Шкура рожевого слона

Після освіжаючого відпочинку в рідних краях я повернувся до Шанхаю і терміново почав шукати житло. Справа ця не з легких: місто величезне, а пропозицій так багато, що можна місяцями щодня з ранку до вечора відвідувати різні варіанти. Але часу на це не було, та й у друзів не можна жити вічно — терміни підтискали. Один мій знайомий сказав, що знає американця, який шукає напарника по квартирі. «Вау, та це ж чудово!» — подумав я. Ось і випала гарна нагода підтягнути свою кострубату англійську, яка кульгала то в граматиці, то у вимові, адже вчив я її самотужки. Що може бути краще за мовну практику в побуті!

Домовившись про зустріч, ми разом пішли дивитися квартиру. Мій майбутній сусід був істинним американцем: зріст під два метри, вгодований, голова та обличчя поголені начисто, маленькі окуляри, «чергова» американська посмішка і, звісно ж, ім'я — Джон. Якщо ви не вірите, що це найтиповіше американське ім'я, просто злітайте куди-небудь у Нью-Йорк, крикніть на вулиці «Джон!» і порахуйте, скільки чоловіків поверне голову.

Разом із Джоном ми зустріли господарів — літню шанхайську пару. Зазвичай у таких по кілька квартир: здаючи їх, вони не лише безбідно живуть, а й подорожують усім світом; зрештою, і пенсією їх теж не образили.

Нам показали квартиру на першому поверсі. Якщо вам колись запропонують житло в Шанхаї на першому поверсі — негайно відмовляйтеся! У цьому місті неймовірна вологість, а сирість, як відомо, іде від землі. Спершу ми зайшли в коридор, який за сумісництвом був кухнею. Ліворуч від входу були двері в туалет, де також розташовувалася душова кабінка. Пройшовши крізь кухню-коридор, ми потрапили в досить велику кімнату. Посеред неї стояло ліжко, столик зі стільцем і шафа для одягу — згодом це стала кімната Джона. У ній, до речі, не було вікон: світло проникало з наступного приміщення, відокремленого перегородкою з віконцями та розсувними дверима. Ось за цією перегородкою і була моя майбутня оселя.

Оскільки кімната була нижче рівня землі, через вікна було видно кущі та ноги перехожих. Моя кімната виявилася ще біднішою на меблі: розкладний диван-ліжко, крісло та пара стільців. Ми винайняли цю квартиру — бюджет не дозволяв вередувати, та й часу не залишалося. Мій диванчик виділяв сильний запах сирості та чогось дуже старого, тому перший час я вирішив спати на підлозі — до твердої постелі мені було не звикати.

У перші ж дні стало зрозуміло, що моя англійська особливо не покращиться. Джон виявився малотовариським: зазвичай він сидів за ноутбуком у величезних червоних навушниках. Вдома він не готував, хоча привіз із собою маленькі ваги. На моє запитання «навіщо?», він відповів, що вони потрібні для приготування їжі — зважувати борошно та продукти. Він мене вразив: мені здалося, що, крім вчителя англійської, у мене вдома буде ще й шеф-кухар найвищого рівня. Але його здібностей я так і не пізнав — ваги весь час припадали пилом на холодильнику, а Джон ходив у місцеві забігайлівки і щодня їв китайські пельмені — цзяоцзи.

Одного разу, коли я вже заснув (було близько півночі), мене розбудив голос Джона. Він голосно кликав мене. Ледь розплющивши очі, я побачив сусіда, який в одних сімейних трусах стрибав з однієї ноги на іншу.

— Джоне, що сталося?

— Ключ, ключ! — кричав він.

— Який ключ? Я нічого не розумію.

— Де ключ від туалету?

Для мене це запитання прозвучало дивно, особливо о дванадцятій ночі. Ми ніколи не замикали туалет, я навіть не помічав там замкової щілини. Якому розумнику взагалі спало на думку ставити замок на ці двері? Мій друг не вгамовувався, продовжуючи свій «танець», і був схожий на ведмедя, що ходить на задніх лапах. Я знехотя підвівся і, на свій подив, виявив, що двері дійсно замкнені.

Перше, що спало на думку:

— Джоне, послухай, якщо тобі «по-маленькому», біжи на вулицю, у нас у дворі є дерева!

— Ні! Мені «по-великому»!

— Тоді біжи на вулицю і пошукай громадський туалет, може, він ще не зачинений.

У Шанхаї дуже багато безкоштовних туалетів: куди не плюнеш — влучиш у вбиральню. Чисту, простору, з комірчиною, де живе тітонька або дядечко, які невпинно там прибирають.

— Я не знаю, де тут громадський туалет! — вигукнув Джон. Мабуть, американці не дуже цікавляться розташуванням безкоштовних вбиралень у місті.

Хотілося якомога швидше покінчити з цим, була вже перша година ночі. Я обнишпорив усі шафки на кухні, знайшов якісь ключі, але жоден не підходив. Моя голова до того моменту остаточно прокинулася, і тут прийшла геніальна думка: ми ж на першому поверсі! Спробую залізти в туалет із вулиці через віконце і відчинити його зсередини.

За пару секунд я вибіг у двір. На щастя, віконце було прочинене. Воно було замале для таких маніпуляцій, але відступати було нікуди. Спершу я просунув у вузький отвір одну ногу. Пригнувшись якнайнижче і буквально склавшись удвоє, я примудрився втиснути плече і руку. Вигинаючись вужем, я нарешті намацав ногою опору — нею, на щастя, виявився унітаз. Тепер, маючи твердий ґрунт під ногами, я остаточно втягнувся всередину і одним ривком відчинив злощасні двері.

Джон зі словами вдячності влетів туди стрілою. А я негайно вирушив спати у свою кімнату з почуттям виконаного обов'язку. Адже не кожен день вдається врятувати людину!