Доки сонце сходить

Вони приходили рано, як тільки над горизонтом починало світати. Тиха кімната враз оживала, наповнювалася дитячим сміхом, тупотом маленьких ніжок.

- Мамо, я тут! – гукає дворічний Михасик, хитро мружить оченята.

- Я бачу, синочок, – посміхається Ніна, сидячи на звичному місці біля столу аби добре бачити кімнату.

Настуся тим часом переглядає полицю, шукає ще непрочитані історії. Як же вона любила навідувати бабусю у Богуславі – старенька щоразу дарувала онучці нову книгу! Дівчинка брала її з собою, коли вони вибиралися на традиційний пікнік до Росі, читала, сидячи на теплій від сонця гранітній скелі. Тож Ніна вже місяць, відколи діти почали приходити, купує щодня нову книгу і залишає на полиці. Коли там забракло місця, почала складати акуратний стосик поруч.

- Мамо, я тут! – сміється Михасик, визираючи з-під столу. Настя лишає книги, приєднується до братика, чується шепотіння, штовханина. Зрештою хтось із них вибігає, плачучи. Підкрадається до столу, здіймаючись навшпиньки, заглядає у вазу з цукерками. Ось вже місяць Ніна щодня купує їхні улюблені солодощі. Вони, як і книги, не поміщаються у вазі, збираються купками нерозкритих пакунків.

Коли сонячний промінь виділяє «7» на циферблаті настінного годинника, діти ідуть геть.

У квартирі знову стає тихо. Ніна ще кілька хвилин не рухається, намагається спіймати останній дзвоник доньчиного сміху. Потім бере до рук газету місячної давнини. На розвороті стаття про ракетний удар у центрі Вінниці. Довгий перелік жертв, серед яких рідні імена. Перечитує, відкладає газету на місце, бере сумку і виходить.

Сьогодні у книжковий мають привезти нові дитячі книги.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.