Роздуми пересічної людини

Частина 2

МАЛЕНЬКІ СІРІ ХРОБАЧКИ

Спостерігаючи за світом зі своєї бульбашки, здається, ніби всі ми перебуваємо в якійсь паралельній реальності. Хоча життя — це структурований механізм зі своїми класичними частинками й системою, вся ця стабільність руйнується на очах, коли починаєш усвідомлювати мізерність і абсурдність існування.

Кожен день ми прокидаємося з надією на краще життя. Здається, ніби от-от я куплю собі машину, зроблю нову зачіску або придбаю соковижималку своєї мрії — і тоді життя зміниться. Знедолені думки розсіються в небі, як космічний пил, анархічний настрій передасться комусь іншому в далекі-далекі світи, а ми, прагнучи здобути це бажання і зрештою насолодившись ним, станемо щасливішими, натхненнішими... Відчуємо лише спокій.

Але, на жаль, усе це лише в голові. «Таргани» роз’їдають нашу плоть саме тоді, коли ми вже на піку вершини. Цей стан — покірний і властивий будь-кому з нас. Це вплив на нашу свідомість, це голос зсередини, який втрачає свій сенс, свою силу, і ми стаємо підкореними.

Слізливо дощ стукає по землі, і ти знову стоїш на зупинці, чекаючи на свою забиту пересічними людьми маршрутку. І знову все по колу: той самий день, той самий час, той самий одяг. Безкінечний потік думок. Хіба це не лабіринт страждань? Хто це придумав взагалі? Цей спосіб... Спосіб життя, спосіб існування, спосіб бути, спосіб жити й спосіб відчувати все це на собі. Я ніби просто ковтаю пігулку задля сподівань на щось, але зрештою лише тримаюся за голову.

Але ж усе циклічно: і в природі, і у фауні все має свою певну особливість. І ми в ній, як маленькі сірі хробачки, повземо, допоки не дійдемо до краю. А там — хтозна, що там. Лише уява. Сподіваюся, там продаються шоколадні круасани й томатний сік. Чому продаються? Бо я не вірю, що капіталізм скасують у раю, якщо навіть у церкві оплачуєш свої свічки й молитви.

Ох, життя… та куди ж нам до нього? Краще й надалі сидіти у своїй бульбашці.