Оксанині троянди

Тієї весни сад коло будинку на вулиці Павла Чубинського, 3, тонув у трояндових пахощах, що аж у голові паморочилося. Вже сутеніло, коли у хвіртку — три рази, потім ще три — постукала поштарка.

— Колись-би то вже відремонтували ту дорогу до вас, Оксано Степанівно? Ледь до вашого двора добралася. Та такі калюжаки поналивало, он, гляньте! — Веснянкувата молодиця рукою вказала на штанину модного молочного кольору, поквецяну бридкими бризками бруду. — Поки велосипедом їхала, всі штани собі запаскудила.

— Ваша правда, Іванко! — зітхнула Оксана, розводячи руками. — Таж видно, що у влади інші витрати на умі. Центр вони лагодять, бо там туристи, копійку в бюджет везуть. А за наш закапелок забули. Така наша доля!

— Ну а що ж ви пенсію собі на картку не оформите? — В голосі Іванки звучали нотки роздратування. — І я б не їздила, і гроші б хутко приходили.

— А де ж мені їх знімати? Я ж не допетраю того діла, стара стала й сліпа.

— Так хай Євген вам поможе!

Оксана лиш похитала головою.

— Я Євгена такими дурницями займати не хочу. Так що доведеться вам, Іваночко, до мене й далі їздити.

— До речі, — Іванка дістала з сумки ще один папір. Ним виявилася кольорова брошура з фотографією усміхненого хлопця у військовій формі. — Ваш син може мати право на державну компенсацію й пенсію. Дайте йому, хай почитає і оформиться. Копійка зайвою не буде.

— Дякую, люба моя Іваночко. Та я знаю свого Євгена. Він скоріш з’їсть цього вашого буклета, ніж проситиме милостині... Чекайте-но, — вона здійняла вгору вказівний палець. — Заждіть пару хвилин, винесу вам дещо за вашу турботу.

І, вхопивши буклет разом з грішми, подріботіла в двір. Там зняла з цвяха секатор і зрізала з кількох найпишніших кущів по квітці. Загорнула в папір і винесла веснянкуватій Іванці.

— Поставите у воду, вони ще дужче розквітнуть. А пахнути будуть! Нехай вам, доню, принесуть радість. І дякую, що приїздите до мене. Хай вас Бог береже...

В кімнаті було задушливо й пахло скислим потом. Оксана розчинила вікно, впускаючи до хати солодкий трояндовий дух. Хворий на ліжку лиш поморщився.

— Не провітрював сьогодні весь день, мамо. На тварину в стійлі перетворююся. Скоро й під себе ходити почну.

— Не почнеш, і не придумуй. Болить сьогодні дуже?

Євген махнув рукою.

— Сяк-так. То прихопить, то відпустить. Ви ще вечеряти не варили?

— Ще й не починала, — похитала головою Оксана. — Думала бульби наварити до оселедця.

— То дайте я хоч бульбу почищу.

Вона допомогла йому сісти в ліжку. Євген спустив додолу ногу й забинтовану культю й заходився чистити картоплю, скидаючи лушпиння в жовте емальоване відро.

— Іванка приходила, поштарка. Питала, чи не хочеш ти собі пенсію оформити... — обережним тоном сказала Оксана, підносячи йому буклет. Обличчя Євгена закам’яніло — ніби замість буклета вона простягнула йому гранату з вирваною чекою.

— Мамо, ви ж знаєте, як я до цього відношуся.

— «Ставлюся».

— Що?

— «Ставлюся», синку. «Як я до цього ставлюся». Відношення — то в математиці, а мати в тебе — вчителька української мови й літератури, і тебе завжди вчила говорити правильно.

Євген глянув на матір з ніжністю і заговорив уже м’якше.

— Мамо... Ви ж знаєте, що я не можу. Що ж я, визнаю себе інвалідом? Непотребом?

Оксана зітхнула.

— Допомога, синку, нам не завадить, поки ти на ноги не зіпнешся. Ціни ж знаєш, як ростуть...

Євген дочистив останню картоплину й обережно опустив у блакитну каструлю, наповнену водою.

— Давайте сюди ту книжчину. Я подивлюся.

Їли вони теж разом. Оксана й свою тарілку принесла до кімнати, поставила на стіл коло букету ніжних біло-рожевих троянд.

— А я Іванці теж такий букет зробила. Вона така рада була!

Євген усміхнувся. — То вона вже доросла зовсім? Пам’ятаю, як зі мною в школі на дискотеці танцювати не хотіла.

— Авжеж. Уже пані. В такому модному костюмі сьогодні приїхала, запитувала, як у тебе справи.

Хлопець знову спохмурнів, і мати поквапилась перевести тему. Переказувала йому плітки з вулиці й розповідала про сад: там саме знайшла пташине гніздечко між гіллям старої вишні, яка попри поважний вік уперто щовесни цвіла і, як вона любила казати, «в носі мала всіх тих, хто її старість вважає чимось непристойним».

А коли прибирала тарілки, сказала:

— Коли ти одружуватимешся, букет твоїй нареченій теж наладуємо з мого саду.

І поквапом додала:

— Якщо захочеш. Ви ж, молоді, в курсі всіх модних тенденцій, у вас флористика-фігуристика. Я не наполягаю.

На тому швидко вийшла, не оглядаючись на обличчя сина.