Епізод із кіцуне

Ліс помірних широт. Що може бути прозаїчнішим? Що — буденнішим? Проста природа цих країв стає особливо очевидною, якщо порівнювати її з чарівною та небезпечною екзотикою тропічних джунглів. Саме так я роздумував, блукаючи теренами Полісся, що на півночі України. Чому мене, корінного киянина, занесло в такі глухі краї? Прихильні до мене люди називали мене аутсайдером, тоді як вороже налаштовані — просто невдахою.

Одного разу, зібравшись із духом, я вирішив кардинально змінити життя. Продавши скромну батьківську квартиру з усім її начинням, я спробував забутися у постійних мандрах. Спершу втікав від інших, але зрештою почав втікати від самого себе.

Та ця нескладна історія не про мої блукання, а про надзвичайну зустріч, яка перевернула мої уявлення про світ. Через свій неспокійний спосіб життя я змушений був спілкуватися з безліччю людей. Ці розмови допомагали і виговоритися, і подивитися на світ під іншим кутом. Давно помічено: розмова з незнайомцем, якого більше ніколи не побачиш, буває щирішою, ніж зі старим другом. Люди ділилися зі мною різним: і життєво-побутовими справами, і речами, що виходять далеко за межі нашого розуміння дійсності. Будучи скептиком до мозку кісток, я ледь стримував посмішку, слухаючи містичні небилиці. Одначе ніколи не кажи «ніколи» — одна з таких подій змусила мене злякатися мало не до смерті.

Одного погожого квітневого дня сталася зовсім не прекрасна пригода. Маючи необережність поринути у власні безкінечні роздуми, я водночас почав занурюватися в болото. Не в переносному, а в самому що не є прямому значенні — мене конкретно засмоктувало. Кричати не було сенсу, адже я перебував надто далеко від людських осель. Лише раз по раз із моїх вуст вилітали непристойні слова. На щастя, університетські знання нарешті стали мені в пригоді. Лігши на спину, я намагався максимально не рухатися. І якимось дивом, сам не пам’ятаю як, зумів вирватися з болотяної пащі.

Пригода, звісно, не минулася без наслідків: я змок із ніг до голови. Намагаючись заспокоїтися, я увімкнув позитивне мислення — шукав бодай якийсь, нехай надуманий чи іронічний, але плюс. І знайшов: клята твань вкрала не лише мою сухість, а й людський запах. А поліський ліс хоч і не надто багатий, проте й не бідний на дикого звіра. Треба було негайно переодягнутися, адже хвороба в мої плани не входила. Тож я пошкандибав до найближчих розлогих кущів з навітряного боку.

Там і присів, щоб перевести дух. Згадалися дихальні практики, я набрав повні груди повітря, проте передчасно видихнув через несподіваний шелест. Хто це міг бути? Звірина — не найгірше, адже є ворог страшніший: лихі люди. Оскільки ранець намок, годі було сподіватися на електрошокер. Мені залишалося тільки зачаїтися в кущах і перечекати. На зло, мій мисливський обріз саме був у ремонті — я якраз тримав шлях до зброяра.

Згодом, обережно визирнувши крізь густе листя, я побачив видовище водночас абсурдне й привабливе. Погода стояла квітнева, а лісом розгулювала дівчина в костюмі… Єви. Вона рухалася в мій бік із підвітряної сторони. Давні, як світ, інстинкти змушували мої очі не відводити допитливого погляду. Проте здоровий глузд, як і завжди, почав видавати цілу гору запитань. Нудистка? Божевільна? Сектантка? Чи, може, вона просто з кимось усамітнилася для кохання?

Коли вона підійшла ближче, я зміг роздивитися її детальніше. Дівчина була фізично бездоганною: мармурова шкіра, жіночні стегна, стрункі ноги та пружні груди. У руках вона тримала якусь квітку, яку з цікавістю розглядала, нюхала та, що дивно, пробувала пелюстки на смак. Здалеку здавалося, що на ній дивний головний убір, але при ближчому розгляді це виявилися… звірячі вушка. На колір вони були яскраво-руді, як і волосся незнайомки. «Значить, косплей на лисичку. Ох уже ці анімешні витівки», — подумав я.

Я очікував, що ось-ось з’явиться її партнер чи навіть партнерка по розвагах, що було б ще приємнішим для ока. Однак час минав, а вона лише почала кружляти навколо себе. Раптом відкрилася ще дивніша особливість: у неї був хвіст вогняно-рудого кольору. Я ледь стримував сміх, бо легко уявив, у який спосіб цей «хвіст» кріпиться до тіла дівчини. Фетишисти-безумці!

Раптом цікавість притупилася: тіло нагадало, що я досі змоклий до нитки. Мене пройняло легке тремтіння. Несподівано дівчина різко глянула в мій бік, і мені стало не по собі. Від несподіванки я втратив рівновагу та випав зі своєї зеленої схованки. Просто там, на вогкій землі, я почув виття. Як на зло, джерелом лиховісного звуку були вовки. Вони наближалися. У ту мить я геть забув про дивну незнайомку, лише проклинав себе за легковажність щодо зброї.

Коли вовки опинилися за лічені кроки, мій розгублений погляд гарячково шукав бодай якесь дерево для порятунку. Однак хижаки повільно пройшли повз мене. Лише найкрупніший з них на мить оголив ікла й коротко гаркнув у мій бік. Прийшовши до тями, я не одразу збагнув, що відбувається: інтерес вовків викликала не моя персона, а дивна дівчина. Мене, очевидно, залишили на закуску.

Я опинився перед складним моральним вибором: не хотілося кидати людину на вірну загибель, але ще менше хотілося підписувати фатальний вирок собі. Та подальші події буквально розтрощили мій здоровий глузд. Дівчина кинула на мене дивний погляд, а потім знову зосередилася на зграї. Її поведінка була незбагненною: замість того, щоб відступати чи шукати бодай якийсь тил у вигляді дерева чи ломаки, вона тупцяла на місці. Вовча зграя повільно замикала кільце. Я очікував почути принаймні відчайдушне «Допоможіть!», але натомість із її вуст вирвалося різке шипіння. Моя рука намацала випадкову палицю, і я, не дуже вірячи в успіх, рушив до бідолахи.

Один із вовків відволікся на мене, але решта троє продовжували оточувати дівчину. В її божевіллі я пересвідчився остаточно: на обличчі не було ні тіні страху, лише настороженість. І була в цій напрузі якась нелюдська суть. «Мій» вовк обережно наближався, а я в такт йому відступав. Та попри це, краєм ока я бачив, як один із трійки хижаків приготувався до стрибка. Не залишалося сумнівів: зараз станеться катастрофа.

Але відбулося диво. Стрибун був із легкістю відкинутий убік, а сама дівчина навіть не похитнулася. Повторюся: її оголена постать здавалася ніжною, це аж ніяк не було тіло кремезної атлетки. Вовки, як і я, не повірили власним очам, та все ж продовжили напад. Другий хижак відлетів ще далі. Я перевів погляд на свого вовка, але виразно почув жалібне скавчання десь осторонь. Тепер мені хотілося втекти вже не від вовків, а від істоти, що так вміло маскувалася під молоде жіноче тіло.

Однак, попри поразку зграї, мій нападник пригнувся, а я намертво закляк на місці. За мить мене притисло до землі важке волохате тіло. Я відчайдушно намагався відштовхнути від себе смертоносну пащу, що тхнула сирим м’ясом. Сили у вовка було вдосталь, тоді як мої невблаганно згасали. Прийшло ясне й холодне розуміння власної приреченості.

Та сталося диво. Щось справді надприродне. Вовк злетів у повітря і наступної миті вже марно намагався вирватися з обіймів… дівчини. Усе це було за межами мого розуміння, перед очима все попливло. Одночасно прекрасна, але від того не менш небезпечна жінкоподібна істота підняла моє знесилене тіло й міцно притиснула до себе. Свідомість згасла. Останнє, що закарбувалося в пам’яті: гаряче тіло та неприродно гладенька шкіра.