Скарб

«Ще не вбили!» – Клен на мить завмер, вивчаючи своє становище, й ледь не випустив з рота залишки повітря, тому що навколо були… він не знав, як це назвати. Сказав би русалки, але ці істоти не мали людської половини. Собакориби, мабуть? Золотисті лабрадори з риб’ячими хвостами? Тому, хто класифікуватиме цей вид, буде непросто.

«Не спрут. Чудова новина!» – та позитивного мислення не вистачило й на дві секунди, тому що мешканці моря повільно затягували Клена вглиб. Їх було багато й вони не мали проблем з диханням. Від них не вирвешся просто силою волі!

Він схопив найближчого з них і притис до себе, заважаючи рухати лапами. У відповідь той фиркнув бульбашками повітря і так вгатив хвостом по ногах, що Клен не стримав безмовного крику. Якщо не перелом, то точно тріщини… Він пам’ятав це відчуття. Коли з раннього дитинства на твоєму боці лиш ти сам, з роками досвід накопичується найрізноманітніший.

Сильний удар вибив Клена з хватки собакориб. Всього на мить, та цього вистачило, щоб корком вистрибнути з води й хапнути повні груди повітря. Краєм ока він помітив, що на катері витягують якір, і це повністю добило крихітні залишки непевної надії. Зараз вони запустять автопілот прямо до корабля і…

– Пусти, ненормальна! Пусти! Дідусю, глянь, що вона робить! Маріє, я тобі цього не забуду!

Істоти навалилися всі разом з обох боків, Клена немов затиснули в лещата.

«Все, годі. Скарб віддано, скарб забрано. Чесно. Прозоро. Справедливо», – пролунало точно не над поверхнею моря.

«Не хочу, щоб моєю останньою думкою був спогад про політичне гасло на обшарпаній зупинці», – Клен зібрався з силами для єдиного фінального ривка, але собакориби не знали втоми й потягли його вниз повільно і невідворотно.

– Ваш скарб – просто камінь! – Вишня кинула на істот щось важке і влучила Клену в голову, роздерши шкіру на маківці. – А він живий! Це ж абсурд!

«Наш скарб – людина. Це ваш скарб просто камінь», – здавалося, ці слова транслює сам острівець.

– Не мій! Я не просила діамант взамін на вбивство!

«Ми теж. Ми обмінюємося скарбами, які нам не треба. Вам не треба людина, нам – камінь. Чесно. Прозоро. Справедливо».

– Ви ненормальні, хто б ви не були! – Вишня знову щось кинула, цього разу легке, що навіть не долетіло до цілі.

«Ми дамо й тобі камінь, щоб ти заспокоїлася».

– Дідусю, ця психопатка викинула наш скарб і мій вірт!

– Так, дайте камінь, щоб я заспокоїлася й розбила на одну вашу голову більше! Досить! Відпустіть його! Негайно, бо я… Я…

«Ти – Марія».

– Гей, ви, потвори! Віддайте діамант! Вона не мала права його забирати! – лементувала Маракуя, завбачливо тримаючись на віддалі. – Вона тут ніхто! Це все дідусь! Ми – головні! Ми, а не якась там дешева моделька!

«Хочеш відібрати наш скарб, Маріє? Це грабунок. Це карається. Це смерть».

– Гаразд, хай буде смерть, – легковажно погодилася Вишня. Клен їй навіть позаздрив. У неї завжди все було легко й просто і вирішувалося дзвінком кому треба. – Ви самі напросилися! Знайте, що я цього не хотіла. Просто відпустіть його!

– Чуєте, собаки? Вас же створили, щоб ви догоджали людям, тож слухайте сюди! Дайте діамант мені, і я заспокою цю дурепу навіки! – ще голосніше запищала Маракуя. – Або віддам її вам! Гей! Дасте за неї щось? Вона дурна, але гарна, хоча вам, певно, байдуже, ви ж напівриби, ха-ха.

«Ти справді гарна, Маріє? Прикро. Ми цінуємо красу. Люди довершені. Ми поклоняємося ідеалу».

– То дасте мені камінь? Дідусю, скажи їм! Накажи цим собакам! Вона варта мішка діамантів! Почепимо на неї камеру, і все буде ідеально!

– Досить! Ми не продамо твою кузину, Анно, – нарешті подав голос Горіх. Він явно був злий і розчарований, тому що все пішло не так, як планувалося, унікальне відкриття трансформувалося в невдачу, і це в найкращому разі – в тому, за якого Клен не вибереться й злочин можна буде називати «нещасним випадком». – Ти розбещена й безсовісна. Негайно йди в каюту, ми повертаємося додому.

Гримнув постріл. Собакориби заметушилися, але не було схоже, що хтось із них постраждав.

«Напад. Вимагаємо покарання. Чесно. Прозоро. Справедливо».

– Яке ще покарання? Ви тут ніхто! – загорлала Маракуя трохи ближче, точно не з каюти. Слова Горіха вона зазвичай сприймала як інструкцію до протилежних дій. – Дайте діамант і гребіть звідси своїми дельфінячими ластами, недоробки, поки цілі! Дідусю, ти дозволиш так з нами розмовляти? Їм?! Ти сам казав, вони обожнюють людей! У них культ! Їм потрібні боги!

Клен зібрався з силами й повторив трюк із захопленням найближчої істоти. Спрацювало навіть краще, ніж минулого разу, тому що собакориби були схвильовані й гостро реагували на подразники, але коли він, винесений ударом могутнього хвоста з чіпких лап, метнувся не до катера, а на мілину до сходів, що вели на острівець, ноги не слухалися, хоч і не втратили чутливості.

«Марно. Це теж наші володіння. Ти тепер наш. Це добре. Ми цінуємо людей».

– Ви топите людей! – На катері Вишня розмахувала гвинтівкою, а навкруг море жовтіло від десятків золотистих собакориб. Стріляти не мало сенсу. Цих істот зібралося надто багато, і вони не боялися. – Трясця вам, ви живете під водою!

«Він житиме вічно, ти – ні. Ти загроза, Маріє. Тебе буде покарано».

Лізти по ослизлих розламаних сходах, опираючись м’якій силі хвиль, було важко, але в серці Клена розливалося тепло від усвідомлення того, що собакориби уникали мілини й марно розмахували кінцівками буквально за метр від нього. Здавалося б, нема легшої задачі, ніж висмикнути його на глибину, товщі води ще вистачало для короткої атаки, втретє він би не вирвався хоча б тому, що вже не тямив себе від болю, але істоти зволікали, поки не стало пізно.

Рука ляснула гладенький, розпечений сонцем камінь. Полетіли бризки, що висохли за мить. Щось пискнуло, тікаючи в тріщину, щось пробігло тонкими теплими лапками по ліктю, щось обсипало обличчя пилком з крил, і від цього засльозилися очі.

– Дядьку Стене, підведи катер ближче! Ми його заберемо!

– Дідусю, давай зловимо одного з них і обміняємо на скарб!

Ще одна сходинка – вужча, нахилена, покрита сухим сміттям і липкими молюсками, що обпікали пальці. Клен знову недоречно згадав косметичні імпланти Вишні, що захищали шкіру від подразнень і коштували як той їхній катер. За цим прийшла думка про нові коліна… на які в нинішньому стані він не заробить ніколи, тому повинен берегти старі.

«Ти – Анна. Ти – загроза. Тебе буде покарано».

Клен розсміявся. З рота вирвалися хрипи, з носа – булькання, зі шлунку – розбавлена морською водою шлункова кислота.

Коліна, ха… Наче це мало значення. Поки вистачить тих, що є, а потім усе одно не буде. Скільки він протримається на скелі посеред моря, навіть якщо знайде тут давно протухлу дощову воду? І навіщо триматися? Його не заберуть. По нього не повернуться. Магнолія безлюдна й заборонена до відвідування, її не охороняють і не патрулюють. Побуваєш тут і це випливе – заплатиш штраф, втримаєш язика за зубами – байдуже, не повернешся – так тобі й треба, невдахо.

Загув мотор катера. Собакориби стрепенулися й почали транслювати ще більше погроз, та всі розуміли, що це просто умовність. Якби вони хотіли, то напали б. Звісно, кілька загинуло б, але в команди теж не було шансів.

Команда…

Клен уже не міг сміятися ні з себе, ні зі своїх надій. Ті люди зробили те, що не вдавалося нікому з його попереднього життя. Вони змусили його відчути свою потрібність.

Це ж так легко! Він вічно скнів близько до дна, вічно чіплявся за якісь курси, щоб отримати квиток у краще життя, вічно провалювався, бо удача любить нахабних, вічно починав усе з нуля і не опускав руки, й одного разу сталося диво! Він прийшов на співбесіду, і йому запропонували справжню роботу. З оплатою! З соцстрахуванням! Йому потисли руку й поспівчували. О так, хтось із важливих людей витратив кілька хвилин свого часу, щоб прочитати його коротку біографію, і ще секунд тридцять, щоб сказати добре слово. Клен розтанув від уваги. Він зробив би що завгодно, аби на нього ще хоч раз глянули привітно. В його звиклій до постійної зневаги свідомості будь-який прояв елементарної ввічливості сприймався як безмежна доброта, а найменша похвала витісняла всі образи, підозри й сумніви.

Коли Горіх запропонував приєднатися до експедиції на Магнолію, Клен почувався… та ні, не королем Всесвіту. Він почувався людиною. Його помічали, до нього говорили, йому дозволяли висловлювати свою думку. Навіть якби десь у глибині душі він запідозрив, що з ним поводяться як з індичкою, яку забрали з птахофабрики, нагодували, погладили, випустили погуляти в садок, а тим часом точать сокиру і кип’ятять воду, то навряд чи це щось змінило б. Клен свідомо закривав очі на все, що могло повернути його в попередній цикл марних старань і сподівань.

– Ікар, – сказав він голосно, переборюючи кашель. – Мене звуть Ікар. Мати десь чула легенду про хлопця, який злетів до сонця, але вона не знала, чим усе закінчилося. Вона мріяла, щоб я літав. Щоб піднявся високо. Щоб сяяв над усіма і щоб це сяйво освітило шахту, з якої не вийшов батько. Вона забула, що сонце обпікає, і сама померла в полі від перегріву.

«Ти – Ікар. Ти вже біля сонця. Ти – наш скарб. Ходи до нас, Ікаре».

Знову сходинка – вельми широка, розколота, з гострими краями і виїмкою в центрі наче від пострілу. Колись там збиралася вода, зараз шурхотіли пусті хітинові панцирі мертвих комах.

«Ти однаково прийдеш. Усі приходять. Ми цінуємо тебе. Ти – скарб, Ікаре».

Наступна. Вигнута й пощерблена. Над нею взагалі виламана, а вище – на подив ціла, видовжена, заокруглена, наче майданчик для перепочинку.

«Зараз ранок. Не думай, що він триватиме вічно. Сутінки жорстокі. Ходи до нас, тут безпечно. Ходи, Ікаре».

– Люди не дихають під водою, дурні ви тварини! – долинуло з катера, перш ніж він здійняв хвилю й розвернувся.

Нерівний курс. Явно автопілот веде по збереженому маршруту. Вони справді не вміли кермувати.

Клен відчув приємний лоскіт у серці. Хоч у чомусь йому не брехали.

Ікар ляснув себе по щоці і голосно повторив своє ім’я.