Доки сонце сходить

Вони приходили рано, як тільки над горизонтом починало світати. Тиха кімната враз оживала, наповнювалася дитячим сміхом, тупотом маленьких ніжок.

- Мамо, я тут! – гукає дворічний Михасик, хитро мружить оченята.

- Я бачу, синочок, – посміхається Ніна, сидячи на звичному місці біля столу аби добре бачити кімнату.

Настуся тим часом переглядає полицю, шукає ще непрочитані історії. Як же вона любила навідувати бабусю у Богуславі – старенька щоразу дарувала онучці нову книгу! Дівчинка брала її з собою, коли вони вибиралися на традиційний пікнік до Росі, читала, сидячи на теплій від сонця гранітній скелі. Тож Ніна вже місяць, відколи діти почали приходити, купує щодня нову книгу і залишає на полиці. Коли там забракло місця, почала складати акуратний стосик поруч.

- Мамо, я тут! – сміється Михасик, визираючи з-під столу. Настя лишає книги, приєднується до братика, чується шепотіння, штовханина. Зрештою хтось із них вибігає, плачучи. Підкрадається до столу, здіймаючись навшпиньки, заглядає у вазу з цукерками. Ось вже місяць Ніна щодня купує їхні улюблені солодощі. Вони, як і книги, не поміщаються у вазі, збираються купками нерозкритих пакунків.

Коли сонячний промінь виділяє «7» на циферблаті настінного годинника, діти ідуть геть.

У квартирі знову стає тихо. Ніна ще кілька хвилин не рухається, намагається спіймати останній дзвоник доньчиного сміху. Потім бере до рук газету місячної давнини. На розвороті стаття про ракетний удар у центрі Вінниці. Довгий перелік жертв, серед яких рідні імена. Перечитує, відкладає газету на місце, бере сумку і виходить.

Сьогодні у книжковий мають привезти нові дитячі книги.