Боглаз

У вогнищі, потріскуючи, догорали головешки. Беррамусу подобалося спостерігати за їх помаранчевим світлом. Чи не єдина розвага для дварфа. Полум’я заспокоювало його, даруючи примарне відчуття дому. В цей час Рамарі готувала печеню. Її щоки швидко червоніли над киплячим казанком. Припорошена веснянками і підсвічена вогнем, шкіра коханої нагадувала саламандрячу. Дварф глибоко вдихнув морозне повітря, ніби хотів відчути запах улюбленої страви.

На вечерю, весь забруднений землею, прибігав Броттор. Малий пам'ятав: коли в’юрки по гніздах розлітаються – додому пора. Броттор приносив з лісу камені у формі звірят, нову порцію гілок для рогатки, старі гнізда, зірвану папороть і вмовляв лишити свій скарб вдома. Рамарі швидко здавалася, а він бурчав і велів нести все в сарай. Малий все ж примудрився запхати йому боглаз на мотузочку у кишеню.

Беррамус знімав важкі чоботи, ставив їх у куток, щоб не нанести в хату глини та землі, і сідав за стіл. Рамарі ставила перед ним глибоку тарілку з гарячою стравою і відривала добрий кусень пухкого хліба. Він обіймав її за широкі стегна і щипав під коліном. Знав, що їй лоскотно, але любив дивитися як вона регоче. Досі чує її сміх в завиванні вітру і плюскоті хвиль, навіть протяжний крик чайок відлунював її голосом.

Як вони там зараз без нього? Чи пам'ятають його непривітну пику, приховану під рябою кудлатою бородою? Сердяться, чи вже давно пробачили його?

***

День тоді видався похмурий, а вечір неспокійний. Тихі безкраї води затягнуло молочним туманом, так, ніби на піку Хавагли боги коптили окіст і дим спускали прямо на синю гладь океану. Дітей про всяк випадок загнали раніше по домівках, і самі до сну готувалися. Коли туман наповзав на село, краще зайвий раз по вулицях не шастати. Його ватяні клуби обволікають, м'яко притискають з усіх боків і ніжно заколисують. Сон міг звалити навіть найбільшого дварфа, і нехай це краще станеться у власному ліжку, ніж в лісі, на скелястих схилах або у дворі. Ночі зараз холодні, осінь добігає кінця.

Беррамус, несучи на спині важку в'язку хмизу, поспішав до села. Він ще хотів зайти до матері, залишити їй половину на розпалювання, але міг не встигнути дійти потім додому. Дварф вийшов на берег перевірити, чи далеко туман, і почув сигнал. Постовий на вишці дмухнув у ріг три рази – причалив корабель. Пам'ятаючи про минуле нашестя гномів, чоловіки схопилися за списи і сокири. Бігти на берег ніхто не наважувався, але обороняти будинок, якщо доведеться, будуть.

Він стояв і, жуючи лівий вус, вдивлявся у темні обриси пошарпаного судна. Але на палубі не було жодного моряка. Може, його розпотрошили банди стерв'ятників? Ці налітають раптово і обдирають вщент. Пощастить, якщо живим втечеш. Або, чорна лихоманка забрала життя мореплавців раніше, ніж ті дісталися землі? Або, все набагато простіше, і їх зморив туман. Дварф поправив в'язку та розвернувся назад в ліс, нічого тут даремно стирчати, коли вдома чекає сім'я.

– Арр-ра-а-а, – ніби навмисне прокричав постовий.

Довелося скинути ношу і обережно вийти назад, з мисливським ножем у правій руці. Навколо судна переміщалися плями, наче хтось запалив зеленкуватим полум'ям смолоскипи. З туманної поволоки вийшло п’ять жінок, схожих на ельфів, але не такі високі. Їх рухи були плавні, вони безшумно ступали на слизьку гальку, тримаючись за руки. Беррамус поблажливо пирхнув і заховав ніж за пояс. Що з них взяти, худорляві, кволі, з одягу – пов'язка на стегнах і жилет. Замерзли, мабуть, і зголодніли сильно, раз такі мляві і тихі. Нехай їх клан не відрізняється гостинністю, але вони не звірі, щоб відмовити у допомозі в лиху годину.

– Е-е-е! Ви хто такі будете? Звідки прийшли? Вас багато? – впевнено наближаючись до них, він міркував, скільки може прихистити сам та куди подіти решту.

Гості з цікавістю спостерігали за дварфом. Наче дикі пташки, вони крутили головами в різні боки та притискались одна до одної. Вперед вийшла наймолодша і привітно посміхнулася, показавши ряд кривих але білих зубів. У неї на поясі бовталася порожня скляна пляшка без корка. Вона зняла її і простягнула Беррамусу.

– Води тобі, чи чого? – він почав дратуватися від цієї вистави.

Хоча, якби він був беззахисною дівчиною, і зустрів такого ж кремезного та озброєного дварфа, сам боявся б. Аби не затягувати німу сцену, він потягнувся за посудиною і торкнувся її пальців. Це був укол холоду. Озноб пішов вгору до ліктя, обігнув плече, розлився по грудях і шиї. Серце забилось, як кролик в тенетах, дихання сперло.

Дівчина розв’язала шнурок на жилеті, припала до нього своїм пружним тілом і обвила тоненькими руками, ніби хотіла зігрітися. Її гострі груди терлися об його бороду, в ніс вдарив терпкий горіховий запах і він відчув напругу в паху. Оксамитові, темні в сутінках очі дівчини дивилися йому прямо в душу, зачаровуючи німою обіцянкою. Беррамус захотів вгамувати хіть зараз же, тут, на березі.

Не в силах пручатися, він схопив її за густе кучеряве волосся і поцілував. Холод обпікав, дурманив голову. Дварф лежав на спині, відчуваючи ритмічні рухи дівчини, що наганяли болісно-солодку хвилю насолоди. Коси дівчини застелили йому очі, лізли в ніздрі, в розкритий рот, лоскотали горло, заважали дихати.

Постовий несамовито кликав Беррамуса, але той все глибше і глибше тонув у безсвідомий морок.

***

Дварф мимоволі підняв голову і прибрав долоні від жару. На зап’ясті в нього теліпався боглаз. Мотузок давно перетерся, він відрізав смужку шкіри від ременя та прив’язав цінний талісман до руки. Але, скільки не загадуй бажань, все одно скоро повернуться ці тварюки.

Вони всунуть йому відро, кирку і змусять колоти величезну брилу. Його пересмикнуло від згадки про їх кістляві, поїдені гниллю руки, бурі лисі черепи із залишками обвітреної шкіри, синюшно-чорні животи, з яких стирчать поламані ребра. На цьому острові вкритому вічною мерзлотою, в товщі льоду застигли морські водорості. Поки він не заповнить ними відро, здихлі не відчепляться. Потім треба буде зварити густу смердючу зелену юшку, яка повертає їм живу подобу. Вони лишили його тут служити двісті зим. Попереднього відпустили, а Беррамус став наступним.

Вогонь поволі згасав, а небо багряніло. На горизонті виднівся корабель. Він вперто йшов до скель, хоч ні пошарпані паруси, ні весла йому не допомагали. Беррамус притис боглаз до губів і прошепотів: «Я ближче до вас на ще один день».