ЗЛАМАНІ ДУШІ

— Я дуже вправно показав себе на навчаннях, чи не так, командире Гіфсе? — запитав я.

Командир графської гвардії родини Касталарів, правлячої династії графства Брен, глянув на мене уважно. Командир на вигляд був чоловіком років сорока — сорока п’яти. Хоча, наскільки мені відомо, йому було сорок сім. Підтвердження я від нього так і не отримав — він ніколи прямо не відповідав на такі запитання, лише відмахувався або переводив розмову.

Коротке руде волосся, місцями вже посивіле, завжди було акуратно підстрижене. Борода — густа Акуратно підстрижена борода, що звужується донизу, з проблисками сивини, а вуса закручені на кінцях.

Зріст у нього був трохи нижчий за середній. За його словами, у юності він був ледве не велетнем із горою м’язів. Ми всі розуміли, що це перебільшення, але ніхто не смів усміхнутися вголос.

Його обличчя було сухе, продовгувате, зі зморшками навколо очей і на лобі. І попри суворі риси, мені воно здавалося чи не найдобрішим у всьому помісті. У його погляді не було тієї холодної порожнечі, яку часто можна було побачити в інших гвардійців. Навпаки — там ховалася втомлена, але жива уважність.

Він носив класичний мундир гвардійця графства Брен: сірий нагрудник із гербом графа трохи нижче грудей, металевий захист на руках і ногах. Шолом із вирізами під очі та рот нагадував мені спартанський — тільки без гребеня. У ньому його постать виглядала ще суворішою, ніж була насправді.

На плечах — білий плащ із хутром. У гвардії білий плащ був символом статусу: його носили охоронці важливих осіб при дворі та командири. А хутро означало найвищу владу серед них — командувача гвардії.

— Так, Кевіне, авжеж. Граф Бернард хоче бачити тебе у своєму кабінеті.

Почувши цю новину, я зрадів.

— Так, командире. Негайно вирушаю.

На обличчі командира з’явилася тепла посмішка. Його зморшки ніби кожна окремо усміхалася і раділа за мене. Командир Гіфс був мені як батько. Коли я залишився сиротою, він знайшов мене у чотири роки й виховав разом із сестрою Ревекою, як рідних дітей. Тепер Ревека служниця у помісті графа, а я — гвардієць, який ось-ось може отримати підвищення

Я швидким кроком прямував до кабінету графа Бернарда. Йдучи довгим коридором, мої лати з кожним кроком видавали легкий металевий звук. Ліву руку я тримав на рукояті меча — не через страх, просто це була звична, зручна для мене поза.

Усередині мене все раділо. Дорогою я побачив своє відображення у вікні й на мить зупинився. Високий, міцний блондин із яскравими зеленими очима. Молодий, вродливий, у повних латах — і ось-ось отримаю підвищення.

Моя Ревека буде мною пишатися. Вона старша за мене на чотири роки, але тепер я став її опорою. Скоро я отримуватиму таку платню, що їй більше не доведеться прислужувати тут.

Коли ці думки промайнули в моїй голові, я рушив далі. У кінці коридору вже виднілися двері — дубові, масивні, з важкою металевою ручкою. Я взявся за неї, на мить завмер, упорядкував думки й тільки тоді постукав.

— Зайдіть, — пролунав низький суворий голос.

Я відчинив двері, зайшов, зачинив їх за собою і зробив три кроки вперед. Переді мною стояв стіл, завалений паперами, а за ним сидів граф Бернард із суворим обличчям, переглядаючи документи. Він був сивий. У нього була коротка, акуратно підстрижена борода, що лише підкреслювала сухість його обличчя. Риси — продовгуваті, різкі, із вилицями, які занадто чітко окреслювалися під шкірою. Обличчя здавалося мов би кістлявим, але не слабким — радше стриманим.

Волосся спадало до плечей, зачесане назад. Трохи починав лисіти, волосся рідшало

Зріст у нього був невисокий, статура худа, навіть трохи сухорлява. У ньому не було сили в м’язах — вона була в його голові.

Одягався він просто. Жовта сорочка, поверх неї — подовжена безрукавка. На шиї — чорне жабо, не надто пишне. Коричневі штани були зручними, без зайвих оздоб. Він ніколи не одягався стильно, тільки зручно і практично

Єдина прикраса, яку він носив постійно, — золотий браслет на правій руці. У центрі — фіолетовий камінь, глибокого темного відтінку. На ньому чорним мастилом був зображений герб графства Брен — чорний силует стрикози без ніг із шістьма крильцями. Йому лише сорок три, хоча виглядав на всі п’ятдесят п’ять.

За його спиною стояла молода вродлива дівчина — одна з його наложниць. Він не брав собі дружини, лише наложниць. На мою думку, він був тією ще гнидою. Я ненавидів його, я знав його жорстокість і егоїзм. Але при дворі було багато людей, через яких я не міг просто піти.

Я дочекаюся, поки він помре. А тоді один із десятків його бастардів посяде його місце. Можливо, хтось із них буде кращим.

Я стояв струнко, руки по швах, дивлячись прямо перед собою. Граф Бернард мовчав. Лише важке дихання наложниці порушувало тишу

Я стояв довго. Дуже довго.

Спершу почав рахувати секунди — і на чотири тисячі сімсот дев’яносто третій збився. Потім минуло ще кілька хвилин. Нарешті я не витримав і рівним, спокійним голосом промовив:

— Ви викликали мене, пане Бернарде?

Граф повільно підняв на мене погляд, не змінюючи положення голови. Дивився спідлоба — важко, промовив.

— Викликав.

І знову тиша. Гнітюча, густа.

Я дивився у стіну, аж раптом мій погляд ковзнув на невільницю, що стояла за його спиною. Чорне волосся до плечей, розтріпане. Карі очі — але дивні. Порожні. Вона ніби не бачила ні мене, ні кімнати, ні цього світу.

Я відчув, що з нею він скоїв щось страшне. У грудях спалахнула ненависть. На мить у голові промайнули думки — вб'ю його, тай діло з кінцем ! Але я одразу, немов опритомнівши від сліпої злості, зрозумів: разом із ним загину я, моя сестра і командир Гіфс.

Я стояв, здається, пів години, коли раптом відчув на собі чийсь погляд. Це була вона. Порожнеча в її очах зникла. Там з’явився біль — і благання. Вона дивилася так, ніби шукала порятунку.

Я ледь утримував обличчя кам’яним.

Сльози потекли по її щоках, але вона мовчала, притулившись до стіни. Лише тихий, приглушений звук вирвався з її грудей.

Граф різко розвернувся. Кинув у її бік бокалом із недопитим вином.

— Замовкни!

Він повернувся до мене, очі ще палали гнівом, але голос уже став холодним.

— Терпіння в тебе вистачає… Ти будеш охоронцем мого сина Василини. Я визнаю його сином, а не бастардом. Він стане моїм спадкоємцем.

І знову замовк.

Я стояв нерухомо. Усередині мене кипіла ненависть. Невільниця стискала зуби, щоб не видати ні звуку. По її волоссю стікало вино, змішуючись зі сльозами. Вона знову глянула на мене — мовчазно, відчайдушно.

— Коли я можу приступити до виконання обов’язків? — спитав я, не зводячи погляду.

Граф глянув спідлоба.

— Прямо зараз. Удень твоїм напарником буде гвардієць Консес. Він нестиме нічну варту — десять годин. Ти — чотирнадцять.

Потім він кивнув дівчині.

— Проведи його до Василини.

Бернард знову схилився над паперами.

Невільниця склала руки перед собою й швидко рушила до дверей. Я поспішив відчинити їх перед нею.

— І тільки торкнися її — каструю виродка, — холодно кинув граф.

Я мовчки розвернувся і пішов за дівчиною.

Ми йшли довгими коридорами. Потім піднялися сходами на другий поверх. Тут було багато кімнат — це був поверх, де виховували й навчали бастардів.

Раптом між дверима я помітив невелику комірчину. Наглядачки на місці не було. Я швидко оглянувся — у цьому проміжку коридору на нас не падали погляди охоронців.

Я зупинився.

Дівчина пройшла ще кілька кроків, потім відчула, що я не йду за нею, і обернулася. Я ледь кивнув у бік комірчини.

У її очах на мить спалахнув біль. Вона стиснула зуби й зайшла всередину.

Я пішов за нею.

Щойно двері зачинилися, вона сперлася на них спиною. Її руки тремтіли. Вона почала розв’язувати корсет, що тримав її сукню. Тканина ослабла. Вона потягнулася до коміра, оголила плече.

І раптом я зрозумів, що відбувається.

Я швидко перехопив її руку й відвернувся, заплющивши очі.

Обличчя моє палало.

— Що ти робиш? — прошепотів я.

Вона повільно підняла погляд.

— Хіба не цього ти хотів? — тихо спитала вона.

Я швидко підняв тканину й прикрив її плечі.

— Звісно, ні.

Вона глухо промовила, без життя в голосі:

— Чоловікам від невільниць потрібно тільки це.

Я розгубився.

— Ні… тобто… ні, — розгублено, намагався зв'язати два слова я. — Я хотів допомогти тобі.

Вона опустила голову.

— Граф тебе покарає. Навіщо тобі це?

— Бо мені тебе шкода, — тихо відповів я.

Вона холодно промовила

— Не говори більше зі мною, — прошепотіла вона. — Інакше він вб'є і тебе, і мене.

Вона відчинила двері, склала руки перед собою й знову стала тією ж тихою тінню.

Я пішов за нею..

Раптом вона зупинилася біля непримітних дверей і відчинила їх. Потім гучно промовила:

— Пане Василино, це ваш охоронець, гвардієць Кевін.

Я не дивився у кімнату, а стежив за її очима. На мить у них знову з’явився біль. Тоді вона вдарила мене по обличчю і промовила:

— Приступай до своїх обов’язків.

Вона прикрила обличчя, швидко пішла назад.

Я поглянув у кімнату. Там сидів маленький хлопчик, абсолютно сам, хоча кімната була досить просторою. Хлопчик виглядав незвично: бліде волосся, світла шкіра. Я підійшов до нього, присів і ніжним голосом, як міг м’якше, сказав:

— Привіт, хлопчику. Я твій дядько-охоронець. Я захищатиму тебе від будь-якої небезпе...

Раптом, мов в розріз моїм словам, я отримав різкий ляпас. Хлопчик повернувся до мене. У нього були очі різного кольору: ліве — блакитне, праве — темно-жовте. Він дивився на мене порожнім поглядом, не як дитина. У голові промайнула думка: «Що тут відбувається? Усі піддані цього безумця, ніби якісь прибиті».

Я підвівся й промовив:

— Пробачте, пане.

Хлопчик знову повернувся до своїх дерев’яних солдатиків. Він не просто хаотично їх розставляв — він вів цілу битву. Солдатики рухаються по черзі. Дошка, на якій вони стояли, була розділена на багато квадратиків, по одному для кожного солдатика.

Я сів і спостерігав. Згодом я помітив, що він не просто грається. Кожен солдат мав свою особливість:

Мечник ходив на одну клітинку, бив на один удар і гинув з двох ударів.

Списоноша ходив на дві клітинки, бив на два, гинув також з двох ударів.

Лучник бив на п’ять клітинок, гинув з одного, але його удар рахувався за пів.

Кавалерист ходив на чотири клітинки, бив на два й міг з одного удару вбити любого, але був найдорожчий.

Кожен хід давав +20 монет, які можна було витратити на купівлю нових солдатів або будівництво казарм. Казарма коштувала 35 монет. Також можна було будувати укріплення: колючі дерев’яні — 2 монети, дерев’яні стіни — 10, кам’яні — 25, ворота — 15, броньовані ворота — 25. Далі йшли інші будівлі: таверни, лазарети, тренувальні бази, охоронні башти тощо. Щоб усе зрозуміти, мені довелося не одну гру переглянути.

Мене дивувало ще одне: хлопчик грав сам із собою, але при цьому у нього було по 4–5 фракцій, які билися між собою, і в кожної був свій герб. Я зрозумів: хлопчик не тільки божевільний, він ще й геній.

Після 7 годин безперервного спостереження, я сказав

— Пане Василино, дозвольте… — почав я.

— Закрий рота, пес. До тебе я ще дійду, — перебив мене хлопчик.

— Перепрошую, пане, просто я вивчив вашу гру. Дозвольте скласти вам суперника, — сказав я, намагаючись зберегти спокій.

Хлопчик на мить засміявся, а потім промовив:

— Сідай навпроти.

Він подав мені чотири знамена фракцій:

— Це твої, — сказав він і взяв собі одне.

— А хіба це чесно? — спитав я.

Хлопчик закотив очі:

— Я тобі дав чотири фракції, а ти ще жалієшся?

— Ні, пане, справа у тому, що я задавлю тебе кількістю, — відповів я.

Хлопчик різко розсміявся, цей сміх не був схожий на дитячий:

— Ніхто ніколи не переможе мене в моїй грі.

Ми розпочали партію. Я кинув усі тільки що закуплені війська в бій, сподіваючись на швидкий прорив. Та коли мої солдати дійшли до місця бою, там вже стояв кам’яний мур — міцна перешкода, яку хлопчик передбачив заздалегідь.

Перші зіткнення були жорстокими. Мої списоноші намагалися пробити мур, мечники билися з його піхотою, лучники — обстрілювали всіх, хто наближався. Але кожен хід хлопчика був розрахований: кавалеристи з його фракції обходили моїх солдатів, лучники завдавали смертельних ударів з дистанції, а він сам відразу реагував на будь-яку мою спробу оточити його війська.

Я намагався змінити стратегію, відкривати нові фронти, будувати укріплення, але хлопчик миттєво адаптувався: він ставив свої війська так, що я постійно потрапляв у пастки, мої солдати гинули до того, як встигали зробити хід.

Я намагався триматися, але навіть моя найсильніша фракція не змогла переломити хід битви. Кожен мій хід був передбачений. Я зрозумів — він живе у своїй стратегії.

Через кілька ходів усі мої сили були розбиті. Його кавалерія зайняла ключові позиції, лучники контролювали поле, а я залишився з останнім загоном піхоти, що ледве стримував його атаки.

Нарешті він зробив останній хід. Його солдати зайняли всі стратегічні точки, а моя армія була оточена. Я подивився на нього — і зрозумів, що поразка неминуча.

— Твоя черга завершена, — сказав він збираючи солдатиків.

Я підняв голову. Він переміг. Повністю. Я програв, і це було очевидно.

Хлопчик тихо посміхнувся, але в його очах не було зловтіхи. Він просто грав, а я став свідком цього таланту.

Хлопчик ще трохи посидів, а потім повільно підвівся і сів за стіл у кутку кімнати. Він взяв перо і почав писати. Писав довго, аж доки йому не принесли вечерю — і мені теж. Мене це здивувало: зазвичай він поводився так, ніби все, що стосується світу дорослих, його не цікавить.

Ми повечеряли мовчки. Світло від маленької свічки танцювало на стінах. За вікном вечірні тіні лягли на кам'яну підлогу, і холодне повітря через відкриту кватирку приносило запах листя та диму від каміна в сусідній кімнаті.

Після вечері хлопчик підняв голову:

— Пес, ти вмієш махати мечем, чи він у тебе як прикраса?

— Можете так мене не називати… — почав я.

Він гучним криком перебив мене:

— Закрий свій писок, пес! Тепер відповідай на моє питання.

— Так, авжеж, я вмію махати мечем, — промовив я.

— Завтра будеш вчити мене, — тихо додав він і відібрав у мене увесь посуд після вечері.

Я стояв у кімнаті і спостерігав, як він повертається до свого столу. Незабаром наглядачка зайшла, забрала посуд і тихо вийшла. Кімната наповнилася тишею. Свічка на столі кидала довгі тіні на стіни, а запах воску та дерева створював відчуття спокою і в той же час напруження.

Хлопчик нарешті ліг спати, накрившись ковдрою. Через кілька годин мій напарник прийшов із нічної варти, і я нарешті пішов до себе.

Я жив у невеличкій хатинці неподалік від помістя графа, разом із сестрою та ще декількома слугами. Тут також мешкав Фіджеральд, коханий моєї сестри. Він мені не дуже подобався, але поки Ревека з ним була щаслива, я просто мовчатиму.

У хатинці панувала тиша. Місяць пробивався крізь маленькі дерев’яні вікна, кидаючи білі смуги світла на грубі підлоги й стіни. У кутку лежала моя ковдра і потряпана старша подушка, як у всіх інших. Я ліг на неї, і моментально відчув втому, що накопилась за день. Тиша навколо мене була майже дзвінкою: чути було лише тихе дихання всіх хто спав і легке скрипіння дошок під дахом.

Я прикрив очі, відчув запах деревини, вологого повітря і тепла від камінів сусідів, і поступово підключився до сну, готуючись до нового дня, що обіцяв бути важким.

Мені снився сон. Я бачив ту дівчину з кабінету графа, але вона не була сумною — вона була щасливою. Ми опинилися в якомусь селі, не знаю як туди потрапили, але жили там кожен у своїй хатинці. Моя сестра була зі своїм коханим, а дівчина з кабінету — зі своїм, якого я не бачив у реальному житті. Та поряд із нею він перетворювався на зовсім іншого — суворий на обличчі, але поруч із нею лагідний, пухнастий.

Я жив сам, але мене це не турбувало. Ми збирали врожай, сіяли, зимували. Сон тривав довго, немов роками.

Аж ось одного дня небо стало чорним. На горизонті з’явилися чорні вершники. Вони були повністю темні, від них ніби йшов дивний холод. Вони почали різати всіх довкола, оминаючи тільки мене. Люди намагалися врятуватися і захистити дітей, а я стояв осторонь, безпорадний.

Раптом один кінь збив мене з ніг. Коні топтали мене, я закрився руками і лежав, очі заплющивши. Потім усе стихло. Я довго лежав, а потім підвівся.

Переді мною були лише попелом попалені дерева, чорні сади, зруйновані городи й будівлі. У самому центрі сидів хлопчик. Навколо нього бігали три вершники і по черзі били його батогом. Він плакав, кричачи від болю після кожного удару.

Хлопчик підняв очі. Я впізнав їх: одне блакитне, інше — жовте. І в цей момент я різко прокинувся, у холодному поту, серце шалено калатало.

Я почав шукати щось гостре, сам не розуміючи, навіщо. Потім знайшов ніж на кухні, схопив його, але моя рука зупинилася біля живота. Я раптом усвідомив, що намагався вбити себе. В жаху кинув ніж, вдарився головою об стіну — кров потекла по обличчю, хоч удар був один. Лежав, обхопивши голову, і відчув, що приходжу до тями.

«Що тут відбувається?» — подумав я. «Всі вони якісь божевільні… треба тікати».

Я почав збирати речі. Але раптом згадав ті очі. Різко зупинився і прошепотів сам собі:

— Я повинен їх врятувати. Всіх.

Я зібрався, одягнув лати, взяв меч і пішов. Було ще дуже рано. Весняне болото хлюпало під ногами, а я йшов до помістя графа, поглинений думками. На дорозі траплялися кілька селян: я кивнув їм і привітався, вони посміхнулися, але самі поспішали до своїх справ.

Досягнувши двору графа, я трохи заспокоївся. Відчинив двері і пішов всередину. Почав підніматися на другий поверх, і тут почув пронизливий дитячий крик. Він лунав із кімнати Василини. Я кинувся туди.

Там я побачив наглядача і розгубленого напарника. Хлопчик виривався з рук наглядачки і кричав не від капризу, а від страху, від болю душі. Його крик був душероздираючим — ніби немовля кликало матір.

Я підбіг ближче:

— Я тут, Василино, тут, біля тебе. Ось мій меч — я вб’ю будь-якого вершника, який наважиться підійти!

Раптом він схопився за піхви меча — і миттєво затих. Я зрозумів: усе це він бачив уві сні. Коли він тримав піхви, він продовжував спокійно спати.

Одна з наглядачок запитала:

— Ви знаєте про вершників?

— Що? — перепитав я.

— Він весь час кричав щось про чорних морових вершників і батоги, — пояснила вона.

Я зрозумів: хлопчик бачить ті ж сни, що й я. Але як це можливо? Я задумався. Служниця чекала відповіді, і в мить штурхнула мене. Я різко зімпровізував:

— Та я сам у дитинстві коней боявся… ось ляпнув те що сам хотів почути.

Вона підвелася, кивнула, і всі пішли. Я сказав напарнику:

— Йди далі, я сам дотримаю варту.

Напарник розгублено пішов. Його обличчя було напружене, очі широко відкриті, руки тремтіли, а кроки здавалися невпевненими. Він поглядав через плече, ніби очікував, що щось станеться в будь-яку секунду.

Я залишився сидіти на присядках біля хлопчика кілька годин. Сонце вже піднялося, перші промені пробивалися у вікно, відбиваючись на дерев’яній підлозі. Теплий світло-сірий промінь ковзав по його обличчю. Нарешті він розплющив очі.

Хлопчик з просоння повернув голову і промовив:

— Пес, ти тут?

Я відповів з іронією в голосі:

— Ні, пса тут немає, але є Кевін, твій надійний захисник.

— Кевін? — перепитав він.

— Так, — тихо відповів я. — Кевін.

Тоді я вперше почув у його голосі не панську суворість, а голос 6-річного хлопчика.

— Будь біля мене, Кевіне, благаю… — Стривожено промовив він. — Тому що якщо вони прийдуть…

— Не хвилюйся, Василина, я тебе захищу, — запевнив я його.

Василина підвівся, ніби остаточно прийшовши до тями, і в його голосі знову почувалася панська влада. Він відпустив піхви меча, що лежав на підлозі.

— Так, Кевіне, пішли. Будеш вчити мене володінню мечем.

— Пішли, Василина.

— Я тобі не Василина! — суворо, як для 6-річного хлопчика, відповів він

— Так, пане, прошу вибачення, — спокійно промовив я.

Він зібрався, і ми поснідали в тиші. Потім спустилися на задній двір. Це був єдиний простір, дозволений для бастардів, які виховувалися тут.

Ми розім’ялися, і я почав вчити його базовим вправам: стійки, хватки, прості удари. Тренування тривало декілька годин. Хлопчик невтомно повторював вправи, роблячи невеликі перерви, але одразу повертався до тренування. Його завзятість і точність уразили мене — навіть у шість років він мав неймовірну силу волі.

Потім ми повернулися до кімнати, де знову грали у стратегію, яку вигадав Василина. Я знову програв — і знову без шансів. Я дивувався, як у нього так виходить. Він був веселий, сміявся над моїми помилками, ще раз і ще раз пояснював мої промахи. Але все одно він не був схожий на звичайного хлопчика. Я бачив у ньому щось таке, що десь у глибині душі лякало мене.

Коли ми пообідали і хотіли продовжити гру, лише сіли за стіл, прийшла невільниця. Вона була не та, що вчора. Наскільки я знав, у графа Бернарда Касталара було більше десяти невільниць — вони працювали як асистентки, по черзі змінюючи одна одну. Ця нова невільниця була старшою — років тридцять, тоді як попередня виглядала на шістнадцять.

Вона промовила до Василина:

— Пан чекає на навчання рігідітас.

Обличчя хлопчика стало ще блідішим, він виглядав переляканим, шукаючи порятунку. Я простягнув йому руку — він міцно схопився за неї. Я не розумів, що відбувається.

Тоді невільниця жестом показала йти за нею. Вона завела нас у темне підвальне приміщення. Усю дорогу хлопчик не відпускав моєї руки.

Ми зупинилися біля маленьких дверей. Невільниця сказала:

— Панe Кевіне, далі вам не можна. Поверніться назад. Після закінчення навчання знову можете взятися до своїх обов’язків.

По обличчю хлопчика я побачив, що ці слова йому не сподобалися — він ледь не заплакав.

Раптом з дверей швидко вийшов граф. Він схопив хлопчика за шкірку і повів його вперед. Василина рвався назад до мене. Я хотів піти за ним, але тут з дверей визирнув чорний плащ — члени підрозділу нашої гвардії, які виконували найбруднішу роботу: страти, замовні вбивства та подібне.

Він перегородив мені дорогу і гаркнув щось незрозуміле. Мені довелося відступити. Я піднявся сходами і вийшов на подвір’я. Свіже весняне повітря огортало моє обличчя, але думки були в підвалі: що там зараз відбувається? Чи варто було мені допомогти своєму підопічному ? Але ж я отримав наказ від графа…

Щось тут нечисте. Саме у цьому підвалі, мабуть, криється причина всіх цих незрозумілих речей. Я повинен зрозуміти, що там відбувається.

Я довго не міг звільнити свою голову від думок, аж тут помітив ту саму невільницю, яка була вчора в кабінеті. Я наздогнав її — вона несла одяг. Я повільно підійшов і, помітивши, що їй важко, сказав:

— Давай, допоможу.

Вона мовчки передала одяг мені і продовжила йти. Я йшов за нею. Вона вела мене до місця, де почала розвішувати одяг. Тоді я запитав:

— Тоді я забув запитати… як твоє ім’я?

Вона різко обернулася на мене холодними очима:

— Не говори зі мною, інакше я скажу, що ти до мене приставав, і тебе покарають.

Я на мить розгубився, але через кілька секунд зібрався і сказав:

— Ні, ти так не зробиш.

Вона зі злості підійшла ближче, занадто близько, пильно вдивляючись мені в очі, і промовила:

— Шайда.

— Шайда? — перепитав я.

— Так, — тихо відповіла вона і продовжила роботу.

— Ні разу такого не чув, — ніби сам для себе підкреслюючи, промовив я.

— Все, ім’я ти моє дізнався, далі закрий свого рота, — агресивно сказала вона.

— Тебе карають за розмову з чоловіками? — здивовано запитав я.

— Як граф схоче, то покарає.

— Тоді не буду ставити тебе під удар.

Вона закінчила роботу, я повернувся до дверей помістя, чекаючи, поки мене покличуть. Тоді я помітив командира Гіфса. Я привітався, він мене помітив і підійшов:

— Вітаю з підвищенням, Кевіне, — потягнувши руку, сказав він.

Я потиснув руку і відповів:

— Дякую.

— Як тобі нова робота? Цікавіше, ніж просто стояти біля воріт чи якихось дверей? — запитав Гіфс із цікавістю.

— Так… але тут справді відбуваються дивні речі, наче якесь божевілля. Якщо чесно, краще б стояв далі на воротах, — чесно відповів я.

— Так…? — розгублено промовив капітан. — Справді? — перепитав він, ніби не знаючи, що сказати.

— Ну… я не помічав, — пробіг очима довкола і додав він.

Я відчув у цьому щось підозріле. В голові промайнула думка: «Він, мабуть, був у тому підвалі». Але я відкинув її: «Ні, якщо й був, значить нічого там страшного немає — просто дуже важкі тренування. Він би не мовчав, якби там було щось справді погане».

Капітан поспіхом покинув місце нашої бесіди, його чоботи дзвеніли по кам’яному підлозі, а легкий вітерець, що заходив у відчинені двері, шурхотів по прапорах та прапорцях у дворі. Він кинув мені швидкий погляд і побажав успіху, перш ніж зникнути за будівлею. Я залишився стояти на подвір’ї, вдихаючи весняне повітря, насичене запахом ще сирої землі і перших квітів. Суміш холодку та сонячних променів огортала обличчя, але думки були геть не на подвір’ї — вони крутилися навколо підвалу і того, що там відбувається.

Ще трохи більше години я чекав, облизуючи сухі губи від нервового напруження, поки не почув свій ім’я — мене покликали. Я спустився до тих самих дверей, які відокремлювали підвальну кімнату від решти помістя. Двері були дерев’яні, старі, із металевими скобами, і я відчував під пальцями холод та шорсткість поверхні.

З дверей вийшов Василина. Його очі були порожні — ніби світло зникло з них, і залишилася лише тінь. Я зробив крок уперед, але він раптово різко повернувся ліворуч і викинув усе, що було в його животі. Звуки були страшні, і повітря заповнилося кислим запахом.

— Пане, з вами все гаразд? — спитав я тихо, намагаючись не налякати його ще більше, але відповіді не отримав. Він мовчки рушив угору по сходах, залишаючи за собою слід хвилюючого страху.

Коли ми повернулися до його кімнати, він лежав змучений на ліжку. Світло від високого вікна пробивалося крізь напівпрозорі штори, падаючи довгими смугами на підлогу й стіни, але Василина не звертав уваги. Він просто лежав, плечі опущені, дихання повільне, очі закриті.

Через десять хвилин такого стану я обережно промовив:

— Пане, можливо, зіграємо ще одн…

Він різко підняв голову і перебив мене, голосом, який різав повітря:

— Закрий свого рота, пес!

Я відсахнувся від різкості його тону, але не міг не відповісти, трохи жартівливо:

— Ну ми ж домовилися, що тепер обійдемося без «пса».

Він миттєво зірвався з місця, стрибнув на ноги. Дерев’яний кінь, що стояв поруч, полетів у мою сторону з глухим ударом, відлуння якого дзвеніло у кімнаті. Його погляд був як лезо — гострий, небезпечний, а голос рвав повітря:

— Я сказав тобі закрий свого рота!

Серце прискорилося, тремтіння пробігло по спині. Я відчував холодне напруження кімнати: запах старого дерева, згорілих факелів і тісного повітря змішувався з напругою між нами. Василина стояв у центрі кімнати, очі блищали, а руки стиснуті, як ніби він готовий був атакувати або захистити себе від будь-чого.

Я зрозумів, що будь-який невдалий крок може ще більше роздратувати його, і зробив крок убік, опустивши руки, намагаючись показати спокій. Мене охопило дивне відчуття, ніби повітря само трималося в напрузі між нами, а кожен звук — навіть тихий скрип підлоги — здавався гучним.

День пройшов швидко. Василина нічого не їв, а на кожне моє слово кричав і велів мені закрити рота.

Так минув тиждень. Я навчав Василину фехтування. Він більше не грав зі мною у стратегію, тільки сам із собою, писав пером і читав різні книги. На цьому його діяльність на день завершувалась.

Я не міг зрозуміти, що відбувається.

Одного дня, прийшовши на роботу, я не побачив ані Василини, ані свого напарника. Зірвавшись, почав їх шукати

Я кинувся в пошук Василини, серце билося швидко, ноги несли мене по дворі та стежках помістя. Кілька гвардійців помітили мій збентежений стан і під’їхали до мене на конях.

— Що сталося, Кевіне? — запитав один із них, старший воїн із сивими вусами.

— Василина немає на місці. Я шукав його в кімнаті, його там немає, і напарник теж зник! — відповів я, намагаючись не кричати, але тривога виривалася в голосі.

— Добре, зберіться! — наказав інший, високий, з червоним шрамом на щоці. — Розділимо територію: хтось іде до лісу, хтось — до річки, а хтось — стежками навколо сіл.

Ми рушили в різні боки. Я вважав за краще йти по стежці, що вела до найближчого села. Сонце тільки піднімалося, весняне повітря було ще холодним, а земля під ногами болотиста. Декілька селян піднімали голови, коли я пробігав поруч, і я кивнув їм у знак привітання, отримуючи у відповідь здивовані, але дружні погляди.

Незабаром я побачив постать, що несла дитину. Коли я наблизився, серце стиснулося — це був Консес. Його очі були темні, риси обличчя суворі, він ніс Василину, наче той був вантажем.

— Стояти! — закричав я, витягуючи меч.

— Не втручайся! — відповів Консес, стискаючи Василину в руках. — Ти не розумієш, хто він насправді. Це не хлопчик. Він демон, і тільки я можу його знищити!

— Консес, спокійно! — крикнув я. — Поклади його на землю! Ми тебе відпустимо, і ніхто не дізнається про цей інцидент.

— Ти нічого не розумієш, Кевіне! — гаркнув він. — Він демон! Я не можу дозволити йому жити, я повинен втопити його в річці Нейр!

Я крикнув гвардійцям:

— Попереду! Уперед, не дайте йому втекти!

В один момент Консес різко дістав кинджал і лезо кинджала майже торкнуло хлопця. Я кинувся вперед, вирвав Василину з його рук. Консес у відповідь ледве не встромив мені кинджал у бік, його збив з ніг один гвардійців, але кінь залів і мене. Я впав, закривши хлопчика своїм тілом.

Гвардійці киннулися до нього, збиваючи його з ніг, один удар мечем — ще один, Консес впав, більше не рухаючись. Я підвівся, обтер бруд з обличчя, поглянув на Василину. Він тримався за мене, тремтячи від страху та холоду.

— Кевіне… — тихо промовив він. — Не кидай мене більше…

— Не кину, — відповів я, міцно стискаючи його руку.

Після цього ми повільно повернулися до помістя. Я дивився на обличчя гвардійців: вони були стомлені, змучені, але задоволені, що врятували хлопчика. Один із промовив:

— Ще б секунда і Консес пробив би тебе кинджалом

— Я не міг залишити його, — відповів я просто, відчуваючи втому в руках і ногах.

Василина трохи заспокоївся, і навіть злегка посміхнувся. Новий напарник, Ровент, тепер стежив за нами обома, а я ліг на матрац у кутку його кімнати, прислухаючись до рівного дихання хлопчика. Як тільки вдалося перестрітися з одним з моїх друзів, які жили разом що мною в будиночку, я розповів ситуації я просив передати все сестрі.

Минув місяць відтоді, як я став на пост. Наші дні стали дивно схожими один на один. Щоранку ми прокидалися ще до сходу сонця. Я вчив Василину фехтуванню — його рухи були швидкими, але різкими, наче він боровся не зі мною, а з кимось невидимим у власній голові. Після тренувань він сідав за книги: писав, читав, креслив якісь дивні схеми. А вечорами ми годинами грали в його стратегію — складну, продуману, геніальну до дрібниць.

Того дня до кімнати знову зайшла одна з невільниць. Вона низько вклонилася й сухо промовила:

— На навчання, пане Василисо.

Він завмер. Його очі стали переляканими, як у звіра, що чує мисливський ріг. Я нахилився до нього й прошепотів:

— Скажи лише слово. І я не віддам тебе їм.

Він ледь похитав головою.

— Ні… Ти не маєш такої влади. Ти лише охоронець. Якщо вступишся — вони тебе вб’ють і знайдуть іншого. А мені інший не треба. Я піду.

Він підвівся сам. Малий, худий, але тримався прямо. Служниця повела його до тієї самої низької двері. Перед тим як зайти, він обернувся. У його погляді був сум і щось ще — страх. Потім він зник у підвалі.

Минуло кілька годин. Коли він повернувся, його обличчя було блідим, очі почервоніли. У ньому кипіло обурення, але сил уже не було. Я мовчки поклав руку йому на плече й повів до своєї кімнати. Він навіть не роздягнувся — просто ліг і одразу заснув.

Коли скінчилась моя варта, я вирушив шукати Шайду. Я намагався говорити з нею щоразу, коли мав змогу. Вона трималася холодно, але я бачив: після наших розмов у кутиках її губ з’являлася ледь помітна усмішка. Іноді людині достатньо, щоб із нею говорили як із людиною.

Я знайшов її на лавці надворі. Була вже майже північ. Небо — чисте, всіяне зорями, що сяяли особливо яскраво.

— Можу я скласти тобі компанію? Чи ти когось чекаєш? — тихо спитав я.

Вона подивилась на мене — без колишнього невдоволення.

— Так. Авжеж.

Я присів поруч. Кілька секунд ми мовчали. Потім я відчув, як її рука лягла на мою. Вона говорила тихо, але твердо:

— Давай утечемо. Разом. У далекі землі… Там, де нас будуть любити. Де будемо любити ми.

Я дивився в зоряне небо, ніби зважував її слова. Усміхнувся — і прошепотів:

— Ні.

Вона мовчала, чекаючи пояснення.

— Я не можу кинути тих, хто зараз зі мною. Ревека… моя сестра — вона надіється на мене. Командир Гіфс. І…

Я зробив паузу.

— Василина.

Вона здивовано повторила:

— Василина?

— Так. Він без мене не впорається.

Вона тихо зітхнула.

— Він такий самий божевільний, як і його батько.

Я глянув на неї.

— Але він ще дитина. І коли він стане графом Брена… усе може змінитися. Він геній. Якщо я зможу стримати його безумство — ми зможемо любити. І нас будуть любити. Не покидаючи графства.

Над нами тихо мерехтіли зорі. Її рука ще кілька секунд лежала на моїй — а потім повільно зісковзнула.

Я продовжував дивитися на зорі, відчуваючи холодне нічне повітря на обличчі. Під небом, де зірки сяяли яскраво, немов високо підняті вогні, вона промовила:

— Якщо… якщо ти не зможеш його контролювати…

Її очі не спускалися з неба, ніби вона намагалася знайти там відповідь, серед далеких сяючих точок світла.

— Тоді доведеться нам усім тікати, — відповів я, намагаючись хоч трохи полегшити напруження в голосі, але в серці відчував тяжкість неможливого вибору.

Шайда тихо шепотіла сама собі:

— Завтра знову моя черга асистента… він знову це зробить… і не один раз… я не можу стерпіти цього. Допоможи мені, прошу…

Я тяжко зітхнув, випрямляючи плечі, відчуваючи, як холодне нічне повітря огортає мене.

— Я можу допомогти тобі втекти з помістя… — сказав я, — але далі я безсилий.

Вона опустила плечі, губи тремтіли, а очі повільно наповнювалися сльозами:

— Який сенс… якщо я буду сама, мене спіймають, і тоді мені буде ще гірше… Бернард понад усе ненавидить утікачів і зробить усе, щоб мене спіймати і покарати…

Я нахилився ближче, намагаючись передати хоч частку підтримки, але голос був тихий, з гіркотою:

— Тоді як мені тобі допомогти?

Вона затремтіла, стискаючи руки в кулаки, і тихо промовила:

— Убий… убий графа… і все скінчиться, ми будемо вільними…

Я різко відвів погляд у темне небо, відчуваючи, як серце стискається від безвиході, і тихо промовив:

— Ні… якщо я так зроблю, постраждаю потім я… і моя сестра, усі мої друзі та товариші… Чорні плащі помстяться за свого пана…

Сльози Шайди перетворилися на тихий ридання; вона стиснула зуби, опустила голову і ледве чутно вигукнула:

— Тоді навіщо ти взагалі пропонуєш допомогу, якщо нічого зробити не можеш?

Вона різко вдарила мене по щоці. Я відчув біль, але просто залишився на місці, дивлячись, як вона плаче, розуміючи, що сам нічого не можу вдіяти. Моя рука невільно потягнулася до її плеча, і я пригорнув її, погладжуючи по голові. Вона продовжувала тихо ридати, а вітер грайливо колихав її волосся.

Я думав про графа Бернарда. Серце стискалося від страху й водночас від усвідомлення неминучості: він не остання людина у політиці Королівства. Один із найвпливовіших графів, з численними зв’язками при дворі, близький до принца Генріха, прямого спадкоємця престолу. Він божевільний, жорстокий… і геній. Міцна політична позиція, безліч союзників, навіть король розуміє його геніальність. Багатьом його жорстокість неприємна, але політика — це не про вподобання; головне — міцний союзник.

Я відчував безсилий страх. Він — теран, готовий до будь-якого розвитку подій. Навіть якби я захотів, убити його… сумнівався, що зможу. Але я не став говорити цього вголос, не став виправдовуватися.

Ніч оповивала нас темрявою, але зорі високо над нами продовжували сяяти, немов мовчазні свідки цієї крихітної, але такої важливої миті.

Ми сиділи так доволі довго, мовчки, під зоряним небом, де тихо шелестіли дерева і віддалений вітер грав із листям. Моя рука ледве торкалася плеча Шайди, а серце відчувало важкість майбутнього.

А потім, у якусь певну мить, вона повільно підвелася. Кроки її були тихими, майже несміливими, але в кожному русі відчувалася розуміння неминучості. Я розумів, що завтрашні події неминучі, і не міг відвести очей від її фігури, що повільно зникала у тіні саду.

Я стояв, спостерігаючи, як вона зникла з поля зору, і відчував змішання тривоги і безпорадності. Потім, з важким зітханням, повернувся до кімнати Васелини. Там на посту сидів мій напарник, його постать була напружена, але він вже почав занурюватися в сон. Я тихо ліг на матрас у кутку кімнати, обгорнувшись ковдрою, і, відчувши втому у всьому тілі, заснув під тихе дихання ночі і віддалений шелест нічного вітру.

Ранкові промінчики повільно пробивалися крізь вузьке вікно, розрізаючи кімнату м’якими смугами світла. Я прокинувся від цього теплого сяйва, що лягало просто на обличчя. До моєї зміни залишалося трохи менше години.

У залитій ранковим світлом кімнаті стояв мій напарник. Лати тихо поблискували, чорні очі дивилися вперед нерухомо, а постава залишалася ідеально рівною. Дисципліна тримала його пильним, навіть попри втому. Він стояв просто посеред кімнати — це була особливість цього, так би мовити, методу виховання.

Ні в кого з бастардів не було особистих охоронців. Лише Васелина… і ще один хлопчик років восьми, якщо не помиляюся. Чесно кажучи, я й досі не розумів чому. Був — і був. У цьому помісті зайві питання не віталися.

Я підвівся, відчуваючи легку скутість у плечах після сну, і пішов умиватися. Холодна вода різко обпекла шкіру, але одразу ж прогнала залишки сну. Вона додала мені трохи бадьорості, прояснила думки.

Поки ще був час, я вирішив прогулятися помістям. Без латів, без меча — просто прогулянка, а не патруль. Рідкісна можливість відчути себе не солдатом, а звичайною людиною.

Я повільно йшов внутрішнім двором, слухаючи, як мої кроки відлунюють у ранковій тиші. Помістя прокидалося. Але разом із ним прокидалося й відчуття, що сьогоднішній день не буде звичайним.

Я повільно підійшов до одного з віддалених домів. Він теж був відгороджений окремим парканом — нижчим за основні мури, але достатнім, щоб чітко показати: сюди заходять не всі. Наскільки я знав, це був барак для невільниць графа.

Поруч стояла ще одна кам’яна будівля — без вікон, із важкими дерев’яними дверима. Мабуть, склад. А може, щось інше. У цьому помісті багато чого залишалося без пояснень.

Сам не розуміючи чому, я підійшов ближче. Можливо, звичка солдата — вивчати місцевість. Можливо, внутрішнє передчуття. Камінь під ногами був ще прохолодний після ночі, повітря тихе, нерухоме.

І раптом — у дверному прорізі я побачив щось дивне. За кутом, у тіні, звисали ноги. Нерухомі. Босі. Ледь гойдалися від слабкого протягу.

Я завмер на частку секунди, ніби мозок відмовився приймати побачене. А потім різко підбіг, серце в грудях почало калатати глухо й важко.

Я зазирнув усередину — і похолов.

У напівтемному приміщенні, під дерев’яною балкою, було підвішене жіноче тіло.