Крила, указка і двері в підвал

Лола поправила окуляри і грізно глянула на Гільзу. Вівчарка-кіборг застигла з дротом у зубах, наче вона — частина інженерної конструкції, а не домашній терорист.

— Гільзо, якщо ти перекусуш інтернет, я вирахую твій раціон за формулою «одна кістка на три дні», — процідила Лола.

Вона клацнула мишкою, заходячи в Zoom. Голова гуділа після лінійки, а перед очима все ще стояв Данило зі своїм «естетичним кастингом».

— Так, одинадцятий клас, вітаю, — почала Лола, не дивлячись на список учасників. — Сьогодні у нас складна тема. Відкладаємо ваші коди, алгоритми і Python. Нам треба розібратися з фундаментальними речами.

Вона вивела на екран графічний планшет і почала натхненно малювати графіки квадратичних функцій, паралельно виводячи дискримінант. 45 хвилин вона розказувала про корені рівняння, про те, як парабола прагне до нескінченності (зовсім як черга за гуманітаркою в перший місяць війни), і як важливо знати, де функція перетинає вісь ікс.

Одинадцятикласники мовчали. У віконцях Zoom було видно, як хтось п’є чай, хтось гладить кота, а хтось просто завмер з відкритим ротом.

— Отже, підсумуємо, — Лола переможно витерла віртуальну дошку. — Питання по коду, змінним чи циклах є? Все зрозуміло?

У чаті з’явилося повідомлення від Данила (який, очевидно, забіг подивитися на «фігурну вчительку» і до старших): «Валентинівно, парабола була шикарна, фігурна така. Але ми тут на інформатику збиралися. Python будемо вчити чи сьогодні день ностальгії за восьмим класом?»

Лола завмерла. Вона швидко прокрутила список уроків. 11-й клас. Інформатика. А вона щойно 45 хвилин «насилувала» їх алгеброю, яку вони здали три роки тому.

У навушниках пролунав дружній регіт тридцяти голосів.

— Вибачте, Валентинівно! — вигукнув хтось із хлопців. — Але ви так красиво пояснювали про ікс, що ми вирішили не перебивати. Це було найкраще повторення за все наше життя!

Лола відчула, як її крила під піджаком напружено здригнулися.

— Вийдіть з конференції, — спокійно сказала вона. — І щоб я до завтра жодного ікса у ваших кодах не бачила. Тільки Python. Тільки хардкор.

Вона вимкнула камеру і впала обличчям у стіл. Гільза, відчувши момент слабкості, таки перекусила дрібний дріт і радісно гавкнула.

Ввечері того ж дня школа наповнилася запахом, який зазвичай не передбачений санітарними нормами. В підсобці кабінету хімії було затишно. Аристарх Теодорович сидів на низькому табуреті, а вчителі розставили стакани для реактивів.

— Колеги, — Лола дістала з сумки темну пляшку. — Це не з АТБ. Це демонський коньяк. Рекомендую пити малими дозами, бо після великих можна випадково звільнитися і поїхати воювати в Пекло.

— Наливай, — скомандував фізрук Віктор Степанович «Торпеда», людина, яка могла зупинити біг на 100 метрів одним поглядом. — Після сьогоднішньої медкомісії мені навіть магія не страшна.

Коньяк пішов м’яко, залишаючи в горлі присмак паленого цукру та стародавніх проклять. Вчителька історії почала розповідати, що вона насправді бачила заснування Сум, а завуч пані Світлана раптом розпустила гульку і виявилося, що в неї волосся до самої підлоги.

Патрік і Лола, відчуваючи, що в приміщенні стає занадто «магічно», вийшли на ганок. Вечірні Суми були тихими, тільки десь далеко було чути гул генераторів.

— Знаєш, — Патрік запалив сигарету (звісно, магічну, яка пахла конюшиною), — а ти в образі математички ще небезпечніша, ніж з мечем.

— Це через КТП, Патріку, — Лола сперлася на перила, насолоджуючись прохолодою. — Воно висмоктує душу краще за будь-якого екзорциста.

Поруч з ними з’явився Віктор Степанович. Він випустив хмару диму і подивився на них своїми всезнаючими очима фізрука.

Торпеда сплюнув у бік розбитої клумби і примружився, дивлячись на Патріка, який намагався витрусити попіл зі свого ідеально зеленого піджака.

— Чуєш, лепреконе... і ти, Лоло, — фізрук випустив товсту цівку диму. — Ви тут бігаєте з цими планами, крила ховаєте, намагаєтесь у НУШ гратися. Але для цієї школи, для цих бабць під під’їздами і навіть для Данила з 5-го «А» ви поки що просто наброда.

Лола сіпнула плечем. Слово різануло гостріше, ніж титанова указка.

— Наброда? — перепитала вона. — Я тут у педі вчилася, коли ти ще ядро в пісочницю кидав, Вітю.

— Вчитися — не значить бути своєю, — Торпеда усміхнувся кутиками рота, де застрягла вічна іронія. — Ви зальотні. Магічні туристи. Ви тут, бо вас притисло, а не тому, що ви корінням у цей асфальт вросли. Хочете перестати бути набродою? Хочете, щоб місто вас прийняло, а не просто терпіло?

Патрік напружився, відчуваючи, як золото в кишені стало важчим. — І що треба зробити? Здати нормативи з підтягування на турніках біля Псла?

— Треба перестати ховатися, — Торпеда кинув недопалок і розтер його кросівкою. — Наброда завжди озирається. Свої — дивляться прямо. Завтра, коли зайдете в класи, забудьте про «маскування». Дайте їм справжню магію, а не ту, що по методичці. Бо Суми наброду чують за кілометр. І повір мені, вони її не люблять.

Він розвернувся і пішов у глибину коридору, лишивши Лолу та Патріка в тиші, яку порушував лише далекий звук сирени.

А в цей час усередині кабінету хімії Бруні з ліхтариком у зубах нарешті відсунув стару сейф-шафу, яку, здавалося, не рухали з часів перебудови. За нею, у ніші, закладеній цеглою, він побачив щось, що ніяк не вписувалося в інвентаризацію школи.

Це була скляна сулія, обмотана чорним дротом, на якій висів важкий сургучевий замок із відбитком триголового пса. Товариство церберів-клептоманів.

— От же ж... — прошепотів Бруні, обережно торкаючись скла. Він очікував знайти там золото чи магічні порошки, але всередині сулії повільно плавало щось густе, сіре і абсолютно позбавлене світла. Це був «Концентрат Сумського Суму» — субстанція, яку клептомани збирали десятиліттями, викрадаючи хвилини радості у перехожих, смак дитинства у випускників та надію у вчителів перед зарплатою.

Бруні зрозумів: якщо ця сулія розіб’ється, все місто накриє такою депресією, що навіть Лола не захоче махати крилами. Цербери прийшли не по гнома. Вони прийшли забрати свій «общак», який колись надійно сховав Аристарх Теодорович (або його демонічні предки).

— Ми тут не просто так, — пробурмотів Бруні, витираючи холодний піт з чола. — Ми тут на пороховій бочці з депресією.