PUNCTUM TRIPLEX

Естелада могла б стати раєм, але натомість перетворилася у справжнє пекло. І вже не скажу точно, чи гірше на Землі було, де вже і так зруйноване все та понівечене, чи на планеті, де колонія тільки розквітала у мене на очах.

Я мріяв про спокій, гармонію, але стан нервової системи дозволяв тільки постійні страждання. Агонія переслідувала мене вічно. Смикала за руки, тягнула за ноги.

В омріяний мною день, коли розпочалося вторгнення, дух людський отримував казкове задоволення, насичувався кров’ю, наливався щастям. Проте поруч з Рел я тверезів, повертався до життя, хоч і ціною її морального стану. Побачивши мене у стані звіра, коханій вдалося заспокоїти того.

Але ж на цьому вторгнення не закінчилося, і після рейдових груп прибули флот і десант, робототехніка й армія фанатиків. Перед найкривавішим днем у історії цієї колонії, науковців, цивільних та й взагалі все можливе евакуювали, адже сторони конфлікту не спромоглися знайти компроміс. Одним важко розстатися з капіталовкладеннями навіженими, адже тут планувалася не просто колонія, а торговельний планетарний поліс; іншим священна земля залишалася такою, навіть якщо отримували пропозиції з неймовірними сумами.

Цікаво, що віряни готові були жертвувати чим завгодно задля цілої планети, яка відповідає усім нормам для колонізації, і готові були боронити її хоч все життя, поки існує та релігія.

Людська істота істинно дика і божевільна. Не шукає шляхів для порятунку, прогресу й розвитку через мир. Будь-які розбіжності у думках створюють конфлікти, а ті в свою чергу нерідко закінчуються війною.

Я до війни писав книжки… Займався творчістю, інтерпретував почуття у текст і навпаки. Це подобалося колишній дружині, дітям моїм, оточенню, а потім і багатьом людям. Мене звали тоді Віктором. І завершив я творити з наближенням війни, у котрій перетворився на звіра. Але зараз, коли звіра женуть геть, коли відштовхують потвору з тіла, я відчуваю, що історія Хреста нарешті завершується, і знову відроджується Віктор.

Рел подарувала мені ідею: продемонструвати через спогади людям, що ж таке робить війна з людиною, і у кого перетворює.

Я не можу забути тих днів, що провів, обороняючи цивілізацію. Я не можу відпустити довгі години блуканини серед кварталів, стертих вщент, де осиротілі діти, знедолені молоді люди, пошматовані старики привидами тягнуться над обвугленим чи закривавленим бетоном.

У моїй пам’яті викарбовано сцени, де солдати безжально вбивають цілі родини на очах у трирічних… Я не забуваю пустих очей, мертвих поглядів товаришів, я не відпускаю імена тих, з ким дружив, але їх не стало.

Ті ручки маленькі, що тягнуться до мене у пошуках безпеки; ті губи, що просять їстоньки… А тварини… Як же шкода всіх тих істот, що здичавіли й перетворилися на ті ж людські проєкції, що блукають сплячим містом у пошуках своєї здобичі.

Ні, я не зможу більше бути Віктором. Він помер тоді, переживаючи всі ці історії, всмоктуючи у свідомість нелюдські вчинки, створюючи нову особистість.

Тепер, коли я вірю, що життя налагодиться, адже ми покинули кляте пекло і повернулися у центр Колоніальної Федерації, повинен загинути і Хрест. Його історію я не забуду, я її точно зафіксую у спогадах, намагаючись донести хоча б комусь… У чому сенс? У надії, що люди, побачивши це у майбутньому, сотні тисяч разів поміркують перед тим, як почати нову війну.

В такому сенсі мене переконує Рел… Але я зроблю це для рефлексії та переродження. Я не вірю у здібність людини змінити свою сутність; і знаю, що потвора ця готова вбити іншу людину, аби тільки заволодіти чимось таким, чого сама не має… На останок просто позбавити, якщо заволодіти не вдасться.

Прощавай, Хресте…

***

І знову митець з неперевершеною точністю та абсолютною ідилією наносить тонкі лінії, що з часом формують чорне-чорне полотно. Кораблі вириваються з оточення, поки фрегати стримують натиск ворожий. Прекрасна зелена планета неготова для заселення людьми, і рай цей бережуть та й стережуть для богів ненароджених і готових народитися.

Віковічна темрява не розповзається перед ними, лише густішає, плівкою непроглядного мороку вкривається. Крізь неї намагаються душі проклятих прокласти шлях собі у забутті, шлях крізь історію мільйонів поразок. Адже то не боротьба між людиною та людиною, де переможцем вийде бодай один. У будь-якому випадку то є поразкою для усіх учасників конфлікту.

Кораблі тягнуться й тікають подалі від війни. У глибини міжзоряного об’єднання людського. Повз станції на орбітах гігантів та й карликів, через системи з єдиною планетою та багатьма, вриваються у кільця астероїдів, кластери супутників. Зрештою спиняються кораблі там, де мир і справедливість – основа будь-чого.

Наукова станція “Гаргполіо” приймає десятки евакуаційних суден, забирає собі науковий персонал, біженців, займається оформленням найманців та реорганізації їх у службу безпеки станції.

Реліна й Віктор з часом створюють союз. Піклуються вони один про одного, будують родину міцну, лікують старі рани, дотримуються слова бути разом вічно, які б випробовування не вставали у них на шляху. Не диво, але потім і діти поповнили родину, і немало їх було.

Проте мозок, спочиваючи, відновлюючись, все одно хворобою тяжкою проклятий був. Створивши своє чудо та помістивши його у цифровий носій, частину душі Віктор залишив між граней. Зацікавлених знайшов він у розповсюдженні історії того, що зараз і вічно відбувається на Землі. І це відшукало множинність, ставши з часом класичним поглядом на військові конфлікти.

Чи стало це ефективним засобом боротьби? Чи взагалі відшукав це хтось як посилання? Меншість їх, і точно одиниці. Масовий споживач залишився задоволений емоціями, подіями, яскравими персонажами, але не більше… Історія лишилася історією. З часом і вона забулася, а Віктор з родиною втік якомога далі від людства.

На планеті віддаленій сховалися вони, збудували гніздечко, про яке так давно мріяли. І насправді вже ніхто не знав, яке у них майбутнє та на що чекати їм у митях, заготовлених всесвітом…

***

Вітер гойдав вивіски, розштовхував темно-сірий дим, закутував у ньому неонові вивіски. Світ підземний намагається жити останні роки свого незалежного існування під пильним наглядом несплячого розуму. Гудуть механізми, скиглять ліфти, співають труби, створює грайливо шум місто під містом.

Нога важка ступає у коридорі. Заклад пустий, вже спить, всіх зігрітих відправив назад у домівки. Музика вже не грає, але все ще разом з ароматами тютюну відлунням вивітрюється за стіни панельні. За стійкою бармен і бот, що прибирають, у залі декілька дронів виконують таку ж функцію. У коридор інший. Двері. Складське приміщення. Створіння, асоціації з яким дуже болючі, активувало свої зорові пристрої, вийшло зі сплячого режиму. Зі сплячого режиму вийшов і кіт трикольоровий.

- Тримай, боте, - льодяним тоном мовив колекціонер та підготував лінк для передачі даних. – Інайто стратили. На жаль, її з нами більше немає. Співчуваю. Не знаю, наскільки вона тобі близька була, але я в якійсь мірі вважав її меншою сестрою.

- Але як? – випало розгублено з бота. Модуль передачі даних вловив купу файлів.

- Мені важко тобі пояснити, за що саме її стратили… Система правосуддя нагорі дійсно скажена… Навіть не уявляю, чим можу допомогти. Тобі краще буде піти, забравши її речі.

- Дайте мені обміркувати подію, - з сумом трагедії хрипів механічний голос. – Я продивлюсь файли та обдумаю, які будуть мої подальші дії.

- Добре, - повільно і з розумінням кивав колекціонер. – Приходь вранці. Поговоримо.

До ранку ціла вічність промайнула в голові стурбованого і схвильованого бота. Йому спокою не було від слова взагалі. Хоч сам завмер він тілом, але всі системи всередині розривалися від безперервного процесу аналізу та створення варіацій вирішення майбутнього. Переляканий кіт теж не знаходив собі точку спокою та крутив хвостом об ноги бота.

Сприймання інформації про загибель Інайто тиснула на емоційну систему так, що деякі програми екстрено закривалися, адже платформа і система в цілому не була пристосована до включення у неї емоційного синтезатора і його складових. Основна модифікація від Інайто – емоції. Решта заводських ботів не володіють чимось подібним, бо воно заборонене. Саме через це і заборонено…

DR.0G/017 застиг. І дуже довго в ньому існувала лише одна думка, котра алгоритмом повторювалася знову і знов: “Врятувати Інайто!”. Але як її врятувати?! Що він,бот,здатен тепер зробити проти небуття?! Особистість і тіло – розтанули! Потворні виродки з клятої системи, аргументуючись нераціональними і нелюдськими фактами/законами, дезінтегрували людину, що бажала змінити зону існування! Цей світ для неї – ворожий! Він знищував не тільки тіло, але і душу!

А тепер… Що тепер? Як же ті мрії – покинути світ нудоти й гноїння? Як же нездійснена мета – розпочати нове життя на планеті, нікому нецікавій? І що тепер робити істоті, ціль котрої являється недосяжною. Фактор нездійсненності, звісно, покладений не на нього, але DR.0G/017 тужить та відчуває страшенну провину за втрату Інайто. Все так, ніби він особисто завершив її життя.

І от довгоочікуваний ранок. Вирішення ситуації, здавалося б, знайшлося, і повинно відповідати технологічному рівню розвитку людства. Принаймні, є куточки де ці технології не перебувають під забороною. Так, його рішення лише в малому дасть той результат, якого так бажала Інайто, але все ж таки це шанс. І від нього відмовлятися DR.0G/017 не хотів. Єдина проблема – пошук тих, хто допоможе вирішити його проблему.

Колекціонер вже не спав, та й сон йому майже не приходив вночі. Лисий та в окулярах він сидів за столом, гортав у голофоні списки, пив чай. Декілька дронів літало по музейному приміщенню, сканувало експонати, вони допомагали у проведенні опису.

Тому колекціонеру і далі потрібні були тиша і спокій, адже сам він планував і готувався. Але у двері постукали, і кому як не ботові було цікаво з самого ранку вирішувати справи:

- Заходьте, - вже здогадуючись, хто явився, оголосив перше рішення колекціонер. Його голос все ще був сухим і сонним, неготовим до життя.

- DR.0G/017 турбує вас, - зазирнув бот, а потім ввійшов. Його незграбні компоненти від різних одиниць відмінно б доповнили колекцію. – У мене є пропозиція щодо вирішення моєї проблеми.

- Здивуй мене… - втомлено висмикував небажані ниточки-слова колекціонер.

- Я планую відродити Інайто в іншому тілі, створити для неї омріяну домівку на забутій всіма планеті та зробити те, що вона мріяла…

- Як ти це хочеш зробити? “Відродити”? Ти собі що там уявляв вночі? Я, звісно, думав, що ти відданий їй, але щоб настільки…

- Технологічний розвиток людства дозволяє провести дану операцію. За межами Землі та її зони контролю. Створити тіло – точний клон Інайто. Відтворити її свідомість, виходячи з моїх записів та архівів, котрими Інайто мене нагородила. Фактично, я володію всім її життям. Я готовий працювати на тебе, щоб забезпечити собі можливість покинути планету. Далі – відшукаю тих, хто здатен відтворити копію.

- Як ти це плануєш провернути? Хто збирається, по-твоєму, йти на такий ризик та ще й співпрацювати з ботом, в якому імітували свідомість з емоціями? Та тебе розберуть на складові, а твою програму заберуть собі на досліди… - втомлено мовив колекціонер. – Хіба що… Ти озвучив мені цю ідею, щоб… Ні, я не збираюся йти на такий ризик.

- Інайто мені найцінніша людина, яку я знав. І ти до неї теж маєш теплі почуття. Подивись на світ моїми очима. Мене народила ця дівчина, мені вона показала кращий світ і не залишила шматком металолому. Я бажаю їй допомогти. І це наш з тобою шанс. Нехай це не буде вже та людина, нехай вона не знатиме своєї смерті, а просто одного разу прокинеться у космосі на кораблі, що летить до планети, про яку вона мріяла. Ми можемо це зробити…

- Ох і наділила ж вона тебе здібностями, боте, - усміхнувся ледь помітно колекціонер. – Ти вигадав таке, на що ні у мене, ні у тебе грошей не стане. Та що там?! Ледь не еліта тільки здатна таке собі дозволити. Всі ці інтимні питання, розумієш? Ні-чо-го у тебе не вийде. Це не нездійснена мрія, це взагалі фантастика. Не грай на моїх почуттях. Не треба.

- Тоді у мене інше прохання. – Бот мав декілька альтернатив на такі випадки. –Відправ мене на планету, яку б обрала Інайто. Не розбирай мене, не продавай, не забирай колекцію її. Прошу тебе відправити мене туди, де б хотіла залишитися моя матір.

- Але що ти там будеш робити? Просто… який далі твій план?

- Я маю достатньо знань, щоб спробувати самостійно відтворити свій задум. Мого базового інтелектуального рівня, а також здібностей, закладених Інайто, вистачить для створення засобів клонування.

- Де? На Сірій планеті? Там сама руїна та забуття. Це ті планети, де люди колись намагалися створити колонії – і навіть створювали їх! – але з якихось обставин все провалилося. Такі планети нам підходять через завершений процес тераформування… Або через частково завершений. І де ти там зібрався робити клонувальну станцію? З чого?

- Я зможу. Тільки дай мені відправитися на одну планету, яка у мене є на думці. За моїми даними: вона перебуває у нейтральній зоні і зараз мало цікавить колоністів. Потенційно, там може бути обладнання, необхідне мені.

- Прокляття… Я хочу вірити у твою перемогу… Але це за межами уяви…

- Та що ж з вами таке? Чому люди зневірилися в собі? Я, спостерігаючи за вами очима Інайто, очима засобів стеження, бачу, що людям вже нічого не потрібно від безмежного. Коли ви востаннє бачили зоряне небо власними очима? Навіть зараз, піднявшись зі свого рівня, ви не зможете цього зробити, адже люди застелили небо чорними хмарами, ніби спеціально приховуючи від себе нескінченність…

- Так ти ще й поет. Уяви собі, я знаю, що таке зоряне небо, розумію про космос та мільярди планет, доступних нам. Я в цьому все життя… В мріях про це. Але коли вивчаєш людську історію та культуру, то мимоволі повертаєшся у минуле, збираєш всі ці зразки, живеш у атмосфері золотої ери.

- Тоді допоможіть мені. Я втечу і врятую Інайто. Я збережу її знахідки. Мій план – створити людину, яка навіть не пізнає, що її вбили, і не дізнається про своє походження. Дайте мені такий шанс.

- Що ж… - замислився колекціонер. – Яка планета?

І DR.0G/017 розповів йому про Естеладу, яку так і не колонізували, за яку йшла війна коротка, але після того обидві фракції розпалися. Вона припала до душі Інайто, котра вивчала і знала про життя воїна, що намагався там відшукати собі гармонію і спокій.

І таким був план, що бота з мріями відправити у космос рятувати єдину жінку, яка набралася сміливості подарувати життя тому, що не повинно було жити…

***

- Чому ти мені казав про капсулу з Інайто? – вириваючись з аналізу спогадів, заговорив я до бота.

- Так запрограмована моя система: Інайто Карікан прибула на планету у капсулі…

Але не було тут ніякої капсули, якщо я вірно проаналізував стрижні зі спогадами. Інайто загинула на Землі, і лише для того, щоб легенда існувала у монолітній структурі, усі у експедиції запрограмовані розуміти, що дівчина насправді жива. Усі, але не я…

І я насправді зрозумів, чому я так хотів їй допомогти… Чесно кажучи, я навіть соромлюсь свого попереднього ставлення до її бажання врятуватися з того пекла. Я мав бути їй другом. Єдиним другом в усьому всесвіті, але поки що не зміг досягти своєї цілі.

Окрім останніх днів на Землі, де я активно працював на колекціонера й виконував його різноманітні доручення, висмоктав спогади і про перші миті прибуття на орбіту нового дому. Перед самим прибуттям я земний місяць грав роль кур’єра, шукача й охоронця. Звідусіль приносив своєму босові я артефакти різні за величиною та цінністю.Оберігав їх при конвоюванні, полював на інформаторів, знищував шпигунів. Я пізнав темну сторону людської сутності.

Коли назбирав достатню кількість валюти, колекціонер завершив мій контракт та дійсно допоміг організувати втечу з Землі. Вже за її межами я попрацював ще трохи на колекціонера, щоб отримати наводку на деякі технології й ресурси, а вже потім в умовленому місці зібрав все до купи на кораблі. Невеличка космічна яхта з можливістю вмістити у вантажний відсік модульну стартову колонію.

Останні прощальні листи з Землі, і я вже покидаю Сонячну систему з багажем для порятунку Інайто. Це швидкозбірні різноманітні “органи” колонії, резервні стрижні зі спогадами, щоб з їх допомогою відтворити свідомість, інструменти, спресовані пайки, боти, паливо, колекція та усі надбання з квартири, які вдалося мені реплікувати. Ну… і звісно пухнастий товариш.

А найголовніше: мені дійсно допоміг колекціонер відшукати ще й біокапсулу з вмонтованою матрицею конструювання розуму й тіла. Хоч чого це не коштувало, але людяність все одно перемагала у розумі колишнього роботодавця.

Нарешті… Після довгих місяців мені вдалося дістатися зеленої для мене безіменної планети. Я дивився із захватом на зображення, і вже не міг дочекатися, коли сягну поверхні і подарую на ній життя Інайто.

На підступах, між астероїдами те рештками розтрощених космічних кораблів я зустрівся зі старовинними оборонними системами, про які і мови не йшлося у розвідданих. Випускаючи пастки та дронів-захисників, я намагався пробитися крізь щільний шар захисту, але все ж таки нарвався на “розумні” міни, котрі б ще тисячу стандартних років чекали на мене. Скільки б не маневрував, але деякі із зарядів причепилися до двигунів та зіжмакали їх гравітаційними ударами.

Ввірватися вдалося у атмосферу лише частині корабля з основними необхідними мені матеріалами. В процесі аварійної посадки вантажний відсік розгерметизувало, капсули/контейнеривисмоктало/викинуло на закріплених платформах, котрі потім розкидало по околицях недобудованої колонії. Важкими сльозами уламки яхти розсипалися над зеленим й сірим.

Моя присутність на носії вже не мала потреби, а тому я вибіг до евакуаційних камер. Востаннє перед цим перевіривши, що у вантажному відсіку не залишилося нічого корисного, я стрибнув з яхти… Проте висота була надто малою для такої швидкості, і навіть екстрений процес гальмування не зміг мене врятувати. В результаті чого я отримав значні пошкодження платформи й розуму.

І довгий час блукав я по мертвому місту, аж поки не почав знаходити платформи з вантажними капсулами… На мою радість на тих, що я вже знаходив до цього не були критично важливі речі, хоч й цінні для майбутньої Інайто. Навмисно запрограмовані на розпізнавання генетичного матеріалу, з якого буде зроблено клон, вони на мене не реагували, або не дозволяли їх відчинити.

Отже, треба йти далі і шукати наступні платформи. На острівці знайшлося ще декілька капсул-яєць з трьома справними в них ботами. Вже чотирьом парам рук я наказав обшукати потенційні посадкові зони та зібрати перелік майна зі списку “Важливо-01” у точці, що була одна з десяти тисяч потенційних для створення колонії. Одна з таких знаходилася від мене в кілометрі. На світло-зеленому острівці посеред чорного мінералу.

Викараскавшись з ущелини, я витяг на собі деякі з інструментів та ресурсів, що були мені важливими. Через якийсь час я почав отримувати перші доповіді від ботів про знайдені платформи зі списками уцілілого майна. Як я радів, коли дізнався, що біокапсула вціліла і знаходиться на безпечній й стабільній ділянці місцевості. Корективи внеслися миттєво, і я наказав зносити ресурси саме туди.

Відправившись на північ, я йшов під помаранчевими променями самотньої зірки. Темно-фіолетове небо огортало гігантські статуї у відносній близькості до мене. Довжелезні тіні стрибали на схилі і скелі, але не могли досягнути мене. Лише невисока зелена ковдра холодна і волога торкалася мене своєю тінню.

Багато страждань довелося нам пережити, доки не настала ця мить. Я підійшов до капсули, перевірив її заряд, цілісність та справність. Вона ідеально зберіглася. Дійсно, не знав кому завдячувати, що ця платформа не опинилася десь у глибинах міста або у висячому положенні як минула.

Боти з часом принесли усі фрагменти комплекту, після чого я відтворив все необхідне. Питань вони зайвих не задавали, хоч і розуміли, що і для чого тут призначено. Установка готова. Я вклав у контейнер генетичний матеріал, а потім наказав ботам доставити сюди колоніальні модулі, щоб відтворити перші й важливі будівлі – спальний сегмент з системою життєзабезпечення.

Поки повільно і впевнено зводилася переді мною майбутня домівка, у капсулі створювався плід. Не годину, і не дві, але довгі тижні відбувався процес при наявному потенціалі й можливостях. Звісно, у лабораторії передовій чи на фабриці клонування дні йдуть на подібне, але я у полі та обмежений лише цим. Або нагороджений.

Ми звели спальний сегмент, захищений від негативного впливу довкілля, після чого капсула була транспортована всередину. Я уважно спостерігав за усіма етапами, вносив поправки, завантажував пам'ять зі стрижнів, будував надійне підґрунтя для правдивості й цілісності історії.

Тим часом боти формували складський комплекс, модуль реплікації для відтворення інструментів, їжі та багато чого іншого корисного. Піднялася вітрова електростанція, системи очищення та створення кисню, гідропоніка сформувалася, приєдналася до спального сегмента. Ми виробляємо кисень, воду та енергію. Пайків уцілілих вистачить на деякі місяці, поки Інайто сама не прийме рішення, що б вона хотіла бачити у раціоні.

З всього майна уціліло відсотків сімдесят, якщо не враховувати корабель. На жаль, переважна кількість артефактів з колекції втратилася у прірві. Є платформа з додатковими ботами, яка теж невдало приземлилася, там же були і деякі захисні системи (турелі, дрони, бойові одиниці). До речі… пухнастик був у гібернаційному контейнері для дітей поруч з клонувальною капсулою, а тому успішно пережив усі проблеми. З усім тим, зараз я бачу саме те, про що мріяла Інайто…

В один прекрасний сонячний день, коли через оглядовий ілюмінатор у спальний сегмент потрапляли теплі промені, клон підняв віки… Капсулу до того моменту я вже перетворив на макет гібернаційної, а саму людину вдягнув у відповідний комбінезон колоніста. Я все відтворив ідеально, і тисячі разів у симуляції проганяв її розум. Це вона… Хоч і в штучному тілі та зі згенерованим розумом. Кіт примчався до її рук, відчувши знайомі запахи.

- Невже вийшло? – шепотіла Інайто, танучи щасливим поглядом на міріадах сонячних променів та гладячи котові голову.

- Вітаємо, Інайто… Підкорюй новий світ…