Серце Бриля

Вона полонила Бриля з першого погляду. Серце його калатало з нестримною силою коли він бачив її широкі зарослі густим темним волоссям литки, великі м’язисті губи з темним пушком, густі брови, що як непрохідні ліси наповзали на її маленькі горошини очей. А погляд! Цей погляд з-під брів. Таким поглядом можна було не лише зупинити навалу сірих гоблінів але і вбити усіх ворожих тролів сусіднього лісу. Але він, Бриль, він сам готовий був вбитися об сусідню скелю, аби лише вона нарешті звернула на нього увагу.

Довго мучився Бриль, аж поки не пішов до шамана Ґруня, шукати поради. Той довго думав, оцінливо дивлячись на односельця, почесав вухо, потім п’ятку, потім бороду і навіть те, що і у самого Бриля свербіло останні кілька днів аж нетерпіло, і, нарешті, видав філософське:

— Заспівай теє. Тойво. — Діловито сплюнув Ґрунь залишки сушеної кислиці, яку приніс Бриль, як оплату за консультацію.

Співати Бриль не любив. Точніше не пробував, бувало тільки гарчав на полюванні. Цього вистачало. Згадав про полювання і пішов у загін до вовків. Ті співати любили. Кожну ніч виводили на місяць справжні арії. Отже, найкраще місце, щоб попрактикуватися.

Вовки зустріли Бриля насторожено. Але коли він, прочистивши горло, спробував повторити їх спів занервували і поховалися по кутках. Найстарший, Ікло, зрештою не витримав і дременув щосили із загону, коли Брилю вдалося нарешті вичавити із горла верхні ноти.

— Ікло — слабак, — констатував Бриль, витираючи піт з лоба волохатим кулаком. — Не розуміє він справжнього мистецтва.

Але на спів Бриля замість Ікла прийшо Ґварт. Затіювато поцікавився, що Бриль забув у його загоні і чи не хоче Бриль перенести свої вокальні вправи на іншу локацію, бажано, через гірський хребет від селища.

Бриль випнув груди, намагаючись зберегти залишки артиста всередині своєї кам’яної туші.

— Це був пошук, Ґварте! Шаман сказав — треба «тойво». От я і «тойво».

Тойво переросло у філософські дебати з великим глечиком мутної води, до яких згодом приєднався і шаман і інші чоловіки племені. Глечик ходив по колу, як сонце над лісом. Мутна вода, настояна на коріннях дикого хрону та совісті шамана Ґруня, робила свою справу. Повітря навколо тролів загусло від філософських роздумів та специфічного аромату тіл, який вони гордо називали «духом роду».

Під ранок, спільними зусиллями був готовий план захоплення серця чи печінки Урги, яка забрала серце Бриля. Бриль, натхненний підтримкою громади та залишками мутної води, вирішив не розмінюватися на дрібниці. План передбачав знайти у лісі гніздо з дикими бджолами і принести його для Урги прямо в печеру.

Це був стратегічний прорахунок, бо у тролячому світі «дикі бджоли» - це не пухнасті трудівниці, що збирають нектар на сонячних галявинах серед білих Єдинорогів. Це літаючі піраньї, виховані на гніві лісових духів і соку отруйного плюща. Але Бриль, підігрітий «хронівкою» Ґруня, бачив перед собою лише солодкий тріумф.

Гніздо він знайшов в старому дуплі граба. Вирвав його разом із шматком дерева, заткнув вхід власним кулаком і, намагаючись не дихати (бо бджоли від тролячого перегару починали плавити віск від люті), щодуху помчав до печери коханої.

Урга саме розклала перед входом в печеру кольорові камінці, які можна було заплести в коси, коли темний вихор із стійким ароматом шаманської хронівки схопив її за шию і втягнув у печеру. В руках її виявилося велике сухе гніздо, що уже аж гуло від роздратованого реву.

— Це тобі. Солодке. — Буркнув Бриль, закохано дивлячись у маленькі очі і прораховуючи шляхи відходу, щоб бджоли його не дістали. Бджоли не встигли. Дістала Урга. Великим цурпалком старої ялиці вгамселила йому межі очі і додала ще кілька разів уже біля печери поки Бриль, згадавши уроки співів, намагався сховатися у густому кропивинні.

За картиною меланхолічно спостерігали вовки, що уже повернулися до свого загону і чоловіче населення стойбища, яке саме допивало залишки шаманської настійки.

— Б’є значить любить, — філософськи видав шаман, націджуючи собі останню порцію.