Система Н

Том протирав очі та сонно оглядав усе навколо: крім відсутності француза, у готельній кімнаті все залишалося таким, як і вчора. Навіть капці з квадратним візерунком стояли на дерев’яному стільці — так, як він звик. Мати ще в дитинстві хотіла відучити його від цього, але марно: лягаючи сонним у ліжко, Том автоматично, на підсвідомому рівні, ставив їх на «своє» місце.

Раптом нестерпно засвербіло десь зліва у спині. Щоб позбутися дискомфорту, чоловік потягнувся до ножа, який завжди тримав напоготові.

— Ай! — скрикнув Том від різкого болю у вказівному пальці.

Як з'ясувалося, він спросоння схопився за лезо, а не за руків’я. Червона рідина швидко виступала на шкірі, і кривава крапля вже встигла замастити ніжну на дотик піжаму. Томасу було не до споглядання: він попрямував до скромної, але кришталево чистої ванної кімнати. Там, серед перекинутої чоловіком косметики, самотньо лежала упаковка лейкопластирів.

— Що за чортовий день! Що за дурня?! — обурювався Том. Причиною невдоволення виявилася порожня пачка.

Згодом розпатлана Еліс, абияк закутана в рожеву піжаму, що ледь прикривала її стегна, відчинила рипучі двері на його стукіт. Томас увірвався всередину. Не пояснюючи нічого, він рвався до ванної, але та була зайнята.

— Ей, пригальмуй! — спробувала прояснити ситуацію Еліс.

Замість зайвих слів гість продемонстрував закривавлений палець.

— Ти голий? — раптом запитав Том, почувши шум за дверима ванної.

— Ні, а що? — відповів запитанням голос, що належав Полу.

Гість із сусіднього номера без дозволу проник всередину і наробив такий самий бардак, як і в себе. Том побачив у дзеркалі, як Пол поспішно вставляв лінзу у ліве око. Звісно, він не надав цьому значення: цілком логічно, що оптичні лінзи куди зручніші за громіздкі окуляри, які личать далеко не всім.

Перемотуючи ранку і подумки картаючи себе за незграбність, кікбоксер не звернув уваги на колір очей. Хоча, виходячи з чужого номера, Томас відчував: тут щось не так. Але він не закарбував у пам'яті відтінок, а його голова була зайнята роздратованою думкою: «Чого я приперся, можна ж було в себе шматок тканини знайти?!».

Тим часом лінзи Пола ховали від стороннього погляду срібну райдужну оболонку, яку неуважний спостерігач міг би списати на яскраво-сіру. Проте на цьому дивина не закінчувалася: райдужка була значно більшою за людську і чимось нагадувала котячу.

Самуель уже зрозумів, що Томасу рудоволоса Еліс не до вподоби, але він і гадки не мав, що під підозру потрапляє і Пол.

Нашого француза тим часом мучили зовсім інші проблеми. Присьорбуючи улюблений чай із пелюсток троянди в ресторані на першому поверсі готелю «Старий Марсель», він ніяк не міг відірватися від монітора ноутбука. Самуель не марнував часу на дурниці: на запозиченому в Еліс пристрої він гарячково шукав відповіді. Його страшно цікавило, що ж тоді у Марселі хотів розповісти Девід про Хілтона Хардінга, якби не втрутилися Дивні Люди.

Перечитуючи перші, вже знайомі рядки, він мимоволі потягнувся правою рукою до чудового бісквітного печива, рясно облитого білою глазур’ю. Через це Самуелю згодом довелося ретельно протирати хустинкою липкі клавіші.

«…І день почався як завжди. Знову прочісування території, перевірка пошти і таке інше. Даю сто відсотків, що ви там, у Штатах, не чули про Хардінга, але книги його маловідомого видавництва з дивною некомерційною назвою «Провісник» розходяться великими тиражами.

Отже, Хілтон Хардінг — майже мільярдер із Бірмінгема, який, якби був хоч на йоту менш порядним, спокійно перейшов би у ранг мультимільярдера. Гроші дісталися йому надто легко, а саме через виграш у лотереї. Ще зеленим юнаком він ніби на сміх купив чортову дюжину квитків і, несподівано для всіх, а головне — для самого себе, виграв два мільйони фунтів стерлінгів. Інший на його місці прокутив би їх. Я, наприклад, купив би собі розкішну віллу чи круте авто. Але він, мудра голова, зробив із цих грошей капітал.

І не прогорів, на щастя. Але не подумайте, що тут ідеться виключно про гроші. Ні. Хілтон Хардінг — хороша людина. Була. Він аж ніяк не скидався на скнару і завжди виписував чеки на пристойні суми для благодійності. І що мені найбільше подобалося — він ніколи не робив із цього реклами.

Нам, охоронцям, мало б бути байдуже до особи того, кого ми захищаємо. Але ні — він був порядною людиною і вбачав у своїх сек’юріті не лише броньовані щити, а й живі душі. Попри шалену зайнятість, Хілтон викроював по п’ять хвилин, щоб перекинутися словом із кожним із нас. Згодом я зблизився з ним і став проводити з ним більше часу, що явно суперечило нашій професійній етиці.

Того дня всіх «броньованих» відправили в тир, аби, як-то кажуть, не втрачати кваліфікації. Не вважаю себе забобонним, інколи навіть висміюю інших за подібне, але маю одну річ, яку інакше як амулетом і не назвеш. Це гільза мого прадіда Ореста, який воював ще у Першу світову на землях Австрії. Саме тоді, коли мої пальці стиснули холодну сталь «Браунінга», я усвідомив, що мій амулет зник. Вистрілявши весь магазин у мішень у формі людини, я непомітно для всіх повернувся до маєтку. Дім був неподалік, а я подумки кепкував із себе: без «магії» амулета я двічі влучив поза зоною серця та мозку, чого раніше зі мною ніколи не траплялося.

Майже зайшовши в маєток — розкіш вікторіанської епохи — я звернув увагу на старий розлогий ясен. Це деревище нагадувало мені про бідного Теффі — сенбернара з білими «носочками» на лапах та кінчиками вух; своєю добротою та приязністю він не поступався Хілтону. Буквально десять днів тому мій напарник Чарльз знайшов його труп. Якісь виродки вбили пса, хоча на тілі не знайшли жодних ран. Але я тоді не помилився щодо отруєння…

Я пересувався тихо, щоб не привертати зайвої уваги, і в кімнаті для охоронців забрав свою реліквію, що лежала в надійному місці. Прямуючи до сходів, я почув емоційну розмову. Один із голосів належав Хілтону. Я вирішив забити на стрільби й попрямував до його робочого кабінету. Мені хотілося переговорити з ним, бо за останні пів місяця наша дружба сильно охолола.

Почалося все з того, що в один «прекрасний» день Хілтон порушив власні ж правила, яких раніше свято дотримувався. Він узявся за передрук жорстокого роману расистського змісту під назвою «Справедлива лють», хоча раніше навідріз відмовлявся від подібного чтива: його «Провісник» мав нести в маси тільки світле й вічне. Його ніби підмінили! Та Бог зі мною, але він і Теффі відправив до свого племінника Ларрі, чого раніше теж ніколи не траплялося. Це мене збентежило, адже Хілтон обожнював цього, без перебільшення, мудрого пса з добрими, майже людськими очима

Вибачте, що постійно збиваюся з розповіді! Мені хотілося увійти й переговорити з Хардінгом, навіть якби мене після цього звільнили. Моя рука вже потягнулася до ручки зі слонової кістки, аж раптом я почув страшні слова: «Добре хоч ту собацюру викинули!». І це був голос Хілтона. Він був сповнений цинізму, а його вимова зовсім не скидалася на мову корінного англійця, яким, безперечно, був Хардінг.

Згодом мільйонер і його невідомий співрозмовник — чоловік із підозрілим обличчям та огидною гулею на лобі — замовкли й кинули в мій бік злі погляди. Я помітив на столі розпочату пляшку горілки, яку Хілтон раніше терпіти не міг.

— Що ти тут, у біса, робиш?! — рявкнув на мене неприємний гість.

А я, повністю ігноруючи його, звернувся до Хілтона не як охоронець, а як недавній друг:

— Хіле, ви що, зовсім здуріли від своїх грошей?

— Іди звідси! Щоб духу твого тут не було! — випалив він у відповідь, а його очиська налилися люттю.

Обертаючись до них спиною, я все-таки кинув через плече:

— Прощайте. Вас ніби підмінили!

Після цих слів я, замість очікуваної лайки, відчув різкий біль у спині — постріл із глушника. Наступної миті я сповз на мармурову плиту. Моя спроба вихопити мініревольвер, який був моїм вірним другом за будь-яких обставин, була перервана наступним пострілом. Цього разу — в руку.

Хілтон промовив якусь абракадабру, явно не з англійського лексикону, але мені тоді було не до лінгвістики. Тіло розривало від болю.

— Я ж тобі казав, що треба було його звільнити! — гарчав незнайомець.

— Нічого страшного — ліквідуємо!

Останні слова вимовив Хілтон, і я вперше вжахнувся: а чи не його це двійник?

Незнайомець уже підходив до мене, поки я стікав кров'ю на мармурі.

— Ти, придурок! На що розраховував? А тепер отримуй контрольний у свою тупу головешку! — знущався власник огидного обличчя. Я б давно вже спочив, якби не мій…»

Перед стомленими очима Самуеля несподівано закрився ноутбук. Француз стрепенувся і, побачивши автора недочитаної розповіді, цілком очікувано запитав:

— Ей, чому не даєш дочитати?

— Чому не даю?! — перекривив його Девід.

Відвівши Самуеля вбік, колишній охоронець заговорив стишеним тоном:

— Ви що, зовсім здуріли? Нащо показуєтеся на людях, та ще й самі? Гадаєте, Мережа про нас забула?

— Яка Мережа? Про що ти верзеш? І відпусти мою руку! — голосніше відказав Самуель.

— Тихіше, нас можуть почути! Мережа — це наші вороги. Так їх називає Опір, до якого входять Пол та Еліс. Вони пропонують нам тікати з країни до свого сховища.

— А, це ти про тих «милих» людей, що розбили мені носа... Ну, припустимо, ми погодимося на втечу. І де їхнє лігво?

— Не лігво, а сховище. Пол казав, що воно десь за Польщею.

Самуель почухав потилицю:

— Далекувато!

— Самуелю, не витрачаймо ні секунди. Нам і так бісово щастить, що ті сволоти нас досі не знайшли.

За пів години біля виходу зі «Старого Марселя» вже стояв квінтет із речами. «Рено» вже був не самотній: позаду до нього причепили будинок на колесах. Так розпочалася їхня подорож до Східної Європи