Посвідка для Шубіна

— Пачпорт у тебе є? — суворо спитав домовик.

— Нема, — сумно зітхнув Шубін. — У шахті лишивсь.

— І як же я тобі тоді посвідку видам? — голос домовика став іще суворішим.

Був він вже немолодим опасистим дядьком, добре одягненим, тільки на грудях вишивана сорочка заплямилася чорнилом. Домовик ледве вміщався за невеличким столом, на якому були розкладені папери та примостився паперовий стаканчик з двома кульковими ручками.

Біля столу стояв здоровезний, вочевидь людський, принтер, який час від часу випльовував заповітні посвідки для тих, кому пощастило. Схоже було на те, що Шубін до таких не належав.

— Ну ти ж знаєш, хто я, — сказав він, втім, без особливої надії, мацаючи комір свого виверненого кожуха.

— Що там я знаю? — пробурмотів домовик. — Нічого я не знаю. А раптом ти той кожух зняв з якого небіжчика?

— То що ж мені робити? Назад вертатись? — запитав Шубін та здригнувся від самої цієї думки.

— Порядок є порядок, — безжально відрізав пихатий домовик. — Якщо в тебе немає пачпорту або якого іншого документу, мусиш знайти когось, хто підтвердить твою особу. Двох. Опачпортованих.

— І хто це має буть?

— Байдуже. Чи з людей хтось, чи з нас. Головне — щоб документ у нього був. І щоб він міг — ну, або вона — заприсягтися, що знає тебе особисто та ти є саме той, кого з себе вдаєш. Знайдеш — буде тобі посвідка, підтримка на перші часи, а далі вже як собі знаєш.

Шубін ніяк собі не знав. Що йому робити там, де не було жодної шахти, він не уявляв. Але поки ти живий, щось можна вигадати.

Він вийшов на вулицю. Пересуватись, ба навіть просто знаходитись у такому натовпі було моторошно. Добре, що установа, де виписували посвідки, причаїлася подалі від тих місць, де постійно бігали люди. Але Шубіну, який все життя провів у тиші та темряві шахти, було забагато й тих, хто сидів тут. Здебільшого ті нещасні, до яких належав тепер і Шубін, і справді сиділи, знесилені й налякані. Дехто мав піклуватись ще й про свої речі, інші не встигли прихопити нічого — а може, просто нічого й не мали. Шубін ніколи не виходив з шахти й тому не знав, як називається більшість з істот, які зараз очікували своєї черги до огрядного домовика (чи, може, вже варто було називати його документовиком?). Тут були якісь уквітчані зів’ялими квітами дівки в довгих сорочках, дивні чоловіки, подекуди в чудернацькому одязі, сумні домовики — цих він знав, — дітлахи з геть недитячими очима... Шубін не тямив, куди йому іти тепер, де шукати допомоги, і тому роздивлявся їх усіх, просто щоб згаяти час. А тоді, може, спаде на думку щось розумне.

Раптом Шубін побачив дещо таке, що змусило його потрусити головою та навіть протерти очі. Але видіння не зникло: з-поміж інших істот сидів чорт. Справжнісінький чорт, з рогами та хвостом, настільки чорнопикий, що не можна було напевне сказати, він завжди такий чи замурзався. Вигляд він мав такий самий сумний, які і всі решта, сидів на здоровенному клумакові, з якого стирчав якийсь крам, тобто, мабуть, також чекав на посвідку. Нащо вона йому, цікаво?

Шубін стояв, розгублено озираючись, та намагався скласти якийсь план дій. Чомусь на думку спало дивне, про що він ніколи не думав: а як воно людям? Йому хоч їсти не треба, а вони голодні, холодні, з малими дітками по чужих людях поневіряються... Може, такі думки лізли йому в голову через довгу поїздку на людському потязі? Він, звісно, заховався, так само як усі решта істот, і ділив невеличку схованку з мовчазною дівкою у зів’ялому вінку та якимось дядьком, одягненим в дивне лахміття та з листям на голові. Вони могли б познайомитись та заприятелювати, як-от це робили люди, але чомусь ніхто з трьох не мав такого бажання: за весь час, поки потяг плентався від Донецька до Києва, вони не перемовились ані слівцем. Всім трьом було ніяково в такій тісняві, ще й у залізному, розпеченому потязі, де треба весь час ховатися, бо хтозна, хто з численних пасажирів раптом виявиться непростою людиною та побачить їх? Плакали малі діти, тужливо жалілися одна одній жінки, пихкали цигарками чоловіки, наповнюючи тамбур їдким димом та переказуючи один одному історії, знайомі всім присутнім. Ніхто не міг знайти розради — а менш за усіх вони, істоти, яким тут було не місце. Ніколи ніхто з них, окрім хіба що шибайголів-потягових, не залазив у поїзди, які рушили, брязкаючи й сутужно ниючи, у невідому далечінь.

Але від війни тікали всі. Від невідомої сили, яка руйнувала їх домівки, не задумуючись ані на хвилину, проїздила танками, закидала гранатами. Тепер Шубін знав, який звук називається «лупашать «ГРАДи» — чув від людей. Знав, що таке міни та чому люди їх бояться. І куди поділись його рідні шахтарі, знав теж.

Вони обіцяли повернутися; він чув їх розмови, коли ще був у шахті. «Це ненадовго, — говорили вони, — за тиждень знову будем тут». Але замість них притягли якісь залізні штуки, яких Шубін ніколи не бачив, та розставили всюди. Час від часу їх забирали та привозили нові, часто понівечені, від яких тхнуло вогнем та кров’ю.

Це він ще терпів. Але коли в його шахту почали скидати мертві тіла, не витримав. Узяв свого ліхтаря, протер рукавом скельця, вклонився шахті на всі боки та пішов. Мовчки — що тут було казати?

На розмови він взагалі був скупий. З ким розмовляти в шахті? За все своє життя Шубін вимовив, може, зо двадцять речень. Спілкуватися з шахтарями він прекрасно вмів і без слів: там постукає, тут погрюкає, і вже чує, як сполохнулись шахтарі та кажуть один до одного: «То Шубін пустує!» — «Та не пустує, дурнику, а попереджає! Ходім звідси швидше!» — «У нас казали, як стукає, так то жарти, біди не буде...» — «А в нас кажуть інакше, бери ноги в руки й бігом!» Останній раз він говорив, коли треба було привернути увагу одного молодика, що задрімав у забої, та й тоді обійшлося кількома словами. А тут довелося патякати з тим домовиком... І, мабуть, доведеться ще більше говорити, щоб знайти когось, хто його знає.

Але хто його знає, якщо більшість шахтарів його в очі не бачили? Тільки переказували один одному, що ходить шахтою старий дідуган у вивернутому кожусі, з шахтарським ліхтариком на лобі або із стародавнім ліхтарем у руці, і завжди знає, де й коли вибухне. Як буде при гуморі — скаже, як не буде — ніхто його не змусить. Але як саме він виглядає, знали одиниці, й ті навряд чи впізнають його обличчя.

Пропав, як є пропав. Не побачити йому посвідки.

Похитавши головою, Шубін вже збирався кудись іти, просто щоб не стояти на місці, аж раптом почув:

— Гей, Шубіне! Чи це правда ти, старий волоцюго? Чи мої очі мене не обманюють?

Шубін спершу подумав, що це його вуха вирішили з ним пожартувати. Повільно озирнувся — і потрусив головою, як робив завжди, коли шахта кепкувала з нього, насилаючи дурні видіння. Проте видіння, дурне як шмат пустої породи, не зникло.

— Ти? — хрипко спитав Шубін, намагаючись зрозуміти, як називати старого недруга. Він не знав його імені — хто ж недругові своє ім’я скаже? Знав лише, що колишній амбарний, як амбари скінчились, перекваліфікувався на шахтового, тобто з Шубіним, виходить, конкурував за територію. Він був неприємно шумний, гучно дріботів — луна розносилась по всій шахті, — оглядаючи кріплення, перевіряючи, чи гарно працює спуск у забій, та ганяючи всяких істот, які хотіли перечекати погані часи у спокійній темряві. Шубін йому не заважав, а от він Шубіну — аж занадто.

Зник він ще зо два тижні тому. Виліз, невгамовний, подивитись, що там, нагорі, відбувається, і зник. Це стало однією з причин, чому Шубін вирішив зрештою не залишатись: адже щось трапилося з тим дурним шахтовим? Щось страшне, невимовно моторошне, може, навіть те слово, яке Шубін боявся промовляти, слабкодухо мріючи, що воно може стосуватись лише людей. Він надто часто бачив, як з ними трапляється... це.

— Слухай, — зрештою отямився він, заговорив квапливо, злякавшись, що шахтовий, як це бувало раніше, знизає плечима та піде собі від мовчазного сусіда, — ти ж мене знаєш! Ну, в обличчя. Засвідчи, га?

— Що саме? — кліпнув очима шахтовий.

— Ну, що я — то я! Бо в мене пачпорта нема, я про нього зовсім забувся, як тікав звідтіля... Посвідку не дають, розумієш? Треба свідчення двох... кого-небудь, що знають мене. А в мене жодного нема, може, хоч один...

— Так, стривай. Що саме засвідчити треба?

— Ну що я — Шубін з шахти, а не вигадую нічого. У пачпорті моєму написано було, що я Шубін Тринадцятий, то порядок наш, нас усього на Донбасі двадцять семеро. Ти ж, мабуть, і бачив пачпорт мій, га? Ти ж лазив усюди, усе лахміття моє перетрусив, я знаю!

— Пачпорт твій я бачив, — задумливо сказав шахтовий, — і засвідчити можу. Але ж треба ще одного! Хто б це міг... О, стривай, я знаю! Назара треба покликати!

— Кого? — тепер настала черга Шубіна кліпати очима.

— Ну Назара, Хитренка! Ти маєш його пам’ятати, ну що ж ти за коряка така дурна! Ти ще в нього водички просив!

— А, то той, що заснув у шахті? Точно, він же мене бачив... А ти знаєш, де його шукати?

Шахтовий зіщулився.

— Знайду, — заявив рішуче, але Шубін зрозумів: хизується. Втім, одне свідчення краще, аніж жодного. До того ж, хоч хтось знайомий в чужому місті... Це було обнадійливо.

Тим часом шахтовий задумливо пострибав на одній нозі, почухав потилицю та сказав:

— Поки що ходімо зі мною. Їсти тобі ніби не треба, але хоч дах над головою матимеш. Тобі ж, мабуть, зленько тут, просто неба?

— Зленько, — стиха підтвердив Шубін і, подумавши, додав: — Ні, їсти не треба. А сам ти де зараз?

Шахтовий ніби очікував цього питання: одразу почав радо розповідати. Шубін полегшено зітхнув: слухати теревені йому було завжди легше, аніж говорити самому.

— А я тут влаштувався майже за попереднім фахом: складовий я тепер! Уяви: величезний склад, і весь мій! За всім я слідкую, лад наводжу, роблю так, щоб нічого не загубилось, підсовую людям те, що згодом зіпсується. Ну так вже багато роботи! А наші в мене по знайомству прилаштувались, я їх крам тримаю у темнім куточку, де на нього ніхто не натрапить. Папір там, картриджі для принтеру... Це тобі, Шубіне, пощастило, що я якраз зараз сюди зайшов, паперу приніс! Бо ж у мене стільки роботи, я рідко як можу отак без діла туди-сюди швендяти...

Голова в Шубіна вже ішла обертом від його балачок, але він не скаржився. Він уже звик бути в серці галасу.

Звик. Як дивно про це думати. Скільки там їхав той поїзд, одну ніч всього-навсього. Але та ніч... Шубіну здавалося, що за кілька цих страшних годин він прожив ще одне життя від початку до... До прибуття в це дивне місто. Час тягнувся так неймовірно довго, що він встиг відвикнути від тиші й темряви, від того, що його дім — це звивисті переходи, якими можна довго-довго іти, слухаючи, як луна повторює звук його кроків. Тепер замість прохолодної тиші його обіймала задушлива різноголоса буденність. Він почув це слово там, у потязі, і одразу зрозумів, що воно означає: задимлене повітря (двері до тамбуру зачиняють, але тютюновий дим просочується крізь найменші щілини), зойки підлітків, які забулись та добряче приклалися головою до чогось твердого, плач немовлят, який намагаються втамувати матері, але нічого не виходить, п’яні розмови впереміш зі сльозами, до яких час від часу вривається роздратований вереск провідниці, що прибігла зупинити бійку... Тривалі та гарячі суперечки про щось геть незрозуміле, які довго точаться та раптово вщухають, лише варто тим, хто їх веде, згадати, наскільки вони тепер безглузді. Якісь чоловік із жінкою ледь не почубились через колір стін, у які хотіли фарбувати кухню, аж потім згадали, що кухня лишилася далеко, на радість ворогам, і гірко заплакали в обіймах один одної.

Як же швидко він звик до цього гармидеру! Повірив, що тепер його життя завжди буде таким. Розпрощався з минулим, залишив його там, у місці, яке люди, як він тепер знав, зазвичай називають «удома», а він не називав ніяк.

Але якщо все так, може, тепер шахтовий... тобто, складовий його не дратуватиме? Може, вони навіть потоваришують, як ті двоє дядьків з листям на голові, які — він точно знав — уперше зустрілися в поїзді, але вийшли з нього разом і, здається, збиралися й надалі жити удвох. Навіть за посвідками зайшли пліч-о-пліч.

Шубін прислухався.

— ...її звуть Галина, така вже ловка дівка! Про кожен ящик знає, де він стоїть, може світло не вмикати, навпомацки знайде! А Петро не такий, ні, він повільний, дивишся на нього, як він ото неквапливо чвалає, та думаєш: парубче, ти б, може, ноги трохи хутчіш переставляв, га? Але все встигає, я не знаю, як він це робить, ледь ворушиться же ж! Важко мені з ними, бо ж треба, щоб усе на своїх місцях стояло, а вони ж люди, що вони тямлять у тому, де якій речі місце! Вони ставлять як попало, а потім запам’ятовують, де воно стоїть, і я не можу нормально переставити! Вони б побачили, їм би зручніше стало! Але де там...

Шубін похитав головою. Все було як раніше: терпіти можна, але не надто хочеться. Може, минеться? Все-таки цей легінь — уламок його старого життя, може, тому й так...

— Чого ти мовчиш весь час, га?

— Я завжди мовчу. Ти хіба забув?

— Ти коли так мовчиш, мені здається, що ти мене не слухаєш.

Шахтовий... складовий смішно набурмосився та зиркнув на Шубіна.

— Чому ж не слухаю? Слухаю. Невдячні людиська не хочуть облаштувати склад по-твоєму. Вони ж не знають, що ти на цьому розумієшся.

Складовий зітхнув — почасти сумно, почасти полегшено.

— Вони взагалі не знають, що я там є. І я не знаю, чи можу їм сказати. Тут все так... по-чудернацькому. Не як удома.

«Удома». Це слово для Шубіна не означало домівку, лише певне місце, яке тепер далеко, а отже, все, що лишилось там, недосяжне. Наприклад, пачпорт. Цікаво, складовий так само відчуває? Шубін подивився в його очі, темні, глибоко посаджені, немов два шматочки вугілля у заглибинах пустої породи.

— Ніколи б не подумав, — сказав складовий, — що сумуватиму за териконами. Знаєш, я їх ніколи не любив. Навалив хтось купу сміття, непотребу, та сказав: най це буде гора. Яка ж то гора? Сміттєва? А тепер так хочеться туди. Прилинути до них, обійняти та...

Раптом він замовк і відвернувся. Шубін встиг побачити, як у шматочках вугілля щось зблиснуло.

— Ну, от ми і прийшли, — награно весело заявив складовий, знову повернувся, зазирнув йому у вічі. Тепер Шубін відвів погляд, бо очі в його товариша були страшні. Ніби просто в їх глибині була закарбована страшна, кривава обіцянка сповна розплатитися з тими, хто відібрав у складового його терикони. — Заходь, чого стоїш на порозі?

Шубін зайшов.

Склад був зовсім маленький. Якби він був не складом, а ділянкою шахти, навряд чи тут змогли б працювати в комфорті більше десяти шахтарів. Але цей невеликий простір був так щільно заставлений, що навіть Шубіну та складовому доводилося протискатися між полицями, ящиками та ще якимись штуками, які, мабуть, теж мали назву в цьому світі, повному речей. Шубін постійно за щось чіплявся кожухом, і складовий чекав, поки він виплутається. Іноді й помагав. І весь час балакав, не замовкаючи ні на мить.

Нарешті дісталися лігва складового. Воно було просто в кутку, мабуть, людям складовий старанно відводив очі, щоб зберегти цей куток незайманим. Влаштувався малий хитрун зовсім непогано: якесь старе сидіння, чорне та м’яке, правило йому за ліжко, дерев’яний ящик — за стіл. Всередині ящика, немов у шафці, була аж ціла справжня шухлядка, мабуть, з якихось старих меблів. Про меблі та шухляди Шубін знав: шахтарі бувають доволі балакучі та охоче розповідають один одному, як полагодили шафу, що розсипалася, або зібрали робочий стіл для малечі. Щоправда, раніше він не бачив всього того на власні очі, але побачивши, впізнав.

Продовжуючи теревеніти, складовий дістав з шухляди горнятка та потягнув кудись.

— Зачекай на мене, — кинув через плече, — я чаю принесу. Хоч скуштуєш, що воно.

Коли він повернувся, Шубін запитав:

— А звідкіля в тебе такі горнятка малі? Нашого розміру.

— Та тут багацько є такого, що на наш розмір годиться! Це з іграшкового набору, тут діти бавляться так, влаштовують лялькам посиденьки. В однієї дитини, що у сусідньому будинку живе, розбився чайничок, то тепер набір вважай як зіпсований, його викинули. А я собі оце горняточка забрав, відмив, сам чай п’ю та гостей пригощаю, як зайде хто.

— І часто заходять?

— Ти перший, — зітхнув складовий. — Знаєш, ти поки лишайся тут, а далі розберешся, що тобі робити та де жити. Місця тут і на двох вистачить.

Чай виявився дивною штукою. Гарячий, солодкий, він лився у горлянку, осідав у животі та приємно зігрівав зсередини. Дивне відчуття, ніби в череві Шубіна оселився ліхтар.

— До нього б печивка, — торохкотів складовий, присьорбуючи, — але я ж не можу його красти! То неправильно. А пригостити мене поки що нема кому, ніхто ж не знає, що...

— Гей, як там тебе? — раптом пролунало у темряві, десь від дверей. — Я знаю, що ти тут є. Ото принесла тобі вершків та хліба, щоб ти не бешкетував. Чуєш? Ото тобі ставлю. Хазяйнуй тут чемненько. І дивись мені, я пильнуватиму. Як будеш гарно поводитись, будуть тобі вершки, а станеш пустувати — буде тобі панотець з кадилом.

Двері гепнули, впала тиша.

— Що це було? — прошепотів Шубін.

— Судячи з голосу, — теж пошепки відповів складовий, — баба Надя, прибиральниця тутешня. Ти диви, угледіла мене! Ну от і добренько, маємо тепер хліб та вершки, то ж чудово: харч!

Шубіну хліб та вершки не були потрібні, але чай йому сподобався. Він сидів мовчки, грів руки об горнятко та потихеньку сьорбав, поки складовий бігав туди-сюди, тягав хліб, куштував вершки та щось промовляв з повним ротом. Шубін розбирав десь із третину, але не надто тим переймався. Аж раптом складовий замовк, якийсь час зосереджено жував, а потім заявив:

— Ти тут посидь у тиші, може, поспи. А я поки побігаю, ділом позаймаюся. Тобі після того потягу відпочити треба.

Двічі просити його не довелося. Влігся просто між полицями, підстеливши під себе кожух, та заснув майже миттю. Крізь сон було чутно тупотіння складового, але воно було звичне ще з шахти, тож не тривожило.

Прокинувся Шубін аж надвечір. Не сам: підкинуло, як бувало, коли треба було бігти виганяти шахтарів. Якийсь час кліпав очима: який газ, які вибухи, він давно не в шахті! Але тихе шипіння, зловісне та голосне — якщо, звісно, його слухає Шубін, — йому не наснилося. Відчуваючи себе повним дурнем, Шубін простягнув руку та зробив те, що у таких випадках робив завжди.

Застукали один об одний ящики на полиці, затанцювали, гримаючи дощечками. Десь у коробці зненацька забарабанив іграшковий зайчик, хоча в ньому не було жодної батарейки. Розцяцькована візерунками дерев’яна люлька, що стояла на столі в одного з господарів складу як прикраса, почала битись об стіл, неначе божевільна. Бляшана банка з-під пива, порожня та зім’ята рукою чоловіка, який втомився та заснув просто за столом, підстрибнула та зіскочила на підлогу з рішучістю самогубця — та з гучним бляшаним звуком.

Чоловік зойкнув та прокинувся. Закліпав очима, озираючись. На підвіконні танцювали дві важкі вази, тупцювали, стукались одна об одну. Переконавшись, що чоловік уже його чує, Шубін підняв руку та щосили застукав у стінку.

Потім все стихло — окрім зловісного шипіння. Шубін благав гладкого дурня, який ніяк не міг отямитись, щоб він здогадався, що відбувається. Іти до нього було надто довго.

— Чайник! — раптом скрикнув дурник, кинувся кудись убік, зробив щось — і шипіння замовкло. А чоловік уже був біля вікна, руки в нього трусились, але він доволі швидко впорався та відчинив обидві стулки — чи як це повинно називатись? Почувши кроки, щосили заволав: — Галю, не вмикай світло! Я тут газу напустив! Не вмикай нічого, чуєш?

Шубін повільно сів, поклав долоні на хутро. Старий кожух так і слугував йому ліжком; теплий та рідний, він допомагав заспокоїтись як ніщо інше. Хто б ото міг подумати — і тут буває газ. А кажуть, життя у місті геть не таке.

Складового не було. На складі панувала тиша — тепер, коли Шубін звелів речам заспокоїтись.

— А хто це у вас пустує? — почув він голос ззовні, звідтам, де сидів чоловік. Складовий шанобливо говорив на ті кімнати «офіс».

— О, Ярино, привіт. Ти у гості чи як?

— Чи як. Галя сказала, вам допомога потрібна. Так хто пустує? Ти його знаєш?

— Ярино, мені ніяково тобі говорити, але я не надто вірю в усе те, що ти...

— Петре, в тебе стукали речі на столі. Ти це розумієш?

— Ну, може, вантажівка проїхала...

— Стукали. Речі. На столі. Петре.

— Друзі, а чи не могли б ви замість того, щоб сперечатися, зробити щось корисне? Наприклад, кави мені налити...

— Вибач, Галю, але чайник зараз не можна...

— Агов, ти хто? Де ти? Нумо знайомитись!

Жінка, яку називали Яриною, рішуче зайшла до приміщення складу. Шубін відчув, як холод пробіг плечима та спиною. Згадав давні слова, які чув звідкись-то: «непроста людина».

— Ходи до мене, не бійся! Я тебе не скривджу.

Ховатися не було вже сенсу. Шубін надягнув кожуха, про всяк випадок взяв ліхтар у руки та пішов. Як завжди, коли хотів показатись людям: з кожним кроком збільшуючись у розмірах, щоб зрештою вирости у невисокого дідугана.

Жінка дивилась на нього тим пронизливим поглядом, який буває, коли людина бачить не те, що їй показують, а те, що перед нею насправді.

— Хто ти такий? — спитала вона.

— Шубін я, — відповів він, хрипко і чомусь винувато.

— Шубін? — повторила вона. — Ти... теж звідтам?

Він кивнув головою. Подумав і додав:

— Поїздом приїхав. «Угольком». Сьогодні.

— От же ж бідося! Навіть нечиста сила тікає від тих недолюдків... Тобі, може, якась допомога потрібна? Петре, постривай, дай побалакати.

Пузань Петро, що підійшов до Ярини ззаду, з «офісу», роззявив рота та витріщився на Шубіна. Той не звертав на нього уваги. Спочатку хотів сказати, що йому нічого не потрібно, але потім згадав слова складового і відповів:

— Мені б людину знайти. Звуть Назар Хитренко, шахтар він. Він мене бачив, треба, щоб засвідчив, що я — то я. Бо інакше документу мені не дають.

— Документу? — здивовано перепитала Ярина.

— Ну, документа нам усім потрібна, посвідка переміщеної істоти. Щоб прилаштуватись тут. Дають яке-ніяке житло, роботу пропонують, якщо є. Бо ж ми не можемо просто так, дичавіємо швидко. А я пачпорт забув. Без однієї документи іншу не дадуть.

— Ти ба, все як у людей, — криво всміхнулася Ярина. — Добре, пошукаємо твого Назара. Петре, Галю, не чули про такого?

— Хитренко, Хитренко... — Обличчя в Галини було спокійне, наче вона не Шубіна побачила, а якусь звичайну людину. — Якісь Хитренки були в нас, крутиться щось у голові. Пошукаємо.

— Господи помилуй, і цьому роботу треба, — нарешті отямившись, озвався Петро та розмашисто перехрестився. — Ото ми ще нечистій силі роботу не шукали.

Шубін не був певний, чи справді він нечиста сила, але сперечатися не став. Петро ж повільно обійшов його посолонь, роздивляючись, а потім запитав:

— А що ти вмієш робити?

Шубін знизав плечима.

— Газ чую. Пусту породу від цінної відрізню, родовища всілякі бачу. Чую, як стіни тріщать, перед тим як зламатись. Але то в шахті, як воно тут спрацює, не знаю. Стукати вмію. Людям показуватись. А більше, мабуть, і нічого.

— Тебе, мабуть, рятівникам треба порадити, — замислено сказав Петро. — Але як?..

— У нього професійна деформація, — незрозуміло пояснила Шубіну Галина. — Ми ж волонтери, допомагаємо переселенцям чим можемо. Речами, житлом, декому — роботою. От він одразу і включився. Петре, у них там, бач, свої волонтери є, заспокойся вже. Давай краще Хитренка пошукаємо.

— Агов, сусіди, чого від вас так газом тхне? — почувся крик через відчинене вікно.

— Уже все виключили, сусіде! — голосно озвалася Галина. — Небезпеки нема, провітрюємо просто.

Шубін скористався тим, що від нього на мить відвернулись, та втік. Причаївся між здорових ящиків та відсижувався на самоті, поки не повернувся складовий.

Люди стиха балакали в своєму «офісі», якщо прислухатись, можна було розібрати, що Петро з Галиною насіли на Ярину з купою питань, а вона відбивалася як могла. Часом до Шубіна долітало: «не знаю, я ж не тамтешня», «я тільки чула, що він у шахтах живе та людям помагає, не як скарбник, що кепкує, а по-справжньому».

Чомусь він думав про цих людей. Вони були дивні. Навіть Петро швидко отямився та почав міркувати, як знайти йому роботу, а Галина взагалі поводилася так, ніби щодня бачить істот. Але тепер вони засипали Ярину питаннями, отже, насправді те, що вони побачили, не було для них нормальним. Якраз повернувся складовий, і Шубін спробував його розпитати, але довелося все розповідати. Було складно, він не вмів багато говорити. Складового це дратувало, але зрештою вони порозумілися. Складовий замислено почухав потилицю та сказав:

— Гадаю, справа в їх роботі. Я тут не так давно, але, знаєш, уже встиг надивитися всякого. Вони, мабуть, звикли нічому не дивуватися. Хто тільки сюди не приходить, з якими тільки історіями люди не бувають! Хороші, погані, чесні, лихі... Хтось намагається щось поцупити, бо якщо просто попросити, можуть же ж не дати. Хтось приїхав без штанів та тарілок, але пропонує поділитись з іншими тим, що має. Хтось вважає, що їм тут усі винні, хтось певен, що за допомогу треба платити, й тому просить менше, аніж потребує. Таке чудернацьке іноді буває, жоден казкар не вигадає. Мабуть, ти для них — просто ще одна чудасія. Спочатку треба робити що слід, а тоді вже розпитувати. Слухай, а ти бачив чорта?

— Чорта? Бачив. Такий... з клумаком. Не знаю, що він тут робить.

— Так я тобі розкажу! — складовий аж підстрибнув від захвату. — Так і знав, що ти не міг не звернути на нього увагу! Уяви: він закохався у русалку! І коли вона вирішила їхати звідтіля, поїхав із нею. Що йому тут тепер робити, неясно, тут своїх чортів вдосталь, а русалка до нього не надто привітна. Сантабарбара якась.

— Що? — не зрозумів Шубін.

— Ну, так люди кажуть про дурнуваті історії з любовями, коли все заплутано та незрозуміло, що далі.

— Знаєш, — подумавши, сказав Шубін, — я, мабуть, ще посплю.

Спати він міг довго, якщо треба — тижнями. У шахті було мало справ, і він засинав надовго, як дерева взимку, коли нічого не мало статися. Чи безпечно спати тут зараз, Шубін гадки не мав, однак стільки пригод, скільки звалилося на нього останніми годинами, він не переживав ніколи та сильно втомився.

Як завжди, він не знав, скільки проспав. Та коли прокинувся, навколо нього все рухалось, посувалось, і його самого підіпхало під стінку якимось ящиком. По складу ходили Петро та Галина, а ще четверо якихось кремезних хлопів, і переставляли весь той крам, що тут був, по команді неймовірно пихатого складового. Біля складового стояла Ярина та повторювала його вказівки. Шубін, ще не прийшовши остаточно до тями, підхопився та відбіг на безпечну відстань, у прохід до «офісу». Складовий, не відриваючись від командування, помахав йому рукою.

— Ич, як розхазяйнувався! — бурмотнув Шубін, забившись у куток там, це коридор робив поворот. Складовий вочевидь порозумівся з Яриною та, нарешті, наводив лад так, як вважав за потрібне. Петро очманіло крутив головою, а Галина записувала щось у нотатник, який тримала в руках. Мабуть, відмічала, що куди поділи, щоб потім не шукати до скону.

Шубін дивився на цей гармидер та тужливо думав про те, що про спокій тепер геть і мріяти.

Але він помилився. Навпаки, стало спокійніше: складовий ганяв чаї з Яриною, яка була готова слухати його базікання безкінечно, а Шубін сидів між стелажами та слухав тишу.

Щоправда, доводилось і працювати. Праця була дивна та доволі марудна. Виявилося, що люди приходили сюди не лише для того, щоб забрати речі, але й щоб принести, і ще ті мовчазні кремезні дядьки, яких Шубін досі не знав по іменах, майже щоранку притягали здоровенні клумаки з такої собі «енпе», що воно, Шубін не знав. Але то було неважливо. Головне — речей приносили так багато, що в тих небагатьох людей, які тут волонтерили (Шубін вивчив слово), не вистачало часу все те поскладати на полиці та розкласти по ящиках. І Шубін якось знічев’я став робити це сам. Миттєво біля нього опинився складовий та став говорити, що куди класти, аби «не порушити порядок». Сам він не міг тягати важке — заслабкий, та й не та вдача у тієї породи істот, — але точно знав, що де має лежати. Спочатку Петро з Галиною здивувалися, коли побачили, що нові речі порозкладені, але потім збагнули, хто їм допоміг. Дякували. Було приємно.

Тепер він щоранку порався з тими нескінченними пакунками. Зрештою, він тут жив, чому б не віддячити тим, хто прийняв його, та ще й пообіцяв знайти для нього того Хитренка?

Хитренко знайшовся за тиждень. Шубін навіть розгубився: він гадав, це займе більше часу. Але його погукав Петро, попросив вийти до офісу — і Шубін одразу впізнав того хлопця, якому не дав завчасно піти у засвіти.

Він анітрохи не змінився, хоча обличчя в нього було чисте, без вугільних розводів, а на голові хлоп не мав каски. Великі очі, трохи здивований погляд, смішний ніс картоплиною.

— То ти, діду? — стиха промовив він. А потім раптом низько вклонився. — Дякую тобі, діду, врятував ти мене тоді.

Шубін не знав, що йому відповісти. Тутешні люди, коли їм дякували, відповідали: «Це наша робота», але рятувати людей було для Шубіна не роботою, а забаганкою. Він існував у шахті не задля того, щоб щось робити, а тому, що так вийшло. Деякі шахтарі йому подобались, і він рятував їх від того страшного, що навіть подумки боявся називати. Цей був саме таким: завжди чемний, чесний, працьовитий, він у вільну хвилину розказував байки. Шубіну подобалось їх слухати. А потім доля вирішила посміятись над ним. Хлопець задрімав просто в забої, адже норму він уже виконав і навіть товаришам допоміг. Так іноді робили, і нічого не траплялося... Але не в той день.

— Йому допомога твоя потрібна, Назаре, — сказала Галина, коли мовчання затяглося. — Ти зможеш засвідчити, що саме його бачив, що він і є Шубін з твоєї шахти?

— Авжеж, зможу! Я його до смерті не забуду! Я тебе, діду, до останнього подиху пам’ятати буду, чуєш?

— Та я ж чого... — невпевнено промимрив Шубін. — Я ж нічого. Не був би ти добрим хлопцем, не жив би зараз.

Зі складу визирнув складовий, помахав пачпортом. Видно, в цю мить він показався Галині, бо вона ледь кивнула головою та сказала шахтареві:

— Назаре, в тебе ж паспорт з собою? Можеш сходити з Шубіним та... його товаришем у їх контору, засвідчити?

— Авжеж! А що робити треба? — хлопець переводив погляд з Галини на Шубіна, ніби питав обох.

— Мені не пояснили, — винувато сказав Шубін. — Ніби треба, щоб ти сказав, що то я, ти мене знаєш. Мені тоді посвідку дадуть.

— Посвідку? — дивним тоном перепитав Назар.

— Посвідку переміщеної істоти.

— Ох, діду, діду...

Раптом Назар сунув до нього та рвучко обійняв.

— Тож виходить, ми з тобою обоє того... Переміщені. Не тільки нас, людей, доля погнала, але й тебе...

Він не договорив. Зле, невміло заплакав, і Шубін, незграбно обіймаючи чуже тіло, відчув дивне. Мабуть, це через чай, якого він останнім часом пив дуже багато. Чай наповнював його живіт, плескався там, зігріваючи, а тепер, мабуть, вирішив піти геть. Принаймні, десь усередині Шубіна утворилась вода, гаряча та їдуча, та почала виливатися крізь очі.

Тихенько зник між стелажами складовий. Опустила голову Галина, вдивляючись у якісь папери на столі. Відвернувся Петро, що якраз зайшов до «офісу». І тільки тоді Шубін збагнув, що з ним відбувається.

Двоє чоловіків, старий та молодий, стояли обійнявшись та плакали. В повітрі з геть незрозумілих причин пахло степом, вугільним пилом, розпеченим металом та чомусь трояндами. У серці Києва це були, дивні, чужі запахи, й від цього чоловікам ставало ще болючіше. Біль виходив із них, розливався навкруги та бринів у повітрі.

Всі мовчали.

Згодом вони заспокоїлись та якийсь час просто стояли, притуляючись один до одного. Потім Назар тихо-тихо сказав:

— Ми повернемось. Колись.

— Ти не уявляєш, — так само тихо відповів Шубін. — Ти не уявляєш, що там буде.

— Уявляю. Згоріла земля. Але то наша земля, діду.

Слова були якісь неправильні, тому Шубін замовк. Нарешті Назар глибоко зітхнув та ступив назад від нього.

— Ходім? — спитав він.

Шубін кивнув.

Складовий підійшов, на диво мовчки, та вони пішли всі разом.

Назар іноді смикався — складовий потрапляв у край поля зору, та він бачив його. Точніше, бачив щось, дрібне та мерехтливе, чи то кота з великим пухнастим хвостом, чи то приземкуватого дядька. Розумів, що то, мабуть, і є «товариш» Шубіна, і що розгледіти його не вдасться, теж розумів, але людям так важко змиритися з тим, що їх цікавість залишиться невдоволеною.

Шубін боявся, що загубиться, не знайде дороги до контори, але складовий впевнено вів. Він не забув прихопити стос паперу та якусь коробку, може, з тим таємничим картриджем, про який говорив. Зрештою, Шубін впізнав місце.

У дворі так само, як і раніше, сиділи істоти. Дехто відпочивав, набираючись сміливості, щоб зайти всередину та дізнатись свою долю. Декого, ймовірно, попросили трохи зачекати. Складовий рішуче пішов до входу, зайшов у коридор, постукав у двері.

— Заходьте! — бадьоро озвався документовик.

Складовий відчинив двері. Назар очманіло дивився навкруги; ясно, що більш ніж половину всього він не бачив, але тепер, коли Шубін міцно тримав його за руку, йому не можна було відвести очі, тому він, принаймні, міг розгледіти дивну прибудову з низенькими дверима. Заходив він, пригнувши голову.

— Привіт! — сказав складовий. — Ми через Шубіна прийшли.

Огрядний домовик суворо подивився на них, зітхнув, побачивши людину, та поставив перед собою здоровенну скляну лінзу на підставці. Шубін зіщулився, придивився уважніше. Лінза була зачарована, відьмина робота. Назар зойкнув, кліпнув очима.

— Бачиш тепер? — невдоволено проскреготав документовик. — Ну, ти почекай трохи, отямся чи шо. Ти, — він показав на складового, — кажи.

— Я жив із ним в одній шахті, — просто сказав складовий. — Знаю його особисто. І навіть пачпорта його бачив. Старезний пачпорт, ще з куркою двоголовою. Виданий чи то в дванадцятому, чи то в тринадцятому році. Тисяча дев’ятсот. Там написано, що він — Шубін Тринадцятий, я то добре пам’ятаю.

— Гаразд, — відповів документовик, — давай пачпорт, зареєструю твоє свідчення.

Складовий простягнув йому затерту синю книжечку, на якій великими літерами було написано: «Пачпорт». Документовик почав її гортати та швиденько щось заносити в свою базу.

— Так, тепер ти, — віддаючи пачпорт, сказав він Назарові. — Звідкіля знаєш його? Чи певен?

— Певен, пане, — трохи налякано запевнив той. — Він мені життя врятував. Я в забої заснув, аж чую — хтось мене гукає: «Хлопче, хлопче!». Прокинувся, дивлюсь — дід з ліхтарем стоїть. Ну, думаю, старий шахтар, мабуть, а чого я його не знаю? А він каже до мене: «Хлопче, чи немає в тебе водички? Так пити хочеться!». Я підвівся, пішов до нього, щоб дати йому баклагу свою, аж раптом стіна в мене за спиною затріщала та обвалилась. Я озирнувся — а там, де я щойно лежав, каміння лежить. Отоді я і зрозумів, хто то був та чому я не знаю його. Хотів подякувати, але він уже зник. Я його добре запам’ятав, пане. І кожух, і ліхтар, і обличчя його. Шубін це. Чи Добрий Шубін, як у нас його кличуть.

— Гаразд, — повторив документовик. — У тебе ж пачпорт із собою?

— Із собою. Тільки він людський, не знаю, чи вам годиться, — засумнівався Назар, простягаючи свій пачпорт — розміром з третину документовика.

— Звісно, годиться! База документів одна на всіх, — повчально пояснив той, знову роблячи в себе якісь нотатки. — Добре, Шубіне, тепер, коли твоя особа встановлена, я тобі зроблю посвідку. Заяву на поновлення пачпорту писатимеш?

— Так. Куди ж я без нього?

— Тоді от тобі формуляр, пиши. А я поки посвідку зроблю. Іди, там у коридорі присядь біля столу та напиши.

Шубін узяв роздрукований на принтері бланк заяви та пішов у коридор. Назар та складовий вийшли за ним.

— Очманіти, — сказав Назар.

— Хлопче, ти цей... спасибі тобі, — звернувся до нього Шубін, побоюючись, що мову знов відніме, і він навіть не подякує. — Не знаю, як би я без тебе упорався.

— Та що ти, діду! Я радий, що хоч як допоміг тобі. І взагалі, як би інакше я отаке побачив? Очманіти...

Йому вочевидь хотілося ще залишитися, побалакати та розгледіти все, до чого він поки що мав стосунок, але якісь людські справи виявились невідкладними, і Назар дуже неохоче розпрощався. Вийти з будівлі та знайти дорогу йому було значно простіше, аніж увійти, тож Шубін за нього не хвилювався. Повільно, згадуючи, як правильно пишуться слова, заповнив заяву на поновлення пачпорту та повернувся до кабінету.

Там на нього чекала новенька посвідка. Роздрукована на принтері та вклеєна у книжечку з тризубом на обкладинці, вона пахла так, як усі новенькі документи. Шубін взяв її обережно, немов коштовність. Документовик довго й докладно пояснював, куди йому треба звернутися, де стати на облік, але про всяк випадок видав іще папірець, де все це пояснювалося та були записані всі адреси. В Шубіна голова йшла обертом, але це було вже радше звичним, аніж чимось надзвичайним. Як казала Галина, «життя бентежне, й бентега його непозбувна».

Додому ішли знов-таки мовчки. Але все-таки складовий не витримав.

— І куди ти тепер? — із сумом спитав він.

Шубін розумів його почуття. Знову бути самому, з гостей — лише Ярина... Він хотів розповісти, аж раптом дивне видовище змусило обидвох забути про все інше.

— Рибонько моя срібляста! Річечко моя золотава, розпечена променями літнього сонечка! — схвильовано промовляв чорт, стоячи навколішки перед високою худорлявою дівкою в довгій сорочці, вхопивши бліду дівочу руку та притискаючи до грудей. — Зглянься на мене, скажи мені хоч слово, пташечко моя сизокрила! Відтоді, як побачив тебе, я спокою не знаю, ні про що думати не можу, окрім лишень однієї тебе! Ти бачиш усе та знаєш, я покинув усе через тебе, як собака, поповз за тобою, швендяюсь тут як дурний, без документів, без прихистку та без надії. Та мені й не треба нічого, лишень зглянься, дозволь мені милуватись тобою зблизька, бути поруч, захищати тебе від усілякої покручі! Знаю, як важко тобі, ластівко моя узбережна, ящірко моя степова, знаю, як важко русалці знайти собі місце тут, де своїх русалок повнісінько. Дозволь мені допомагати тобі, підтримувати тебе, благаю! Присягаюся тобі, що робитиму тільки те, що ти звелиш, нічим тебе не скривджу, не ображу, не жени мене лишень од себе!

— Виговорився? — втомлено відповіла дівка. Голос у неї був дзвінкий, немов струмочок. — От погнати б тебе під три чорти, але ж шкода, ну таке ти вже недолуге, хотів скочити у гречку, а скочив у халепу. Гаразд, будь по-твоєму, тільки дивись мені, щоб без отієї твоєї чортівні! Щоб із дядьком Юхимом був чемний та сестрам клопоту не завдавав! Ясно тобі?

Чорт засяяв так, ніби з хутряного в одну мить став срібним.

— Так, серденько! Все зроблю, як скажеш! Буду найчемнішим чортом у світі, бодай в мене роги відпали, як збрешу!

— Ходім уже, бешкетнику, на нас дивляться! Ходім, не ганьби мене!

Чорт швиденько підхопився та побіг за своєю коханою, яка намагалася якнайскоріше забратись геть.

— Десь-то вона вже прилаштувалась, — замислено сказав складовий. — Ти диви, дядько якийсь, сестри... Потроху всі знаходять собі місце. Я тут нещодавно старих знайомих зустрів... А, неважливо. То що ти надумав, Шубіне?

Вони знову покрокували у бік складу. Шубін почухав потилицю та відповів, обережно підбираючи слова:

— Та я, мабуть, лишився би, знаєш. Роботи мені все одно не знайти. Я тут мав розмову з Петром, через Ярину, звісно. Петро хотів мене влаштувати до газовиків, але там ніхто не повірив. Він так обурювався смішно, ніби сам ніколи не відмовлявся вірити. Казав, вони ж такі необережні, от вибухне в них який дім через їхню необачність, то вони його згадають, але ж запізно буде. А я так думаю: ну кому тут потрібний Шубін, хоч добрий, хоч злий? Посвідка в мене є, дадуть підйомні, їх можна вкласти у щось корисне... Волонтерам весь час щось потрібне, хіба ні? Я ж Шубін. Я маю людям помагати.

— З чого це раптом маєш? — здивувався складовий.

Шубін подумав і впевнено сказав:

— Бо я так вирішив. Я — Шубін, а отже, я сам за себе вирішую. Хочу допомагати людям. Значить, мені до волонтерів.

Складовий повеселішав.

— То добре! Значить, ми й надалі з тобою те саме робитимем, га? Галина з Петром кажуть, їм зручніше стало, як я усе попереставив — ну, воно й зрозуміло, я ж все-таки той, як його, прохвесійонал!

Далі він балакав до самого складу, а Шубін прислухався до себе, прислухався, та згодом змушений був визнати, що радше за звичкою хоче заткнути йому пельку. Сталося так, як він сподівався: балакучий складовий його більше не дратував.

— Ярино! — радісно вигукнув складовий, щойно вони зайшли. — Він залишається!

— Он як? — весело посміхнулась Ярина. — Тоді наш подарунок стане у нагоді. Галино, неси документ, він залишається.

Галина дістала з однієї з численних папок на столі якийсь невеликий, як на людський розмір, папірець.

— Шубіне, — урочисто промовила вона, — це тобі. Де ти там, ходи сюди, я тебе не бачу. Ось, візьми. Тепер ти справді один з нас.

Шубін ступив уперед, проявився та обережно взяв папірець з її руки. Там було написано:

ПОСВІДКА ВОЛОНТЕРА

Видана Шубіну, аби засвідчити, що він з 25 червня 2014 року є співробітником волонтерської організації...

Далі він не дочитав: очі затягло якимось дивним туманом. Він часто-часто закліпав ними, але то не допомагало. На край папірця впала крапля; він уже знав, що такі краплі солоні на смак.

Шубін стояв посеред «офісу» та думав про дві свої посвідки. І про те, що тепер він нарешті збагнув, що означає те дивне слово «удома».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Лілея (Livasasid)
29.02.2024 14:50
До частини "Посвідка для Шубіна"
Спойлер!
Вітаю! Мені ваш твір порадили на читацький челендж, і яка ж я рада цій знахідці. Дякую вам за настільки чудову й зворушливу історію. Не повірите, у самої на останніх рядках очі затягло тим дивним туманом. Це було так прекрасно, і так болісно одночасно. Немає ні людям, ні істотам спокою від тієї ворожої навали. Але дуже рада, що зрештою всі знайшли собі й місце, і заняття по душі в цьому новому незнайомому світі. Окрема дяка за чорта і його історію кохання зі щасливим кінцем. Бо дуже було шкода бідосю. Справді сантабарбара))) Ви так майстерно й органічно переплели два світи. Дуже сподобалося, коли істоти являлися людям. У всіх така різна реакція, але за цим цікаво спостерігати. Посміхнула бюрократія, все точнісінько як і у нас) Без пачпорту тобі нікуди. Добре, що завжди знайдуться добрі люди, і не лише люди. І навіть старі конкуренти протягнуть руку допомоги. У вас вийшли неймовірні персонажі, геть усі, навіть ті, що згадуються лише мимохіть. Дуже живе оповідання. Дякую вам!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше