Veritatum

Крізь туман паніки він почув скрип дверей і важкі, поспішні кроки. Спробував було підвестися, але тіло відмовляло послуху.

Де він був? Кожна думка давалася з великим зусиллям, прориваючись крізь важку пелену, що плутала свідомість — наче він перебував під дією ліків, послужливо підказав мозок. Ким він був?

— Миросю, дихай… спокійно, спокійно!

Він відчув, як чиясь рука торкнулася його плеча; тепло долоні відчувалося навіть крізь тонку тканину лікарняної піжами.

— Отак, вдих-видих...

Темні плями перед очима поступово зникали, і він побачив немолоду, пухкеньку жіночку в халаті медсестри, що схилилася над ним. Крізь фарбоване в буряковий колір коротке волосся виднілася сивина, а глибоко посаджені карі очі так уважно вдивлялися йому в обличчя, що він мимоволі зніяковів.

— Де я? — вичавив він. Слова неохоче виривалися з сухого горла, наче він не пив принаймні кілька днів.

— Миросю, все гаразд! — затуркотіла жінка, прибираючи руку з його плеча. Перед очима промайнув масивний браслет з іконками. — Ти у неврологічному стаціонарі. Ти в безпеці, — навіщось додала вона. — Мене звати Зінаїда Іванівна. Я черговий лікар, тож можеш казати мені, якщо тебе щось турбуватиме.

Лікарня? Він здивовано роззирнувся, оглядаючи невелику кімнату без вікон, з оббитими білою плиткою стінами. Що він тут робив? Напружившись, він спробував згадати хоч щось, але марна спроба лише відгукнулася тупим болем десь у потилиці.

— Я... не пам'ятаю нічого, — приголомшено видихнув він.

У темно-карому погляді лікарки промайнуло співчуття.

— Ретроградна амнезія. Таке іноді трапляється після сильних травм голови, — пояснила вона. — Але не хвилюйся, Мироне, рано чи пізно спогади повертаються.

Ім'я було чужим. Мирон спробував подумки проговорити його, посмакувати на язиці, але нічого не сталося. Жодних проблисків чи раптових спогадів, геть нічого.

— А де мої батьки? — прохрипів він, відчуваючи, як на очі навертаються непрохані сльози.

Зінаїда Іванівна завагалася.

— Не в моїх повноваженнях про це говорити...

— Де мої батьки? — твердо повторив запитання Мирон.

— Вони загинули. Ваша родина потрапила в жахливу автокатастрофу, — лікар здригнулася, її пухкі пальці почали нервово перебирати іконки на браслеті. — Мені дуже шкода, Мироне, але ти єдиний, хто вижив. Зараз усі питання щодо тебе вирішує твій дядько. Після завершення лікування він забере тебе до себе.

Мирон не відповів, розгублений та пригнічений. Він зовсім не знав, що йому сказати — в голові гула порожнеча.

***

У квартирі було тихо. Попід стінами все ще стояли ряди нерозпакованих коробок, які ніхто не хотів розбирати, а біля входу бракувало маминого взуття — вона часто затримувалася на роботі допізна, і цей день не збирався бути винятком.

Поспіхом знявши кросівки, Ліна попрямувала до кімнати, яку вони тепер ділили зі старшою сестрою.

— Ти знову поклала свої речі на мою половину, — почула вона замість привітання.

— Що? — здивовано перепитала Ліна.

— Ти знову розкидуєш свої речі, — роздратовано повторила Іра, піднявши свої бездоганно-підкреслені брови. — Ти хоч знаєш, що таке особистий простір?

Ліна не одразу зрозуміла, про що каже сестра — про вчорашні шкарпетки, які сиротливо валялися біля входу в кімнату.

— Вибач, зараз приберу, — квапливо відповіла вона, кидаючись до двох зрадливих клубочків.

— Там ще одна під столом, — ущипливо додала Іра, знову переводячи погляд на телефон. — Навушники де попало, кофта на столі вже пару днів лежить... Вічно в тебе бардак!

Ліна не відповіла. Замість цього вона тихо сіла на край ліжка і дістала зошити. У неї були хороші оцінки з математики, але зараз вона зовсім не могла зосередитися. Цифри розпливалися в неї перед очима, вперто вислизаючи з думок. Напруження в повітрі було майже відчутне — ще мить, і спалахне сварка.

Раптом Іра різко вилаялася.

— Щось сталося? — несміливо запитала Ліна.

— Інтернет знову не працює, — зі злістю буркнула Іра.

— Може, роутер завис, — припустила Ліна.

Дарма вона це сказала. Іра розлючено відкинула телефон на ліжко.

— А чому? Через цей клятий переїзд! Якби не ти, все було б нормально!

Ліна відчула, як всередині щось завмерло.

— Я не винна, — тихо сказала вона, але сестра навіть не звернула на це уваги.

— Ціле життя шкереберть, і все через тебе і твої дивацтва! Через твою ненормальність!

Ліна зірвалася з ліжка і попрямувала до кухні, відчуваючи, що всередині все калатає від несправедливості.

— Я піду винесу сміття, — кинула вона Ірі.

***

Вже в під'їзді Ліна зорієнтувалася, що йти до смітників у найкращій шкільній блузці — не найкраща ідея, та вертатися додому було безглуздям. Краще було почекати, потерпіти, аж Іра заспокоїться, перестане злитися...

«Допоможіть! Будь ласка, не треба! Люди, допоможіть!..».

Ліна міцно заплющила очі. Це лише її уява. Ці шепоти; розпачливі, благальні, погрозливі — лише витвір її хворої, ненормальної уяви.

Ліна була дивною. Не дурною, не божевільною, але дивною. Скільки вона себе пам'ятала, було в ній щось таке, що вирізняло її споміж людей. В дитинстві воно майже не виділялося — всі сприймали її видіння за дитячі вигадки, але коли вона подорослішала, а невидимі голоси так і не зникли, це перестало бути її перевагою чи особливістю. Це стало хворобою.

Ліна пам'ятала холодну порожню церкву і рокотливий голос священника, його загрозливо-незрозумілі слова невідомою мовою. Пам'ятала повновиду бабку, яка пахла потом та пліснявою, пам'ятала крихітне куряче яйце у неї в руках. Пам'ятала нестерпно-довгі години, проведені у потязі; пам'ятала огидний смак хохівича та довгу циганську голку.

Замислившись, вона ледь не перечепилася через клумбу з чорнобривцями, але від падіння її втримали спритні незнайомі руки, що підхопили її під лікоть.

— Обережніше, дівчинко, — промовив веселий жіночий голос. — Вай-вай, ти ледь не забилася! Чого така сумна, красунечко?

Піднявши очі, Ліна побачила високу жінку в модному нині пальто та очима із божевільними іскорками в зіницях. Вже згодом, згадуючи ту жінку, Ліна ніяк не могла збагнути, якого вони були кольору. Блакитні? Зелені? Карі з центральною гетерохромією? Її обличчя було досить гарним, але непримітним, одне з тих облич, які легко впадають в око і так само легко забуваються.

— Все добре, дякую, — на одному подиху відповіла Ліна і поспішила назад, у під'їзд.

Озирнувшись, вона помітила, що дивна жінка досі стоїть на тому самому місці, дивлячись їй у слід.