PUNCTUM TRIPLEX

Зграї поглядів до неба прикуті…

Прикуті до сповнених щирого кохання літунів.

То віддалені спалахи диких зірок з космосу непідкореного.

Але скоро, проте скоро то все, і все то – належатиме нам, людям.

Ми – не жалюгідні істоти, не створіння з низин і для пагорбів. Нам – зорі.

Пульсари споріднюються з амбіціями…

Рекомбіновані армади відштовхуються від систем.

Систем тих тісних, що навіть розуму однієї людини немає місця.

Спис непереможної хвилі людської тягне за собою знамена криваві.

Ми – володарі часу й простору. Перед всіма нами – перемоги й здобуття.

Відродження загиблої імперії…

Сотнісотень світів, міріади поселень, колоній.

Фрагмент за фрагментом притягнемо ми собі волею.

Що незламне, те повстане з попелу – раз за разом. Ми – людство.

Знайте всі, що відвернулися, що в спину удари завдавали – помста прийде.

Гомін дикий і зовсім неспокійний переслідував його.

Віддалені постріли, крики людей, сотні голосів спліталися у сталевий трос, що обвивав тиском шаленим мозок. Тремтіло і тріщало всередині, і абсолютно все віддавалося тому ритму. Ніякого фокусу й контролю не виявлялося вдосталь.

Ревіло, розривало, і милості до створіння не мало.

Кінець світу, а за ним десятки подібних відбулися, стираючи з історії сувої непереможності раси страшної. Фатальність за фатальністю, але ті з колін здіймалися. І лише зараз, у цю мить повної самотності, коли у всесвіті не лишилося небайдужих, то і вид цей зник.

Помилування просять вони, але не отримують через зневагу.

Коли колиску свою, коли дім свій зневажаєш та забуваєш про нього, то перестає мати сенс будь-що та будь-де тобою створене чи завойоване. Жоден з тисячі світів не вартий уваги, коли загальнолюдське розуміння вертиться навколо того, що рідний світ, джерело, знищене у безпощадності людської природи.

Чорніє у розумі, за горами ховається світла останні промені.

Він бачив кінець, але вирвався з нього. І чи доля до нього добра просто, чи то вплив інших ліній – невідомо нікому. Очі, порожнечею проїдені, неспокійно стежили за шматочками минулого, що повільно тануть у неспинному і смертоносному вогні. Детонації розгорталися у містах, виднілися з космосу на велику дистанцію.

Кипить та плавиться сутність могутня, але не від люті.

І віддаляючись від світу гибелі, мороку, смерті, споглядав останні хвилини за залишками чогось нереального. Цього ніколи не мало відбутися. Лише у стандартних снах, тільки у страшних снах, у кіно неправдивому, але не насправді.

Кайдани опали, але важкі все ще ноги, і йдеш з болем у серці.

І тут за межі, за контури системи. Кудись далеко тягнуть, за межі дому, за контури рідного і близького. У порожнечу між зірками і планетами. У холод і забуття, де вже невідомо, що ми і хто…

\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\

Статус ядра – активне;

Елементи резервної пам’яті – акт\вні;

Основний ЦМП – \\\тичні пош\\дження, прово\\ться екстрені ду\\\вання та віднов\\\\\;

Стан платформи – гото\\ для виконання базових функцій в обмеженому профілі;

Розумова діяльність – акт\вна, здатна функ\\\нувати. Попередже\\\\ Зм\\т основ\\\ банків пам\\\\ кри\\\но пошко\\\но, необхід\\\ капітальний ремонт \\\\\\\\\.

Запуск! Запуск! Запуск! Основні системи готові! Моторика на аналітичному рівні в нормі! Інструменти оцінки, аналізу та вивчення готові! Запуск! Запуск! Запуск! Платформа активована. Вітаємо\\\

\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\

Знову очі впали поглядом у темряву. Лише через якийсь час я адаптувався/активація_систем_РТС та зміг розрізнити себе всередині мегаструктури. Навколо ряди прорубаних моїм тілом стін. Я в якійсь мірі самовідновився, але рука все ще пошкоджена після кислотного впливу.

Спогади/кластери склалися в єдине, і я пригадав/відновив_файли, що влетів сюди, дивовижним чином врятувавшись від падіння у глибини полісу. Чи багато ще чого я пригадав? Від мого минулого – нічого… Але я бачив багато іншого, поки спав/перебував_у_вимушеній_гібернації: я знову жив життям дівчини, а після торкався чийогось невідомого розуму, щось абсолютно неприродне для мого рівня усвідомлення.

Я присів, відчуваючи, що дещо всередині видає неприємні звуки. Підсвідомість/система_аналізу допомогла мені зрозуміти, що пошкодження більші за те, що я візуально спостерігаю. Мені потрібен ще відпочинок/цикл_регенерації. Інакше мої майбутні подорожі знайдуть завершення у смерті/деактивації_платформи…

Чим більше я глядів у озеро спогадів, чим довше торкався чогось невідомого (я про життя дівчини), тим більше розумів, що я не просто пов'язаний зі спогадами та капсулами на поверхні. При тому не просто пов'язаний, а навіть жив у них, бо доступ надавався мені за чиїмось попереднім внесенням у реєстр моїх даних. Отже, десь має бути джерело цих капсул та фініш, де я зможу остаточно розкрити незрозумілу мені тему існування.

Хвилювали мене роздуми зараз про те, чого намагається добитися жінка, пірнаючи у чиїсь інші спогади… Невже вона так само шукає себе, як зараз це роблю я?Чи змогла вона себе відшукати? Їй точно некомфортно у тому світі, її точно розриває зсередини, від того, чим доводиться займатися цілими днями. І задля цього вона пливе у річці, що є не просто творчістю, а спогадами чоловіка, котрий бачить кінець всього у світі.

Можливо, я зараз перебуваю у тому світі, де вони жили разом. Наскільки велика ймовірність того, що безпосередньо спогади людей стануть призмою, крізь яку я дізнаюся історію бетонного мегаполіса? Тепер я більше, ніж раніше, переконаний у цьому.

Дивним було те, що я не пригадую, щоб я взаємодіяв з наступними стрижнями зі спогадами. Вірогідно, це не був контакт, а саме активація тих фрагментів пам’яті, які я вже отримав, або які від початку в мені знаходилися. Я бачив світ фарб, яскравих джерел та загублених душ; я бачив зруйнований світ, небуття та відчай повсякденний.

Я не здатний поки що продовжувати подорож… Відновлення відбувається повільніше, через залучення інших систем, а тому треба перейти у сон. Єдиним варіантом це зараз було, щоб прискорити все та наблизити мене до відповідей.

Режим: відновлювальна гібернація;

Таймер: 480;

Процес завершено. Процес завершено. Процес завершено.

Статус: активація.

Запуск! Запуск! Запуск!

Початком всьому стала одна думка, єдина воля та прагнення до змін. Моє існування запозичено з того…

Судячи з внутрішнього стану, я якоюсь мірою готовий переслідувати далі свої цілі. Слід вів і вказував мені напрямок за колосальною вежею та рядами величних споруд. Десь там, ймовірно, розбився апарат, що здійснював аварійну посадку.

Не гаючи часу, не забуваючи про основну ціль, я направив тіло своє у майже нескінченний лабіринт безлічі структур. Бетон тут, бетон там, бетон всюди.

Ліз я вгору та лише інколи переміщався у горизонталі. За хронометром – маємо ранок на планеті. І цей ранок був дійсно світлішим за усі попередні, що я пам’ятаю. Холодний, але приємний, вітерець гнав навкруги пил, виштовхував цілі хвилі з будівель у прірву. Цілі народи мікроорганізмів змітав той невдоволений, щоб нарешті прибрати все зайве зі свого шляху.

Дотиками впізнавав я вологі переплетіння металоконструкцій, зарікався на майже повну ідентичність з ними, але потім відштовхував від себе думки подібного роду, знаючи, що я мислю, і цим відрізняюся.

Пальці впивалися у тріщини в стінах, поки намагався я дертися все вище й вище, аж до тієї миті, коли нарешті не вирівнявся у одній площині з точкою, де знаходяться наступні капсули. Праворуч від мене височіли ті статуї, а за ними – міст та вежі, де був я не так давно.

Відповіді десь недалеко – я це відчуваю. Апарат, що здійснював аварійну посадку, запустив помилкову процедуру зберігання багажу, а сам полетів собі падати десь у пучини бетонного лісу. І от я маю – групу розкиданих капсул та кінцеву точку з усіма відповідями. Я точно був на тому апаратові.

Ще пів години, зі звичною швидкістю просуваючись, я плив між стін та коридорів, аж до тих пір, поки не порівнявся та взагалі не відірвався від тієї колони центральної, до якої вели статуї. Об’єкт, який мене цікавив, знаходився в ущелині, повиснувши парашутами на велетнях-трубах. Контейнери та капсули завмерли на кам’яному острівку, на перший погляд, надійнішому за минуле місце посадки.

Для того, щоб дістатися на цей острівець, мені довелося проявити всі свої навички по вертикальному переміщенню, адже сірість бетонна змінилася на чорний колір мінералу, котрий осипався час від часу, щойно я вирішував зістрибнути з одного місця на інше. Десь та чимось я налякав невідому летючу істоту, котра тінню прослизнула з гнізда повз мене. Гніздо чіпляти я не став.

Повз і ліз, доки не зістрибнув на той острівець. Піді мною чорна поверхня перетворювалася у червону, загортаючись наче пісок та зсуваючись до прірви. І знову довелося чіплятися пальцями за все, що тільки могли дістати руки: брили темно-сірі, сухі пні загиблих рослин, троси металеві, залишки будівельного сміття.

З-під моїх ніг пішла добряча кубатура чорного зверху і червоного всередині ґрунту. Я вже почав хвилюватися, що цим спровокую зсув і під капсулами, але, схоже, там земля має інші властивості та щільність. Мільйонами піщинок нагородив я бездонну прірву, аж доки не дібрався до схованки.

Капсули так і чекали на когось такого як я. Ніби я був членом якоїсь експедиції по вивченню невідомих мертвих світів. Чесно кажучи, я від самотності вже почав втрачати контроль над реальністю, а тому був би радий уцілілим одноплемінникам.

І я був неймовірно радий, коли деякі з капсул запрацювали при моєму наближенні та навіть позитивно відреагували, дозволяючи мені отримати до них доступ: “Наявні ресурси та інструменти у вашому розпорядженні”, - мовили вони. Що ж, відбувся візуальний контакт мене та сканеру, після чого одна з капсул розкрилася наче яйце, а звідти…

Звідти через декілька секунд виповз схожий на мене білий об’єкт, котрого обличчя холодне та без емоцій з нульової позиції впилося у мене. Крижані жовті неонові очі так і вимагали якоїсь дії чи команди, але хто я такий, щоб ним командувати? І чи дійсно він жадає моєї команди, або ж я невірно тлумачу собі?

- Вітаю, DR.0G/017! – розсипався по ущелині чоловічий мелодійний голос. – Готовий підкорити нові світи!

***

Темрява густіє, міцніє, всмоктує у себе міць навколо неї. Темрява готується завдатифатального смертельного удару.

Але тим часом світло, хоч і в локаціях віддалених від умовного розташування його, розгортає обійми для всіх, хто готовий слухати й вивчати себе, усвідомлювати свою ціль та вивчати питання: “Навіщо жити?”. У глибинних рівнях, де, на думку мешканців Надзем’я не може бути нормального рівня життя, формують щасливі дні жителі Піднетря.

Під теплим помаранчевим світлом ліхтарів, над котрими, здавалося, ніколи не закінчується морок технічних рівнів, крокувала дівчина у чорному вбранні та чоботах з яскравими кислотно-зеленими лініями. Її депресивний втомлений погляд губився поміж усмішок незнайомців, що утворилися на лицях щасливих, але для неї невідомо звідки.

Тойсамий бар, в який вона частенько бродить, власнику якого вона часто листування влаштовує. Проте цього разу вже накипіло, і вкрай необхідні відповіді на деякі питання. “Гніздо гарпії”. Колекціонер та його музей. Знову на столі новенькі цікаві артефакти, дивина яких ще не усвідомлена дівчиною у тій мірі, щоб вона теж почала таке збирати у маленькій квартирці на поверхні людської цивілізації.

- Інайто, - протягнулася хитра гнучка усмішка на лисій голові, звичні для неї окуляри лежали десь в стороні. – Все ж таки прийшла…

- Так, хоч і важко мені це робити, але я прийшла. Дуже шкода, що ти не можеш вести зі мною бесіду дистанційно…

- Ох, ну як же ти не розумієш, що я не можу відповідати на твої питання, які потім приведуть до мене зацікавлені силові структури? – все ще мурчав він як кіт. – Ти хочеш контрабандою покинути планету з комендантським режимом, який дозволяє тільки певній категорії громадян покидати її. І пишеш мені у загальний, хоч і захищений, чат на лінку. Невже ти віриш, що твої методи подавлення дійсно заважають агентам стежити за тобою? Я тебе розчарую: все вони про тебе знають, а ти мене ще й підставляєш. Це вони сюди не сунуться, бо тут я, поки не заважаю їм аж надто, ледь не творець всього і вся. А там вони тебе дістануть, якщо ти і далі відкрито демонструватимеш невдоволення світобудовою.

- Я вже втомилася від цього всього, - ніби не чула його Інайто та відповідала на інші питання. – Я хочу якомога швидше покинути це місце.

- А чим тобі погане наше підземелля? Збирай свої речі та селись під моїм крилом. Дівчина твоїх інтересів легко знайде у мене роботу. Чаю?

- Ні, не треба. Я не хочу затримуватися. І селитися тут я не хочу. Я хочу взагалі вирватися з цього місця та більше ніколи не бачити людей. Хочу поселитися на тих легендарних Нульових планетах.

- Невже ти думаєш, що не втратиш глузд у середовищі без людей? Абсолютна самотність до добра не призведе. Оговтайся…

- Я не хочу, - роздратувалася вона. Інайто знала, що нервова система вже не витримує всього цього тиску. Голова готова вибухнути у будь-яку мить. Дискусії – це останнє, чого б хотілося блідій дівчині. – Я готова віддати тобі все, що у мене є, але допоможи мені вирватися звідси та потрапити на більш-менш тераформовану Нульову планету.

- Ну, майже половину суми ти внесла…

- Забирай мою квартиру, продай її комусь. Я налаштована серйозно, і не хочу сюди повертатися…

- А як же твоя мати? – дивувався колекціонер, чіпляючи на носа окуляри чорні, щоб в очах важче стало читати емоції.

- Та яка там мати? – ледь не плакала Інайто. – Батько давно помер, а вона зациклена у тому ж ритмі і життєвому звичаї, що і решта на вулицях. Я востаннє з нею спілкувалася два роки тому. Від неї тільки спам приходить на купівлю різного лайна.

- Добре, я заберу твою квартиру. Через тиждень відлітає корабель на Зовнішнє кільце системи. Я посаджу тебе з усіма речами на нього. Будьласка, підготуйся завчасно. Можеш або зараз, або пізніше взяти у мене каталог товарів, щоб підготуватися до життя на Нульовій планеті. Тобі багато чого знадобиться, щоб створити там аванпост, готовий тебе хоч все життя забезпечувати критично необхідними ресурсами.

- Дякую тобі велике…

- Не треба. Я розумію твоє бажання вийти із зони комфорту та пізнати себе, але на тих планетах життя зовсім інше. І якщо у тебе немає відповідних навичок, то самій доведеться дуже тяжко. Якщо візьмеш у мене парочку ботів для формування колонії, то вони тобі хоча б якось допоможуть.

- Візьму.

- А ти от тільки на Нульову планету хочеш та ще й сама? – уточнював колекціонер, важко приховуючи схвильованість. – Може, закріпити тебе за якоюсь експедицією? Або відправити у віддалену колонію? Не розглядала такий варіант?

- Ні, не треба. Зовсім. Я хочу бути одна. Максимум – декілька ботів у допомогу.

- Останнє попередження: для тебе це самогубство, - промовив трохи роздратовано колекціонер, встаючи з крісла.

- Я впораюся. Я все життя боролася. І тут виборю собі місце, щоб жити якось.

- Добре, - здаючись, знизав плечима чоловік лисий та в окулярах. – Твоє право. Каталог я тобі не буду надавати, а просто підготую відповідно до суми залогу інструменти та ресурси, щоб хоч якось виживати. Колекцію з собою забереш?

- Спробую. Мені ж треба буде якось розважати себе.

- Якщо у тебе час буде…

- Добре, я піду поки. У мене ще є справи вдома.

- Як знаєш. Я тобі передам фізичним каналом деталі, але коли все буде пропрацьовано. Через декілька днів. Або краще сама навідуйся до мене час від часу. Будемо обговорювати деталі.

Схвальний короткий кивок залишився відповіддю на усі питання та пропозиції, після чого Інайто повернулася додому тим же шляхом, вже звичним. Її мозок просто відмовлявся реагувати та аналізувати оточення. Концентрація та життя до неї повернулися лише тоді, коли портативна майстерня загуділа під долонями.

- Іні, як справи? – лунав механічний чоловічий голос з голови на столі. Під ногами свербіло котяче муркотіння. – Ти де так довго?

Стіл тримав на собі вже майже завершеного людиноподібного бота. Єдине, чого йому не вистачало, – деяких пластин, щоб приховати важливі системи та модулі. Корпус – завершено; кінцівки – незакриті; голова – на потилиці залишилося змонтувати пластину. Вийшло так, що не весь матеріал належить одній серії, адже домашнє виробництво роботизованої техніки із самоусвідомленням заборонено. Тому руки та ноги мали одного кольору пластини; корпус від живота і вище – темно-сірий; корпус від живота і нижче – чорний.

- Ходила квитки купувати, - мляво тягнула Інайто, завершаючи роботу над своїм проєктом. – Ми скоро з тобою звідси полетимо.

- А все ж таки куди? – цікавився бот. На його механічному обличчі губи та запрограмовані м’язи танцювали так, щоб відігравати щиру радість.

- У мене є одна ідея. Я сьогодні ще раз все обміркую, почну збирати речі. Спершу, закінчу над тобою роботу. Як зорові модулі? Функціональність нормальна?

- Відмінна, - малювалася усмішка на механічному обличчі. – Бачу тебе в усіх деталях.

- Це добре…

- Скажу чесно: я хоч і зібраний тут у кімнатці, але по якості перевищую більшість моделей заводського виробництва.

- Дякую на доброму слові.

- Ну, куди б ти не зібралася, я буду радий тебе супроводжувати, - і далі усміхався бот.

- Знову дякую. Я просто не можу тебе тут залишити, коли полечу. А такий товариш як ти, мені точно потрібен. Тобі сподобається, от побачиш…

Але тут ухопився провал, провал в усьому і до всього. Як опинилася у ліжку, Інайто не розуміла…

Встаючи, вхоплюючи себе у середині ночі, проковзували думки одного і того ж характеру, що і останні дні. Втома безпощадно стискала мозок, скручувала руки, розривала розум.

І все ж таки якесь розуміння останніх годин перед забуттям було: вечеря, а потім сон. На повторне пірнання у куб часу і бажання не було. І так воно вперше. Її змучили на роботі, витиснули все живе міркування про людство та спостерігання за світом, що гине під своєю вагою божевільних задоволень.

- Іні, щось трапилось? – цікавився голос піратської домашньої системи, котрий все ще дублювався на обох пристроях.

- У нас все ще працюють глушаки? – перелякано та схвильовано цікавилася дівчина.

- На цю мить – ні. Але колити прийшла, я їх одразу активував. Основна система перебувала у фоновому режимі. Перейшов у штатний, коли ти лягла відпочивати.

- Скажи, ти можеш фіксувати спроби стежити за мною? – голос її лунав максимально схвильовано, тривога пронизала мозок, розривала тіло. – Комусь і якісь донесення відправляються з будь-яких моїх пристроїв?

- Всі обмеження твого дому постійно активні. Я щогодини перевіряю систему на наявність сторонніх програм, - стверджував переконливо помічник. – Проте, варто взяти до уваги, що за межами дому твій лінк дуже вразливий, навіть не дивлячись на твої модифікації.

- Розумію.

Всі слова, що лунали у кімнаті прохолодній і темній, на перший погляд (але темрява – благословення, адже за квартирним блоком нескінченність неону), задовольняли її нервову систему. Спокій прийшов разом із розміреним диханням, затухаючи фонову тривогу та марш у серці. Інайто сіла на краєчок ліжка та зрозуміла, що відпочивала у верхньому одязі, в якому взагалі працювала над платформою для друга. Поруч вже терся трикольоровий помічник, мурчав.

- Можливо, тобі варто вже завершувати походи на роботу? Вони тобі роблять гірше, це очевидно.

- Ні, задля конспірації та відсутності непотрібних санкцій мені потрібно ще декілька днів походити туди.

- Можливо…

- Давай тільки без повторних нотацій і подібного? Будь ласка. Я не хочу знову чути про те, що мені потрібно лікування чи робота з психологами… Вони всі в одній і тій же сфері, вони – раби цієї системи.

- Я не збирався цього пропонувати. Ще минулого разу зрозумів, що ти цього не хочеш.

- Тоді робимо так: я лягаю спати і відпочиваю решту ночі перед роботою. Вибач, але мої нерви зараз перенавантажені, я не можу нормально реагувати на твої поради… Я хочу спати.

- Добраніч, - спокійно побажав помічник.

Його сканери, сенсори, модулі стеження уважно вчепилися у тіло жіноче, яке через деякий час, славетну мить, розслабилося, а на обличчі закріпився вираз відпочинку.

Іні до ранку ховалася у стані без сновидінь. Наче відпочила, наче відновила тіло, але все одно відчувала себе неймовірно втомленою. Ніби розум мучили вночі тортурами страшенними.

Не снідавши, не умившись нормально, дівочі ноги слідом за тілом, ховаючись в тіні від могутніх неонових потвор, вибивалися у світ.

Крокування до роботи…

А там… А там цикл замкнений, від якого втекти вдасться тільки за рідкісних та радикальних обставин. Не запізнилася Інайто, а тому винагородила себе стовідсотковою присутністю колег на весь робочий день. Не сказати, що важко, не сказати, що нестерпно, але тілу і розуму цього вже настільки вдосталь, що присутність у атмосфері подібного роду тривала ледь не нескінченність.

А потім вечір, а за ним і ніч. Важко то все було, тяжко спостерігалося не тільки зсередини, але і зі сторони. Інайто пакувала коробки, речі, стискала все до найменших фрагментів так, що без попереднього стану предмету і не впізнати, що то взагалі таке. Вона скута думками, страхами, хвилюванням та неймовірною тривогою. Чи впевнена вона у своєму виборі? Ні. Чи хоче вона щось змінити? Так. Але не з людьми поруч та по сусідству.

Наступного ранку Інайто планувала востаннє прибути на роботу, щоб вже фундаментально закріпити свою конспіративну позицію та максимально приховати альтернативність долі. Але… доля зіграла з нею дуже злий і нахабний жарт. У мить, коли дівчина прибула на станцію звітності по присутності робочого персоналу, її особисто зустрів її контролер, але от не один, а з цілою командою людей у темно-сірих плащах та з візорами на обличчях.

Кивок у бік Інайто вже знаменував початок неприємностей, але дівчина ще навіть не розуміла, яких масштабів. До того ж у неї поки що не було конкретних відповідей стосовно того, хто ці люди, але в глибині душі свербіло відлунням попередження товариша з підземного міста.

- Вітаємо вас, Інайто Карікан, - лагідно і щиро промовила жінка, не вдаючи ввічливість, на перший погляд. – Відділ соціальної безпеки й підтримки органу державної безпеки, Елайла Квазінська. Вас затримано за пропаганду неприйнятними елементами культури, підрив соціального порядку та співпрацю з терористичними незаконними організаціями…

У вухах задзвеніло, запищало… Бігти точно немає сенсу… Лише добровільна здача у полон…

***

І от настала та мить… Сигнал поступив на домашню піратську систему. Автоматично. Інайто очікувала або чогось подібного, або навіть гіршого, а тому запрограмувала лінк на випадок затримання оповіщати помічника, щоб той підчищав все та відправляв колекціонерові на зберігання.

Тільки от діяти доведеться лише фізичними каналами, а не кур’єрами чи каналами миттєвої доставки, адже відтепер всі шляхи постачання у будинок контролюються. Навіть саме переміщення буде контролюватися, але в рівнях під технічними, фактично, вся колекція Інайто поза досяжністю.

Користуватися сторонніми послугами відтепер немає потреби, адже лиш нещодавно Іні довела справу до кінця, і платформа її нового помічника вже завершена – готова до використання…

Статус ядра – активне;

Елементи резервної пам’яті – активні;

Основний ЦМП – синхронізований та готовий;

Стан платформи – готова для виконання базових функцій;

Розумова діяльність – активна, здатна функціонувати. Попередження! Основна система не має активації ліцензії в межах реєстру. Увага! Для лояльного та повного використання рекомендується активація.

Запуск! Запуск! Запуск! Системи готові! Моторика на аналітичному рівні в нормі! Інструменти оцінки, аналізу та вивчення готові! Запуск! Запуск! Запуск! Платформа активована. Вітаємо, DR.0G/017. Підкорюй новий світ!

…і він повстав. Контейнер з шипінням характерним розірвався, випустив з себе людиноподібного бота. Фіолетові механізми зорового органу пустилися в танок по кімнаті, сконцентрувалися на великій валізі, в яку сформувала Інайто всі свої необхідні речі: особисті, для гігієни, вся колекція. Лише кіт окремо лежав на ліжку, ні про що не хвилюючись.

“Як мене звати?”, - відлунням буркотіло у голові посеред тисячі запрограмованих дій.

Бот вчепився у валізу, підняв її. Кота запхав у переноску. Інайто на програмному рівні навчила свого помічника, що у квартирі треба встановити запалювальний пристрій перед виходом з датчиками й таймером: якщо вона за три доби не повернеться, або будь-хто зайде від цього моменту у квартиру, не знаючи, де шукати та що вимикати, то пристрій спалахне, поглинаючи все вогнем смертельним.

На останок вивантажилися всі дані (навіть ті, про які нічого не знала Іні), відформатувалися всі кластери, всі банки, всі сховища, залишивши квартиру пустою всередині, бездушною. Усі голограмні зображення, на яких раніше посміхалася дівчина, чи обіймали її батьки в дитинстві, - все зникло, загубилося у вічності, лишившись єдиним острівцем у голові бота.

Валізу за спину, і тепер у той світ, що так ненавиділа його Інайто. Інформаційний потік ледь не заполонив всього і повністю бота; йому вдалося адаптуватися лише після примусової фільтрації, заблокувавши всі джерела і не допускаючи їх до реєстру, як би того не кортіло. Маршрут визначений завчасно, і він поки що не корегувався.

Трубою через рівні, сектори, між квартирними блоками, сотнями тисяч рекламних платформ. Спам-спам-спам. Всюди ворожі коди, що час від часу з себе намагаються зобразити дещо більше – штучний інтелект з повним самоусвідомленням. Та поки що ботові у голові не потрібні компаньйони.

І нарешті тиша обійняла. Нарешті ті благословенні підземні міста… Але от друге питання повстало у бота: “А який план, якщо Інайто все ж таки не зможе прийти у бар до колекціонера з будь-яких причин та обставин?”. Треба одразу ж себе позиціонувати як самостійну одиницю, котра може спокійно взаємодіяти зі світом від імені Інайто Карікан. І колекціонеру повідомляти її думки та побажання.

Скасовувати план втечі з планети неможна. Аж ніяк. Прибути і сказати, що Інайто, як звільниться, одразу прийде і продовжить. Але як? Хіба стане слухати колекціонер, якщо у Іні тепер такі проблеми? Хіба буде необхідний та оптимальний результат?

“Гніздо гарпії”. Охорона спочатку не впускала, а люди навколо здивовано спостерігали за несподіваним явищем. Лише після слів, що він прийшов на прохання Інайто, бота завели прямісінько до шефа, не дозволяючи ні на мить спинитися у приміщенні самого бару.

- Ну, розповідай, що з нею? – нервував та вимагав колекціонер, блукаючи біля столу.

- Лише аварійне повідомлення, - спокійно вимовив механічним чоловічим голосом бот.

- Так ти нічого не знаєш?! – загорівся чоловік лисий у окулярах. – Її заарештували! Я ж її попереджав дурепу… Ніколи не слухала. Весь час кудись квапилася та на своїй хвилі йшла. Нащо вона послала тебе сюди?

- Для того, щоб сказати, що план все ще діє, - намагався брехати бот. – Просить почекати її прибуття, поки вона вирішує проблеми.

- Ти ж не розумієш нічого, так?! – крикнув той у відповідь. – Якщо її пов’язали за ті статті, про які я вже все рознюхав, то повернеться вона років через сто! Про які плани тепер мова?! Я і так пішов на поступки та скинув їй ціну по старій дружбі до навіжених копійок! Але ж ти навіть не розумієш… Ти її проєкт?

- Так, бот-помічник – DR.0G/017, - автоматично повідомив він.

- Бот-помічник… - з невідомою емоцією промовляв колекціонер. В його словах чи то співчуття, чи то роздратованість та зневага… - Не знаю, чим тобі і їй допомогти. Одне мені зараз відомо точно: треба за собою сліди прибрати, щоб на мене не виводила стежка.

- Я все приніс з собою за вказівкою Інайто, - доповів бот.

- Фізичні докази – це круто. Нехай тут побудуть. Але скільки в мережі плям та записів різних… Ладно, не переймайся. Що тобі треба?

- Очікувати Інайто та діяти за її планом…

- Я це зрозумів. Що тобі треба, щоб очікувати на неї? Якась кімната? Чи як?

- Якщо можете надати мені невеличке приміщення, щоб я не впадав в очі вашим відвідувачам, я був би щасливим.

- Добре. Енергоносій потребує щось? Для обслуговування треба?

- На цей момент я забезпечений на сотні років, тому не потребую.

- Окей, - видихнув колекціонер, падаючи на крісло. – Як вийдеш з дверей, там тебе одразу відведуть у твою кімнатку. Поводься чемно, будь ласка, поки очікуєш…

І що ж йому лишається? Тільки очікувати. Не менше, не більше. Життя тільки розпочалося, а вже принесло стільки нещасть та моментів тривожних.

DR.0G/017 отримав невеличку побутову кімнату з контейнерами різноманітними, шафами, старим обладнанням та сміттям. Йому визначили куточок, між шафами і попросили не виходити без критичної необхідності. Бот зняв з себе валізу, дістав з переноски кота, насипав йому корму та додав води. Став. Завмер.

Довгі години тривав аналіз, усвідомлення, пошук логічних шляхів для вирішення біди. Ввірватися у місце, де утримують Іні? Самогубство. Пошук можливості чи шляхів для її звільнення через систему правосуддя? Самогубство. Очікувати нескінченність, поки не зникне людство? Скоріш за все, єдиний варіант.

Пізнання себе через можливість усвідомлювати емоції Іні? Можливо, так би він зрозумів, як діяти далі? З усіх наявних у валізі антикварних джерел лишилося невідомим для DR.0G/017 тільки куб, в який постійно вечорами пірнала Іні. Її останній зафіксований емоційний стан безпосередньо пов'язаний з інформаційним носієм.

Бот витяг з компресора куб, який через мить контакту з реальністю виріс до початкових розмірів. Тепер і механічний представник людської раси хоче зрозуміти, що таке мистецтво…

***

///Продовжую виконання///

///Неможливо відтворити початковий файл///

///Процедура відновлення неможлива///

///Файл пошкоджений///

///Продовжую виконання///

А полотно те чорне, що морок і пітьма, змінилося сірими, темно-зеленими та нескінченно червоними відтінками. Забуття змінилося невідомим, незнайомим, порожнім. Це світ інший, віддалений і спокійний. І ведеться на ньому активна забудова людством. Неймовірний і нескінченний поліс на етапі початковому, і сотні баз колонізаційних, звідки організовується і забезпечується формування нової тихої гавані.

Група колоністів з дослідницької геодезичної місії повертається у базовий табір, провівши безпосередні польові тести, зібравши зразки для поглибленого аналізу. Разом з ними супровід бойовий – найманці, колишні військові та ветерани багатьох військових конфліктів, що безумовно і завжди йдуть в ногу з людським видом.

Йде серед усіх і втомлено втуплюється у загадковий ґрунт чоловік з Землі. Його німий погляд так і розривається благаннями про допомогу. Очі ковзають між темно-зеленою ковдрою, з-під якої вигортається чорне, коли нога у скафандрі впивається у неї. Удар ногою, удар ногою, удар ногою. Крок і крок. Крок і крок.

І тут нарешті хтось думки пригортає до себе, обіймає, кличе… Ось воно, світло…

- Ви чого такий сумний? – лунав голос жіночий тонкий через маску фільтраційну.

Ветеран оговтався, прийшов у реальність.

- Замислився, - майже виправдовувався він.

- Ви вже давно з нами, але і досі ні з ким не заговорили… - якось намагалася науковиця розбуркати співрозмовника. – Я чула, що вам вдалося вирватися з Землі… Кажуть, там зараз справжнє пекло.

- Взагалі, ніхто не мав знати, що я з Землі, - випустив Хрест іронічну усмішку. – Я мав бути інкогніто і знайти собі спокійне життя тут. Але плітки швидко множаться.

- То ви там військовим були? – переступивши через щілину глибоку, важко дихаючи, цікавилася жінка.

- Маю надію, що це ви питаєте не для якогось протоколу… - усмішка то зникала, то з’являлася на білому обличчі Хреста. Тривога наростала у серці, бажання захистити себе пробуджувало застосувати силу.

- Та ні, що ви… - ледь не засміялася вчена. – Ми ж тут одна команда, то я намагаюся ближче дізнатися про людей, з якими колись житиму на Естеладі. Мене Реліною звуть. Можна просто “Рел”.

Рука у скафандрі простягнулася до ветерана. Долоня дружби.

- Віктор, - після деякого мовчання нарешті відповів він та простягнув руку у відповідь.

- Я скажу чесно, - ще щиріша усмішка поповзла по обличчю Рел, - що рада тому факту, що ви змогли покинути Землю та приєднатися до нас. Чесно кажучи, взагалі не розумію політику Землі щодо війни та біженців… Невже так важко випустити тих, кому не хочеться воювати? Весь всесвіт перед нами, а ми боремося за шматки території та ресурсів, які і так вже майже вичерпані…

- Не хочу говорити про це, - холодно промовляв Хрест. – Я сюди втік не тільки від війни, але і розмов про неї.

- Вибачте… - поплескала Рел по плечу ветерана. – Мої розмови можуть виглядати провокаційними, але таких намірів у мене немає. Я лише хочу дізнатися про людей більше.

- Ви так з усіма? – голос Хреста наситився ще холоднішим відтінком.

- Ой, - раптом почервоніла жінка. – Вибачте. Дійсно, хотіла просто познайомитися ближче. Не буду вас турбувати.

Ймовірно правильне рішення. Безумовно правильне рішення. Хрест відчував, що щось тисне на нього зсередини: рано чи пізно він може зірватися та завдати комусь болю. Тяга до насилля все так і живе разом з ним, свербить у душі. Той, що вбив сотню людей, і сотні років не проведе потім у спокої. Благатимуть ті з’єднатися з ними у вічності, закликаючи вивільнити свій гріх.

На базі у гарнізоні найманців Хрест завмер під час вечері, вглядаючись у нескінченну кашу з густої жовтої рідини. В ній спостерігав він поля, на яких колись провів і не один рік, проливаючи кров всього людства. На тих сонячних пагорбах, випалених війною, переливалися висушені струмки, котрі річками колись були; там грілися зернятка могутніх дерев, котрі знищили беззмістовними ударами війни неусвідомленої; над ними пливли хмари білесенькі, але з часом розсіялися ті або просто перетворилися на згусток нещасть чорних.

Перед сном (мріями про сон) вийшов на зв'язок з Хрестом товариш, котрий допоміг втекти з Землі. Його розподілили організатори схеми у інший колоніальний регіон, щоб агентура з колиски людства від витрати ресурсів втратили бажання шукати всіх, хто втік.

Від постійних питань про настрій, про справи і у тому ж дусі Хрестові стало ще гірше. Врятуватися від розмови через борг можливості не знаходилося, але і сил вести діалог теж не знайшлося, тому ветеран майже мовчки свердлив у голофоні проєкцію товариша… Завершилося все так, як і починалося, - з репліки друга і мовчання Хреста.

І зрештою, впавши у спальне місце, де у кімнаті ще троє намагалися відпочивати, Хрест пірнав у жахіття, які тільки те і робили, що розчиняли розум ветерана у стражданнях. Абсолютна депривація тиснула й тиснула, поки чоловік безмовним криком не підірвав себе з ліжка й не вийшов у кімнату для паління з пачкою земних цигарок.

Звичку палити час від часу намагався подолати Хрест, але на службі вже завелося так, що тільки у тютюновій отруті знаходиться хоча б тимчасовий спокій. Спалах запальнички, дим у легені, дим у кімнату. Відчувався благословенний спокій, котрий так потрібен був душі.

Майже впевнено підготувався Хрест долати шлях назад до ліжка, але тут з ним завів хтось розмову, хоч і не помітив ветеран, як співбесідник опинився навпроти. Теж найманець, теж у білому спальному комбінезоні, котрий носять місцеві під скафандром, обличчя біле і в шрамах. Очі каштанові пірнали у душу ветеранові:

- Теж не спиться? - запалюючи якийсь аналог цигарки, поцікавився колега.

У його роті через секунду опинилася біла соломка, від якої рожевий димок плавно здіймався до стелі.

- Та куди там… - прохрипів висмоктано Хрест. – Тільки мрію про сон…

- Теж був там? – спитав з взаємним усвідомленням ситуації найманець. – Я по обличчю бачу. Неважливо, на чиїй стороні чи в якому підрозділі… Це вже неважливо. Всі ми – жертви найбільшої помилки людства… Бажанні все привести до єдиного стандарту. Як і точку зору… Я втомився чути на Землі: “Не чіпай його, він після війни!”… Або: “Ми славімо ваші досягнення і ціну, яку ви віддали за нашу безпеку!”…

- Виродки… - коротко відповів Хрест, відшукавши рідну душу.

- Звалив, бо не стільки смерті боявся, скільки вже не міг терпіти ставлення всього людського до мене, - рожевий дим полотном густим заповнював стелю, вентиляція не встигала забирати той густий туман. – Нормальним і таким як всі мені вже точно не світило, а тому змінив на корні своє існування. Тепер я тут.

- Я просто не знав, що мені робити далі… - Отрута ковзала по легенях, забивала їх слизом пітьми. – Там я б або загинув, або просто загубився в собі. Відверто кажучи, я і досі не розумію, як я тут опинився… І не знаю, що робити далі. Не можу відшукати життєвий сенс.

- І не знайдеш… Вже немає ні в чому сенсу. Подивись на себе, подивись на мене. Ми з тобою на краю людського простору, але війна йде за нами слідом. Я чув, що Радарг’Архат невдоволені тим, що ми заселяємо цей світ. Вони налаштовані агресивно і максимально впевнено, адже вважають цей сектор священним.

- Оу, - видихнув тяжко Хрест. – Ще тільки не вистачало священної війни. Знов у Середньовіччя.

- Так що, напевно, не так вже й далеко ми втекли від війни. Просто у тому куполі і не знали, яка геополітична ситуація всередині Колоніальної Федерації. А тут фракції одна з іншою не дружать взагалі… От така чортівня…Але… - задумливо пустив найманець, підіймаючись з сидіння. Його тютюновий реплікатор вичерпав свою силу. – Якщо замислитися, то на це і був розрахунок. Не знаю як ти, але я попросився сюди, щоб бути ближчим до потенційного конфлікту. Я не можу без крові, без адреналіну, без цього… Хижацького налаштування.

- Ти про що? – допалюючи цигарку земну, уточнював Хрест.

- Я про те, що ми з тобою – хижаки, - завмерши біля шлюзу у спальний комплекс договорював колега. – В нас він спав до війни, але, пізнавши крові, ми стали справжніми… А тепер знову намагаємося приспати того звіра? Але як? Що ми з тобою для цього робимо? Нічого… Ми терпляче чекаємо на нову війну, друже. Ладно… Добраніч.

- Давай, - кивнув із задумливим поглядом Хрест.

Але не пройшло і пів хвилини, як ветеран з думками важкими піднявся та підскочив до шлюзу… У коридорі порожньо. Присутності взагалі немає. Отже, колега виявився дуже швидкий, або у Хреста виникли симптоми, про які йому навіть міркувати страшно.

Забувши про грішне і моторошне, забившись ще однією цигаркою, чоловік блідий душею загубився у коридорах та впав на ліжко. Його старання заснути лишилися мріями…

Наступні тижні пролітали без суттєвих змін, плями наростали у розумі, свідомість застилало спогадами, тривожним станом, розчаруванням у житті…

День за днем відбувалися якісь вилазки з науковими групами (різними), але завжди присутня в них була Рел. Зі своїми нескінченними розмовами не відчіплялася жінка від побитого Хреста, котрому все тільки для роздратування та шансу зірватися. Але він стримувався, намагався вступати у контакт та хоча б якось взаємодіяти зі спільнотою у базовому таборі. Інакше йому ніяк не видертися з ями.

Як би він не старався відшукати того найманця, котрий з ним вночі розмовляв, але всі спроби мали єдиний результат – порожнеча. Звірка зі списками та особовими справами з командиром гарнізону теж не дала результатів. Нав’язливі думки про галюцинації тепер теж причепилися до Хреста.

З часом експедиції дійсно стали діяти у корисному руслі: вже не так нудило від вчених ветерана. Він намагався з ними спілкуватися, ділитися думками при можливості, і якщо його хотіли почути. Невідома та нова планета стала не просто космічним для нього відкриттям, але і душевним, де постійно зустрічалося щось таке, що дивує уяву та нервову систему приємними тонами.

День змінювався ніччю, а та знову переповзала у день. Доба тривала трохи довше за земну, флора і фауна несли невимовну загрозу, рельєфи та атмосфера тільки і чекали на неуважного колоніста. Але з часом адаптація й тренованість до виживання у агресивному середовищі визнали для Хреста, що цей світ не такий вже й поганий. Вперше, як йому здалося, народилися позитивні емоції.

Через місяць більш-менш стабільного існування Хрест обзавівся непоганими соціальними зв’язками, зарекомендувавши себе як дуже філософського та освіченого найманця. Серед колег-бійців вдалося деякими випадками показати себе дійсно професіоналом, а найманцям просто подобався Хрест за його ауру та вміння мовчати у потрібний час.

У кінці днів найтемніших для розуму ветерана, коли і галюцинації постійні, і жахи, і втома, і стагнація перебували на вершині прогресивного розвитку, Рел нарешті зізналася, що має якісь теплі почуття до Віктора. І тут його життя дійсно отримало справжні барви для розквіту.

Стрімкий розвиток відносин та банальна необхідність у підтримці зв’язали міцно й надовго їх двох. З часом вдалося навіть добитися дозволу на проживання у окремій кімнаті у спальному комплексі для вчених… Проте Рел не очікувала, що моральний й психологічний стан коханого настільки кепський, а тому з переляком спостерігала за криками нічними, за блуканням в темряві та діалогами з найманцями, котрих і поруч ніде не було.

Жінка знала, жінка вміла, а тому весь вільний час пари витрачався на відвідування психотерапевтів та психіатрів у сусідній до базового наукового табору колонії.

Дійсно… все це мало результат. Приємний і відповідний. На реабілітацію йшов довгий час – цілі місяці, але воно того варте…

Проте, як і розповідала темна сторона підсвідомого Хреста… Обрано цю планету та регіон було не випадково. Та хижацька сутність, яку так сильно бажав приховати Віктор, виривалася та шукала собі кров. І ось той день настав, коли показати себе справжнього довелося ветеранові…

На Естеладу, де проводилося будівництво неймовірних масштабів, впали перші десантні капсули з фанатичними воїнами Радарг’Архату…