Натюрморт

Ну от як, скажіть мені, це робили люди?

Будь ласка, не треба про таємний орден масонів і винайдення фотографії задовго до дев’ятнадцятого сторіччя! Фотографія мертва, статична — а ці ніби за склом і щойно зірвані. Яскраво-червоний омар, пишний соковитий виноград, персики, черешня, на очищеному лимоні виблискує сльозинка соку — на це видовище можна залипати нескінченно і крапати слиною. Казково-брехливі рецепти “смачної і здорової їжі”, тільки у тодішніх Нідерландах це й справді їли. Хоча теж, не все одразу, в залежності від сезону.

Чому це вважається “мертвою натурою”, коли воно живіше за пласкі світло-напівтінь-тінь-рефлекс інших стилів? Сучасний гіперреалізм може піти поплакати в куточок. Вираз “застигле життя” мені більш до вподоби.

Звісно, що без символізму не обійшлося. “Пам’ятайте про смерть”, рятуйте безсмертну душу, бо ваші земні марнотратства згниють так само, як перестиглий виноград! Лискуча м’ясна муха вже присіла на панцир омара, мурахи в тінях підкрадаються до вази з фруктами, ба навіть “хтиві” устриці вже марніють на срібній тарілі нез’їдені. Зазвичай найбільш очевидний і прямолінійний — череп. Всі бачать череп і одразу “ааа, то про смерть”, ідіоти! Там інших натяків повно, якщо вміти розпізнавати алегорії.

Читати композицію і намагатися відтворити повну історію “що хотів сказати художник”, захоплююче. Нещасливий шлюб (кільце на столі, очищений лимон, ті ж устриці), орел Прометея хижо гострить дзьоба над кубком (немилість у вищих колах?), тимчасова вдача у справах — оно, як блищить химерна посудина, замовнику однозначно потрафили! Ну й звісно, як не намагайся, не осягнути повної картини. Нас не було там і тоді, у місті, повному пліток і дрібних подій, не внесених у хроніки та по-своєму важливих. І увіковічнених навмисне чи мимоволі у картині. Підозрюю, що й замовник не завжди міг прочитати історію, закладену до шарів фарби. Та сама vanitas: є гроші — замов картину для маєтку у відомого майстра; гуляй, душе, і не згадуй про смерть, поки та не занесе лезо! Їж омара та насолоджуйся ароматом фруктів, доки можеш, бо на небесах доведеться змирити норов.

(“Натюрморт з золотим келихом”, Пітер де Рінг, 1635-1660)

***

Гаразд, до справи. Почну, бо це не справа одного дня. Пробую копіювати з фото, щоб опанувати техніку.

Детальний підмальовок олівцем, поверх світлою вохрою прокладаю світлотінь. Пошарово, не поспішаючи, протираючи холст ледь не до білого, розчинника ледь не більше, аніж пігменту. Обожнюю вохряну фарбу за оцей ефект ледь не святого ореолу! Поступово підмішую умбру, щоб поглибити тіні. Картина все ще “тепла”, і в принципі, якби не мета, можна так і залишити, у застиглій недовершеності.

Досягнувши деталізації і співвідношення тіней, розводжу “мертвий тон” — сепія з білилами. Фу, бридота. Заліплює світлі тони, як масна могильна глина. Власне, “земляна фарба” так і відчувається, хоча нинішні кольори вже давно синтетичні, не думаю, що там залишилася справді земля.

Виходить своєрідний “негатив”. І справді мертвий. Починаю усвідомлювати, що в процесі створення живопису активну участь приймали алхіміки: із живого — у мертве і назад, в цьому тиглі виросте гомункулюс, якщо не наплутати зі стадіями. Що ж, де там “червоний лев”, себто колір? Тепло і холод, світло й тінь… намугикую саундтрек під ніс, задаючи настрій.

То що, готово? Начебто. Принаймні схоже на зразок з фото. Дуже простий сюжет, з мінімумом предметів. Перший весняний овоч, чергова перемога життя над смертю — і разом з тим, той самий vanitas, бо делікатес, який вирощувався в теплицях до столу багатіїв. Та кислі червоні ягоди, як краплини божественної крові. За деякими трактуваннями — символ дружніх відносин. Послання до давнього друга?

(“Натюрморт зі спаржею і червоною смородиною”, Адріан Корте, 1696)

***

Могильний земляний тон умбри паленої проступає тінню на роботах, зачернює зображення до невпізнаваності, наче пліснява. Що там на заднику? За пишними квітковим букетом? В цьому ж і загадка. Майстри не планували подібного, але час розставив усе на місця. Як передати цю загадкову глибину, з якої дивляться чудовиська?

Цього разу вправляюся в анатомії. Череп анфас, череп на боці, ребра і кістка з суглобом. Зразок для мене радше гумореска, аніж щось серйозне, бо аж занадто очевидно: мильна бульбашка, вінок з квітів, вінок з сухих стебел, пуста половинка мушлі — і черепи. “Мементо морі” в квадраті, власне так і назване. Не можу не лічити кількість зубів, там точно якась значима дата. Пам’ять і зловтіха про колишнє кохання?

Черепа тепер дивляться зі стіни порожніми, загадково всміхаючись і пригадуючи давно минулі часи. Землистість умбри, всотана старими намальованими кістками.

Стривайте-но. Здається, ось те, що потрібно. Череп — то все ж не настільки прямо.

(“Марнота марнот”, Ніколас ван Верендал, 1680)

***

Та сама глибина посміхається мені з білих очниць, порослих мохом. Друже, що ти забув на дні старого каналізаційного колодязя у цьому переліску? Чи тебе забули?

Дістати було нелегко, та не лишати ж шанс, який сам приплив до рук? Що скажеш, які предмети розкажуть твою історію якнайкраще?

Під ногами — пріле ліщинове листя, підбираю торішні шкаралупи, прогризені червами. Опеньки, ось так вдача! Гриби, щедрий дар осені і водночас — пожирачі решток часу. Уламок скляної пляшки, який мутнів поруч з твоїм місцем спочинку, символ розбитих вщент сподівань. Такою дрібницею іноді переривається життя…

Гм. Потрібно щось на контраст. Яблуко? Згодиться. Обов'язково — підсвічник, маю якраз один з блошиного ринку. З квітів, дай подумати… Чортополох? Пишний і розлогий, листя всохло, та колючки від цього не стали менш гострішими. І дочекаються слушного часу.

Зізнаюся, руки тремтіли. Та все вийшло як слід. Моє перше самостійне творіння з натури, довічна гордість і, сподіваюся, що не сором. Яблуко трапилося з червцем всередині, та це якраз нічого.

Тобі б сподобалося, друже, як застиг ти нині на полотні. Бо є підозра, що за життя ти був значно менш гідною натурою для подібних чеснот.

(“Натюрморт з черепом, яблуком і чортополохом”, невідомий автор, 20.. рік)

***

Хтось щось казав за очевидність черепів у живописі? Визнаю помилку, чесно-чесно! Ну, тобто так, це очевидно, що вони нагадують про смерть, однак як саме — це вже справа майстерності передати.

Ач, які примхливі! Багато хто жадає суцільний несмак на полотні — доводиться пояснювати і підбирати менш кітчеве. Деякі елементи сучасності дозволені, однак виключно як прикмети часу. Особливо впертим не гріх і почекати на поличці в шафі.

Та з деякими у мене справді плідне партнерство вийшло. Як виявилося, череп, схований посеред квіткового букету, робить його більш виразно живим навіть, якщо зовні непомітно. Вдихає життя у гомункулюс. Благо, що нині екзотичні квіти і посеред зими можливо дістати. Тож вихвалянки: нещодавно уклали непогану угоду з однією галереєю. Гарно продаються як сюжети з черепами, так і квітами. Vanitas не обмежене ні часом, ні простором.

(“Фрезії та півонії”, невідомий автор, 20.. рік)

***

Коханий, деяке сповільнення життя однозначно пішло тобі на користь! Бачиш, зі мною насправді просто розмовляти, коли нас більше ніщо не відволікає. Зараз, зараз, завершу останній шар на сьогодні, і підемо до спальні. Присягаюся, там ми будемо лише вдвох. Поговоримо про твоє нещодавнє захоплення — зізнавайся, ну чому вона?

Хоча гаразд, вірю, що ти щиро хотів мені знайти натуру для сюжета з устрицями та лимоном! Дякую-дякую, ти знаєш, як зробити приємне! Займуся нею одразу опісля твоєї картини. Як тобі аргіопа, правда гарно вийшло? Скільки скетчів з нею було зроблено у осінь нашого знайомства — не злічити, пів-альбома! Ці тонкі лапи, смугасто-жовте черевце… символічно, чи не так? Це був знак долі.

Любий, останнім часом відчуваю трохи втому від інтенсивної творчості. Давай відволічемося трохи від буденних справ і з’їздимо кудись разом? Флоренція? Париж? Чи щось більш екзотичне. Мексика? Чому б і ні. Природа, смачна їжа, море яскравих кольорів, суцільне vanitas…так, ти маєш рацію, нові знайомства з іншими мистецькими традиціям не завадять.

Добраніч, любий. Так, я пам’ятаю. А ти не даси забути.

(“Натюрморт з нарцисами та черепом”, невідомий автор, 20.. рік)