Скарб

– Ненавиджу тебе, – оголосила свіжа після сну Вишня на світанку, коли Клен намагався організувати швидкий сніданок, щоб підкріпитися перед вилазкою на берег. – Ти жалюгідний. Користуєшся нашим вразливим становищем, поки можеш. А хто ти на суші? Ніхто. Ким будеш? Ніким?

Він промовчав. За минулі дні дівчина втратила майже сто спонсорів, яким обіцяла екзотику, просвітлення, релакс і свою приголомшливу фігуру в купальниках цього сезону, а показувала лише море вранці, вдень і ввечері. Тому Вишня психувала як ніколи й зривалася на кожному, навіть Маракуї дісталося за якесь невчасне слово. Здається, за насмішку над надмірною конспірацією. Незважаючи ні на що, на своїх стрімах Вишня поводилася на диво обачно й не говорила зайвого ані натяком.

– Клен – це кістяк нашої експедиції. – Горіх був не з тих, хто навчається на чужих помилках, тож вліз зі своїми поясненнями. – Я – мозок. Маракуя – натхнення. А ти…

– А я зробила величезну помилку, що з вами зв’язалася! Невдахи! Ви як зараза, що прилипає намертво! Я ніколи не відмиюся від цієї ганьби!

– …ти – обличчя кампанії, тому побережи його, поки ніхто не підправив! – і собі психанув старий. – Ми на порозі грандіозного відкриття, яке змінить відомий нам світ, а ти скиглиш як мала дитина. Жалюгідно.

– Ми на порозі провалу, якого не бачив світ! Що з вами всіма не так? Ну звісно, острів той самий, який двісті років тому не був островом, але ж подивіться, усе затоплене! Оці ходи, описані в тій вашій книжці…

– В щоденнику, – педантично уточнив Горіх.

Для нього точність визначень мала значення.

Точність інформації – не завжди, особливо якщо суперечила теорії. З іншого боку, хто напевне знає, що правда, а що ні?

– …підземні зали, сховища… га?

– В щоденнику Артура Майбутнього, першого і єдиного президента корпорації «Магнолія», якому належав найвеличніший маєток планети…

– …маєток, від якого залишилась тільки антена й кілька каменюк, – перебила Вишня. В конкурсі на обожнювання звуку власного голосу вона завоювала б усі можливі медалі.– Це все намарно. Кажу ж, вхід у сховища затоплено! Я звідси бачу діру в стіні під водою! Не печеру, а діру! Пробиту діру! Отакенну! Ми прокляті невдачами. А ти що робиш?!

Останнє вона питала Клена, який саме витягав спорядження для підводного плавання й ставив його коло борту.

– Пишуть, страхова компанія виплатила двісті сорок мільярдів зір за затоплену власність Артура Майбутнього, при цьому маєток оцінювався лише в сорок мільярдів, – гукнула з середини катера Маракуя. Там краще ловив вірт, тож вона до останнього ігнорувала палубу й не проявила жодної помітної зацікавленості реальним острівцем. – Ще пишуть, що ніхто з мародерів не повернуся звідси живим, крім одного типа, який сто років тому віднайшов тут справжній діамант розміром як… гей, а що таке кокос? Байдуже. До речі, він теж книжку написав. Мемуари. Пишуть, загалом маєток обчистили до повного затоплення, але зі скарбами не пощастило, і пишуть, що Артур Майбутній до кінця життя поривався сюди повернутися, але страхувальники й близько його не підпускали, ганялися за втраченим майном самі. І ще поблизу весь час крутився якийсь міжпланетний комітет з охорони нематеріальної спадщини і питань етики. Чуєте? Мене взагалі хтось слухає?!

Клен підвів катер якомога ближче до берега й кинув якір. Швидше б уже твердий ґрунт і менше божевілля… Коли навколо звучить стільки взаємовиключних ідей, власні думки немов уникають показуватися з глибин свідомості, присоромлені своєю прозаїчністю і примітивністю. От Горіх розумний, шукає сенс життя і унікальні речі, Вишня красива, прагне уваги й поклоніння, Маракуя допитлива, старається вхопити все й одразу, а Клен куди б не глянув, згадує про гроші, страхування, безпеку і можливі наслідки поточного загравання з міжсистемним правопорядком.

До речі, щодо прав та обов’язків… Що це за дивна риторика від Горіха? Кістяк, мозок, натхнення, обличчя?..

– Хвилинку. Яке ще обличчя? Якої ще кампанії? – запитав Клен, насторожено вдивляючись у довгі затоплені сходи, що вели в морські глибини. – Ми ж тут незаконно й ховаємося під псевдонімами навіть одне від одного. – Він узяв акваланг, закинув на одне плече й завагався. Здається, пірнати краще з берега? Прикро, що нема в кого спитати поради. Всі такі розумні й кмітливі, а як доходить до справи… – Яке грандіозне відкриття? Ви про що, Горіху? Може, в голову напекло? Про цю вилазку ніхто й ніколи не дізнається, хіба що розкажете друзям за келихом і по секрету.

– Упс, – почув за спиною тонкий голосок Маракуї, майже заглушений писклявою музикою без ритму. – І справді, дідусю, чого ти не можеш втримати язика за зубами?

– Тому що ми на місці! – погордливо оголосила Вишня. – Фініта ля щось там! Чекайте, в якому сенсі незаконно? Як це ховаємось одне від одного? А як же мої стріми?! Ви всі знаєте, хто я! І я знаю твою сім’ю з дитинства, мала нахабо, тільки ось його зустріла вперше в житті. – Вона відчутно штовхнула Клена в плече, і він похитнувся, ловлячи рівновагу над бортом. – То ми ховаємось від нього?! Тобто ви ховаєтесь від нього? Чому? Ви ж казали, псевдоніми через «жучки» і конкурентів! Хто він? Небезпечний?! Чому не попередили, коли він до мене загравав?

– Він наївний, а ти тупа, – фиркнула Маракуя десь зовсім близько, дзенькаючи конекторами як бляшанками. – Ви ідеальна пара. Шкода, що не судилося.

– Га?.. – як завжди не зрозуміла Вишня. – Ти про що? Та вимкни цю гидоту, й без неї на спеці мізки плавляться!

Клен почав обертатися, але спорядження сповільнило його рухи. Він полетів у воду, наостанок встигнувши відчути на своїй спині гарячі долоні й широку підошву кросівка.

Він був молодий, дужий, з міцними нервами і вмінням плавати наче риба, тому не злякався ні на мить, лише розізлився через такі дурні жартики, що могли закінчитися поламаним обладнанням і, як наслідок, провалом експедиції. Звісно, Маракуї не страшно, для неї ця поїздка – забавка на літо, подалі від батьків, які її не витримують, і друзів, які начебто погано на неї впливають, та й Горіх не збідніє, організувавши ще одну спробу. Можливо, й Вишню покличуть знову, вона однаково без роботи і, якщо не вигадає, чим зацікавити спонсорів, у майбутньому залишиться без доходу. Ось тільки Клена поразка не влаштовувала. Він по-справжньому сподівався на цей скарб.

На свій перший і єдиний шанс.

– Ти зовсім з глузду з’їхала, мале стерво?! – верещала Вишня, гасаючи по катеру в пошуках, вочевидь, рятувального круга. – Він же може потонути! Ти! Сховай зуби й ходи сюди! Кинемо йому отой трос!

Незважаючи на злість, Клену було приємно знати, що хоч хтось у цьому світі хоч на коротку мить перейнявся його долею.

– А нащо? – пролунав над головою знущальний регіт Маракуї. – Все, кінцева, приїхали.

«Йди до біса, вилізу й без вас», – він притримав акваланг, що намагався поплисти за течією, і незграбними рухами розвернувся обличчям до катера.

– Будь ласка, Маріє, заспокойся. – Біля борту вже стояв Горіх і простягав руки, щоб допомогти Клену вибратися з води.

«То цю юну соціопатку звуть всього лишень Марією? Ото сміх», – Клен підгріб ближче й, балансуючи, спробував закинути акваланг у катер.

– Та ви знущаєтесь?! То вже можна називати мене на ім’я? – викрикнула Вишня, скидаючи поряд із ним товстий канат. Незакріплений. Гарно булькнув. – Щоб вас!..

Горіх люб’язно забрав спорядження, і Клен видихнув із полегшенням. Не те щоб йому було важко… Але щось заважало. Чим довше він бовтався у воді з вантажем, тим важчими ставали ноги. Мабуть, з незвички м’язи перенапружувалися від мінімального навантаження.

– Будь ласка, заспокойся, – повторив Горіх і знову простягнув до Клена обидві руки. – Все добре, ми на місці, нам вдалося.

«Погана ідея. Я ж потягну тебе вниз самою своєю вагою, старий ти вчений пеньку», – Клен не хотів знову грубіянити, хоча й пообіцяв собі, що Маракуї цього не пробачить, тому мовчки відмахнувся від допомоги й рушив прямо до борту, схопився за край.

Ноги смикнуло назад, пальці від несподіванки розтиснулися.

– Юху! – пропищала десь зверху та малолітня нахаба, витанцьовуючи на палубі, аж ішла луна. – А я ж казала! Ти геній, дідусю! Ти здогадався! Ми прославимося на весь світ!

– О Господи Боже мій, що це таке?! Що?! Витягайте його! Швидше! – захлиналася Вишня, й від її абсолютно неочікуваної паніки Клен ледь не зловив серцевий напад. – Дядьку Стене, чому ви нічого не робите?!

«О, то вони аж настільки добре знайомі?» – Клен рвонувся вперед і виявив, що не може втримати підборіддя над водою.

– Що це таке?! – Вишня вже охрипла й пропускала деякі звуки. – Що це?! Несіть гвинтівку!

Горіх нагнувся, простягнув руки до води за метр від Клена і зловив величезний прозорий діамант, виштовхнутий невідомою силою.

– Бачиш? – підморгнув змовницьки, милуючись переливами мокрих граней. – Старовина – не завжди нудне сміття, а легенди не завжди брехня. Скарб існує, його треба лише знайти. Ну і дати взамін щось цінне. Дякую за вірну службу.

– Дядьку Стене, якого біса?! – Голос Вишні то наближався, то віддалявся, наче вона бігала колами. – Чому ви просто стоїте?!

– Люблю тебе, дідусю, ти всім їм покажеш! – Маракуя та її писклява музика звучали над самою головою. – А чому на ньому нема камери?! Дідусю, чуєш, відео не буде! Він забув камеру! Ми не побачимо, що там діється! Як же наше дослідження?! Ми не станемо знаменитими! Не змінимо світ! Ніхто ж не повірить! І діамант цей якийсь замалий! Вмикайте хоч щось, він зараз зникне! Де мій вірт?!

Клена повністю затягло під воду.

«Обов’язково побачите», – вчулося йому неможливе.

Він смикнувся всім тілом і безцільно замахав руками, відчуваючи, що зовсім нічого не контролює. В легенях ще не було води, але за хвилину чи дві це зміниться й означатиме гарантований кінець.

«Вони принесли мене в жертву, щоб отримати свій скарб і мить слави. Я аж настільки цінний? Нічого собі, ніколи б не подумав, усе життя мене вважали трохи кращим за сміття!» – в голову лізло всяке зайве, що забирало дорогоцінні секунди й позбавляло волі до боротьби, бо ж який сенс? Ті, на катері, не змилосердяться й не вдадуть, що невдало пожартували. Вони тільки що вбили людину, їм втрачати нічого. Добре хоч, що камери нема. «Нашого робітника затягло в підводний світ забороненої планети, дивіться і ставте вподобайки» не стане заголовком.