Ангел

З Леєю доля мене звела на дні абітурієнта в усім відомому Університеті, який тоді усіма силами намагався набрати собі «золоту когорту». Ні про який легендарний статус мова не йшла, тому до таких заходів готувалися надзвичайно ретельно. Це зараз достатньо лише імені Брауса, аби набрати студентів шістсот, а у ті далекі, ще довоєнні часи кожного доводилося причаровувати. Цим і займалася декан одного з факультетів, жіночка, котра відмінно знала свою справу. Її слова звучали впевнено, голос, сповнений харизми, змушував вірити кожному слову. Поки інші викладачі невпевнено собі там щось бубоніли, вона збирала цілі групи допитливих (і не дуже) «абітурчиків», до яких я і тихенько примкнув.

Отам ми й перестрілися поглядами: двометровий світловолосий юнак і невисока блакитноока дівчина. Не буду концентруватися на її зовнішності, адже хочу зосередитися на душі, але знайте — вона ангел з ангельським обличчям. І вразила мене з першого погляду.

Ото було моє щастя, коли я побачив її на нашому першому занятті. Розпочалося воно зі слів: «Ви несете добробут людям. Ви і є доброта!» Як нескладно здогадатися, пішли вчилися ми на соціальних працівників, котрі, на превеликий жаль, стають у пригоді в ці темні часи війни. То був перший курс, перші кроки на цьому світлому шляху. А далі… далі буде.

Будівля інтернату була чудово спроєктована й нещодавно відремонтована. Білий фасад, сходи й пандус, доглянутий внутрішній дворик, багатий на розваги дитячий майданчик — усе вказувало на любов закладу до своїх мешканців. На перший погляд, здавалося, ніби він розташований у прекрасному місці. Але діти пізніше повідали нам багато чого нового: інтернат стоїть неподалік монастиря, на місці старого кладовища й місць масових розстрілів, дбайливо закатаних у бетон комуністами. Та й це лише пів біди: сама будівля закладу раніше належала цьому ж монастирю й використовувалася для проживання священослужителів. Унаслідок деяких неназваних причин (на мою думку брак грошей), аварійне приміщення передали інтернату. Керівництво закладу його відродило з руїн і заселило. Отак і жили, поки монастир не почав вимагати будівлю назад. Звичайно, їх випроводили куди подалі, отже монахам і монахиням лише й лишилося кидатися образами через паркан. московський патріархат — що від нього можна очікувати?

Ми зібралися о 9:50, п’ятеро студентів-практикантів. Це не перший наш робочий день тут, отже ми вже знаємо свої обов’язки. Дарувати радість — хіба це не найприємніше з діянь людських?

Заходимо усередину, а назустріч нам тупотять мешканці. Нас чекають, вже зустрічають. І одразу ж ведуть в ігрову кімнату. Найбільша купка дітей формується навколо Леї, її мало не розривають на частини. Дівчина тільки й встигла віддати мені свою торбинку й вже зникла у коридорі. Керівництво закладу виділило нам шафу для особистих речей, туди я її сумку й поклав. Підготувавшись до робочого дня, я зачинив дверцята й останній пройшов у кімнату