Петро Гузік "Коти"

Ритмічне цокання настінного годинника повільно розчинялося в теплій тиші квартири, мов крапля за краплею стікаючи в сон. Старий механізм, подарований ще на весілля, працював справно — глухе «цок-цок» було рівним і впертим, наче саме серце помешкання. У світлі телевізора, що мерехтів спалахами, Наталя Робертівна сиділа в своєму улюбленому кріслі. Плед з трояндами сповз їй на коліна, а окуляри ледь трималися на кінчику носа.

Рекламна пауза затягнулася. На екрані один за одним змінювалися усміхнені обличчя, диво-праски, чудо-сковорідки і, нарешті, черговий «революційний засіб для чоловічої сили». Чоловік з надто білими зубами щось енергійно пояснював, а поруч кокетливо всміхалася молода жінка.

— Ну і гидота, — фиркнула Наталя Робертівна, повільно підводячись із крісла. Коліна тихо хруснули, нагадуючи про свій вік. — В мої роки чоловіки були чоловіками і без всяких пігулок. Тьху.

Вона вимкнула свій старенький «Соні» — телевізор ще раз тихо пискнув і згас, залишивши кімнату в м’якому світлі нічника. У квартирі одразу стало тихіше, тільки годинник продовжував своє невблаганне «цок-цок». З столика поруч крісла відчувався запах ромашкового чаю — давно вже холодного. Наталя Робертівна взяла чашку, зробила останній ковток, скривилася від прохолоди і понесла її до мийки.

Кухня була акуратна, хоч і стара: шафки з пожовклими ручками, кахлі з тонкою тріщинкою біля плити. Вона ретельно помила чашку, витерла рушником, повісила його на гачок — порядок був для неї чимось святим. Після того довго чистила зуби, роздивляючись у дзеркалі своє відображення. Сиве волосся зібране в недбалий пучок, тонкі зморшки навколо очей, але зуби — ще свої, майже всі. Вона гордо всміхнулася.

Переодягнувшись у бавовняну нічну сорочку з дрібними квітами, Наталя Робертівна лягла в ліжко. Матрац злегка просів під її вагою, знайомо скрипнули пружини. З ледь прочиненого вікна долинав запах бузку — густий, солодкий, трохи п’янкий. Десь неподалік співала пізня пташка, а в дворі ще шаруділо листя від легкого вітру.

Цокання годинника стало ніби гучнішим. Тіло налилося приємною важкістю, руки й ноги потеплішали, повіки поволі злипалися. Ліжко здавалося бездонним — вона ніби провалювалася в нього, все глибше й глибше.

І раптом — різкий, пронизливий крик.

Потім ще один. І ще.

Під вікнами завили коти.

— Та бодай би ви здохли!.. — пробурмотіла Наталя Робертівна крізь зуби, різко розплющивши очі.

Сон як рукою зняло. Вона витріщилася на стелю, де тінь від гілки бузку хиталася, мов примара. Під вікнами розгорталася справжня опера — деренчливі, надривні «няу-у-у».

— Кляті коти… — зціпила вона зуби. — І клята та карга Меланія Сіра, будь вона неладна!

Образ сусідки відразу сплив перед очима: завжди з прямою спиною, в береті навіть у теплу погоду, з книжкою під пахвою. «Творчиня світів», як вона сама себе називала. Письменниця. Інтелігенція.

— Творчиня світів, тьху, — буркнула Наталя Робертівна, різко скинувши ковдру. — Як тобі так подобаються ті коти, забери їх до себе, а то тільки серуть в мої квіти.

Вона взяла з тумбочки скляний графин із водою. Скло було прохолодним у долоні. Підійшла до вікна, прочинила його ширше — нічне повітря одразу огорнуло обличчя. Двір був темний, лише ліхтар біля під’їзду кидав жовтаве світло на асфальт. Під кущем бузку вовтузилися тіні.

Вона примірялася, прицілилася і з висоти другого поверху вилила воду.

Коти з гучним обуреним вереском кинулися в різні боки. Один промайнув через клумбу, другий — метнувся до підвалу. Листя зашаруділо, і двір знову занурився в тишу.

Наталя Робертівна ще кілька секунд стояла біля вікна, вдихаючи ніч. У грудях розлилося дрібне, але приємне задоволення. Хоч настрій і сон зіпсовані, а все ж таки — порядок відновлено.

Вона зачинила вікно, поставила графин назад і сіла на край ліжка. Тиша знову повернулася, але вже не така глибока, як раніше. Сон розвіявся остаточно.

— От і спи тепер… — пробурмотіла вона.

Кімната здавалася надто темною. Годинник продовжував своє вперте «цок-цок», наче насміхався. Наталя Робертівна зітхнула, накинула халат і попрямувала назад у вітальню. Телевізор знову засвітився холодним світлом, наповнивши квартиру голосами ведучих, сміхом публіки і штучними оплесками.

Ніч була довгою.

Лише під самий ранок вона змогла заснути. Сон накотився раптово й важко, наче хтось нарешті вимкнув у голові всі зайві думки. Наталя Робертівна так і дрімала у кріслі перед телевізором, під тихе шипіння «білого шуму». Екран давно вже перестав щось показувати — по ньому бігали сірі хвилі, що ледь освітлювали кімнату тьмяним мерехтінням.

Її голова схилилася набік, окуляри сповзли на край носа, а плед сповз на підлогу. Годинник на стіні продовжував своє вперте «цок-цок», але тепер воно губилося в глухому шумі телевізора.

Та сон був недовгим.

Різкий, настирливий дзвін будильника безжально вирвав її з приємної темряви. Здавалося, звук пробиває прямо в череп, дряпає нерви, наче іржавим цвяхом по склу.

— Та щоб тебе… — прохрипіла вона, ще не розплющуючи очей.

Наталя Робертівна навпомацки знайшла будильник на столику, кілька разів промахнулася пальцями, поки нарешті не намацала кнопку. Дзвін урвався. Вона ще секунду сиділа нерухомо, відчуваючи, як важко б’ється серце і як болить затерпла шия.

Телевізор усе ще шипів.

— І тебе туди ж… — буркнула вона, натискаючи кнопку пульта.

Екран погас. У квартирі стало тихо.

З тихим кректанням вона підвелася з крісла. Спина відгукнулася тупим болем, коліна скрипнули. Наталя Робертівна потягнулася, розминаючи плечі. Попри майже шістдесят років за спиною — хоча сама вона вперто казала «ще й шістдесяти нема» — вона досі працювала на місцевому м’ясокомбінаті.

Колись це було потужне підприємство. Туди йшли працювати поколіннями, там давали квартири, путівки в санаторій, премії до свят. А тепер…

— Телепні, — буркнула вона, згадуючи нових власників.

Два брати — Артем та Валера — успадкували комбінат від батька і за кілька років довели його майже до краху. Обладнання не ремонтувалося, зарплату затримували, а те, що тепер ішло у фарш…

Наталя Робертівна скривилася.

— Нехай бог милує, — пробурмотіла вона.

Але робота є робота.

На кухні вона автоматично натиснула кнопку старенької кавоварки. Машина загуркотіла, хрипко зашипіла, ніби старий трактор, що заводиться з третьої спроби. Поки вода повільно проходила крізь мелену каву, Наталя Робертівна попленталася у ванну.

Душ був швидкий — холоднувата вода, запах дешевого мила, дзеркало, трохи запітніле парою. Вона розчесала волосся, зібрала його у звичний вузол і повернулася на кухню.

Кава була готова. Гірка, чорна, міцна — саме така, як вона любила.

Наталя Робертівна зробила кілька ковтків, потім дістала з пачки сигарету без фільтра. Пальці звично постукали нею об край столу. Сірник спалахнув коротким жовтим полум’ям.

Кава і сигарета. Її улюблений сніданок вже років двадцять.

Через десять хвилин вона вже одягалася: темні штани, теплий светр, стара куртка. Сумка з документами, ключі, гаманець.

Надворі місто тільки прокидалося.

Повітря було прохолодне, свіже після ночі. У дворі пахло сирою землею і бузком. Десь у віддаленні гуркотів перший ранковий тролейбус, а над дахами вже блідло небо.

І саме біля під’їзду вона побачила її.

Меланія Сіра стояла біля клумби, одягнена в кричуще жовтогарячий спортивний костюм, який виглядав так, ніби його було видно навіть з космосу. На ногах — білі кросівки, на шиї — яскравий шарфик. В руках вона тримала великий пакет із кормом.

І годувала котів. Їх було багато. Може десять. А може й більше.

Руді, чорні, сірі, плямисті — ціла пухнаста банда терлася об її ноги, нявкала, штовхалася, чекала своєї черги.

— Сука… — прошипіла крізь зуби Наталя Робертівна.

А вголос сказала зовсім іншим тоном:

— Доброго ранку, Меланіє. На проміжку?

Стара письменниця повернулася на звук голосу. Вона поправила своє коротке волосся, явно фарбоване у холодний білий колір, і усміхнулася тією самою поблажливою усмішкою, яка завжди дратувала Наталю.

— Вітаннячко, Наталю, — прощебетала вона. — Так, вирушаю в парк. Така погода… весна співає в душі.

Вона театрально розвела руками, ніби представляла небо, дерева і весь двір як сцену.

— Як спалося?

— Чудово. Просто чудово.

Наталя Робертівна відчула, як у грудях починає закипати злість.

— А от мені не дуже, — сухо відповіла вона. — Твої коти…

— Що коти? — перебила Меланія, навіть не давши їй договорити.

— Твої коти всю ніч в моїх квітах робили концерт. Ти не могла б їх годувати деінде?

Меланія підняла брови так, ніби почула щось надзвичайно дивне.

— Наталю! Це ж весна! Пора кохання. Котикам теж хочеться любові.

Вона ласкаво почухала рудого кота за вухом.

Наталя Робертівна відчула, як кров приливає до обличчя.

— Меланіє, або ти припиниш своє оце волонтерство, або я не ручаюся за себе. На відміну від тебе, в мене є робота. І мені треба сон, щоб я могла працювати.

Меланія всміхнулася ще ширше.

— Ну, Наталю… знання — це сила, а незнання — робоча сила.

На секунду у дворі стало тихо.

Обличчя Наталії Робертівни побагровіло від люті. Вона стиснула кулаки так, що побіліли кісточки пальців.

— Я все сказала. Любиш котів? Забирай їх до себе в квартиру.

Коти продовжували нявкати і жерти корм, ніби їх ця суперечка зовсім не стосувалася.

Наталя різко розвернулася і рушила до зупинки тролейбуса. Її кроки глухо відбивалися об асфальт.

Позаду залишилися ненависна сусідка, жовтогарячий костюм і десяток пухнастих паразитів.

Ранок тільки починався.

День тягнувся нескінченно довго.

Так довго, що інколи Наталії Робертівні здавалося — годинник на стіні просто зупинився, а стрілки лиш інколи здригаються, щоб створити ілюзію руху.

Конвеєр, навпаки, не зупинявся ні на секунду. Він повз повільно, вперто, монотонно — мов стрічка нескінченного фільму жахів. На металевих гачках гойдалися туші, деякі ще вчора були тваринами, а деякі, судячи з вигляду, вже встигли трохи побути експонатами з розділу «археологія».

Наталя Робертівна стояла біля столу, тримаючи ніж. Руки працювали самі — різали, відділяли, кидали шматки у металеві лотки. Свідомість тим часом блукала десь далеко, за межами цього холодного цеху. Повітря густе, важке, просочене запахом крові, жиру і чогось невизначено кислого. Вентиляція працювала так само ефективно, як совість у власників комбінату.

Цього разу Валера перевершив сам себе.

Зазвичай він привозив стандартний набір місцевої «фауни»: корови, які померли ще до приїзду ветеринара, кури, що давно вирішили питання свого існування самостійно, і щось невизначене, що офіційно називалося «сировиною».

Але сьогодні…

— Господи Ісусе… — пробурмотіла Наталя Робертівна, дивлячись на нову партію.

Окрім звичної здихлятини, недоумок примудрився дістати ще дещо цікаве.

Два страуси. Вони лежали на підлозі так, ніби просто передумали жити і прилягли відпочити. Довгі шиї звисали під неприродними кутами, а очі дивилися кудись у вічність, ніби досі намагалися зрозуміти, як їх взагалі занесло в український м’ясокомбінат.

Поруч валялися кілька псів. Звідки Валера їх взяв — ніхто навіть не питав. На комбінаті давно діяв негласний принцип: якщо не знаєш, з чого зроблена ковбаса — живеш довше і спокійніше.

А потім з’явилися вони. Живі свині.

Худі, нервові, з переляканими очима. Ребра стирчали так, ніби їх намалював школяр, що тільки вчиться малювати скелети.

— О, дивись… живі… — сказав хтось із робітників.

Поруч уже працювала так звана «Суші мафія». Так на комбінаті називали бригаду співробітників азійської зовнішності. Ніхто точно не знав, звідки вони взялися — чи то з В’єтнаму, чи з Китаю, чи просто з якогось паралельного виміру, де люди працюють по двадцять годин на добу і майже не говорять.

Вони працювали мовчки. Швидко. Ефективно. Один з них спокійно тримав свиню за вухо, інший різко провів ножем. Кров з шипінням вдарила у металевий жолоб. Свиня впала.

— От і все, — пробурмотіла Наталя Робертівна.

Її руки продовжували працювати.

М’ясо летіло у величезну м’ясорубку. Машина ревіла, наче голодний звір. На виході з неї повзла нескінченна червона маса, яка пізніше гордо називатиметься «ковбасою преміум класу».

Інколи Наталії Робертівні здавалося, що час тут не рухається. Що вона стоїть тут вже років сто. Що світ за стінами комбінату давно закінчився.

І залишилися лише три речі:

Конвеєр,

Запах крові,

І Валера — людина, яка могла б продати на фарш навіть динозавра, якби той випадково дожив до наших днів.

— Ще трохи… — бурмотіла вона іноді.

Але «трохи» тягнулося годинами. І коли їй уже почало здаватися, що вона назавжди застрягла в цьому смердючому пеклі, сталося диво.

Рівно о 17:00.

Пролунав сигнал. Гучний, різкий, майже святковий. Кінець зміни.

— Аллілуя, блять — сказала Наталя Робертівна і вимкнула свою ділянку.

Вона навіть не дивилася на м’ясо позаду. Там тепер могла бути хоч кенгуру — їй було байдуже.

Головне — додому.

Дорога назад пролетіла майже непомітно.

Вдома вона швидко скинула одяг, пішла у душ і довго стояла під гарячою водою. Здавалося, запах комбінату в’ївся в шкіру назавжди.

— От би так і стояти… — пробурмотіла вона.

Але гаряча вода — розкіш.

Тому за десять хвилин вона вже витиралася старим рушником.

Вечеря була простою, фактично — копією сніданку. Тільки замість кави був чай.

Наталя Робертівна сиділа на кухні, дивилася у вікно і курила, повільно випускаючи дим у темряву двору.

Потім вона втомлено підвелася.

— Все… спати.

Ліжко чекало. Вона лягла і майже відразу відчула, як тіло починає розслаблятися. Після такого дня їй хотілося лише одного:

Міцного сну. Без сновидінь. Без людей. Без страусів. Без Валери. І бажано без існування в цілому.

Але...

Кляті коти мали свої плани на цей вечір. І на ніч теж.

— Спочатку знизу долинуло тихе «няв». Потім ще одне, через хвилину під вікнами вже розгорталася повноцінна котяча оргія.

— НЯААААААВВ!

Наталя Робертівна повільно розплющила очі. Вона мовчки дивилася у стелю. Ще хвилину. Ще дві.

— …я вас усіх переживу… — тихо сказала вона.

Десь унизу коти продовжували свою романтичну трагедію.

Колесо знущань зробило чергове коло.

Кожен наступний день був потворним братом-близнюком попереднього.

Безсонна ніч. Блядські коти. Ранок. Усміхнена пика Сірої. Тролейбус. Завод. Дебіл Валера. Гори м’яса, яке в кращому випадку ще вчора було м’ясом, а в гіршому — філософським питанням. Знову тролейбус. Телевізор. І сон.

Хоча ні.

Сон поступово випав із цього графіка, мов зуб у старого алкоголіка. Його замінили крики хтивих тварюк у кущах під вікном.

Спочатку Наталя Робертівна намагалася боротися цивілізовано. Виливала воду, грюкала вікном, лаялася в темряву.

Потім перейшла до більш творчих методів.

Одного вечора вона винесла на двір шматки ковбаси. Самої дешевої, з комбінату. Тієї, яку навіть собаки на складі нюхали з підозрою.

— От вам, паскуди, — пробурмотіла вона, кидаючи шматки в кущі. — Жріть.

План був простий: Коти їдять ковбасу, ковбаса робить те, що зазвичай робить продукція їхнього комбінату. Проблема зникає. Але коти… Коти навіть не доторкнулися. Вони сиділи трохи осторонь, дивилися на ковбасу і, здається, обговорювали її мовчки. Один сірий навіть обережно підійшов, понюхав… і з таким виразом морди відійшов, ніби щойно прочитав склад на упаковці.

— Сволота… — прошепотіла Наталя Робертівна.

Вона стояла біля вікна і дивилася вниз.

— Чи це ковбаса така хуйова?.. — задумливо пробурмотіла вона.

Так минув ще тиждень. Сіра продовжувала їх годувати. А Наталя Робертівна починала повільно сходити з розуму від недосипу.

У вихідний день, блукаючи містом без особливої мети — просто щоб не сидіти вдома і не слухати власні думки — вона випадково побачила знайоме обличчя.

Точніше, те, що колись було обличчям. На лавці в міському парку лежав Данило, колишній одногрупник її онука. Прізвисько — Лютий. Зараз він «відпочивав» після чергової порції метадонової дієти. Його поза нагадувала людину, яку акуратно виклали на лавку після невдалого експерименту з гравітацією.

Тіло знаходилось тут, на грішній землі. Свідомість — десь далеко, можливо на Марсі, можливо в каналізації всесвіту. З напіввідкритого рота звисала тонка цівка слини. Запах від нього стояв такий, що навіть голуби трималися на безпечній відстані. Сеча, піт і цілий букет хімікатів, які Данило так радісно приймав у своє життя.

Наталя Робертівна кілька секунд стояла, роздумуючи. Потім зітхнула.

— Гірше вже не буде.

Вона сіла поруч на лавку.

— Вітаю, Даню, — тихо мовила вона, озираючись навколо.

Данило повільно повернув голову. Його погляд кілька секунд намагався сфокусуватися.

— Салют… ба… ба… буля… — промимрив він.

Потім задумливо почухав промежину.

— Закурити є?

Наталя Робертівна мовчки простягнула сигарету, намагаючись тримати пальці так, щоб він випадково не торкнувся її руки.

Лютий встромив цигарку в рот. Показав пальцями жест — мовляв, до лайна ще б ложку. Тобто вогню.

Жінка зітхнула і підпалила.

Він глибоко затягнувся. На секунду його обличчя навіть стало майже людським. Сивий дим повільно виплив з рота. Данило розплющив одне око.

Подивився на неї.

— Які люди… Наталя Ро… робертівна… — сказав він з інтонацією людини, яка щойно відкрила Америку. — Скільки літ. Як ваше нічого?

— Добре, Даню. Добре.

— А в мене… — він широко посміхнувся, показуючи рештки гнилих зубів, — просто заїбісь.

Ще одна затяжка. І раптом він зайшовся кашлем. Кашель був такий, ніби всередині нього запускався старий дизельний двигун. Глухий, рваний, з металевим відлунням.

Нарешті він відкашлявся і сплюнув під ноги грудку зеленувато-червоного слизу.

— Чудово, Даню, — сухо сказала Наталя Робертівна.

Вона трохи нахилилася до нього.

— Я це… можеш мені в дечому допомогти?

Данило повільно розплющив друге око.

— Якщо щось перенести… — пробурмотів він. — Я пас. Втомився.

— Ні. Робота трохи… в іншому плані.

Він задумливо подивився на неї. Викинув недопалок та повернувся всім тілом до жінки. Зблизька його обличчя виглядало ще гірше. Шкіра сіра, очі каламутні, як вода в калюжі після дощу.

Наталя Робертівна подумки здригнулася, але посміхнулася.

— Тоді слухаю, — сказав Лютий.

І вона швидко, майже скоромовкою, розповіла йому, що саме хоче.

Лютий зі знанням справи вислухав жінку, затим стрельнув ще пару цигарок, та пообіцяв днями усе владнати. Як аванс попросив тисячу гривень, Робертівна розуміла що давати таку суму рівноцінно самій впорскнути дозу отрути в вени хлопця, але все таки дала дві купюри по п’ятсот.

— Наталя Робертівна… ви золота людина.

Данило вищирив в знак вдячності свої гнилі зуби, сховав гроші і швидко рушив в тільки відомому йому напрямку.

— Подивимось що з цього вийде, — пробурмотіла жінка, дивлячись в слід хирлявій фігурі наркомана.

Перед великою справою — великий кайф. Лютий так швидко як міг дошкандибав до притону. Знайшов там свого баригу Кузнєца, і шваркнувся по вені дурманом. Вимушене утримання від дози через брак грошей дало своє. Наркотик зі швидкістю боліда формули один, пронісся випаленими венами хлопця. Приход був настільки різким і сильним, що Лютий одночасно кінчив в брудні джинси, і звалився без пам’яті, з все ще увігнаним у вени шприцем, на всіяну сміттям підлогу лігва Кузнєца. Він лежав серед сміття, пластикових пляшок і недопалків, тихо дихаючи і дивлячись у стелю, якої насправді вже не існувало.

Коли він якось прийшов до тями, його друг і брига саме приймав чергового клієнта Володьку Короля. Довго думати, це не про Лютого, тому він швидко приєднався до друзів, за цим і минув день.

Коли Король отримав своє і покинув затишну компанію, а Кузнєц відправився на вечірню торгівлю, Данило згадав за Наталю Робертівну та її прохання. В притоні він знайшов іржавий ніж, та стару шапку. В шапці прорізав ножем дірки для очей, перетворивши її на маску, допив тепле пиво яке залишилось після гулянки і пішов виконувати роботу.

До будинку він дістався вже коли сонце майже сховалося за горизонтом. Дістав шапку-маску, одягнув та став чекати годувальницю котів. Коти теж чекали свою покровительку, окупувавши ділянку газону під кущем бузку. Вони сиділи під кущем бузку, мов комітет з прийому їжі. Рипнули двері під’їзду, і в світлі вуличного ліхтаря з’явилася висока жіноча постать котра, нічого не підозрюючи, рушила до засідки Лютого. На ній знову був спортивний костюм, цього разу ніжно блакитного кольору. В одній руці вона тримала пакет з їжею, в іншій пляшку молока.

— Киць киць киць мої любі, — промкркотіла наче кішка жінка. Коти, всі як один кинулися до неї. Лютий, тримаючи ніж напоготові та спостерігаючи крізь прорізи почав обходити кущ.

Коли жінка закінчила частувати котів, вона підвелася та пішла до дверей будинку. Біля самих дверей, коли Сіра вже взялася за ручку, Данило кинувся на неї.

— Спокійно стара сука, — прохрипів він,— бабки швидко, а не то поріжу блять.

Хлопець був впевнений що його як він думав грізний вигляд та ніж в руці зроблять свою справу. Проте Сіра спритно вивернулася від його рук та зацідила худим коліном в пах. Лютому здалося що його мошонка потрапила під прямий боксерський удар. В очах потемніло від болю, він впустив ніж і зігнувся навпіл. Жінка тим часом дістала з кишені перцевий балончик та випустила щедрий струмінь в обличчя Лютого. Від пекучої субстанції не допомогла навіть шапка котра ховала обличчя. В лице ніби виплеснули окропом, він закричав і почав здирати шапку з голови. Рідина потрапила до вкритого виразками рота, він гарчав і хрипів, жадібно ковтав повітря, яке чогось теж було гарячим та пекучим. Не тямлячись від болю та злості, Данило кинувся бігти вулицею проклинаючи все на світі, проте на розі будинку, спіткнувся і впав прямо під колеса вантажного мікроавтобуса. Той хоч і їхав не надто швидко, завдав добрячий удар. Заверащали гальма, а за ними і Меланія Сіра, в той момент коли голова Лютого потрапила під колеса. З противним, чвакаючим звуком, голова луснула розкидавши по всьому дворі мізки та шматки черепа Данила.

Наталя Робертівна стояла на кухні та крізь щілину у шторах спостерігала цю картину. Все пішло коту під хвіст, але найбільше їй було шкода своєї тисячі гривень. Хоча...хоча були і плюси. Тої ночі, вона солодко та міцно спала.

Невдача з Лютим анітрохи не засмутила жінку. Смерть у нього вийшла хоч і страшна, але, як вона сама подумала того ж вечора, певною мірою гуманна. Розкидані по асфальту мізки остаточно поклали край його нескінченній погоні за дозою. А це, якщо подумати, майже терапія. Щоправда, не зовсім та яку рекомендують лікарі.

— Виходить, хлопець таки зав’язав, — пробурмотіла вона тоді, дивлячись у темряву двору.

Декілька днів після випадку Сіра не з’являлася на вулиці, але під кінець тижня, в незмінному спортивному костюмі, цього разу оранжевого кольору, вона як завжди вийшла на вечірню прогулянку.

Пухнасті тварюки, які на час відсутності жінки харчувалися деінде, ніби знали що вона вийшла. З усіх кущів, з підвалу знову з’явилися котячі морди. Спокій став далеким та приємним спогадом.

Ці декілька днів тиші, оазис в неспокійному житті, дали час для Наталі Робертівни обдумати та знайти вихід з цієї ситуації. Випадково підслухана розмова директора м’ясокомбінату з якоюсь іноземною кралею, інвесторкою зіграла не останню роль у тому на що зважилася жінка. Вони говорили про якусь «довгу свиню» , вже вдома після важкої зміни, Наталя Робертівна в мережі знайшла інформацію про цю свиню. Її це не здивувало, хоча вона була шокована тим, що Артем, директор та старший брат дебіла Валери, відростив собі яйця і погодився на таке.

Вечоріло. Свій вихідний день Наталя Робертівна провела в обіймах денного сну. Хоч він і був схожим на сон алкоголіка: короткий та тривожний. Сумка з необхідними речами вже давно чекала в коридорі.

Смакуючи чашку гіркої як її життя кави, вона з вікна кухні споглядала вечірній ритуал ненависної Меланії. Коли коти були нагодовані, і Сіра рушила до під’їзду, Наталя Робертівна вирішила що пора.

Вона піднялася на п’ятий поверх до квартири Сірої, та акуратно викрутила лампочку що освітлювала сходи. Жінка чула, як брязнули двері під’їзду, та скриплять підошви кросівок. Пам’ятаючи реакцію на Лютого та балончик в кишені, вона зачаїлася в темряві стискаючи молоток. Між четвертим та п’ятим поверхами, Сіра побачила відсутність світла, та зупинилася щоб увімкнути ліхтарик на смартфоні. Меланія підійшла до своїх дверей, дістала ключі і в той момент почула шурхіт за спиною. Жінка розвернулася на звук, спрямовуючи світло ліхтарика та дістаючи з кишені засіб для самозахисту, як щось холодне прилетіло їй в обличчя. Різкий біль приніс з собою темряву.

Свідомість поверталася до Меланії повільно, уривками, ніби хтось невміло перемотував стару касету.

Спочатку з’явився запах. Густий, різкий, знайомий до огиди. Тютюновий дим, він нахабно вдерся в легені, змусивши її кашлянути. Горло пекло, голова гуділа так, ніби всередині черепа хтось катав металеву кулю.

Потім прийшов звук.

— Ти жива? Ей… Сіра… прокидайся!

І одразу після цього — ляпас. Спочатку легкий, але другий — значно сильніший.

Голова різко сіпнулася набік, Меланія застогнала. Вона розплющила очі. Світ спочатку розпливався — плямами, світлом, тінями. Потім поступово склався у картину. Над нею стояла Наталя Робертівна, у зубах — цигарка без фільтра. Дим клубочився навколо її голови, роблячи її схожою на якогось домашнього демона.

Меланія спробувала поворухнутися. Не змогла. Вона лежала… на столі, старому письмовому столі, який стояв у її ж спальні.

— Наталю… — прохрипіла вона, голова боліла так, ніби всередині оселився перфоратор, — Що ти робиш? Що тобі потрібно?

Наталя Робертівна не відповіла одразу. Вона стояла біля книжкової шафи, пальцем проводила по корінцях книжок.

— Скільки ж лісу пішло… — сказала вона задумливо. — Скільки дерев загинуло, щоб ти видала свої писульки…

Вона витягнула одну книгу.

— Тобі як там? — додала вона, не обертаючись. — Зручно?

— Наталю, я вимагаю пояснення! — голос Меланії став різкішим, хоча й тремтів. — Чого ти хочеш? Для чого це все?

Робертівна повільно повернулася. Світло настільної лампи падало їй на обличчя знизу.

— Я хочу спати, Меланіє.

Вона зробила затяжку, дим повільно випустила через ніс.

— Хочу після важкої зміни прийти в свою квартиру… і мати спокій, а ти мій спокій нагло вкрала. Разом зі своїми їбучими котами.

Від цього слова Меланію перекосило. Її обличчя сіпнулося сильніше, ніж від удару молотком.

«Інтелігенція, блять», — подумала Наталя Робертівна.

— Я перестану годувати їх! — швидко сказала Сіра. — Хочеш — я відвезу їх у притулок!

— Ні-ні… — тихо відповіла Наталя.

Вона похитала головою.

— Пізно, сонце. Вже пізно.

Вона знову подивилася на книжкову шафу.

— Раніше треба було думати.

Меланія ковтнула.

— Що ти збираєшся робити зі мною?

Наталя ніби не почула питання. Вона гортала книгу.

— Я бачу, колись ти писала жахи, — Вона примружилася, — «Кошмарний сеанс». Гмм… цікаво.

Робертівна перегорнула кілька сторінок, знизала плечима, кинула книгу на підлогу. Та глухо впала біля столу.

— Слабенько, — сказала Наталя. — Фантазії не вистачає.

Вона нахилилася. Підняла сумку, яку принесла з собою, розстебнула блискавку та моток будівельного скотчу.

Меланія напружено дивилася на неї.

— Наталю… — тихо сказала вона. — Не роби дурниць.

— Знаєш, Меланіє… — сказала Наталя Робертівна майже задумливо, — Я ж не завжди працювала на м’ясокомбінаті.

Вона трохи нахилила голову, ніби прислухаючись до спогадів, що з’явилися десь далеко.

— Були роки… коли я мріяла стати лікарем.

Наталя підійшла до письмового столу, на якому лежала Меланія. Стіл скрипнув під її вагою, коли вона сперлася рукою об край.

— Навіть вчилась кілька років, уявляєш? — продовжила вона. — Анатомія, фізіологія… нічні чергування в морзі на практиці… романтика.

Вона усміхнулася. Усмішка була дивна — не зла, швидше втомлена.

— Але потім… — Наталя знизала плечима. — Дитина, шлюб, поставили на моїй кар’єрі жирний такий хрест.

Меланія лежала з широко розплющеними очима. Вона намагалася поворухнутися кілька разів — хоча б пальцями.

Нічого. Тіло лежало чужим вантажем.

— Наталю… — прошепотіла вона.

Голос звучав слабко.

— Що… ти зробила?

Наталя Робертівна трохи нахилилася ближче.

— Будову тіла я все ж пам’ятаю, — сказала вона, — Тому поки ти була у відключці… я зробила маленьку операцію.

Меланія завмерла.

— На шийних хребцях. Нічого складного, — продовжила Наталя. — У нас на комбінаті такі ножі, що ними і лося можна розібрати… не те що людину.

Вона підсунула стілець ближче до столу і сіла поруч. Меланія відчула, як холод проходить по всьому тілу.

— Я… позбавила тебе руху, — спокійно сказала Наталя.

— Тимчасово… чи назавжди? — ледь чутно запитала Меланія.

Робертівна нахилила голову.

— Назавжди.

Вона зітхнула.

— Тому навіть якби я раптом передумала… дороги назад вже немає.

— Ти божевільна стара сука!

Слова вилетіли з Меланії різко, хрипко, наче їх довго тримали і раптом випустили. Голос тремтів — від страху, злості, безсилля. Наталя Робертівна розсміялася. Сміх був щирий, гучний, веселий — так сміються над хорошим анекдотом.

— Ого! — сказала вона, витираючи куточок ока. — Наша люба письменниця, виявляється, вміє лаятись?

Вона похитала головою.

— А з вигляду така культурна жінка. Книжки, інтерв’ю, автографи.

На кілька секунд у кімнаті стало тихо. Було чути тільки тихе дзижчання лампи і далекий шум машин за вікном. Наталя обвела поглядом квартиру.

— До речі… — сказала вона. — Це добре, що по сусідству з тобою ніхто не живе.

Вона знову затягнулася цигаркою, відрізала шматок скотчу і заклеїла рот Меланії.

— Нам ніхто не завадить.

Тепер сон став неодмінним атрибутом ночі. Спокійним. Глибоким. Без сновидінь.

Наталя Робертівна давно забула, як це — лежати в ліжку й слухати нічні крики під вікнами. Тепер її вечори проходили тихо. Навіть приємно. Наче світ раптом згадав, що людина після зміни має право відпочити.

Щоранку, перед роботою, вона заходила до квартири Меланії. Ключ вона забрала ще в той вечір — акуратно зняла з гачка в передпокої, наче господиня, що тимчасово доглядає чуже житло.

У квартирі завжди було тихо. Меланія лежала там, де вона її залишила. Тіло худло з кожним днем. Обличчя ставало гострішим, майже восковим. Очі — великі, сухі, наповнені якимось глухим, бездонним страхом. Вона не могла ні кричати, ні рухатися. Лише дивитися.

— Доброго ранку, — буденно казала Наталя, ставлячи сумку на тумбочку.

Наче сусідка зайшла позичити солі. Вона дістала шприц, набрала вітамінний розчин і акуратно ввела його у вену.

— Треба підтримувати організм, — пояснювала вона спокійно. — Інакше ти довго не протягнеш. А нам цього не треба.

Іноді навіть протирала Меланії обличчя вологим рушником.

— Лежи, відпочивай.

Потім зачиняла спальню, і їхала на завод. Після роботи вона інколи поверталася не сама.

Іноді в руках була стара спортивна сумка, іноді картонна коробка. Зсередини щось шаруділо і тихо нявкало.

— Ну що, ще один… — зітхала вона, ставлячи здобич на підлогу.

Котів вона ловила у дворі. Тих самих, тих, що колись так нахабно порушували її сон. Тепер вони по одному переїжджали до вільної кімнати в квартирі Сірої. Всередині лише старі меблі, кілька коробок і миска з водою, яку Наталя іноді доливала — чисто з практичних міркувань.

Їжі не було. Спочатку коти нявкали. Потім нявкали голосніше. Потім починали вити. Ці звуки проходили крізь стіни, крізь двері, крізь підлогу. І доходили до спальні. До нерухомого тіла на столі. З кожним днем крики ставали тоншими, злішими.

Пухнаста компанія росла. Три коти, п’ять, вісім, десять.

Наталя інколи стояла біля дверей і слухала. Спочатку вони лише дряпали підлогу й меблі. Потім почали кидатися один на одного. Одного разу вона почула короткий вереск. І довгу тишу.

Вона посміхнулася.

— Ну от… — сказала тихо. — Дієта почала працювати.

Коли коти почали кидатися один на одного, Наталя зрозуміла — час настав.

Того вечора вона повернулася особливо спокійна.

Навіть трохи піднесена. Вона пройшла коридором, зняла пальто, повісила його на гачок. Потім підійшла до дверей спальні. Меланія лежала дивлячись в стелю, її очі вже давно втратили надію.

Наталя стала біля ліжка.

— Ну що, Меланіє… — сказала вона майже весело.

Потім повільно підійшла до дверей тієї кімнати. Звідти долинало глухе шипіння та нявчання. І шарудіння десятків лап.

— Ось і твої любі котики, — сказала Наталя. — Сподіваюся, тобі сподобається їхня компанія.

Замок клацнув, двері відчинилися. Спочатку з темної кімнати виліз один. Чорний, дуже худий, очі горіли жовтим голодним вогнем. Він зупинився в дверях, нюхаючи повітря. Потім другий, третій. За ними — вся пухнаста, кістлява маса. Вони рухалися повільно, обережно, немов вода, що розливається по підлозі. У кімнаті запахло голодом.

— Погодуй їх, — тихо сказала Наталя. — Тобі ж це подобалося.

Коти вже були біля столу.

Вони нюхали повітря, шкіру. Один застрибнув на стіл, за ним відразу інший.

— Я повернуся не скоро, — додала вона.

Наталя Робертівна взулася, поправила пальто і повільно вийшла з квартири. На сходах вона навіть наспівувала щось собі під ніс.

А за зачиненими дверима… Спочатку було тихо. Коти ходили по столі, по Сірій. Нюхали, торкалися лапами, один почав обережно лизати пальці руки, потім вкусив. Спершу несміливо. Наче перевіряючи. Інші одразу відчули запах крові.

Пухнаста котяча братія, що колись так любила свою годувальницю, повільно, але все сміливіше почала свою пізню вечерю.

10.03.2026