Бісики

– Мамо, а чому нашим трьом вулицям від лісу ніколи не вимикають світло? – запитала Марічка і по очах матері зрозуміла, що це не те питання, яке доречно озвучувати посеред переповненого сільського магазину, де гуде генератор і тупцює черга до кавомашини, а за вікном в унісон виють хурделиця, застряглий у кучугурі лісовоз і, хотілося б сподіватися, собаки, а не вовки.

– Це тому що вам трансформатор крутять чорти, – застуджено сказав хтось, схований за непроникною стіною капюшонів і присипаних снігом плечей.

– А чортам нема ні вихідного, ні свята, тягнуть свою лямку і вдень, і вночі, всі соки витискають, щоб догодити кому треба, – додала інша людина не менш хрипким голосом, і приміщення вибухнуло сміхом, але не веселим, а гірким, звинувачувальним, навіть злим.

– Кажуть, на чужому щасті ситий не будеш, а от як до чортів присмоктатися, не пошкодуєш, – саркастично кинув третій покупець і отримав якусь не менш в’їдливу відповідь, але Марічка її не почула, тому що мати почервоніла, знітилась і потягла її на вулицю.

Густо сипав сніг, ховаючи прочищені стежини й замітаючи сліди одразу за ногами. Марічка знала, що навпроти магазину ростуть високі ялини, але заметіль ховала їх за білою пеленою, і лише шум заледенілих гілок, що дзеленчали як маленькі дзвоники, підказував: попереду не пустота, готова затягнути, проковтнути і сховати від людей назавжди.

Ще відчувався дим – натяк на те, що засипані прямокутні силуети не застигли у часі як будиночки Сплячих Красунь, а мають мешканців, які сидять у темряві біля розтоплених груб і поглядають на годинник. Іноді в диму вчувався запах їжі, найчастіше коли щось пригоріло, але й це пахло смачно, тому що Марічка стомилася, змерзла і хотіла якнайшвидше потрапити на власну затишну кухню.

Але до її вулиці (тобто до вулиці бабусі, що цієї зими жодного разу не виходила надвір, і дідуся, якого Марічка не пам’ятала) ще аж чотири перехрестя. Там тепло, і світло, і чекають мультфільми… Але ж чотири перехрестя! Це важко, коли тобі всього сім, і сніг сильніший за твої ноги, а вітер щокроку здуває на пів кроку назад.

Ще й той трансформатор за три хати від бабиної… Він справді гуде не так, як інші, а моторошно, загрозливо, як ведмідь у барлозі, якого в дитинстві зустріла бабуся і через якого посивіла ще школяркою, а тому не пускала Марічку гратися до лісу, що розкинувся просто за городом.

– Мамо, там багато чортів?

Мати спіткнулася біля трансформатора, і Марічка запізно згадала, що злі сили не треба кликати, коли вони поряд. В окупації мама постійно вчила, що ворогів не треба називати ворогами, якщо вони можуть почути, бо вб’ють або заберуть у свою страшну країну, щоб перетворити на зомбі. Але ж зараз росіяни не тут, їх відігнали далеко і від рідного дому, і від бабиної хати, тому Марічка забулася і гучно назвала чортів чортами просто біля їхнього кубла. Тепер вони образяться і помстяться? Перестануть крутити світло?

– Розумієш, дитинко, насправді йшлося не про чортів, які з рогами, а про…

– А є чорти без рогів? – ахнула Марічка, перебивши матір. Допитливість стерла страх як крейду з дошки мокрою ганчіркою, лишила тільки непевне відчуття лоскітливого остраху. – Як безрогі корівки?

Мати зітхнула, мимоволі кинула погляд на високу цегляну будівлю за трансформатором, що не економила електрики в жодній із кімнат і навіть надворі, взяла Марічку за руку в теплій вовняній рукавичці й повела додому, пообіцявши розповісти про чортів, коли сніг не залітатиме до рота.

***

«Жив колись, коли ще я була маленькою, по сусідству з нами дід Панас. Працював електриком. Дуже не любив, коли вимикають світло, бо життя свого не мислив без телевізора. А в ті роки вимикали часто, це називали віяловими відключеннями. Ні, не тому що Росія нас бомбила, тоді вона бомбила іншу країну, але ти ще маленька про таке слухати, доню, підростеш – розкажу.

А дід Панас вічно лютував, коли пропускав свій бразильський серіал про кохання. Такий, як бабуся зараз дивиться, так, але тоді він не міг побачити наступну серію в той час, коли йому зручно, а лише в певні години. І ось одного разу, пропустивши найцікавіше, дід Панас дуже розізлився. Йому зовсім урвався терпець!

Він зачинився у своїй майстерні… такій, як була у твого дідуся, де лежали всі оті дивні залізяки, і пилки, і дрилі… Отож, він сів у майстерні й зробив сто маленьких велосипедиків. Поставив їх у трансформаторі біля свого дому, під’єднав до лінії, а потім знаєш що? Пішов на гульки, де хлопці пускали дівчатам бісиків, і наловив їх цілу торбу! І маленьких, і великих, і товстих, і худих, і з ріжками, і без!

Вони так жалісливо пищали… Але дід Панас був невблаганний: замкнув їх у трансформаторі і сказав, що як працюватимуть добре, то випускатиме по одному кожного року.

Його вже років десять нема, а світло є, бо на цій лінії критична інфраструктура, тому, доню, не треба хвалитися нашим світлом перед людьми, в яких його нема. Вони б і хотіли не заздрити, але їм справді важче. Та й не наше те світло, ми ж до бабусі приїхали зимувати.

А до трансформатора ніколи не лізь, може вдарити струмом. Чуєш, як гуде? Старий, давно не міняли, напруга скаче, може згоріти будь-якої миті. Домовилися?».

***

За кілька днів Марічка вловила момент, коли мати пішла в магазин без неї, і відпросилася в бабусі надвір погодувати горобців.

– Тільки не йди до лісу, бо тебе схопить великий бурий ведмідь! – наказала бабуся, хоча кожен учень початкової школи знав, що в тутешніх місцях ведмеді вже не водяться.

Але так навіть краще. Марічка пообіцяла це абсолютно щиро і поспішила до трансформатора, гудіння якого долинало аж до старих шибок бабусиної веранди. Звісно, мама казала про критичну-щось-там, але ж головне те, що дід Панас зробив сто велосипедів і не прожив після того сто років! Отже, дуже багато бісиків досі крутять педалі у своїй в’язниці. Це ж справжнє рабство! Обурливо, що люди користуються безвихідним становищем маленьких істот. Марічка не збиралася це так залишати.

Погано тільки, що насипало стільки снігу. Трансформатор теж сховався посеред білої кучугури, до нього ще й підсунули трактором прочищений сніг із дороги. Та не біда, Марічка легенька, намагається не переїдати, щоб не обтяжувати маму, якщо доведеться знову тікати від обстрілів. Прикро, що не можна сказати про це прямо, може тоді мама заспокоїлася б і перестала б тягати її по лікарях з підозрою на всяке страшне. Але коли, як каже бабуся, тато з побратимами назавжди розверне російські ракети назад на росіян, Марічка з’їсть цілий торт за один раз. Мама дозволить, та й бісики вже будуть вільні, їх не доведеться рятувати, тримаючись на підмерзлій кучугурі.

«А може це справді небезпечно?» – майнула лячна думка, коли до трансформатора було зовсім близько.

Недарма ж мама заборонила… Та й гуде там так погрозливо, що аж повітря здригається й тремтить перед очима. Краще повернутися… Ніхто не дізнається про цю витівку. Сліди легко присипати снігом, перехожих однаково нема, а нічийний песик, що спостерігає віддалік, нікому не розкаже, хіба що своїм хвостатим друзям, та це не страшно, якщо вони сміятимуться з Марічки морозними ночами, то менше мерзнутимуть.

Але бісики… Їх так шкода! Вони сидять замкнуті і в спеку, і в холод, чесно крутять педалі і сподіваються, що дід Панас дотримається обіцянки.

Це так несправедливо! Вони там, мабуть, не знають і про те, що навколо війна, і не розуміють, що часом гуде над головою і чому буває, що здригається земля. В часи діда Панаса не винайшли навіть інтернету, щоб їм провести. Цілковита ізоляція…

«Та ні, якби трансформатори були такі небезпечні, їх би не ставили без огорожі», – заспокоїла себе Марічка, глибоко вдихнула і постукала у дверцята.

– Панове бісики, вашому ув’язненню настав кінець! – оголосила урочисто, помітивши щілину, за яку можна зачепитися пальцями. – Я звільняю вас від столітнього прокляття! Ідіть додому і живіть у любові і злагоді зі своїми сім’ями!

Дверцята підкорилися, хоч і неохоче, наче їх щось тримало зсередини. Певне, треба було взяти молоток чи щось таке… Марічка легенька, і це часом допомагає, але слабка, і це ще частіше заважає.

Та якщо потягти сильніше…

Є!

– Закрий двері, нечемо, не пускай холоду в зал, ти що, в хліві народилася?! – визвірився огрядний зелений бісик у спортивному костюмі, дмухаючи на забиті пальці. – Ходять тут усякі, заглядають, заважають тренуватися… Тьху! Геть, бо ноги переламаю!

Дверцята зачинилися, сховавши підсвічену діодами вивіску «Безкоштовний спортзал» і багато малесеньких велосипедиків, зайнятих спітнілими захеканими істотами різного віку і статури.

– Хто зайшов останнім? – долинуло відлуння невдоволеного голосу. – Двері треба замикати, йолопи, тут самообслуговування, дворецького нема!

Марічка вискочила із кучугури і поспішила загребти свої сліди. Якраз вчасно – на перехресті з’явилася мати з двома великими торбами.

– Що це ти тут робиш? Що я казала? Ніколи не підходь до трансформатора, це небезпечно!

Марічка не заперечувала, та мама і не дуже сердилася, тому що вперше за довгий час донька сама полізла дивитися, чи є серед купленого якийсь смаколик.

Якщо вам сподобалась ця історія, будь ласка, не забувайте про «вподобайки» та коментарі. 

Щоб дізнаватися про новинки, підписуйтесь на мою авторську сторінку і приєднуйтесь до мене в соцмережах.

Приємного відпочинку в чарівних світах!

Якщо маєте можливість, будь ласка, донатьте ЗСУ і волонтерам.

І, будь ласка, завжди пам'ятайте про те, що #RussiaIsATerroristState