Той, кого веде Бог

В холодній тиші, де ніч без кінця,

де вітер крізь броню пробирає до серця,

стоїть солдат — не герой із плакату,

а просто людина між небом і втратою.

Під ногами — земля, що пам’ятає біль,

у небі — дим, мов зламаний корабельний вітриль,

і кожен світанок — як шанс із пітьми

вернутись живим із чужої зими.

Він бачив, як страх торкається скронь,

як падає друг і холоне долонь,

як крик розриває мовчання полів,

і як не всі повертаються з боїв.

Та в серці його — не лише війна,

там тиха молитва, мов свічка одна.

Без пафосу, крику, без зайвих слів —

він шепче до Бога серед вибухів.

«Господи, дай мені сили пройти,

не стати камінням серед самоти,

не втратити душу у цій імлі,

коли навкруги — лише попіл й ножі».

І віра — не броня, але щит невидимий,

що робить розпач трохи терпимим,

що вчить пробачати навіть у гніві,

і бачити світло в чорному диві.

Коли над окопом сходить зоря,

він знає — не сам, поруч воля Твоя,

і кожен подих — це тихий дар,

що Бог залишає серед примар.

Він йде не тому, що не знає страху,

а тому, що Христос — його шлях і відвага.

І навіть коли все навколо — руїна,

в душі проростає жива Україна.

І, може, колись він зніме бронежилет,

згадає ту ніч, що тривала сто літ,

і скаже: «Я вижив не силою рук —

мене провів Бог крізь полум’я й звук».