Заповіт

Помирала стара бабка

Та й складала заповіт

Менші доні чорна латка

Від старих порваних чобіт

Середущі що вічно спала

Що завжди боліла голова

Два махрових одіяла

І те що жужить як та бджола

Старші доці що літала

Як та дурненька по селу

Трьох літрову банку сала

Та із бляхи медальку золоту

Онукам котрих я ще не маю

Залишаю хатиночку свою

Яка з вас перша нарожає

Ті все й передадуть

Коли бабки вже не стало

Хохотало все село

Старші доньки не сміялись

Бо їх від сала аж гребло

Старші доньки полетіли

Тільки молодшая в сльозах

За ними бігти не хотіла

В садочок плакати пішла

Під кривеньку яблуньку присіла

Підвела очі догори

Мамо що з тобою сталось

Що ж залишила мені

Я завжди тобі допомогла

Не те що ті два пелюстки

Залишила б мені хочаб те сало

Хочаб ті одіялочка дурні

Куди піду я далі жити

Коли ж у шлюбі вже була

Не могла дітей родити

Що ж за дурна така біда

Мабудь піду в ліс я жити

Стану місцевим Тарзаном

З білочками буду дружити

Поки не заберуть мене в дурдом

Ті дві ледарки сракаті

Народить хоч одна

Мене виженуть із хати

Тоді у світи подамся я

Ти ж все це мамо знала

Розбила серденько мені

Навіщо мені ця латка впала

Яку тримаю у руці

Коли почала придивлятись

На латочці якісь там зірочки

І розташовані так само

Як в цім садочку яблуньки

Покрутила головою

Тихенько пукнула в значай

Подивилась під лупою

В одна із них найбільшою була