Петро Гузік "По той бік фарби"

5 років.

Маленький хлопчик сидів, згорнувшись клубочком біля стіни. Він так міцно заплющив очі, що повіки почали боліти, долоні притискав до вух, ніби справді міг зупинити ними крик. Голоси за стіною зливалися в глухий шум — татові різкі слова, мамин плач. Павлик не розумів, через що вони сваряться, але кожна сварка звучала однаково страшно.

Він обережно розплющив одне око — і в ту ж мить шум ніби відступив. Над ним схилилася бабуся. Вона простягнула йому ще теплий домашній пиріжок — той самий, з хрумкою скоринкою, який він любив найбільше.

— Ходімо, Павлику, в кімнату, — лагідно сказала вона.

Він одразу вчепився в її руку, наче боявся загубитися, і дозволив вести себе коридором. Кімната була великою, порожньою. Білі стіни, ще без шпалер, здавалися надто чистими, надто голими.Бабуся зачинила двері.

— Павлику, ти ж любиш малювати, правда? — запитала вона.

Малий кивнув, не припиняючи жувати, і міцніше стиснув її пальці. Бабуся посміхнулася і дістала з кишені олівець.

— Ось, мій любий. Як тобі ідея прикрасити стіну?

Павлик насупився

— Але мама каже, що не можна малювати на стінах…

— У мене можна, — спокійно відповіла бабуся. — Це мій будинок. А це твоя кімната. Ти малюй, а я скоро повернуся, добре?

Вона поцілувала його в маківку, і в цьому поцілунку було більше любові, ніж у всіх словах, які він чув за день. Двері зачинилися.

Павлик ще трохи постояв, прислухаючись. Потім підійшов до стіни й обережно провів олівцем першу лінію. Вона вийшла кривою. Він завмер… а потім намалював ще одну. І ще. Спершу несміливо, а згодом усе сміливіше, ніби кожен штрих відганяв крик за дверима.

10 років.

— Рудий, рудий! У всіх рудих немає душі!

Крик летів услід, рвав повітря, наче каміння. Павлик — уже вищий, ширший у плечах, але все ще незграбний — стояв під деревом, задерши голову. Його спортивну форму хтось закинув високо на дерево.

Він підтягнувся на гілці, напружуючи руки до болю. Пальці ковзнули по пакету — ще трохи… І раптом гілка, за яку він тримався, тріснула з сухим, гучним звуком.

Падіння було принизливим. Він гепнувся на землю, і відразу відчув щось тепле й м’яке. Запах ударив у ніс.

Собаче лайно.

Світлі джинси миттю стали коричневими. Пакет із формою все ще гойдався на гілці.

— Пашка-гівняшка! — зареготав хтось. — Пашка-гівняшка!

Сміх був гучний, дзвінкий, злий. Павлик відчув, як обличчя палає, як у горлі з’являється клубок. Сльози текли самі — не від болю, а від злості й безсилля. Він схопив рюкзак і, не дивлячись ні на кого, кинувся бігти через футбольне поле.

Дім зустрів тишею. Батьків не було — і це було навіть добре. Тато знову назвав би його слабаком. Мама… мама, швидше за все, навіть не помітила б.

Тільки бабуся колись розуміла. Але бабусі більше не було, вже рік, як її дім став їхнім.

Павлик зачинився в своїй кімнаті, стягнув брудні джинси й сів на ліжко. Його погляд сам собою впав на стіну. Вона була вся в малюнках — лінії, фігури, цілі пейзажі. Сонце. Дерева. Дім без криків. Усміхнена бабуся.

Це був його світ.

Він витер сльози рукавом, узяв олівець і знову підійшов до стіни. Кожен новий штрих був тихим, впертим протестом. Він малював, поки в грудях ставало трохи легше, ніби цей світ на стіні лікував його біль.

15 років.

Павло з силою грюкнув дверима кімнати. Зламаний ніс нестерпно пульсував, кожен подих віддавав болем у черепі. Він оголив зуби в кривавій посмішці. Кров повільно стікала по губах, капала на підлогу.

Він зірвав із себе піджак від випускного костюма. Колись новий, тепер — заляпаний брудом і кров’ю, жалюгідний, як і весь цей вечір.

Клята курва Леся.

Два роки. Два довгих, дурних роки він носив у собі це почуття. Дівчина, на яку він дивився здалеку. Та, в чиїх очах йому хотілося втонути. Він наважився — вперше в житті — запросити її на повільний танець.

А вона засміялася. Голосно. На весь актовий зал.

— Огидний рудий вилупок, — сказала вона, навіть не намагаючись знизити голос.

Сміх, шепіт, погляди. А потім — її друзі. Удари. Кулаки, що сипалися на обличчя, живіт, ребра. Він навіть не пам’ятав, як дістався додому.

Тепер він стояв перед стіною. Павло притулив долоню до носа, а потім — до стіни. Кров залишила слід. Він повільно, зосереджено, почав малювати пальцями, використовуючи власну кров.

20 років.

Вигнання з інституту мистецтв було неминучим.

«Низькі бали».

«Відсутність перспектив».

«Агресивна поведінка».

Бійка з викладачем стерла останні сумніви — Павло більше не вписувався ніде. Він повернувся в бабусин будинок. У свою кімнату.

Тепер він малював фарбами. Дешевими, різкими на запах. Розводив їх алкоголем — так вони лягали інакше, густіше, ніби пульсували. Кожен мазок був пронизаний злістю. Світ на стіні ставав складнішим, темнішим, багатошаровим. Обличчя викривлювалися, простір ламався, але десь у глибині ще жевріла тепла пляма — образ бабусі.

32 роки.

Тиждень почався хріново — і лише погіршувався.

Скорочення на роботі. Редактор журналу, навіть не піднімаючи очей, повідомив, що його літературна колонка більше «не актуальна».Розбите авто. Хтось врізався, поки Павло був у супермаркеті, і втік. Камери, звісно ж, «не працювали». Кредит. Квартира, в якій так і не з’явилося відчуття дому.

А потім — сюрприз.

Відчинивши двері, він побачив свою дружину. Голу. І двох сусідських виродків, які навіть не одразу зрозуміли, що він уже стоїть у коридорі.

Прекрасно. Просто прекрасно.

Павло не сказав ні слова. Просто розвернувся і поїхав за місто.

Будинок бабусі зустрів його тишею. Він стояв у своїй кімнаті, стискаючи кулаки так сильно, що нігті впивалися в шкіру. Дихання було важке, уривчасте.

На стіні ще залишалося вільне місце.

З роками він накладав нові зображення поверх старих. Тепер стіна нагадувала кошмарний вівтар — щось між снами і безумством, наче картини Ієроніма Босха. Кров, фарба, інші тілесні виділення яскраво доповнювали цей пейзаж божевілля.

Павло взяв маркер. Підійшов ближче. Почав малювати останні штрихи.

Коли він закінчив, стіна здригнулася. Поверхня пішла хвилями, ніби темне озеро. Світ у стіні ожив.

Він усміхнувся. Вперше по-справжньому.

Там була жива бабуся. Її любов. Її пиріжки. Там не було сміху за спиною, ударів і зради.

Він зробив крок — і увійшов у картину...

…Про будинок бабусі дружина Павла дізналася випадково. Хтось зі старих сусідів згадав про нього між іншим. Поліція приїхала не одразу.

Вони знайшли Павла. Точніше — те, що від нього залишилося.

Судмедексперт встановив: він багаторазово бився головою об стіну. Кров, проламаний череп, сліди ударів не залишали сумнівів. Будинок стояв далеко за містом, тож тіло пролежало там довго — поки не розклалося, ставши частиною картини.

Останнім штрихом.