Равлик

Реклами про виставку майже не було. Лише самотнє оголошення, написане від руки, на листку ватмана А-1 при вході до галереї «Равлик». Сама презентація також називалась «Равлик». Тому випадкові перехожі могли й не зрозуміти, про що саме йшлося в оголошенні. Реклама працювала не за відомими інформаційними засобами, радше навпаки. Ніхто не дізнавався про виставку ні завдяки голосам з популярного радіошоу, ні з бігбордів у центрі міста, ні з роликів в інстаграмі чи тік-току. Про «Равлик» говорили пошепки:

— Піди. Матимеш незабутні враження!

— Про що там?

— Важко сказати, але сходи обов'язково. Там зовсім інше… Маєш побачити на власні очі.

Такі, чи схожі, діалоги лунали між людьми у кафе, в офісах, у транспорті, чи вдома на кухні. Ніхто не міг до ладу пояснити, що саме такого незвичайного він там побачив. Пам’ять стирала подробиці, залишалося тільки нестримне бажання вмовити ще когось відвідати галерею.

І от кожного дня, зранку до сутінок, в галерею, яка чимось нагадувала спіраль Фібоначчі, тягнулися три довжелезні черги. Перша — у залу з безкоштовним входом. Вона займала найтонший тунель, чи то коридор з вигнутими стінами. Друга черга була найдовшою. За додаткову плату можна було отримати доступ до більш цінних експонатів. Тут стояли ті, хто вже побував всередині і тримали за руку своїх знайомих чи рідних. Ця зала закручувалась у вигин, схожий на серединку від рогалика. Третя черга складалась з прошарку найбагатших мешканців міста. Вона тяглася окремою вулицею, де люди сиділи у своїх дорогих авто і під’їжджали у зазначений в квитку час. Остання зала мала вигляд розширеного на кінці жерла, з якого виходили збентежені відвідувачі. Зазвичай вони йшли у глибокій задумі, забувши про свої авто та обов'язки.

Місто гуло і повнилося чутками. Потрапити у «Равлик» бажали всі. За тиждень вже важко було знайти того, хто там не був, хіба що важкохворі, прикуті до ліжка, або ж дивакуваті відлюдьки.

***

Ігор вийшов увечері за продуктами, бо доставка перестала їздити до нього ще з минулого тижня. Місто зустріло темрявою. Лише один ліхтар хворобливо блимав у кінці вулиці. Двері магазину були розтрощені. Уламки скла хаотичною мозаїкою лежали до самих кас. На прилавках залишились хіба що шматки розірваного скотчу та брудне ганчір'я. Хлопець заглянув на склад. Там у темноті щось тихо гарчало, немов хтось не мав сили на крик. Ігор засвітив ліхтариком телефону і побачив старого, що ледь пересувався на ліктях, волочачи за собою покалічені ноги. Той сахнувся і затряс головою:

— Ннне… чіпп…ай!

— Що відбувається? Хто це так з вами? — Ігор нахилився ближче.

Старий загарчав, вкладаючи всю лють, на яку спромігся:

— Йди! Нездаррра! Геееть!

Його горло захрипло від кашлю. З рота потекла кров. Тіло сіпнолося і завмерло. Ігор штурхнув його за плече, але відповіді не було. На дзвінок у поліцію пролунав записаний голос, що сердечно вітався і пропонував зателефонувати пізніше. Якось дивно він звучав. Щось надмірно театральне вчувалося у словах, які зовсім не асоціювались з правоохоронною установою. Ігор зітхнув і рушив далі, до наступної продуктової крамниці.

У променях ліхтарика виринали чудернацькі малюнки на стінах будинків та кам’яних парканах. Під кожним був підпис: «Геній Павло» чи «Геній Василь» або ж «Незрівняна Мисткиня Галина». Зображення радше лякали, ніж захоплювали сюжетом і кострубатими лініями. Здавалося, кожен містянин хотів показати своє творіння всім іншим. «Але чому на стінах? Можна було б виставити все в інтернеті!» Так думав Ігор до першого повороту зі сміттєвим баком на розі. З-під іржавої кришки визирали Айфони, Самсунги, Мотороли… Розбиті екрани та понівечені корпуси свідчили про злість, з якою їх нищили. Сам бак розмалювали лайливими словами на адресу всіх тих Геніїв і Мисткинь, що їхні імена Ігор прочитав раніше.

Колючі дрижаки пробігли спиною. Хлопець погасив ліхтарик і далі йшов квапливими кроками, ховаючись у тінях. Тепер він бачив розбиті вікна, заляпаний фарбами тротуар, викривлені вивіски кав'ярень та крамниць.

У якусь мить він помітив тонкий силует, що шугнув під брамою неподалік. Ігор стрибнув навздогін і вхопив рухому тінь за комір. Нею виявилося худе дівчисько з запалими щоками та переляканими очима. На вигляд не більше шістнадцяти.

— Чому не з батьками?

— Ти не митець? — вона здивовано підняла брови.

— З чого б це? Схожий на волоцюгу?

Вона видихнула і обняла його міцно-міцно:

— Я знала, що буде хтось нормальний.

***

На загратованих вікнах підвалу тріпотіли заслінки з цупкого брезенту. Ніна, так звали дівчину, сіла на край стільчика, запропонувавши Ігорю місце на скрипучому дивані. У руках вона тримала тацю зі шматками хліба, намащеними чимось на кшталт кабачкової ікри:

— Пригощайся. Сьогодні тільки це надибала.

— Що відбувається?

Вона зітхнула, пережовуючи великий кусень.

— То все «Равлик». Ти не знаєш, правда? Я теж не знала, бо доглядала бабусю і не мала змоги відійти від неї. Мене хотіли підмінити, щоб я пішла у той клятий «Равлик», але бабуся міцно трималася за мої пальці і плакала, коли я відлучалася до вбиральні чи на кухню. Я навіть спала, спершись на її ліжко. А далі мене вже не діймали.

— Так, так. Мені теж спершу настирливо дзвонили у двері, а за днів десять все стихло. Лише кур'єр кидав на сходах доставку.

— Пощастило, — в котре зітхнула Ніна. — Бабуся померла, коли я побігла на стук у двері. Точніше сказати, її вбили. Скочили у вікно і кинули банкою зеленої фарби у голову з криком: «Русалка 90-х!»

— Співчуваю…

— Дякую. Вони приходили з «Равлика» з щирим переконанням, що тепер кожен із них геній. І тільки він знає, що таке справжнє мистецтво. Не знаю, як їм це впарювали, але кожен бажав якнайскорше показати, на що здатний. З вікон лунали завивання, що мали б означати спів. Хтось декламував власні твори, хтось деренчав на кришках кастрюль. Сусід включив перфоратор, уявляючи, що грає соло на гітарі. Живопис ти вже бачив? Одержимість проявити себе дійшла до сперечань, в яких ніхто не міг довести власну правоту.

— Але чому це все не можна було робити онлайн?

— Я так зрозуміла, що в «Равлику» їм повідомили, що мистецтво має бути живим! Ніяких штучних засобів, ніяких технічних помічників, бо це все МЕРТВЕ! За будь-яке користування гаджетами били і то жорстоко. Бабусю вбили, бо вона ввімкнула радіо…

— От чому смітники переповнені мобілками!

— Якби ж то телефонами обійшлось. Здоровані в масках вдиралися до квартир і ламали все підряд: телевізори, комп'ютери, порохотяги, мікрохвильовки і перфоратори також. Горлали: «Хочете повстання машин?!»

— І що той «Равлик»? Виставки проходять далі?

— Та де! — Ніна махнула рукою і вперше посміхнулася, але якось криво. — Ті шахраї знялися з місця, коли переконалися, що всі, хто мав змогу, пройшли їхнє стажування.

— І де вони зараз?

— Не знаю. Напевно у сусідньому містечку.

— Немає змоги їх відслідкувати?

— Чим? Вони ж не користуються технікою.

— Але бажання вбити те мистецтво є?

— Звісно! Я хочу помститися за бабусю! За місто!

— Добре, тоді треба думати, як вибити йому зуби, бо щось воно сильно кусається, те мистецтво.

— А нема змоги розкодувати мешканців? Хоча я їх вже так зненавиділа, що не бачу сенсу.

— Сенс є, мала. Треба шукати підмоги у містах, де ще той Равлик не проповз.

Ніна сіла поруч, схилила голову на його плече і, здавалося, заснула. А Ігор пірнув у соцмережі, шукаючи давно покинутих друзів.

Він не зчувся, як руки дівчини заповзли під його сорочку, гарячий подих огорнув потилицю, біля вуха почулося цьмокання.

— Ти чого? — хлопець спробував відсторонитися.

— Нічого. Ти такий солодкий… — Ніна замкнула кайданки на його зап’ястках і наступної миті встромила ножа в надиблену вену на шиї. За мить жадібно припала ротом до рани.

— Але чому?! Чому? Чому…

Його м'язи ослабли, тіло безвольно впало на скрипучий диван. Ніна відірвалася від шиї. Розпухлі вуста повнилися кров'ю. Вона піймала язиком краплю, що стікала з кутика рота:

— Мистецтво обману і зваблення, любий! Я тут неперевершена! Передалося від бабусі. Жоден «Равлик» таке не дасть!

Вона втерлася долонею і знову помандрувала губами по тілу, яке втрачало тепло та яскравість барв.