Біль хоче, щоб його відчували

Густий ранковий туман огортав ще сонне селище. Чоловік середнього віку з посивілими скронями вглядався у непроглядну імлу. Здавалось, він бачив у ній щось більше, ніж просто завислі крапельки ранкової вологи. Він бачив у ній своє минуле...

- Коханий, — почулось позаду і чоловік стрепенувся, виходячи із власних дум.

- Доброго ранку, ти вже прокинулась. Чого так рано? Не спалося, чи це я випадково тебе розбудив?

- Ні, сама прокинулась. Побачила, що тебе немає, та й думаю: раніше встану, більше встигну зробити.

Ранкова тиша птахом кружляла над ще досі сонним селом, а вони двоє стояли на ґанку і вдивлялися в полум'яне сяйво, що розгорялося за горизонтом.

- Як ти себе почуваєш? - з турботою запитала жінка.

- Добре, коротко відповів він.

- Не обманюй мене, ти ж знаєш, що в тебе це все одно не вдасться, — промовила кохана і лагідно взяла його долоні у свої. - Я бачу як тобі важко. Не приховуй свій біль. Дай йому вийти з тебе.

Натомість чоловік лише надів кам'яну маску:

- Я військовий, хоч і колишній. Мені не личить показувати слабкість, а біль — це прояв слабкості.

- Дурненький, невже ти не розумієш, що він зруйнує тебе з середини, якщо будеш продовжувати так думати.

Ніжні жіночі пальці торкнулися його обличчя. Пробіглися по колючій щоці, затримались на повіках, а потім долоні лягли на скроні... Пристрасний і водночас не квапливий поцілунок...

- Дозволь мені забрати весь твій біль, — прошепотіла вона йому біля самісіньких губ.

Мить. Ще одна. Вони продовжували стояти на ґанку, міцно тримаючи одне одного в обіймах. Очима дивились у душу...

- Я знаю, що тебе тривожить, але ти не винен, що залишився в живих, а вони ні. Думаєш їм зараз хочеться дивитись на те як ти побиваєшся. Твоє життя продовжується, заради них, ти мусиш жити й насолоджуватись кожною хвилиною, подарованою тобі.

- Ні, ти не розумієш. Я не встиг. Я просто не встиг їх врятувати. Якби я швидше дістався блокпоста, то підмога би прибула вчасно.

- Ти зробив все, що міг. Згадай слова психолога: загиблих не повернути, але ти можеш жити так, щоб їм не було соромно за тебе.

- Легше сказати, а ніж зробити. Сьогодні мені знову снився той останній бій. Було чутно вибухи та крики й відчувався сильний біль в правій нозі, однак його не порівняти з тим болем, що я відчув пізніше. Ти знаєш як воно болить від безпорадності? Від розуміння того, що ти нічого не міг зробити? Від втрати друзів, твоїх бойових побратимів?

- На щастя я цього не знаю, але бачу по тобі й можу собі уявити, а потім помножити на сотню чи навіть на тисячу.

Знову ранкова тиша та прохолода.

- Дякую, кохана, — ледь чутно мовив чоловік. - Якби не ти, то напевно я б уже спився і давно втратив себе і все, що для мене дороге: тебе, дітей і нашу онуку.

- Ти завжди можеш покластися на мене, мовила дружина і лягла головою йому на плече: а я на тебе.

Ще довго вони так стояли, аж поки військовий не сказав:

- Дійсно стало легше. Правду кажуть: біль хоче, щоб його відчували, а не закривали у собі.

- Пішли в будинок, коханий, час снідати, — лагідно усміхнулась жінка і вони обидвоє зайшли у дім. Він йшов ледь шкутильгаючи скаліченою правою ногою, а поряд його друга половинка, яка готова підтримати чоловіка у будь-який момент.

(серпень 2022 р.)