Кладовище (1.0)
Чомусь всі завжди очікують від кладбищ якоїсь надзвичайної моторошності, щоб дух перебивало і холод відчувався по спині, а ще те тривожне відчуття, немов би ти не сам, а під прицілом сотень зальодянілих очей, з мертвими серцями у напіврозкладених грудних клітках… Але ні, тут все не було таким, принаймні, сам Матій цього не відчув. Навпаки, у нього склалося дивне враження, наче він тут уже бував, і ба більше — немов повернувся додому крізь довгі роки блукань.
Підійшовши до воріт, хлопець уже звичним для себе рухом вставив ключ у замкову щілину і відчинив важку металеву фіртку. Вона була крижана. Звісно, зима ж. Але чи тому, чи тому вона така холодна?
Надворі уже геть стемніло. Довкола панувала тиша, захована в обіймах спокою. І він це відчув. Попри колючий холод зимової ночі — Матій почувався спокійним.
Кожен наступний крок наближав його до невеликого дерев’яного будиночка в центрі.
З вікон сочилося тепле, вабливе світло, і він йшов туди — йшов додому.
За крок до дверей Матій зупинився. Зсередини долинав якийсь шурхіт. Але попри це він простяг руку до клямки і відчинив двері.
Посеред кімнати стояла білосніжна постать, повернута спиною. Відчувши присутність хлопця, вона заговорила
— Мені прикро про це казати, але ти — плата моєму господареві, тож я за тобою.
Можеш висповідатися мені, якщо маєш бажання, — додала, повертаючись до нього обличчям.
Матій мовчав: він дивився на неї, але нічого не сказав. Він був такий спокійний, попри ці слова, і просто продовжував дивитися на неї — вона була прекрасна.
Дівчина відвернулася, нахилила голову а потім заговорила:
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!