– Я знаю, але чесно відповів. Ти не можеш навіть гіпотетично примусити когось, бо твій пістолет уявний, – я сказав це твердо. Але всередині мене все стискалося. Якби справжній пістолет… Я не знав, ким би став.

– Шкода, що в режиму «пістолет» все таки справжній, – сумно зауважив Бен.

– Може й так, але цього ніхто не перевіряв, – відповіла Ліана.

Несподівано в основному приміщенні бібліотеки роздався приглушений шум. Я чітко його почув сидячи неподалік дверей. Седрік, що теж сидів неподалік, також почув цей шурхіт і різко повернув голову в бік дверей.

– Зараз ти в цьому впевнишся, Ліано, справжній він у них чи ні… – Пробурмотів Седрік і всі замовчали поглянувши на двері. Пройшло пів хвилини, але напруга наростала з кожною секундою цієї тиші, а всередині тривога била у всі дзвони. Врешті, коли я вже подумав, що пощастило шум повторився і через мить Седрік зашепотів поглянувши на нас:

– Ховайтесь, швидко. Я вимкну світло, – говорячи він замкнув двері зсередини на ключ.

Я та Ліана одразу побачили невеликий стіл із коробками в яких були книги та нирнули за нього. Інші ж – ховались хто де, в основному по кутам. Седрік почекавши ще декілька секунд тихо вимкнув світло. Куди сховався він мені не було видно, але він тут працював тому, думаю, знайшов собі місце.

Серце колотилось, а Ліана, що сиділа поряд взяла мене за руку. Інстинктивно, від страху. Її дихання було гучним, я чув його чітко. Я чув також стукіт серця, але не знав чи це моє, чи її. Шурхіт тим часом не стихав. За декілька хвилин, щось дерев’яне гучно хруснуло і ми почули ніби стукіт кроків в бібліотеці. Два? Три? Ні – п’ять, або навіть більше. Якщо це були маски, то я не знаю як ми не почули коли під’їхала їх машина, вона ж наче гучна. Але мислити чітко я не міг, просто не міг. У голові паніка. Мозок хапається за будь-який варіант — і не знаходить жодного. Точніше лише один – сидіти тут та молитись. Молитись, якщо це маски, то щоб вони не перевірили цю кімнату. Після того як кроки гучно розійшлись по бібліотеці стало чути як на підлогу падають декілька книжок, а потім:

– Крон-капітан, приміщення перевірено, радикальних елементів не знайдено, – голос був чоловічим, приглушеним, ніби він говорив в масці, сумніви були розвіяні, а від паніки рука почала труситись, – які будуть накази?

Ми з Ліаною заховалися за стіл, затулені рядами коробок із книгами. Між щілинами я бачив, як дверна ручка смикнулась.

– Не знайдено? Якщо наводка була хибна, то я тому хлопчаку вуха на*уй відірву, – його голос був розлюченим.

– Крон-капітан, дозвольте звернутись.

– Звернення дозволено.

– В залі присутнє «службове приміщення», воно зачинене, – це кінець подумав я, а Ліана ще сильніше стиснула руку, – певно якась підсобка з завезеними книгами.

– Чули, що сказали? — Голос став ще жорсткішим, — Чого чекаєте? Ламайте ті бл*дські двері.

– Виконую!

Ліана почала тихо молитись. Врешті тепер я хоча б знав, що вона не атеїстка. Я ж не молився, лише чекав та слухав як маски виламують двері ломом. Думаю, у нашому випадку Бог безсилий. А може, він узагалі на їхньому боці. Двері гуркнули від удару лома. Хрускіт дерева й матюки масок змішались у дикій какофонії. Я все більше хотів вірити в Бога та молити його, щоб той врятував нас, нас усіх, хоча б зараз. Звиклий до темряви, я бачив як на обличчі Ліани застиг страх, паніка та декілька крапель сліз. Від цього душа ще більше заповнювалась відчаєм. Людина, яка витягувала мене та завжди знала, що робити – зараз просто сиділа й була без поняття, як врятуватись.

Далі ж почувся гучний хруст і скрип дверей, а після декілька кроків тяжких чобіт, що вже ступали в підсобку. Світло з бібліотеки ледь підсвічувало фігуру, крізь щілини виднівся шеврон, уніформа, рукав… Темно-червона пов’язка із зображенням білого соколу. У його руках був дробовик — важкий і, без сумніву, не з гумовими кулями. Він пройшов глибше, а за ним ще декілька його колег. Світло увімкнулось.

– ВСТАВ, РУКИ ЗА ГОЛОВУ! – Роздався крик одного із жандармів, – ВСТАВ Я СКАЗАВ!!!

Йоганн піднявся та безумовно підкорився наказу людини із дробовиком. Я розумів, що це лише питання часу, коли цей наказ прозвучить і для нас.

– І ВИ ТЕЖ, Я ПОВТОРЮВАТИ НЕ БУДУ! – Піднялись і всі інші, ми були останніми, але я розумів, що чуда не відбудеться.

Чоловік із невеликим пістолет-кулеметом зайшов за стіл та побачив нас. Він навіть не націлював зброю.

– Чекаєте індивідуального запрошення? – Спокійно та байдуже промовив він і ми піднялись, опускаючи руки за голови, – ставайте до тих в ряд і на коліна, щоб сержант не волав.

Врешті вся група опинилась в руках масок. Ми стояли на колінах, руки за головою починали затерпати, проте опускати їх не можна, особливо коли кімната наповнена розлюченими людьми в формі. Робити щось було уже пізно. Жандарм з дробовиком стояв у нас за спиною і досить одного руху — і він стрілятиме. Всього їх було десять чоловік. В підсобці троє, а всі інші в бібліотеці. Шоломи, нарукавники та – наколінники, повно зброї, ніби брали не вчорашніх школярів та студентів, а терористів чи повстанців. Врешті, той що знайшов нас, почав ліниво, по-черзі, надягати на нас металеві браслети і кожних 5-6 секунд роздавалось характерне клацання. Вони були холодні, врізались в шкіру та трохи здавлювали. Руки фіксувались позаду. Паніку змінив відчай, а відчай — смирення й пригнічення. Мозок накривався розумінням, що з ними не домовишся, від них не втечеш. Нас обшукали та забрали все, що в нас було: документи, гаманці, тощо. Врешті зайшов той самий крон-капітан, що було видно по відповідній нарукавній нашивці, хоча виглядав він майже так само як й інші. Щоправда всілякого приладдя в нього не було, окрім пістолета й рації, сам він був без зброї. Він поглянув на нас. Оцінив поглядом кожного, а потім поглянув на одного із підлеглих.

– Всі є? – запитав він у нього.

– Так сер, але є один лишній.

– Лишній? Хто? – Він здивувався.

– Не можу знати, по списку повинно бути п’ять, а їх шестеро.

– Зараз перевіримо, – з підсумки за спиною він дістав якийсь блокнот та почав листати, врешті зупинився десь посередині, – Хто Анна О ’Сендс?(20)

– Я, – тихо обізвалась вона. Відпиратись не мало сенсу.

– Шкода, містер О’Сендс буде незадоволений… Але, що зробиш, якщо його донька тупіша за вівцю, – він присів та поглянув прямо їй в очі, – ти ж с*ка дворянка, якого дідька ти тут забула, я зрозуміти не можу?

– Не твоя справа, виродку, – з розлюченням сказала вона і в мить отримала кулаком по обличчю, вона не впала лише тому, що її притримав жандарм позаду.

– Я б зайнявся твоїм вихованням… Подякуй своєму прізвищу, але пам’ятай, що навіть репутація родини О’Сендс не вічна, – він піднявся та продовжив.

– Йоганн Белз?

– Схоже, оцей, сер, – показав на Йоганна один із масок, – він трясеться і зуби цокають, надіюсь в штани не наклав.

Навіть мені було видно, як з протилежного боку трясло Йоганна, маска сказав правду й про зуби, схоже через цей страх хлопець не міг вимовити і слова.

– А, срав я на цього ательстерського виродка, нарешті знайшли привід відправити його родину назад на схід, – він розсміявся, – отак і буває, один дегенерат руйнує старання цілої сім’ї, молодець йолоп, так тримати! – іронічно та гидко додав він на кінець.

– Седрік Фергюсон? – поправив маску капітан та поглянув на нас.

– Я, – гучно відповів Седрік.

– Якщо думаєш, що дядько працює на високій посаді та витягне тебе, то ти помиляєшся. Далі.

– Бенджамін Йостон… Мабуть ти, так? – Він кивнув Бену, і той погоджуючись кивнув.

– І нарешті, Ліана Даркней, – він одразу поглянув на Лі, яка продовжувала мовчати, – можеш мовчати й далі, але я впевнений, що скоро поїдеш до батька, він ще живий до речі.

Вона одразу ж поглянула на нього. У її погляді був відчай, здивування та печаль одночасно. Лі трималась, але це був удар нижче поясу. А цей виродок продовжував.

– Не знаю, обрадується він чи ні, коли його пихата дочка приєднається до нього на каторзі… Впевнений, це буде дуже зворушлива зустріч.

– Сер, вона сиділа з ось цим, трималась за руку, – звернувся той самий, що нас знайшов.

– Ха, так тут намічається ціла драма! – Він вкотре розсміявся, – і хто ж наш «зять», якого немає в списку?

– Альбус… Грейт, – холодно відповів я.

– Любов із терористкою? Та ти романтик. Що ж, суд буде вам замість весілля, а потім посидите разом у карцері, буде вам і медовий місяць, – він ще раз поглянув на Ліану, – проте зрозуміло. Теж би, мабуть, дивився на неї. Хоча дурість — не по мені.

Від цього стало ще більш гидко, а відчай змінювався на лють. Вона ніби молоток, що бив по голові та здавлював скроні.

– Не знаю хто ти, але з тобою ми ще познайомимось, – він заховав блокнот назад, – сержанте, заводьте хлопців по-одному, довільно.

– Слухаюсь!

– І так, чуть не забув… Запам’ятайте, дітки: тут вас більше не захищає ані прізвище, ані татко, ані ваша фантазія про свободу. Тепер ви належите мені, а ваші імена статистиці… О, і можете порадуватись за Еріка, він продав вас дешевше, ніж я думав, революціонери недороблені, – виходячи з підсобки він сплюнув піднявши маску, а сержант підняв Йоганна і вивів під наші безпорадні, здавлені погляди.

Поки його вели він трусився, здавалось, що ноги от-от підкосить і їм доведеться його нести. Двері зачинились і ми залишились одні з декількома масками.

– Клятий зрадник… – Пробурмотів Седрік.

– Завали рота! – Прокричав один із жандармів, – почую ще звук і ви дорого заплатите.

Я мовчав. Усі мовчали. Навіть сльози Ліани тепер не текли — ніби ті висохли ще раніше, ніж двері зачинились за Йоганном. Слова капітана залишились у повітрі, як отрута. “Ви належите мені… ваші імена — статистиці”. Ми більше не люди. Не особистості. Не діти. Ми — облікові одиниці, просто числа в чиємусь рапорті. “Революціонери недороблені…” Так от хто ми для них. Іграшки. Тестовий запуск. Діти з ілюзіями, яких дорослі розчавлюють навіть не моргнувши. Мене нудило. Не від страху, ні. Вже ні. Від огиди. Від того, як легко нас зламали. Як ми всі стояли з руками за головою, мовчали, тремтіли, і ніхто не зупинився, не крикнув, не вдарив у відповідь. Навіть я. Ліана була поруч. Сиділа в тиші. Не зламалась, але мовчала. Я знав, чому вона мовчить. Цей виродок зачепив її болючіше, ніж кулею. Про батька. Про каторгу. Про нас. І мені хотілось кричати. Хоч раз — щоб не мовчати. Але замість голосу в горлі стояв клубок гніву, страху й сорому. Я згадав, як виглядав Йоганн. Як його трусило. Як двері закрились. І в голові пролунав голос, глухий і рваний:

– Тепер ви належите мені…

А може, ми ніколи й не належали собі?

Седрік сидів прямо, ніби зціпив зуби не тільки від болю, а й від образи. Його плечі напружені, кулаки — стиснуті так сильно, що в’язи виступили білими. Очі вперлись у підлогу, але він ніби продовжував сперечатись із тим капітаном у себе в голові. Я бачив, як він стримує себе, бо знає — якщо зараз підведеться, вистрілять. Бенджамін навпаки — весь забрався всередину себе. Може, він просто намагається не бути тут. Утік думками кудись далеко. Уявляє, що цього не існує. Що він зараз не в бібліотеці з кайданками, а вдома, в безпеці. Обличчя ж Анни було в крові, схоже той капітан розбив їй губу, але вона все одно трималась рівно. Погляд — холодний, сповнений ненависті. Губи тремтіли, але вона не плакала. Коли я почув, що вона дворянка, то подумав, що вона тут заради драйву, заради виклику. Але тепер я бачив — це щось глибше. Можливо, вона ненавиділа цей режим сильніше, ніж будь-хто з нас. І в цій тиші її мовчання говорило голосніше за всі крики. І нарешті Ліана… Я відчував, як вона дихає поруч. Її дихання здригалось ледь помітно, і кожен рух видавав надзусилля. Її очі не відвелися від дверей, крізь які вивели Йоганна. Вона була з ним у той момент, коли все обвалилось. Вона не врятувала. Не втекла. І тепер, мабуть, відчувала це як особисту поразку. Я хотів узяти її за руку, сказати, що це не її провина… Але руки були за спиною. Слова — непотрібні. Я просто мовчки сидів поруч. І думав, що якщо ми й вирвемось звідси — то тільки разом. І десь далеко, за межами кімнати, пролунав глухий звук — щось металеве впало. Хтось закричав. І все завмерло знову.

Далі двері відкрились і один із жандармів з тієї сторони сказав: «Наступний». Вивели вже Бена, але Йоганна назад не привели. Ми продовжували сидіти та чекати своєї черги. Це було недовго, десь по п’ять, може шість хвилин. Після Бена повели Седріка. Я розумів, що наступним стану я. В підсобці нас залишилось троє. Поки капітан, схоже допитував кожного з них було чути тупіт, удари, стукіт металу. Схоже він уявляє себе місцевим богом і не відмовляє в методах, хоча так було завжди. Врешті ця державна машина ніяк їх не стримувала і навіть напроти заохочувала, ніби: «Давай! Вибий все лайно з цього покидька!» і вони охоче виконують наказ. А вигляд й поведінка жандармів в кімнаті говорила прямо про їх байдужість. Врешті, я впевнений, що вони вже давно запевнили себе в тому, що виконують наказ і що краще вони, ніж хтось інший. Ніби краще я буду стояти тут з автоматом, ніж буду стояти на колінках в металевих браслетах. І в якісь мірі я розумів їх, проте все одно від цього було огидно. Врешті: якби люди не боялись, маски не виконували накази, а священники замість страху давали людям надію, то можливо ми б жили зовсім в іншій країні. Натомість ми живемо в залізній країні… Країні, що одягнула маску. Вже скоро настала моя черга. Мене підняли і я зловив погляд Ліани. Подавлений, відчайдушний, здавалось, що вона боялась більше ніколи мене не побачити.

Мене вивели в основний зал бібліотеки. За столом бібліотекара, поряд з виходом сидів той самий капітан. Поруч із ним декілька його людей, всі інші були також тут, окрім декількох в підсобці та декількох біля їх невеликого мікроавтобуса. Схоже, хлопці яких він допитував були там. Капітан проводив мене поглядом, поки я в супроводі маски наближався. Мене посадили на табуретку перед ним і я чекав. Настала пауза, де він, ніби намагався зламати мене поглядом, навіть без слів, по-суті ще до того як почав допит. Я ж подивився йому в очі, без злості чи страху. Просто чекаючи чим це обернеться, але він вирішив перервати цю «битву поглядів».

– Альбус Теодор Грейт… Я не буду ходити навколо, – його голос був зухвалим, низьким, він знав, що тут головний, – тим паче, я вже награвся з твоїми новими дружками, а тому перейду одразу до суті, – він дістав якийсь листок, схожий на документ з гербом Мальтору та поставив переді мною.

– Що це?

– Це твій квиток на волю… Твої друзі вже підписали, – він зняв маску та дістав сигарету, схоже йому було байдуже, що це приміщення.

– Я все одно не розумію, сер, – відповів я без ентузіазму.

– Альбус, не прикидайся тупим, це заява на добровільний вступ в лав ЗСМ, – він підпалив сигарету, зажату в губах металевою запальничкою.

– Радий був би підписати, але мені сімнадцять, а тому потрібен дозвіл батьків і їх підписи, – втомлено відповів я, вважаючи, що знайшов рятівне коло.

– От ти і скоротив весь наш діалог, вельми дякую, – він посміхнувся, – я підготувався до появи таких як… Сімнадцятирічних героїв, які думають, що їм все дозволено, а тому ось, – він поставив на стіл ще один документ, де потрібні два підписи… Батьків.

Капітан поглянув мені за спину та кивнув, один із масок підійшов до дверей підсобки. Далі він стряхнув попіл і видихнув їдкий дим прямо в моє обличчя. Від нестачі повітря та диму горло пекло і хотілось кашляти, але я стримався.

– Підсунь цей документ батькам, щоб ті підписали… Або можеш вмовити їх підписати, чесно сказати, мені по*уй як ти це зробиш, – він вкотре затягнувся, – але завтра, до дванадцятої, цей документ повинен бути у мене… Підписаний очевидно.

– Якщо я відмовлюсь? Або не зможу вмовити? – Запитав я, вже знаючи, що він буде мене якось шантажувати.

– Мені подобається як ти підводиш до суті, навіть справляється враження, що ти не настільки тупий, – він засміявся, – можеш звичайно не підписувати, але в нас вже є факт твого контакту з екстремістськими елементами… Пришиємо тобі участь, агітацію, ще щось і от ти вже під 51-ю статтею або десь на каторзі, якщо пощастить, – він знову затягнувся, перед тим як продовжити, – і тобі варто повірити, що якщо це буде каторга, то я прослідкую, щоб тебе засунули працювати в саму глибоку, чорну печеру в яку навіть демони пекла бояться спускатись… Для тебе чисте повітря буде непомірною розкішшю.

Я мовчав, лиш слухав та кивав. Він не звертав уваги та гнув свою лінію далі.

– Втім ти можеш підписати і відправитись на фронт, де якщо уцілієш, то повернешся додому героєм, без судимості, без занесення твої гріхів в особисту справу… Думаю воно варте того, правда?

– Тобто вибір або мене вб’єте ви, або я загину в м’ясних штурмах. В обох випадках я обираю не жити, чи померти, а обираю спосіб.

– Можливо, але в другому варіанті в тебе є шанс, це вже того варте.

– Ага, і після повернення суспільство викине мене на смітник.

– Тут ти не правий, в тебе відкриваються можливості: людям з бойовим досвідом завжди відкриті двері у Внутрішню оборону Мальтору(21), якщо гарно себе проявиш, то може й залишишся в армії, але станеш офіцером або потрапиш в Королівську таємну канцелярію(22). Все залежить від тебе, – він докурив, потушив сигарету об стіл та кинув на землю.

– Це все казки, ніяк не факти, – я нахмурився, – все ж я не буду допомагати захоплювати вам чужу територію, щоб тероризувати населення й там, – я подивився прямо в очі капітана і продовжив, голос піднявся, – В цій країні життя немає, тільки існування! Ти не знаєш, що буде завтра, від тебе ховають те, що було вчора, а сьогодні тебе хвилює лише бажання просто існувати далі, так щоб тебе не вбили… Я втомився від цього існування і… І ви так рекламуєте армію, тому що вам потрібна статистика зачислення, прямо зараз, а не кількість затриманих, яких потрібно охороняти, так що я обираю другий варіант, – обличчя капітана з кожним моїм словом все сильніше осяювала посмішка.

– Ти серйозно? – Він розсміявся, проте недовго і опанував себе, – я не думав, що ти настільки наївний… Ти навіть не повіриш наскільки мені на тебе байдуже. Не погодишся ти – погодиться хтось інший, а ти будеш жалюгідним йолопом, який копається в шахтах або на фермах, щоб в мене була машина, а на столі їжа, – його обличчя стало серйозним, – але якщо ти такий відчайдуха – добре, зіграємо по-твоєму, проте з одним ма-а-ле-еньким «але», – він поглянув вбік та кивнув і жандарм, що стояв біля дверей підсобки увійшов, а далі прозвучав глухий удар та жіночий крик… Крик Ліани.

Від цього крику серце закралось у п’ятки, а тривога накрила з голови до ніг. Мої віски знову почали пульсувати, а горло перехоплювало. Після чергового удару я відчув холодний піт і з жахом подивився на капітана.

– Чуєш? – Йому сподобалась моя реакція, він поцілив точно в яблучко, – Може ти й герой, що пішов проти нас, але в чому винна Ліана? – Він зробив розчарований голос, – буде сумно, що її кавалер дозволив її зґвалтувати половині нашої комендатури, а потім жорстоко вбити, бо статистка нещасних випадків теж потребує поповнення? Ох, а як розчарується її батько… Навіть уявити не можу, його єдина доня… Як сумно.

З кожним його словом ставало дедалі болючіше, а її крики розривали мене із середини. Слова, як отрута, що розповсюджувалась та паралізувала зсередини. Мене нудило, кидало в піт та ставало важко дихати. Мозок кричав, що потрібно зробити хоч щось, зупинити це. Він більше не витримає простого мовчання, більше не витримає цього жаху. Не витримає бездіяльності.

– А може потрібно віддати її святій інквізиції? – Його не затикало, його ентузіазм тільки наростав, – знаєш, в мене є зв’язки, її спалять на вогнищі живцем, а може відправлять у монастир… Ох, а вона така молода…

– Досить! – Закричав я, – Все буде, я все принесу… Підписи будуть вчасно, тільки зупиніть це, благаю! – У відповідь він знову кивнув і один з його підлеглих постукав в підсобку і крик припинився… Лише тихий плач…

– От і славно! – Гучно підсумував він, – а ти відмовлявся… Бачиш, ти ж не помер.

– Тільки я піду, а що буде з нею?

– Може сяде, може відправиться на каторгу, але не помре.

– На каторгу? Не треба, я ж погодився, просто відпустіть її, благаю, – видавлював з себе, щоб не зірватись.

– Я не говорив, що її відпустять, – здивовано промовив капітан, – ми ж говорили про тебе й армію, пригадуєш? – Як ні в чому не бувало запитав він.

– Але…

– Не треба ніяких але, все вирішить суд… Але я відмічу перед тим як передати справу в прокуратуру, – він цинічно підвищив голос, – що Альбус Грейт благав, щоб її відпустили.

– Виродок, – тихо промовив я.

– Що-що? Повтори, бо я не почув?

– Кажу, що ти…

– Крон-капітан, дозвольте звернутись! – Не встиг я договорити, як мене перебив один із жандармів.

– Звернення дозволено, лейтенант.

– Я прошу надати дозвіл на взяття Ліани Даркней на облік під мою особисту відповідальність, – капітан чуть не подавився від несподіваного прохання, а я повільно повернув голову в сторону цього лейтенанта.

– Пане лейтенант, – здивованим голосом почав капітан, – ви розумієте, що ви просите?

– Так точно, сер, – він продовжив, – я проведу з нею особисту розмову та вірю, що вона зможе виправитись, – твердо стояв на своєму лейтенант, а його голос здавався знайомим.

– Ви ж самі, наскільки пам’ятаю, складали на неї рапорт і знаєте, що вона не виправиться, – повністю позбавившись маски «мучителя» говорив капітан.

– Так складав, але думаю, що з огляду на події, які мали місце сьогодні – партія може на неї покластись, допоки Альбус Грейт служить у війську. Окрім цього це її шанс переосмислити ставлення, до того ж вона майбутній медик, а війна триває…

– Дуже гучні слова, враховуючи, що це сказано в бік доньки зрадника.

– Так, сер, слова гучні… Але як я вже казав, це все буде під мою особисту відповідальність, – лейтенант кинув погляд на мене.

– Добре, якщо ви наполягаєте лейтенант… І враховуючи вашу бездоганну репутацію даю згоду – Ліана не отримає звинувачень… Поки що. Але на облік із занесенням в особисту справу займаєтесь особисто.

– Так точно, капітан!

– Тобі несказанно пощастило, Грейт, – звернувся капітан, – можеш тепер молитись за здоров’я пана лейтенанта.

– Обов’язково, – тихо відповів я.

– З тобою ми закінчили, відчиняйте його.

Один із масок зняв браслети з рук, які вже затерпали. Я відчув коротке полегшення, але на душі й досі було неспокійно, як у шторм.

Мене відпустили, той самий лейтенант, вивів мене на вулицю.

– Чому? – Знизивши тон запитав я.

– Бо ти бовдур, Альбус Грейт… Це все, що я міг зробити не нашкодивши собі, хоча знаючи Ліану ще хто зна, – він зняв маску і я впізнав втомлене обличчя Алекса, – я ж говорив тобі не зв’язуватись з нею… По ній йшла робота, але ні, ти мене не послухав. Це твій вибір, тепер тобі доведеться жити з ним все життя, Грейт.

– Дякую, Алекс, це багато значило для мене, – я кивнув йому.

– Дякуй не мені, а своєму батьку. Вважай я віддав йому борг через тебе, бо йому нагоди так і не випало.

– Борг? За що? – Здивувався я.

– Це особисте… Про що тобі не треба знати, а поки спіши додому, тобі ще потрібно якось підписати папери в твоїх руках.

– Добре, – зітхнув, – ще раз дякую за все, надіюсь ще побачимось.

У відповідь він одягнув маску та кивнув, а я розбитий, а скоріш, розтрощений пішов…

1.8

Вже скоро я повернувся додому, пізніше, ніж зазвичай. Папери склав декілька разів та поставив в карман. Отримав на горіхи від батька, проте це було вже неважливо. Я не міг здихатись думок. Про Ліану, про те що сталось і про те, що буде далі. Проте я знаю, що моя совість чиста. Я мовчав все життя, мовчав на прибиранні, мовчав у храмі. Мовчав завжди, але не тепер. Я боявся, але знайшов те, через що зміг бути хоробрим, хоч ця хоробрість мені дорого вартує, але я зробив все, що міг. Щоб врятувати хоч когось. Зробити хоч щось, за що мені не соромно.

За ніч я продумав як саме отримаю підписи батьків. Вже на ранок я перейшов до виконання вимог капітана. Я взяв свої заощадження та пішов до свого вузу. Вже там я забрав документи на яких потрібні були підписи батьків, бо я неповнолітній. Я сказав, що батьки зайняті, взяв документи додому. Вже за годину повернув. Перед цим зробивши копії… Я віддав їх сказавши, що передумав вступати. Шляху назад вже не було, але що ще мені залишалось? Я скріпив всі документи до купи, вклавши всередину, той самий листок, який дав мені капітан. З цією папкою я пішов до батьків.

– Мамо, тато, – почав я, – я ходив в коледж забирати документи для вступу, треба щоб ви підписали, – тримався спокійно, впевнено, щоб не викликати підозри.

– Для вступу? – Озвалась мама, – так рано… Я думала, що це потрібно аж в серпні.

– Я вирішив вже зараз, щоб не було проблем, це ж дозволено.

– Зрозуміло… Добре, що ти ставишся до цього так відповідально, пишаюсь тобою синку, – вона посміхнулась та обійняла мене. Від цього на душі стало так боляче… Хотілося розплакатись і зізнатись, але я не міг. Всі мости вже були спалені.

– Дякую мамо, – я відсторонився від обіймів та дав їй ручку, – ось ручка, підпишете?

– Давай, – вона взяла скріплені документи та ручку. Сіла за стіл та розгорнула, – де підписувати?

– Ось тут, – пальцем я показав на місце підпису на листку погодження на вступ. Від таких махінацій долоні пітніли, а пульс підскочив. Підпис. Один рух. Один штрих — і назад дороги вже немає.

Вона пробіглася очима по першому листку, другому, третьому, але до «того самого» не дійшла та підписала.

– Ще ось тут, – я підняв листки так, щоб було видно тільки місця для підписку.

Вона не побачила обману та підписала. Залишався лише батько. Вона передала документи йому. Він сидів за столом, п’ючи чай. Досі не розмовляв через ту саму сварку, але взяв документи. Батько відставив чай та взяв ручку. Здавалось, що ще трохи і мною почне сіпати. Я думав лише про те, щоб він швидше розписався і мені не доводилось терпіти все це, бачити реакцію мами, яка жалила болючіше, ніж капітан своїми словами. Не говорячи, батько взяв документи та поставив підписи на перших сторінках, а потім почав листати, щоб дістатись до капітанського. В мить я перехопив його. Зі сторони це мабуть було досить різко та нервово, але вони не помітили. Як і мамі я відкрив йому рекрутерський документ так, щоб він бачив лише місце для підпису. Пройшло декілька секунд і на тому місці стояв підпис. Той самий підпис, який змінює моє життя назавжди.

– Дякую, – тихо промовив я та забрав документи назад, – піду віднесу, бо просили повернути сьогодні.

– Так, звичайно, синку! – Вона знову посміхнулась, – удачі! Повертайся за годинку, встигнеш на пиріг.

– Не знаю, мамо… Думаю буду на вечерю, запланував зустріч із знайомою, – я відвів погляд.

– Ого, – вона по-доброму посміялась, схоже розцінила мій погляд як збентеження перед зустріччю з дівчиною, – добре, йди, бо ще твоя «знайома» не дочекається кавалера, – я усміхнувся у відповідь, але душа рвалась на шматки.

В кімнаті я дописав свою згоду, а далі попрямував в маскову комендатуру. Перед виходом мене перехопив Ден.

– Куди зібрався? – Він загородив прохід до дверей.

– В коледж… Віднести документи, – без ентузіазму відповів я.

– А потім зустрічаєшся з кимось?

– Типу того, – знову відвів погляд.

– Щось не бачу ентузіазму, – він напружив брови, в знак недовіри, – чому тоді йдеш як на розстріл?

– Бо настрою йти нема, але вже пообіцяв, – холодно відповів йому.

– А… Ну в мене теж було таке, – розуміючи сказав Ден, – ти просто скажи, що в тебе живіт розболівся, а тоді й вали додому, все просто.

– Не думаю, що вона повірить, але спробую, – пообіцяв я

– Добре, тоді чекаємо, захопиш по дорозі додому чогось смачного?

– Вдома буде пиріг, батьки сваритимуться…

– Так ти тихо, щоб вони не бачили.

– Добре, я спробую, але знаючи тебе ти будеш кричати на всю квартиру.

– Та ні, я ж не йолоп, – він замислився, – ну ти і згадав, то було вже багато років тому і я малим був, так що не переживай.

– Як скажеш, до зустрічі, – обійняв його на останок.

– Ти чого? – Здивувався він.

– Та так, заскучав просто, бережи себе, – рукою порушив його волосся і вийшов з квартири.

Сходи скрипіли під ногами, як і завжди, але вперше в житті мені здалося, що кожен крок залишає на них слід. Не фізичний — а той, що зітреться тільки з часом. Якщо зітреться. Двір був порожній. Сіре небо затягнулось хмарами, і вітер блукав між будинками, як бездомний пес. Я пройшов повз знайомий кіоск — той самий, де ми з Деном колись крали газовану воду. Вивіска висіла навскіс, продавчині не було. Хтось понишпорив усередині — можливо, вночі. Таких дрібниць я раніше не помічав. А тепер — ніби все місто говорило до мене мовчки. На зупинці сиділа стара жінка. Я бачив її сотні разів, але ніколи не зупинявся. Вона годувала голубів, а ті не боялися. Вони знали її. Мене — ні. Я йшов далі, повз сіру стіну школи, повз сміттєві контейнери, повз ту саму калюжу, яка не висихала, здавалось, ніколи. У ній відбивався світ — перекошений, брудний, ніби дивився на мене знизу. Це місто прощалося. Ніхто не махав рукою. Ніхто не кликав. Але я відчував, як воно стискається навколо — будинки, двері, вікна, тротуари — ніби замикаються за мною. Я йшов не на прогулянку. Я йшов — звідси. Перед мостом, що вів до центральної частини, я зупинився. Звідси було видно вежу храму — гостру, мов спис, чорну на тлі неба. Вона стирчала серед міста, як шип у горлі. Мовчазний, кривавий, чужий. Там усе змінилося. Там я вже не був дитиною. Я не молився. Я не просив. Просто стояв і дивився. Вітер гойдав вуличні прапори — червоні, з золотими знаками. Сьогодні вони здавалися мені зовсім іншими — кривавими, мов леза. Я підніс документи до рук. Листки гойдались вітром. Підписані. Справжні. Не копії. Не чернетки. Я міг ще повернутися. Просто сказати, що збрехав, що передумав. Але я не передумав. Бо єдине, що я зробив у цьому житті правильно — це спробував врятувати Ліану. Навіть якщо сам віддаю свою душу дияволу.

Міське відділення Внутрішньої оборони Мальтору здавалась порожнім, покинутим. Лише невеликі групи масок, що входили та виходили з будівлі показували, що все таки воно функціонує. Я підійшов ближче до входу. Настільки близько, що викликав на себе погляди місцевих людоловів. Без причини сюди ніхто не ходив. Проте вони нічого не говорили. На дверях висів плакат — вертикальний, близько метра у висоту, надрукований на грубому, жовтуватому папері, який вже трохи вигорів під сонцем. У верхній частині — масивний, жирний напис чорно-червоним шрифтом: «Сумніви – породжують хаос». У центрі плаката — зображення обличчя, роздвоєного на дві половини. Ліва частина — чітка, спокійна, з прямим поглядом, строгими рисами, за якими видно чорно-білий фон із шестернями, книгами, прапорами — символами «порядку». Права частина — спотворена, немов вона починає танути чи тріскатись, очі в паніці, рот напіввідкритий, фон розірваний — дим, вогонь, фігури, що падають у прірву.

Я пройшов всередину. Стіни були настільки чистими, що здавалося — тут ніколи ніхто не жив. Ні крику, ні кроків, лише відлуння паперової тиші. Я підійшов до вікна, де приймали звернення підданих. На тій стороні сидів черговий. Коротко привітався та передав йому документи. Він пробігся очима та взяв слухавку телефона, зачинивши вікно. Було чути лише бурмотіння. Слів не розібрати. Вже за мить він знову його відкрив та звернуся.

– Альбус Грейт залишайтесь тут, – його голос звучав монотонно, байдуже, – вас заберуть за пів години. Куди вас зачислять, вам повідомлять вже там, це не наша робота, – договоривши він закрив вікно.

Я нічого не відповів. Нічого не відчув. Іншого не чекав. Просто присів на один із дерев’яних стільців в коридорі. Останні хвилини мого життя тут, а далі зміниться все. Я сидів, дивлячись перед собою. Порожній коридор здавався нескінченним, мов тунель між двома життями. За мною — кімната з облупленими шпалерами, пекучим пирогом, смішними балачками з Деном, маминими обіймами й батьковим суворим мовчанням. Попереду — щось зовсім інше. Невідоме, але вже реальне. Світ був дивно спокійним. Через вузьке вікно пробивалося світло, що ламалося об решітку. В повітрі стояв ледь вловимий запах фарби та чогось стерильного, не людського. Поруч хтось залишив стару газету — хтось ішов на фронт до мене. Я глянув на неї, але не читав. Просто тримав у руках. Щоб щось було, за що вхопитись. Бо все інше — вже відпущене.

Я навіть не помітив, коли виріс.

Можливо — в храмі. Можливо — в момент, коли мати підписала той папір, з усмішкою, що краяло серце. А може й раніше, коли вперше навчився мовчати, коли дуже хотілося кричати. Хвилини спливали, мов вода крізь пальці. Я пригадував, як колись із Деном ганяли у дворі, як ховався в одному й тому ж куту в кімнаті, ще в нашому старому будинку. Як боявся темряви. І як давно нічого вже не боявся по-справжньому. Із-за рогу почувся глухий звук кроків. Повільний, упевнений. Серце стислося, але я не підвівся. Не тому, що був хоробрим. Просто не мав куди більше йти. Жандарм зупинився поруч. Капітан. Той самий. Він не сказав нічого — лише коротко кивнув. Його погляд був холодний, мов скло, і від того погляду хотілось ще більше мовчати. Відчинилися двері. Я хотів побачити Ліану, яку виводять звідси, але… Там був черговий жандарм. Мої думки вкотре були зайняті нею. Я зробив все і хотів, молив, побачити її ще хоч раз та попрощатись, але хвилини йшли… Двері відчинились і я побачив чоловіка у військовій формі. Часу не було. Ліано, надіюсь з тобою все добре, бо я зробив все, щоб ти була вільна…

– Ти рекрут? – Гучний голос чоловіка врізався в вуха.

– Так, – я підвівся.

– Час, – коротко підсумував він і я кивнув, ще раз поглянувши назад у коридор… Але він був порожній.

З цього стільця я підвівся вже не тим, ким був учора. Я перестав бути сином, другом, громадянином. Я став солдатом. Солдатом, який більше за все хотів не перемоги, а повернутись додому.