Кесседі

Вечірнє повітря пахло прохолодою та абрикосами. Дівчина спинилась, примружила очі, насолоджуючись ароматом. У надмірній чутливості були свої переваги, які можна назвати й недоліками. Кессі зірвала кілька плодів, поклала до кишені. Не втримавшись, дістала один, надкусила. Зелені. Не біда, на підвіконні дозріють. За кілька кроків вона відчула поштовх, що лоскотом віддавався всередині. Легкий, але дуже знайомий. Прохання про допомогу.

Справа простягався справжній зелений лабіринт. Стебла винограду звивались, не давали розгледіти що там далі. Чим довше вона вдивлялась, тим більш нецікавим, буденним, здавався вечірній пейзаж. Але мало бути щось більше. Кессі ступила у зарості, тримаючись їй одній відомого курсу. Руки-стебла хапали її, спиняли, змушували відступитись. Вона вперто продовжувала йти уперед, доки парості, визнавши поразку, не відійшли зі шляху.

Будинок не хотів її впускати. Вхід щоразу вислизав від неї, не лишаючи сумнівів — дівчині тут не раді. Але вона знала, відчувала той поклик, що не давав їй жити як всі: комусь всередині вона потрібна. Кессі більше не чула його, він ховався від когось або чогось. Маленький хлопчик, який, випадково чи ні, став одвічним заручником цього місця. Дівчина заплющила очі, відродила у пам’яті слабкий імпульс й пішла навпростець, не звертаючи уваги на двері та стіни, що намагались її стримати.

Примарний компас привів її в напівтемний коридор. Йому не було кінця та краю, Кессі йшла вже, здавалося, кілька годин, але він все не закінчувався. Якби на неї чекали, було б набагато простіше. Хлопчик зачаївся й жодним чином не виявляв своєї присутності. “Грає у хованки” — здогадалася дівчина. Добре, вона приймає ці правила. Знайде сама.

Кессі уявила дитячу кімнату. Ліжечко, кілька книжок, забутих поряд у кріслі. Пухнастий килим, щоб приглушити кроки, коли мати тихенько йде, аби не розбудити сина. Білі двері з круглою ручкою, що обертається з ледь помітним клацанням… Вона обережно повернула ручку. Двері заскреготіли й повільно, неохоче прочинилися. Потривожений ведмедик дивився на неї з ліжечка. Кессі підійшла ближче, взяла до рук іграшку. Усміхнулась.

Сповнений люті крик мало не розірвав барабанні перетинки. Дівчина впала, вткнувшись обличчям в пухнастий килим. Щось висмикнуло ведмедика з рук, лишивши натомість червоні пекучі смуги. Жінка! Вочевидь, мати хлопчика. Кессі спробувала встановити контакт. Суміш туги, провини та гніву вдарила її у відповідь. Вона не полишала спроб, з кожною дедалі більше упевнюючись, що все марно. Цю жінку не під силу було врятувати нікому, крім неї самої.

…Коли п’ятирічний Майк захворів, Роза відмовилась кликати лікаря. Скільки б її не вмовляли, жінка була непохитною — їхня релігія забороняла втручатись у природний стан речей. Хлопчик заснув, а вона все сиділа поруч, берегла його сновидіння. Коли прибула допомога, було вже занадто пізно. Божевільна від горя жінка напала на поліціянтів, що заважали маленькому Майку спати. Вона змусила їх захищатись.

Видіння відступило, змінившись віддаленим болем у скронях. Кессі випросталась та подивилася в очі тій, що прирекла себе до вічних страждань. А заразом і маленького сина, який не міг піти й змушений був ховатися, вдаючи що спить… Тихий вогник її душі ледь жеврів, а навколо здіймалась стихія безладних емоцій, що завдавали їй біль. Нескінченний цикл, який могла спинити тільки вона. Але не хотіла.

Потужний вихор збив Кессі з ніг. Вона намагалась захиститися, але раз по раз здригалася від гострих пазурів, що впивалися в плоть. Дівчина не розуміла, чи справжній цей біль, чи насправді її тепла кров заливає пухнастий килим, або ж все це лише марення. Та для неї не мало значення, як саме порушують цілісність — ментально або фізично. Результат був однаковий: вона стрімко втрачала сили. Погляд блукав кімнатою в пошуках порятунку. У куточку тихенько ворухнувся м’ячик. Ледь помітно, але Кессі вчепилася в нього поглядом. І на мить побачила хлопчика, що вказував вбік. На комод з музичною скринькою.

Дівчина неслухняними пальцями дотяглась до кишені. З другої спроби намацала абрикоси — як добре, що вони зелені! Часу прицілюватись не було. Кидок! Перший пролетів повз, але Роза перемкнула увагу, і цього було достатньо, аби другий потрапив у ціль.

На щастя, скринька стояла на самому краєчку і полетіла на підлогу. Кімнатою попливли звуки незнайомої мелодії. Примара з вереском налетіла на скриньку, прагнучи знищити джерело шуму. Зменшившись, вона втислась всередину, намагаючись вирвати тендітні язички механізму.

Кессі з зусиллям підтяглась на руках. Ближче. Ще ближче. Притискаючи кришку тремтячими пальцями, вона шепотіла слова закляття. Казав їй тато — колись згодиться, а вона все хотіла робити по своєму… З останнім словом кімната загойдалась і дівчина безсило лягла на підлогу.

…Хлопчик тримав Кессі за руку. Невинні голубі оченята дивились відкрито, але перелякано.

— Мама зробила тобі боляче?

— Не хвилюйся, Майку, все гаразд, — дівчина усміхнулась і стисла маленьку долоньку.

— Мені теж робила, — сумно продовжив хлопчик. — Коли я пішов до світла… так треба, світло кличе мене… чому вона не пустила?

— Не бійся, все буде добре, — Кессі погладила неслухняні кучері. — Я проведу тебе.

Вони йшли тримаючись за руки, доки Майк не спинився.

— Тобі далі не можна, — хлопчик міцно її обійняв. — Дякую, Кессі! Я тебе не забуду…

— Прощавай, Майку…

Дитяча усмішка почала розпливатись і Кессі на хвильку заплющила очі. Різкий звук вивів її з забуття. Телефон! Де ж він? “Ну нарешті” — дівчина зі стогоном дотяглася до гаджета.

— Кессі, чого так довго? — голос Раміреса неприємно задзвенів у вухах. Дівчина скривилася.

— Аугусто, стули, будь ласка, пельку та слухай сюди: я зараз увімкну “маячок”...

— Санта Марія! Невже знову?..

— Просто. Забери. Мене. Добре?

Відповідь вона вже не слухала. Пухнастий килим приємно лоскотав щоку, запрошуючи у свої обійми.

— Кессі, ти в порядку? — Рамірес допоміг дівчині підвестися.

— Не знаю… подай мені ту коробочку.

Чоловік повертів в руках яскраву скриньку.

— А що там?

— Привид, — мило усміхнулася Кессі.

— Свята Мадонна! Ти геть збожеволіла? — він ледь не впустив скриньку на підлогу.

— Не репетуй, вона під закляттям. І ще дечим, особисто від мене… Роза зможе вийти, якщо очистить свою душу.

— Краще лиши її тут!

— Щоб хтось знайшов? Ні, у мене буде безпечніше.

“Як завжди, хоче всіх захистити… Але хто захистить її?” — подумав Рамірес та обережно повів Кессі до виходу.