Прохолодь

Дощить.

Вітер легко проліта між будівлями, прокочуючись поміж пустотливих дітлахів, що вловили момент та прийнялись стрибати по калюжам, розплескуючи крапельки навколо. На вулицях Дуб’ярів не часто відбувається така годинка, коли кіптява від заводів осіда та на зміну їй приходять дощовиці. Перехожі ховаються під піддашками та в приміщеннях магазинів, кав’ярень, храмів.

Він теж ховався від крапель, що завжди викликали іржу в нього на зап’ястках. Ховаючись під сіруватою накидкою, ловив дрижаки. Він ніколи не любив вогку погоду, бажаючи скоріш повернути все ж противний, але звичний сморід від заводського димування. Коли настає прохолодь все стає інакшим. Дерева відвертали листя, виставляли дощу вкриті захисним шаром боки. Ніхто не хотів хворіти в такий час. Весна тільки починалася.

– Вибачте, а що це за місто? – дзвоник чужого голосу вихопив Його з дрімання. Він підняв лінзи, що були ще трохи мутнуваті. Протер клаптиком тканини.

– Це? А Ви хіба не знаєте, панно? – погляд нарешті прояснився. Перед Ним стояла Вона. Дівчина у жовтенькій сукні без захисного каптура або навіть взуття. На волоссі вже з’являлася іржа. Вона навіть не дивилась на того, до кого зверталася. Вся Її увага була відведена дощу.

Здавалося, Вона бачить його вперше.

– А? О, ні, я не знаю. Здається, я тут ніколи не була до цього часу. – на Її обличчі з’явилася чарівна посмішка.

– Ви приїхали потягом? – запитав Він.

– Як Ви дізналися? – голос настільки щирий, настільки здивований Він зустрів вперше. Навіть дитя, що взнає страшенну таємницю так питати не буде. На губах Його з’явилася легка усмішка.

– Все просто. Ви, певно купили білет не на ту станцію. Ви не перша наша мимовільна відвідувачка.

– Але… Як же так? – Я не збагну… Ось у мене і білет, і все… Тут все не так, як мені казали! – Її щічки запалахкотіли невдоволеним жаром. Він посміявся. Йому було шкода дивачку. Вона простягла той самий білет, де на папірці значилося «станція Преква». Він одразу все зрозумів.

– Ви підходили до кас на станції?

– Ні. А що, це було потрібно? – дитяча наївність в очах Дівчини сяяла яскравіше за газові ліхтарі вечорами.

– Раджу сходити наступного разу. Наша станція має назву іншого міста. А Ви в Дуб’ярах.

Від подиву з тонких пальців випав папірець та впав просто в центр калюжі. Отакий собі маленький паперовий пліт, що потонув, навіть не почавши плавання.

– Сходіть на станцію, Вам скажуть, що роботи.

Дівчина не відреагувала. Її поглядом володів потонулий білет-кораблик. Він всміхнувся та торкнувся Її руки.

– У Вас є кошти на новий?

Вона у відповідь хитнула головою. Скельця очей починали замилюватися. Він же витяг калитку. Відрахував потрібні кошти та вклав Їй у долоні.

– Візьміть. Не знаю, що Ви шукаєте, але відчуваю, що Вам це необхідніше за мене.

В Її очах бриніла радість, вдячність, смуток. Вона й досі не ступила кроку під піддашок. Їй неначе це було й непотрібно. Дощ сильнішав. Вона притискала Його дарунок до серця, не зробивши ані руху до станції.

– Ваш потяг скоро від’їде. – нагадав Він та Дівчина неначе вийшла з омани.

– Точно! Я вже й забулася… – але на обличчі в Неї не було ніякого жалю чи занепокоєння. Дощ струменів по її волоссю, роблячи його все більш помаранчево-брудним. Він скинув плащ та віддав Їй. Хворі зап’ястки можна якось і пережити.

– Не нехтуйте здоров’ям, добре?

– Дякую тобі, Вейне. Ти такий, як і колись. – Вона посміхнулася, накидаючи плащ.

Він сахнувся. Вона знала його ім’я. Але Вейн не встиг запитати звідки. Дощ скінчився.

Вона зникла і тільки папірець білету на дні калюжі нагадував, що це була на ілюзія, викликана прохолоддю. Але й ця згадка скоро зникне, як протертий пил, як весняний туман.

З-за обрію сходило яскраве сонце. Більше вони ніколи не зустрілися.