Земля лисиць

Наприкінці літа на головному смітнику міста Дим відбувався Великий лисячий схід. На нього приходили дорослі лисиці з сусідніх сіл і міст, а найвідчайдушніші навіть їхали товарними поїздами й електричками. Про день початку сходу лисиці дізнавалися особливим чином: почали шалено свербіти ніс і вуха — отже, Головна Лисиця згадує тебе, і час вирушати в дорогу.

Головну звали Грандіцопа. Вона була зовсім ще молодою — не більше шести весен. Її обрали Головною за добру памʼять. Грандіцопа вміла згадувати кожну лисицю так, щоб тій одразу стало ясно: її чекають у Димі.

Зараз Головна Лисиця міста Дим та околиць сиділа на даху іржавого автомобіля й суворо блимала жовтими очима, дивлячись на свою двоюрідну сестру Поцопу та її подруг Маслокусу й Піввуху.

— Ми хочемо переїхати в Дубовий Кут, — повторила Поцопа. — Там живе моя знайома, ти її памʼятаєш — та, що залізла до багажника мопеда й поїхала світ за очі.

— Ти завжди обирала дивних подруг, кузино, — процедила Грандіцопа крізь зуби. — Але це твоя справа. Тобі я заборонити не можу, — вона наголосила на слові «тобі» й перевела погляд на супутниць.

Худа линяла Піввуха зухвало вишкірилася, дивлячись Головній просто в очі. Вона вже пересварилася з усіма лисицями Диму, й тепер мріяла вирушити на пошуки нових супротивників. Насправді, вона хотіла піти сама, не кажучи нікому, але коли дізналася, що Поцопа теж готова до змін, вирішила, що разом буде веселіше.

Маслокуса, перехопивши погляд Головної, насупилася й відвернулася. Кругленька, моторна Маслокуса вважалась найкращою добувачкою клану. Вона вміла зробити такі жалісні очі, що люди мимоволі ділилися з нею морозивом чи пиріжком, а то й курячим крильцем. Частину здобичі Маслокуса приносила до клану, щоб підгодувати лисенят, хворих і старих лисиць. Тому ще перед розмовою побоювалася, що Головна її не відпустить.

— Поцопа з Піввухою можуть іти, — підтвердила її побоювання Головна, — а Маслокуса залишиться. Вона ще не віддала борг клану.

— Який ще борг? — здивувалася Поцопа, але потім здогадалася. Маслокусі було вже три роки, але вона досі не народила лисенят. Сама Поцопа вже виховала три виводки, і могла б мати ще дітей, але кілька тижнів тому машина збила її чоловіка, Крутолапа. Поцопа оплакала його й вирішила більше не створювати пари, хоча за її увагу змагалися кілька лисів.

— Слухай сюди, Грандіцопо, — різко сказала Піввуха й для переконливості тупнула лапою. — Ми чемно тебе попередили, що йдемо втрьох. А могли б піти й мовчки. Не змушуй шкодувати, що ми проявили до тебе повагу!

— Я сказала, — холодним, як лід на залізі, голосом відповіла Грандіцопа, — ви з Поцопою можете йти, а Маслокуса лишається.

— Головна, я ж казала тобі, що не хочу лисенят! — зірвалася Маслокуса. — Я й так половину цьогорічного виводка годувала — нехай це мені зарахується!

— Теж мені, половину, — хмикнула ззаду прискіплива Вислоноса. — Любиш ти перебільшувати, Кусо!

— А от і половину! — здобувачка різко обернулася до задніх рядів. У темряві було видно лише очі лисиць, але Маслокуса легко знайшла тьмяні вогники Вислоноси. — І твоїм теж носила — і булки, і яйця, і сиру шматок, що, забула?!

— Ой, подумати тільки, годувальниця ти наша, — дзявкнула молода Пухобока. — Втомилась, бідненька, перенапружилась! А хоч би й так! У кого своїх лисенят нема, той нехай іншим допомагає. Не розсиплеться!

Маслокуса несподівано навіть для самої себе загарчала й кинулася в атаку. Піввуха й Поцопа ледве втримали подругу, а Пухобока жалібно завила.

— Сестрички й братики, убивають!

Лисиці загаласували. Хтось заступався за Маслокусу, хтось — за Пухобоку з Вислоносою. У задніх рядах почалася бійка. Головна закричала на них так, що зірвала голос і закашлялася. Раптом з боку входу пролунав жахливий гуркіт.

— Сторож! Сторож іде! Рятуйся хто може! — заверещали лисиці й розсипались хто куди. Головна зіскочила з даху авто й теж зникла в темряві. Поцопа з подругами кинулись до купи старих шин. Забившись між ними, вони перезирнулися і принишкли.

Спочатку навколо було тихо, потім щось зашурхотіло. Подруги зіщулилися. Маслокуса накрила лапами ніс, щоб не чхнути від дратівливого запаху пилу та старої гуми.

Раптом Піввуха піднялася на рівні ноги й насторожено втягнула повітря. В ту ж мить з-за автомобіля почувся тихий голос:

— Мамо? Мам, ти тут? Це я, Кускус!

— Синочку? — здивовано відгукнулася Поцопа, обережно визираючи з-поміж шин. — А ти що тут робиш? Чому не втік?

— Це я гуркоту наробив, — весело пояснив довгоногий молодий лис, виходячи на освітлене місце. — Шматок заліза зіштовхнув з даху сараю. Гримнуло так, що я й сам підскочив! Хочу сказати… — він потерся носом об щоку Поцопи й продовжив:

— Мені, звісно, шкода, що ти від нас йдеш, але тобі треба відпочити. А тут ще все про татка нагадує… Тому я тебе розумію. Тікайте зараз, поки Головна не повернулась і не спустила на вас своїх підлипал. Коли проспіває перший півень, шукайте потяг, що готується до відправки. Він дерево до Дубового Кута возить, у великих відкритих коробках без дахів. Люди їх називають платформами. Якщо не встигнете — сюди не повертайтеся, перечекайте день біля станції.

Піввуха щось схвально пробурчала, а Маслокуса радісно заметляла хвостом і застрибала на місці. Поцопа ніжно лизнула вухо Кускуса:

— Дякую, синку! Ми ще побачимось! Передай Скоробізі й онукам вітання!

— Ти от що, братику, — похапцем заговорила Маслокуса. — Знаєш ресторан під вивіскою-рибкою? Там ночами сидить зморщений чоловік. Він добрий, лисиць завжди частує. Йди туди, коли в Білій Річці на небі засяє зелена зірка. Тільки нікому про це місце не розповідай, добре? Це мій подарунок тобі, — урочисто додала вона.

— Дякую! — Кускус вклонився і знову звернувся до матері. — Біжіть до паркану, де старий шкіряний диван. Там підкоп є — я його позначив. Легкої вам лапи в далеку путь! — він відступив назад і зник у темряві.

Три лисиці обережно пробралися до паркану, знайшли лаз і шурхнули в нього. Опинившись по той бік огорожі, Піввуха весело зауважила:

— Ну що, сестрички? На нас чекають пригоди й небезпеки!

— А можна мені пригоди без небезпек? — пробурчала Поцопа, хоча в її крові теж клекотіла радість, і вуса переможно стирчали. Маслокуса мовчки вивалялася в нічній росі, обтрусилася і першою побігла в сторону вокзалу.

***

На ранній потяг лисиці-мандрівниці запізнилися. День провели в лінивій дрімоті біля купи старих шпал. Потемніле дерево різко пахло, лисиці час від часу чхали й тривожно озиралися. Та ніхто їх не чув — навколо були тільки руїни з білого каменю, гіркі трави та гарячий вітер. Ближче до вечора подруги перебралися ближче до потягів. Маслокуса пішла на розвідку й довго не поверталася. Поцопа й Піввуха занепокоїлися, але коли стемніло, добувачка повернулася.

— Я коло буфету посиділа й простежила, куди недоїдки виносять, — пояснила вона. — Ходімо!

Повечеряли вони від душі — з буфету викинули курячі кістки, прокислу кашу й суп. Піввусі вдалося навіть знайти куряче яйце, трохи стухле. Щоб напитися, довелося в повній темряві пробратися у найближчий двір, в якому не було собаки. Під навісом стояло коритце з водою для курей. Кури тривожно сокотіли за потрісканими дверима сараю й спокусливо пахли, але ситі лисиці ризикувати не стали.

Коли заспівав перший півень, три гнучкі хвостаті тіні ковзнули до товарного потяга. Знайшли порожню платформу, залізли на неї й блаженно розляглися на вологій від роси підлозі. Усередині пахло свіжою смолою, деревом і пилом.

— Ух, жах який, — сказала Поцопа, переводячи подих. Вона ніколи не ходила на вокзал, і до мурашок в животі боялася цих велетенських машин, що пронизували ніч вогняними очима й кричали, як поранені чудовиська.

— Ніякий не жах, а цікаво, — Піввуха встала на задні лапи, щоб роздивитися довкола. — Дивись, он люди! Мабуть, скоро великий потяг приїде.

— Звідки ти знаєш, що великий? — Маслокуса теж висунула ніс над бортом платформи.

— Торби в них великі, — з виглядом знавця відповіла Піввуха. — Люди завжди багато змінних шуб з собою беруть, якщо їдуть далеко.

— Добре бути лисицею, — зауважила з підлоги Поцопа, згортаючись клубком. — Шубка завжди при тобі, зуби й лапи при тобі… Гаразд, як хочете, а я ще посплю. У Дубовий Кут прибудемо, як сонце півнеба пройде.

***

— Цопо, Цопо! Вставай, тут щось не так!

Поцопа неохоче виборсалася зі солодкого сну. Маслокуса й Піввуха стурбовано дивилися на неї.

— Що не так? — пробурмотіла вона. — Ми проспали Дубовий Кут?

— Перед Дубовим Кутом мало бути місто Сливки, — сказала Піввуха. — У мене там рідня жила, я точно знаю. Сливки ми не проїжджали.

Сонна Поцопа сіла, почухала за вухом, протяжно позіхнула й, похитуючись, встала на задні лапи, спершись на борт платформи.

По обидва боки дороги миготіли високі сосни. Потяг летів уперед, вочевидь не збираючись зупинятися. Поцопа подивилася на сонце — воно вже перейшло середину неба й потроху сповзало вниз.

— Схоже, ми залізли не в той потяг, — сказала вона, знову опускаючись на чотири лапи. — Або в той, тільки він чомусь поїхав в інший бік. Або Кускус помилився… Або…

— Це неважливо, — сердито перервала її Піввуха. — Важливо зрозуміти, що тепер робити!

— Приїдемо на найближчу станцію — стрибнемо, — вирішила Поцопа. — І дочекаємося потяга в зворотному напрямку.

Піввуха кивнула, махнула хвостом і висунулася за борт.

— Ти що — справді назад у Дим зібралася? — здивувалася Маслокуса. — Я не поїду! Я краще в лісі залишуся! — вона підібгала хвіст і відступила.

— Кусо, нам же не обов’язково повертатися в клан, — спробувала заспокоїти її Поцопа. — Облаштуємося десь у передмісті, і…

— А потім нас знайдуть і приведуть до Головної! І я знову муситиму всім їжу носити! А ще вийти за якогось гидкого лиса й народжувати йому лисенят! Я не хочу, не хочу! — заскімлила Маслокуса, притискаючи вуха.

Поцопа навіть відступила на крок — вона вперше бачила подругу такою сердитою й засмученою. Так, якщо їх знайдуть, Маслокусі доведеться несолодко. Але що ж робити — невже їхати невідомо куди, далеко від дому?

— Бачу станцію, — сказала Піввуха, яка стежила за дорогою. — Давайте стрибнемо, а там уже щось вигадаємо.

***

Маслокуса була дуже освіченою лисицею й навіть уміла читати людські вивіски. От і тепер вона, задерши голову, по складах прочитала назву станції:

— «Ста-рий-Ли-сець». Лисець! Мене так на будові називали! — випалила вона, озираючись на Піввуху й Поцопу.

— Дивно, — задумливо сказала Піввуха, вилизуючи лапу, подряпану під час стрибка з платформи. — Такі маленькі станції зазвичай називають якось на кшталт «Сорок перший кілометр». Я, коли на електричці каталася, багато таких назв чула.

— Дивні ці люди, — пирхнула Поцопа, яка особливо не любила двоногих після загибелі чоловіка. — Слів більше, ніж у нас, а гарні імена станціям вигадати не можуть.

— А цій вигадали, дивіться, яке гарне! — Маслокуса оббігла платформу й захоплено гавкнула.

— Ну що там ще? — Піввуха підвелася. — Щось їстівне, сподіваюся, а то живіт уже підводить.

— Там дорога!

Поцопа й Піввуха підійшли до подруги. І справді — одразу за платформою починалася дорога: дві смуги сіро-жовтого піску серед рудих трав під соснами.

— Ти що, хочеш по ній піти? — недовірливо спитала Поцопа. Дорога здавалась небезпечною, хоча сказати чому, вона не могла.

— А навіщо ще потрібні дороги? — спитала Маслокуса. Вона нетерпляче перебирала лапками, всім своїм виглядом показуючи, як хоче рушити в невідомість.

Поцопа в пошуках підтримки глянула на Піввуху, але в тієї очі вже загорілися божевільним зеленим вогнем — так само, як перед добрячою бійкою. Побачивши це, Поцопа зрозуміла, що вона зі своєю життєвою мудрістю залишилася в меншості.

— А якщо там вовки чи мисливці? — вона не могла не спробувати востаннє закликати до розуму. Піввуха й Маслокуса обернулися до неї й відповіли хором:

— Відіб’ємося!

Поцопа важко зітхнула, розсунула подруг і стрибнула з платформи першою. Через неї вони потрапили в цю халепу — їй і тримати удар! За нею рушила Маслокуса, а Піввуха замикала ланцюжок.

Сухий пісок м’яко стелився під лапи. Аромати смоли, грибів і гнилого дерева лоскотали ніс. Поцопа принюхувалася й прислуховувалася — чи не торкнеться ніздрів запах невідомого звіра, чи не трісне гілка під важкою лапою? Але поки що все було спокійно, навіть сороки не кричали: «Чужий! Тривога!». Над головою гойдалися велетенські сосни, час від часу скидаючи гілки й шишки. Залиті сонцем стовбури майже не закривали огляд. Поцопу це трохи заспокоювало — непоміченим до них ніхто не підкрадеться!

— Там щось їстівне! — вигукнула Маслокуса й кинулася вбік. Злякавшись за безрозсудну подругу, Поцопа й Піввуха побігли за нею й опинилися на галявині, порослій кущиками з великими темно-синіми ягодами. Маслокуса вже обгризала першу гілочку, Піввуха без вагань приєдналася до неї.

— Це точно можна їсти? — засумнівалася Поцопа. Вона ж бо народилася в місті і усього лісового побоювалася.

— Мофна, — проплямкала Маслокуса, — фама понюфай!

Поцопа потягнула носом. Ягоди пахли солодко й нагадали їй про пакет з йогуртом, який вона якось поцупила в супермаркеті. Ну що ж… Глянувши на подруг, Поцопа обережно зняла губами першу ягоду. Смачно! Солодкий сік одночасно вгамовував голод і спрагу. Відкинувши сумніви, лисиця взялася обідати.

Коли стовбури сосен стали вогняними, а небо — високим і яскраво-синім, подруги доїли ягоди й повернулися до дороги. Повний живіт створив диво: незнайомий ліс уже не здавався таким страшним. Однак втрачати пильність усе ж не годилося.

***

— Ого, — видихнула Маслокуса, відступаючи назад. Піввуха настовбурчила вуса й вишкірилася. Поцопа повільно озирнулася.

Дорога вивела їх до людських хатин зі старого темно-сірого дерева. Високі лускаті дахи пломеніли в останніх променях сонця, а маленькі вікна таємниче поблискували, мов очі під насупленими бровами. Довкола хат росли дерева, і лисячі носи одразу вловили знайомий солодко-кислий запах яблук. Ще пахло вологою землею, гниллю, мишами й глибокою водою. А люди, схоже, давно звідси пішли.

«Мабуть, село називається Старий Лисець, як станція», — подумала Поцопа.

— Перевіримо? — Піввуха кивнула в бік хатин. — І місце для ночівлі знайдемо!

Поцопа завагалася, намагаючись вловити підозрілі звуки. Даремно. Трохи заважало захоплене вищання Маслокуси, але вуха, ніс та очі небезпеки не відчували. Зате серце працювало за всіх і гупало об ребра, як шалене.

— Тільки обережно, — сказала вона вже в спину Піввусі й Маслокусі, які плавним кроком рушили до крайньої хати. Поцопа важко зітхнула й пішла слідом.

Двері хати були прочинені. Лисиці піднялися хиткими сходинками на веранду й одна по одній прослизнули всередину. У темній довгій кімнаті на підлозі, устеленій прілою соломою, стояли іржаві відра й дивні залізні штуки на товстих палицях. З довгої кімнати вели двоє дверей. Та, що ліворуч, виходила у велику кімнату з перегородками й земляною підлогою. Найімовірніше, тут колись тримали якихось великих тварин.

— Корівник, — упевнено заявила Піввуха. — Мені матінка про такі розповідала.

Точно, корівник! Поцопа згадала стару лисицю Іклушу, яка померла минулого літа — та виросла в передмісті й часто бачила корів. Іклуша згадувала, що діти, коли знайшли їхню нору в покинутому саду, бігали дивитися на лисенят і навіть пригощали їх смачним молоком. Потім будинки-коробки з Диму наповзли на тихе передмістя, сад вирубали, і лисяча родина переселилася на смітник.

Маслокуса тим часом примудрилася відкрити двері праворуч і захоплено верескнула.

У цій частині хати, схоже, жили люди. Простора кімната з дерев’яною підлогою й великою глиняною коробкою-піччю здавалася придатною для ночівлі. Хату давно не топили, в кутках завелися мох і сирість, але лисиць це не бентежило. Шубка на собі, хвіст із собою — усе гаразд.

Поцопа пройшлася кімнатою, роздивляючись. Біля внутрішньої, найтеплішої стіни стояло обдерте залізне ліжко з пружинами. Ліжка лисицям були знайомі — коли таку штуку привозили на смітник, лисяча малеча шалено раділа й стрибала на пружинній сітці. Біля вікна — вузька лава й довгий стіл, на якому залишилися биті миски. На стіні висіли темно-золоті дошки з намальованими людьми. Піч була розмальована яскравими червоними квітами, але малюнок у багатьох місцях осипався.

— Можна переночувати, — сказала нарешті Поцопа. — Маслокусо, пошукай воду, а ми подивимось, чи немає небезпеки. Як тільки стемніє — збираємось тут.

Маслокуса радісно замахала хвостом і першою побігла геть. Поцопа з Піввухою, порадившись, вирішили прогулятись до іншого краю села.

— Як думаєш, скільки тут хат? — спитала Поцопа, коли вони неквапом трюхали головною вулицею.

— Кілька десятків, — озирнулася Піввуха. — Цікаво, чому люди звідси пішли. Хати ж іще майже цілі…

Поцопа зітхнула. Цю загадку вона й сама намагалася розгадати з першого погляду на Старий Лисець. Лисиці просто так не покинуть нору, а люди — дім. Ніс обманює чи серце? Є тут небезпека чи немає?

Лисиці вийшли на площу, зарослу споришем і лопухами. У центрі стояла споруда з того ж дерева, що й хати. Вона нагадувала великий ящик під дахом. Біля ящика валялося розсохле відро на ланцюгу.

— О, криниця! — радісно сказала Піввуха. — Там глибоко є вода, але дістати її важко. Краще б Маслокуса знайшла джерельце… Стій, а там що? Там вогонь?!

У Поцопи похололо всередині. Вона швидко повернулася в той бік, куди дивилася подруга.

Двері невеликої хати, що стояла ґанком до площі, були відкриті навстіж, і звідти тягло теплом. Над димарем піднімався димок, в темних шибках блимали відблиски вогню з печі.

— Коли ми прийшли в село, диму не було, правда? — тремтячим голосом спитала Піввуха. Поцопа похитала головою, притискаючись до землі:

— Не було. Ти когось бачиш усередині?

— Ні. Ніхто не ходить і не пахне. Просто… піч же сама по собі не затопиться? Їй потрібна людина.

— Давай поки посидимо тут, поспостерігаємо за хатою, — вирішила Поцопа. — Раптом когось побачимо. Ну або…

— Або тут є привиди, — прошепотіла Піввуха. Вона інколи залазила в людські хати й слухала телевізор, а потім переказувала решті лисиць людські казки.

— Навіщо привиду вогонь? Вони ж не мерзнуть.

— Хто їх знає. Вони взагалі дивні. Я чула, один привид носив з собою власну відрубану голову. А другий опівночі сурмив на башті. А ще один… Слухай, навіщо чекати? Давай одразу подивимось, хто там живе.

— А якщо це й справді привид?

— Якщо людський — нам нічого не зробить. А якщо звірячий — ми просто вклонимось і попросимо нас не ображати. Але це точно не звірина, бо піч топиться... Ходімо, а то стемніє, і Маслокуса злякається! — Піввуха шмигнула до хати.

«Дурна кваплива ковбаса! — приречено подумала Поцопа, слідуючи за нею. — Ох, аби ж ми з нею й справді не стали ковбасою…»

***

У великій порожній кімнаті справді топилась піч, і від цього кімната виглядало дуже затишною. Вечори ще були теплі навіть для людей, а для лисиць — тим більше. Але живе тепло — завжди приємна річ. Підштовхнувши Піввуху, Поцопа сказала:

— Давай візьмемо з собою вогню!

— Як? — спитала подруга, принюхуючись.

— Бачиш, он у кутку лежать колоті дрова? Я візьму одне, підпалю від печі й повільно понесу, щоб дорогою не згасло.

— Давай, а я постережу, — сказала Піввуха й вислизнула за двері.

Поцопа вибрала підходящу деревинку, обережно взяла її за один кінець зубами й підійшла до печі. Привітний вогонь потріскував і танцював у глиняній коробці. Поцопа просунула другий кінець у піч, стежачи, щоб полум’я міцно вчепилося в дерево. І тут її вухо вловило легке шурхотіння й зітхання, а око — ворухнення великої чорної тіні. Згори на печі хтось був.

Серце скочило в живіт і заметалося там. Поцопа повільно підвела погляд і побачила, що з печі звисає гостра морда велетенської чорної лисиці.

Поцопа завмерла, не в змозі зрушитися з місця. По-зимовому пухнаста велетка дивилася на неї насмішкуватими золотими очима, ніби питала: «Ну й чого тебе сюди занесло?». Поцопа відчула себе беззахисною, як новонароджене лисеня, чия матір пішла на полювання. Золоті очі примружилися, моргнули й зникли, а чорний бік знову став тінню. Тепер здавалося, що на печі нікого нема, але Поцопа вже знала — за нею стежить Вона. Богиня, Старша, Чорна Мати, про яку міські лисиці знали тільки з казок.

Поцопа відсахнулася від печі, не випускаючи з зубів розпалене поліно, рвонула до дверей, штовхнувши Піввуху, і помчала вулицею мов укушена, не чуючи, що кричала їй услід подруга.

Що було потім, Поцопа не пам’ятала. Отямилася вона вже в хаті. Маслокуса й Піввуха лежали поруч, притулившись теплими боками, у печі потріскував вогонь.

— Там… там вона! — прохрипіла Поцопа. Маслокуса перервала:

— Ні-ні-ні! Зараз ти поїси, заспокоїшся, а потім все розкажеш! От я кілька мишок вполювала, і яблучка є достиглі… Їж!

Після того як Поцопа вгамувала голод, подруги дозволили їй розповісти, що вона побачила в «тому самому» домі.

— Що тепер робити? — зітхнула Піввуха.

— А навіщо щось робити? — раптом спитала Маслокуса. — Старша тебе не прогнала, навіть дозволила взяти вогонь. До речі, хоч ти й мчала, як божевільна, вогонь усе одно не згас, бачиш? Значить, вона не проти, щоб ми тут переночували.

Маслокуса підійшла до вікна й голосно сказала:

— Дякуємо за вогонь, Мати-Лисице! Допоможи нам спокійно переночувати в цій хаті! І не гнівайся, якщо ми щось зробимо не так, добре? Ну будь ласка!

І Поцопі здалося, що чорна ніч за вікном пирхнула вуса й мазнула хвостом по склу.

***

Уночі три лисиці спали. Це було дивно, бо лисиці — нічні звірі.

Удень вони теж спали. Просто тому, що так годиться, та й взагалі, вони можуть собі це дозволити.

До наступної ночі вони спробували прокинутися. Вийшло, коли в Поцопи забурчав живіт. Тут же «бесіду» підхопили животи Маслокуси й Піввухи, і подруги вибралися з хати в осінні сутінки.

Жовті солодкі яблука розкотилися по всьому саду. Їжа, звісно, не найситніша, але шукати щось інше настрою не було. Лисиці лягли поряд і заходилися хрумтіти.

— Ну що, подруги, будемо вибиратися звідси? — спитала Поцопа після перекусу.

— Не знаю, — з сумнівом протягнула Маслокуса. — А треба? Тут є їжа, хороший дім, Старша живе — вона захистить. Я не хочу з вами прощатися, звісно, але я б із таким задоволенням тут перезимувала!

Піввуха нічого не сказала — просто впала на спину й почала качатися в опалому листі. Зазвичай вона так робила, коли не хотіла нічого вирішувати.

Поцопа почухала вухо, втягнула носом солодку прохолоду й замислилась. Звісно, подруга мала рацію. Село покинуте вже давно — люди не повернуться, можна жити собі на втіху. У дворах є яблуні й груші, у лісі мають бути горіхи, ягоди й гриби. Під землею снували миші. Можна було відпочити й пожити для себе. Якби… якби не та, що спить на печі!

Коли Поцопа думала про велику чорну лисицю, у неї шерсть наїжувалася від страху. Безстрашна городянка соромилася зізнатись собі, що боїться Мати-Лисицю навіть більше, ніж машину, яка вбила Крутолапа. Та Маслокуса (і Піввуха, мабуть, теж) вірили, що Мати їх захистить. Ага, захистить… почекає, доки вони звикнуть, а потім підкрадеться й як вкусить!

Раптом носа торкнувся чужий запах. Поцопа притислася до землі, показуючи зуби. Маслокуса підібгала хвіст, а Піввуха гарикнула:

— А ну, виходь!

Поцопа з жахом повернулася до Піввухи, але та нетерпляче сказала:

— Це родич! Заспокойся!

З-за рогу хати, накульгуючи, вийшов старий лис із сльозливими очима. Він зупинився, принюхався і схилив голову:

— Вдалого полювання, сестриці! Я відчув ваш слід на чорничній галявині й вирішив перевірити, хто тут у нас новенький, — гість окинув насторожених подруг хитрим задоволеним поглядом. — Я Кривокіготь, кхе-кхе, найкращий мисливець серед місцевих лисиць… був, — він посміхнувся щербатою пащею. — Але й зараз ще ого-го!

— На ягоди полюєш? — похмуро поцікавилася Поцопа, яка чужим не довіряла взагалі.

— І на гарненьких лисичок, — Кривокіготь не образився, навпаки, захихотів і заметляв облізлим хвостом. — Здалеку прибули?

— З Диму, — уривчасто відповіла Поцопа. Цей хитрий дід їй не подобався. І це село їй не подобалося. Та їй узагалі все не подобалося, зрештою!

— Ого! — здивувався Кривокіготь. — Це ж як вас сюди занесло?

Тут у розмову радісно втрутилася Маслокуса. Поки вона розповідала історію їхньої подорожі, Поцопа з Піввухою перемовлялися на мигах. Піввуха щосили показувала, що новий знайомий — безпечний, і взагалі, треба познайомитися з місцевими лисицями, якщо вже вони вирішили залишитися тут на зиму. Поцопа притиснула вуха й зморщила ніс, даючи зрозуміти, що нікому не можна вірити. Коли розповідь Маслокуси скінчилася, подруги лишилися кожна при своїй думці.

— Ну що ж, — задумливо протягнув Кривокіготь, вислухавши історію, — може, воно й на краще. Наш ліс Добрим звуть, і не дарма — тут ведмедів нема, вовки нас не чіпають, їжі всім вистачає. От тільки… — він зам’явся, — а, все одно дізнаєтесь. Люди неподалік щось будують.

— Люди можуть бути непоганими, — сказала Маслокуса. — Ми коли в Димі жили…

— У місті люди можуть бути корисні, а в селі вони лисиць не люблять, — пробурчала Поцопа. — Іклуша казала, що їм доводилося ховатися від усіх, крім двох дівчаток. Але ті люди міські були. У селі, якщо курка чи качка пропаде — одразу кажуть, що лисиця винна! А потім знаходять нору, до одного лазу собак запускають, а з другого боку з рушниць стріляють.

Маслокуса уривчасто зітхнула. Піввуха, насупившись, підкотила лапою яблуко і штовхнула його до Кривокігтя. Лис неспішно зжував гостинець і підвів очі:

— Вибачте, сестриці, що засмутив вас. Не за тим я прийшов — хотів просто познайомитись, стареньку свою Тихолапу порадувати, що у нас новенькі з’явилися.

— Ти не винен, — Маслокуса торкнулася щоки лиса носом. — Знаєш що? Приходь до нас з дружиною.

— Спасибі на доброму слові! — усміхнувся Кривокіготь. — Тільки от вона лапу зламала, ходить погано. Може, ви до нас прийдете?

Поцопа несподівано для самої себе повторила жест Маслокуси і сказала:

— Будемо раді. Завтра на заході сонця зайди за нами.

Наступного вечора подруги в супроводі Кривокігтя прийшли до його нори між корінням сухої сосни. Йти по м’якому моху було приємно — не те, що бити лапи об асфальт! — а вдихати солодке лісове повітря з десятками запахів — тим більше. Кривокіготь пояснював міським лисицям: тут недалеко грибниця, там струмок — сирістю тягне, тут на галявині зайці танцюють, а тут мітки лишив молодий лис Довгоніг, син Хрестовухи й Червононоса.

Тихолапа чекала біля нори. Це була маленька граційна лисиця, не схожа на стару — її шубка зовсім не вилізла і не посивіла. Через хвору лапу вона не могла привітати гостей, як годиться, тому мило вибачилася. Подруги у відповідь припали до землі й старанно пометляли хвостами, розкидаючи соснові голки. Кривокіготь, всівшись поряд з дружиною, з утіхою дивився на «дівчаток».

До того часу, як ліс поринув у темряву, Поцопі вже здавалося, що вона знайома з Тихолапою та Кривокігтем від народження. Тихолапа, яка знала всі лісові плітки, вивалила на гостей таку купу подробиць, що ті трохи розгубилися. Запам’ятали тільки, що в лісі живе шість лисячих родин, але дружать не всі. Великі родини з Мокрого Яру і Суничних Галявин ворогують уже дев’ять весен. І при цьому Довгонос із Яру й Твердолоба з Галявин задивляються одне на одного. Про це всі знають, але роблять вигляд, що нічого не відбувається.

— Завтра, якщо хочете, познайомлю вас із Тьмянооком. Це наш сусід з Рудих мхів. Він живе зовсім сам і бачить погано, — сказав Кривокіготь.

Лисиці погодилися. А Поцопа поставила питання, що не давало їй спокою вже два дні:

— Шановні, а що ви знаєте про велику чорну лисицю, яка живе у хаті біля площі?

Кривокіготь зі свистом втягнув повітря, а Тихолапа схилила голову й повільно сказала:

— Значить, Велика Мати повернулася.

— Повернулася? Вона вже приходила до вас? — Поцопу пробрало нервове тремтіння.

— Багато років назад лисиць тут стало надто багато. Люди почали нас убивати й труїти, і багато хто помирав у муках. Тоді Мати прийшла, вивела частину лисиць за собою в інші краї, а людей так налякала, що вони почали виїжджати звідси. Останній старий в селі помер одинадцять весен тому. А тепер… нові люди прийшли, і Мати з'явилася. Не на добро це, ой не на добро…

— Думаєте, люди знову щось погане замислили? І Мати прийшла захистити нас? — стривожилася Маслокуса.

— Хто її знає, — зітхнув Кривокіготь. — Велика Мати непередбачувана. Ви її бачили?

— Поцопа бачила, — сказала Піввуха. — Розкажи їм, Цопо!

— Вона величезна і чорна, із золотими очима, — нехотячи промовила Поцопа. — Лежить на печі, а в печі вогонь горить. Я поліно взяла, а Мати на мене подивилася. Як я там не облисіла — не знаю!

— В будь-якому разі у нас так кажуть: Мати прийшла — чекай змін, — Тихолапа підвелася і ойкнула, наступивши на хвору лапу. Кривокіготь підпер її плечем:

— Тобі час в нору, грітись, а мені за мишами, — лагідно сказав він. — Дякую, сестрички, що прийшли. Завтра я за вами забіжу — разом навідаємося до Тьмяноока. Доброго вам нічного полювання!

Подруги попрощалися з Тихолапою й Кривокігтем і попрямували додому. Вони бігли підтюпцем, збиваючи лапами нічну росу. Поцопа глибоко вдихала, розшифровуючи запахи — хвоя, мох, земля, слід білки, пір'їна сороки, дим… еге ж, дим. Вогонь із печі Чорної Матері виявився чарівним — він не згасав навіть тоді, коли його забували «підгодувати» сухою травою чи гілками. У будиночку трьох лисиць стало тепло, сухо й затишно. Мабуть, треба було подякувати Матері за турботу… Та Поцопа буркнула подумки: «Ще чого, дякувати! Ти простелила нам сюди дорогу, тож будь ласкава, подбай про нас!» — і ніби почула тихе насмішкувате пирхання.

***

Молодий лис Тьмяноок зрадів новим сусідкам:

— До мене мало хто приходить, хіба що Кривокіготь. Я півтора роки тому тільки одружився. Нору обладнали, — він зітхнув. — Пишновуса лисенят чекала. Ми з нею гуляти любили, якось аж до дач дісталися. А там смітник, а на смітнику м’ясо — так пахло! Ми й з’їли, а потім довго хворіли. Думали — минеться. Не минулося… Померла моя Уса, заснула й не прокинулась. А я сліпнути почав. Зараз ліве око зовсім нічого не бачить, а праве бачить тільки світло й тіні. Полюю й гуляю лише за допомогою запахів.

Лисиці проговорили з ним майже до ранку. Після вранішнього полювання — миші так розплодилися, що здобич майже не треба було шукати — Маслокуса запропонувала:

— А хай Тьмяноок у нас поживе! Нам із ним безпечніше, а йому з нами веселіше.

— Ще чого! — пхикнула Піввуха. — Я не слабша за нього! І кому хочеш дам відсіч!

Поцопа зібралася підтримати Піввуху, але несподівано для себе сказала:

— Ти дуже сильна, Ухо. І з тобою нічого не страшно. Тому давайте візьмемо Тьмяноока до нас саме для того, щоб його захистити і щоб він не голодував. У нас миші й яблука на кожному кроці, а йому полювати важко.

Піввуха уважно подивилася на подругу:

— Цопо, хто це вліз у твою шкуру?

— Ти думаєш, я боягузка? — образилася Поцопа.

— Ні, ти недовірлива. А тут побачила лиса — і прям загорілася, — хитро примружилася Піввуха. — Сподіваюсь, ви з Кусою через нього не пересваритеся?

— Щооо?! — обурені Поцопа й Маслокуса накинулися на подругу й добряче виваляли її в листі. Сміючись, Піввуха відбилася, обтрусила шубку й діловито заявила:

— Так. За ним піду я. Ви, нюні, не зможете зрозуміло пояснити, що ми тут головні. Та не хвилюйтесь, — заспокоїла вона подруг, побачивши їхні шоковані морди. — Я вмію пояснювати чітко, але ніжно.

Невідомо, як і про що говорила Піввуха з Тьмянооком, але наступного дня лис прийшов до села й залишився. Він виявився досить приємним у співжитті: нікому не заважав, не ліз у сварки, приносив свою долю здобичі — мишей та кротів, яких ловив у садах. Здобичі було навіть забагато, тому зайві тушки він закопував, кажучи, що це запас — раптом зима буде холодна й голодна. Кривокіготь, зазирнувши в гості, заперечив:

— Зима буде тепла, от побачите. Я вчора був на Грибній галявині — грибів цьогоріч немає, навіть після дощів. А ще приходив Сіробок з Ящіркової луки, каже — трав улітку було багато, й журавлі не поспішають відлітати. Вірні прикмети!

Тим часом лисиці встигли обнишпорити все село. У порожніх хатах вони знайшли старі ковдри й подерті подушки з пухом. Що змогли, притягли до себе й влаштували затишні «гнізда». Тьмяноокові дістався справжній м’який килимок, трохи підпалений з краю. Лис казав, що давно не був таким щасливим, і не переставав дякувати сестричкам. Лисиці вилизали його, й темно-руда шубка Тьмяноока засяяла й розпушилася. Поцопа аж позаздрила — такої красивої шубки в неї не було навіть у молодості. Несправедливість!

Маслокуса притягла в зубах два старенькі гумові м’ячики, і лисиці весь вечір стрибали й гралися. До гри приєднався й Тьмяноок — він слідкував за м’ячем зрячим оком, високо підстрибував і майже не хибив. А якщо хибив — сам знаходив м’яч. Подруги терпляче чекали — розуміли, що сліпнучому лису важливо не відчувати себе безпорадним.

На шостий вечір Кривокіготь прийшов і поцікавився, чи хочуть подруги й далі знайомитися з місцевими лисицями. Поцопа, Піввуха і Маслокуса пішли з ним до Згорілих сосен, залишивши Тьмяноока відпочивати.

Згорілі сосни виявилися живими й зеленими. Кривокіготь пояснив, що пожежа тут була дуже давно, за весну чи дві після першої появи Чорної Матері. Місце так і назвали по старій пам’яті. Тут жила весела родина з двох дорослих лисиць і їхніх чотирьох дітей. Трійко молодих лисів навесні збиралися шукати долі, а лисичка хотіла ще рік пожити з батьками, щоб допомогти матері виростити наступний виводок.

Лисенята розпитували міських гостей. Їм кортіло знати, що цікавого у Димі і як там живеться лисицям. Один з лисенят мріяв жити в місті, тільки не міг вирішити, в якому. Крім Диму, він знав ще два міста — Дубовий Кут і Потік, і хотів перебратися у Потік, що стоїть на березі великої річки.

— В кого він у нас такий любитель води вдався, не збагну, — зубасто посміхався батько родини, солом’яно-рудий Лисопуз. Піввуха зацікавлено спитала, чому він не такого кольору, як решта лисиць у лісі. Виявилося, Лисопуз народився на Ящірковому лузі, а Дзьобоносу зустрів, коли гостював у Доброму лісі, і залишився з нею назавжди. Пара вже тричі ставала батьками і зупинятися не збиралася.

— Без малечі нудно, — поскаржилася Дзьобоноса. — Я цього року не народила, думала, що збожеволію. Ніхто тебе за лапи не кусає, по голові не скаче, у вухо не пищить. Аж хвіст від туги лисіти почав! Як жити взагалі, чим займатись?

Поцопа замислено кивнула. Вона й сама починала сумувати без своїх дітей, і вигляд молодих безтурботних лисиць її тішив і розчулював. Зате Маслокуса підскочила:

— Так можна ж кудись поїхати! У вас тут потяг ходить, залізли на платформу — і катайтесь… Нащо ті лисенята щороку?

— Їдь світ за очі, а батьківська нора нехай пустує і сиплеться, ага, — презирливо пирхнула Дзьобоноса.

— Ну й помреш в батьківській норі, нічого в житті не побачивши, — задерла носа Маслокуса.

— Не всім же бути невдахами, які пару собі знайти не здатні, і тому тікають світ за очі, — ущипливо зауважила Дзьобоноса. Маслокусі аж подих перехопило, а потім вона підскочила до сусідки і штовхнула її в груди лапою. Дзьобоноса відповіла їй тим самим, і дві лисиці закружляли, штовхаючись і верещачи.

Кривокіготь і Лисопуз загарчали, молоді лисиці заголосили. Піввуха підскочила, вхопила Маслокусу зубами за карк і відтягла від хазяйки Згорілих сосен:

— Кусо! Ти що, з глузду з'їхала — в чужому домі бійку влаштовувати?!

Маслокуса жалібно заскиглила, впала на мох і закрила морду лапами:

— Пробачте, сестро Дзьобоносо, брате Лисопузе! Мені соромно!

Засапана й розкошлана Дзьобоноса зніяковіло озирнулася:

— Оце ж ми з доброго дива полаялися… Пробач, сестричко Маслокусо, і всі сестрички. Давайте помиримося, добре? Заходьте у гості, розкажете, як на потягах мандрують. А я покажу вам гарне озеро — там жаб по весні багато.

***

Пара лисиць, що жила біля Зеленого струмка, знайомитися відмовилася. Лисиця Чорноспина просто не вилізла, а її чоловік Хвостостук навіть зуби показав. Втім, Кривокіготь сказав, що його це не дивує:

— Вони тільки з яружними дружать, бо ті найближчі сусіди, — пояснив старий лис. — Нас із Тихолапою теж не підпускають. А ми їм колись допомогли, стару нору віддали, коли вони тільки зійшлися… Ну й гаразд, не хочуть знатися — то й не треба.

Далі справа пішла веселіше. На Суничній галявині і в Мокрому яру теж залишилися зимувати молоді лисиці. У суничних жило п’ятеро підлітків, а у яружних — восьмеро. Родина з Суничної галявини виявилася гамірною і безладною, зате дружною. Як і на Згорілих соснах, лисенята обсіли подруг і розпитували про міське життя. Доросла пара лисів, Гострозуба і Крутилап, слухала з цікавістю. Поцопа познайомилася з тією самою Твердолобою, що зустрічалася з лисом із ворожого роду. На її подив, Твердолоба виглядала цілком задоволеною й веселою. Поцопа запідозрила, що таємний роман дітей для ворогуючих кланів зовсім не таємниця, і Твердолобі ніхто не заважає.

А от закоханий яружник Довгоніг виглядав пригніченим і сумним. Втім, Поцопа вирішила, що то через порядки у родині. У Мокрому яру всі беззаперечно слухалися старшої пари, Хрестовухи і Червононоса (в нього й справді ніс був не чорний, а червоний, як сире м’ясо). Спочатку говорили і ставили питання батьки, а потім діти. Без дозволу і черги в розмову встрягала тільки далека родичка на ім’я Куронога. Вона весь час переводила розмову на себе. Про що б не йшлося, вона зналася на всьому. А ще аж два роки мешкала у великому місті, тому, вочевидь, вважала себе найрозумнішою.

Коли заговорили про людей та будівництво, Куронога заявила:

— Це добрі люди!

— Звідки ти знаєш? — трохи нечемно спитала Поцопа, якій набридли ці самовпевнені розпатякування.

— Я це відчула, — пояснила Куронога. — Знаєте, що вони будують? Я бачу це в їхніх серцях. Це буде… лікарня! Так-так, лікарня для лисиць! — піднесено промовила вона.

— Що таке ота твоя лікарня? — спитав Червононіс, поки Поцопа шоковано витріщалася на натхненну ораторку. Куронога пирхнула:

— Це місце, де всім лисицям буде дуже добре, невігласе! Їх там лікуватимуть!

— Ного, ви з чоловіком живете в моєму домі і з дозволу Хрестовухи, — застеріг родичку господар. — Ти впевнена, що можеш так з нами розмовляти?

Куронога на мить застигла з роззявленою пащею — може, хотіла заперечити чи просто гавкнути — але швидко зрозуміла свою помилку і відповзла у куток. Червононіс кахикнув і продовжив:

— Я що про це думаю. Нам би треба послідкувати за цим будівництвом. Ніколи не знаєш, що люди мають на думці. І вже точно не місце, де лисицям буде добре, — він скоса поглянув у куток. — Коли це люди приходили в ліс, щоб зробити добре лисицям?

— Ми там ближче, то простежимо, — зголосилася Піввуха, завжди готова до пригод.

***

Коли землю вкрив перший сніг, три подруги й Тьмяноок зовсім обжилися в селі. Вогонь Лисичої Матері горів рівно, грів справно. В ямі під ґанком, дбайливо прикриті сіном, лежали запашні яблука, а по всьому саду в землі чекали свого часу закопані «консерви». Щоправда, миші й не думали зникати — активно снували під снігом, тож можна було ласувати свіжим м’ясом.

Пухкий, глибокий, дуже чистий сніг викликав у міських лисиць справжній захват. Вони качалися й носилися по ньому, провалюючись по самі вуха, стрибали, копали нори. Навіть спокійний Тьмяноок не витримував і теж, верещачи, ганявся за подругами. Піввуха придумала особливу розвагу — вона спритно дерлася на нижні гілки яблунь, струшувала з них сніг на друзів, а потім сама стрибала вниз і влаштовувала купу-малу.

Іноді в самісінькому розпалі гри Поцопа шкірою відчувала насмішкуватий погляд золотих очей. Велика Мати милувалася їхніми пустощами. Поцопа відчувала, що чорна лисиця не бажає їм зла, але сама її присутність була моторошною. Настовбурчивши шерсть на загривку, Поцопа з усіх сил намагалася не опускати очі, але за кілька хвилин незмінно здавалася. Погляд Матері поступово гаснув у свідомості, залишаючи по собі розчарування. Невже вона така слабка? Невже ніколи не дасть відсіч цій впокорюючій силі?

Якось увечері Поцопа замислилася, звідки в неї такі думки. Перемогти Матір-Лисицю у «витрішки», легко сказати! Але хотілося цього сильніше, ніж ще раз скуштувати вершкове тістечко, яке колись знайшла на стежці у міському парку. Поцопа облизалася, згадавши, як солодке розтікалося в роті.

Від спогадів її відволік Тьмяноок:

— А коли вже ми подивимось, що люди будують?

— Що, отак просто зараз і підемо? — наїжачилася Піввуха. Вона боялася людей, хоч ніколи б у цьому не зізналася. Чотири роки тому юна Довгоспинка — так з дитинства кликали Піввуху — подалася вночі до парку. Невідомо звідки взявся чоловік із величезним собакою й спустив його з повідка. Лисиця насилу вирвалася, лишивши частину вуха в собачих зубах. Відтоді її й прозвали Піввухою.

— Ну а що, цікаво ж, — Маслокуса відволіклася від вилизування лапи. — І корисно. І ми ж яружникам пообіцяли стежити. Треба ж знати, що вони там замислили.

— Гарна ідея, — підхопила Поцопа. — Може, там щось небезпечне. Ходімо зараз! Ніч світла, сніг після відлиги твердий, бігати зручно.

Піввуха загарчала:

— Скажених мишей ви наїлися, от що! Ну гаразд, і я піду — щоб ви нікуди не встряли!

Поцопа мовчки звела очі до неба. Ох уже ця Уха, головна й незамінна!

Маленький білий місяць висів високо над сонним лісом, коли чотири тіні зупинилися на краю вирубки. Очищене від сосен місце оточував дерев’яний паркан. За парканом виднілося щось на кшталт довгих будинків під спільним дахом. На іншому боці вирубки стояли вагончики для робітників — так сказала Маслокуса. В місті вона часто цупила бутерброди у будівельників, тому зналася на людському побуті.

— Люди пішли звідси відразу після першого снігу, — Тьмяноок мав дуже гострий нюх. — Фе! Який гидкий від них запах. Гіркий, кислий, а від декотрих такий, як від хворої тварини. А їжа в них пахне добре… На тому ми з Усою й попалися, — зітхнув він.

— Здається, нікого немає, — Піввуха обережно вийшла на відкриту місцину. Поцопа подумки помолилася Старшій, щоб подруга мала рацію.

— Давайте ближче підійдемо? Може, там щось лишилося, — Маслокусі не терпілося пошукати цікавинки.

Чотири тіні підкралися до вагончика й почали його обнюхувати. Маслокуса нетерпляче штурхонула двері й розчарувалася:

— Закрито…

— Та немає там нічого, — Поцопі було не по собі на цьому покинутому людьми місці. Цей паркан… Він нічого не захищав. І те, що вони спочатку прийняли за будинки, виявилося низькими каркасами з грубих дошок. Людям вони для житла не годилися.

— Гаразд, ходімо… О, дивіться, дорогу прокладають! — Піввуха обійшла вагончик. Позаду нього виднілася широка просіка. — Це щоб виїжджати на велике шосе!

— Не подобається мені це, — Тьмяноок став поряд з Поцопою. — Дорогу прокладають. Щось замишляють. Щось погане.

— Чому відразу погане? Люди бувають добрі, — здивувалася Маслокуса. Вона звикла, що люди часто милуються пухнастою лисичкою й діляться їжею.

— Бо це не їхнє місце! — Тьмяноок наїжачився й люто загарчав: — Не їхнє! Їхнє місце — місто! Де багато будинків і машин! А тут наш ліс! Нащо вони зрубали ці сосни? Нащо споганили землю своєю смердючою дорогою? Що їм тут треба? А якщо вони зрубають усе й зруйнують наші нори? А нас отруять, як мою Усу! І тебе отруять! — він вишкірився, обертаючись до здобувачки. — Я знаю таких, як ти, засохлий кізяк! Звикла їсти з їхніх рук, зрадниця! А тепер прийшла сюди, принесла на своїй шкурі сморід людських нужників! Нащо ти прийшла? Нащо ви прийшли?! Забирайтесь! — голос лиса зірвався на вереск, він захлинувся й замовк.

— Брате, — Поцопа стала між Тьмянооком і наляканою Маслокусою, намагаючись говорити спокійно. — Брате, ходімо додому й спокійно все обговоримо. Запах людини тисне тобі на серце, і ти не чуєш свого розуму, — вона зробила крок до Тьмяноока, відтісняючи його до дерев. На мить Поцопі здалося, що лис ось-ось кинеться на неї, але він перевів подих, погасив дикий вогонь у очах і покірно пішов попереду.

Всупереч побоюванням, удома Тьмяноок вибачився.

— Цей дурний лис заплутався й гавкав не на те дерево. Цей лис порушив закон роду — ніколи не погрожуй братові чи сестрі, якщо вони тобі не погрожують, — він ліг на підлогу, притиснувши вуха. — І готовий піти геть, якщо сестри вирішать, що цей лис для них небезпечний.

— Гадаєш, ми втрьох не впораємося з якимось жалюгідним сліпим хлопчиськом? — обурилася Піввуха. Маслокуса з Поцопою перезирнулися й пирхнули. Тьмяноок здивовано глянув на подруг, а потім широко всміхнувся:

— Дякую за вашу доброту! Я проситиму за вас Матір-Лисицю, допоки не на темну стежку.

Як завжди, коли хтось згадував Мати-Лисицю, Поцопа мимоволі глянула у вікно. Снігові хмари розійшлися, і з неба насмішкувато підморгнуло золоте око зірки. «Та щоб тобі собачу зграю під хвіст!» — роздратовано подумала Поцопа й відвернулася.

***

— Там хтось є! Хтось є! — голосно зашипіла Маслокуса, влітаючи у прочинені двері й захлопуючи їх задньою лапою.

Поцопа підскочила, розкидавши затишне кубельце зі старих килимків. Тьмяноок злякано дзявкнув. Піввуха, яка саме позіхала, різко стулила пащу, клацнувши зубами, і прикусила язика.

— Пес тебе забери! Хто там?

— Лисиця! — завила Маслокуса, пританцьовуючи. — Інша лисиця!

Поцопа пирхнула:

— І все? Хто саме? Дзьобоноса чи Хрестовуха?

— Взагалі інша лисиця! — схвильовано вищала Маслокуса. — Зовсім інша! Або взагалі не лисиця! Але пахне як лисиця!

— Та лисиця я, лисиця, чого верещати? — почувся з-за дверей тоненький скрипучий голосок. — Пустіть у дім!

— А то що? — недобре поцікавилась Піввуха.

— А то здохну тут просто на порозі, примерзну, і вам доведеться ходити в ліс тільки через вікно, — заявив скрипучий голосок. — Відчиняйте, смугасті гієни!

— Як ти нас назвала?! — від подиву Маслокуса навіть сіла на пухнастий зад.

— Пустиш — поясню, — голосок за дверима став ще тоншим. — Ну будь ласка! Мені дуже холодно!

— Звір із таким голосом не може бути для нас страшним, — сказав Тьмяноок, підводячись.

— Ти впевнений? — холодно запитала Піввуха.

— Так само, як у тому, що тебе б я без притулку не залишив, — огризнувся лис. Він підчепив двері лапою й потягнув на себе. В ту ж мить у дім шмигнуло щось маленьке й тремтяче. Тьмяноок зачинив двері й різко розвернувся, готовий захищати свою нову родину.

— Цопо, хто це? — вимогливо спитав він.

— Це… це… я не знаю, хто це, — здивовано сказала Поцопа. Вона вперше бачила таку істоту. Худеньку, маленьку, з короткою світлою шубкою, темними, як небо над лісом, очима й величезними вухами — втричі більшими за голову. І все ж це безсумнівно була лисиця — нюх не залишав сумнівів.

Істота обтрусилася, чхнула й заявила:

— Приємно познайомитися! Я фенек, або пустельна лисиця, на ім’я Цукор!

— Яка? — в один голос перепитали Маслокуса й Піввуха.

— Пустельна! Пустеля — це таке місце, де багато піску.

— А, я знаю! — зраділа Маслокуса. — Це звідки пісок для будівництва беруть! Але, знаєш, я в Диму на будівництві таких, як ти, не бачила!

Фенек пирхнула:

— Пустеля — за багато днів ходу звідси, й вона велетенська, справжній океан піску!

— Ти все заплутуєш, — пробурчала Поцопа. — Що таке океан?

— Океан — це багато солоної води, — намагалася пояснити гостя, але, побачивши нерозуміння, почала розгублено чухати за величезним вухом.

— Сама не знаєш, що верзеш, — розсердилася Піввуха. — То пісок, то вода! Це що, місце, де люди купаються?

Цукор зітхнула:

— Не зовсім. Пустеля — це багато-багато піску. А коли вона закінчується, починається багато-багато води. Я сама пустелі не бачила, але дивилася про неї по телевізору. Мою прабабцю там спіймали люди й забрали до Європи літаком. У тих людей уже жив мій прадід. Потім народилася моя мама, її купили інші люди…

— Купили?! — видихнув Тьмяноок.

— Ну так, — здивовано поглянула на нього Цукор. — Мої люди мене забрали, коли я була ще зовсім маленькою.

— Вони тебе труїли? — нервово запитав Тьмяноок. Поцопа заспокійливо торкнулася його плеча.

— А що таке «труїли»? — поцікавилася Цукор.

— Якщо коротко — намагалися вбити, — пояснила Поцопа.

— Вам блоха голову прокусила?! — обурилася пустельна лисичка. — Мої люди мене люблять! Граються зі мною, годують яйцями, фініками, жуками… До речі, а для бідної лисички щось на зубок знайдеться? — жалібно запитала вона.

— Мишу будеш? — Маслокуса миттєво повернулась до ролі годувальниці. — Є яблука, трохи приморожені. Ягоди… ягід вже нема. Піввухо!

— А що Піввуха, завжди Піввуха! Я теж їсти хотіла!

— Так їла б мишей — їх багато, а ягід мало…

— Я ягід хотіла!

— Бачу, ви тут не багаті, — зауважила Цукор, — але жити можна. Мишу буду, дякую. І яблука буду. Я все їм!

Поки гостя хрумтіла їжею, господарі не зводили з неї очей. Поцопа дивувалась. Яка ж ця пустельна лисиця худа, маленька… Як вона по такому глибокому снігу дісталась сюди і не потонула? Хм, а як вона взагалі сюди потрапила?

— Сама винна, — сумно відповіла Цукор на її запитання. — Мої люди їздили потягом до батьків за місто. Іііі… вони кудись пішли, мене залишили в купе… це така кімнатка в потязі, де може спокійно їхати ціла родина з лисичкою. Вони пішли, а двері раптом відчинилися. Мені б сидіти спокійно, а я вирішила прогулятись. Цікаво ж! Пахне всім підряд. М’ясом, хлібом, пилом, людьми, вугіллям. А потім якийсь величезний чоловік як закричить — ОЙ! ЛИСИЧКА! ЛОВІТЬ! Я злякалась, забула, де наше купе. Побігла до інших дверей. А там інші люди, й теж кричать. Я побігла в кінець коридору, там ще двері, й ще… Вискочила кудись — темно, холодно, під лапами все хитається. Посковзнулась і впала в діру. Просто під колеса.

Тьмяноок охнув, Маслокуса зойкнула. Цукор скористалась паузою і знову захрумтіла яблуком.

— А далі що? — Піввусі дуже кортіло дізнатись, чим усе закінчилось.

— Зафекай, профую, — відповіла фенек з повним ротом. — Фух, смачні у вас яблучка! Так, на чому я там зупинилася… Ага! Впала на якісь тверді штуки, навколо темно, а над головою гуркотить потяг. Я притислась до землі, ну, тобто до цих штук, заплющила очі й лежала. Знаю, що потяги довгі, але не безкінечні. Потім швиденько з тих… згадала, рейок! — скотилася вниз. Просто в сніг! Думала, задихнусь, а тоді намацала, де він льодом покрився. І пішла — по льоду. Кожен крок робила тільки після того, як добре перевірю лапою, щоб не провалитися. Знайшла дорогу між соснами — пішла між соснами. Потім відчула дим, побачила будинки… І цю сестрицю. Я їй кричу, а вона зірвалася й побігла. А я за нею, до лисиць. Де лисиці — там життя, це я точно знаю! Якщо ще щось цікаво — питайте!

— Що ж ти тепер робитимеш? — жалісливо спитала Маслокуса.

— Нууу… поки поживу у вас? Не виженете ж ви мене, бідолашну, в сніги?

Поцопа пирхнула й ніжно боднула Цукор лобом. Нова подруга нагадала їй четверту доньку з другого виводка, Ляпоносу — жваву й балакучу.

— Живи, звісно, — негайно підтримала її Маслокуса, і навіть Піввуха схвально щось буркнула. Лишалось дізнатись думку Тьмяноока. Він, звісно, не мав права щось вирішувати, але Поцопа боялася, що він образить самовпевнену маленьку лисичку, яка все життя провела з людьми і вважала їх добрими. Краще було одразу дізнатись, як він налаштований.

Але Тьмяноок її здивував — він замахав хвостом:

— Якщо сестри не проти, то йди сюди! У мене найтепліше місце, а твоя шерсть, мабуть, зовсім не гріє?

— Дякую, добрий братику, що дбаєш про мене, бідну, нещасну, — тоненько завила Цукор і заходилась втоптувати місце на лежанці Тьмяноока. — І ти лягай поруч — удвох тепліше буде!

Тьмяноок вклався обережно, ніби боявся придавити нову подругу, як новонароджене лисеня. Потім накрив її хвостом і спитав:

— А ти не хотіла втекти від людей?

Цукор гмикнула й почала щось пояснювати, але що саме — Поцопа вже не чула. Вона говорила з Матір’ю:

«Навіщо ти привела сюди цю малечу? Їй не місце в цьому лісі, їй треба назад — до людей. Що ти задумала, Велика? Навіщо звела наші стежки? Все навколо якесь дивне. Зірки пахнуть кров’ю, хвоя — пожежею, сніг — залізом. Навколо твого дому блукають тіні й страхи. Що ти задумала? І навіщо тобі я?»

Але Чорна Мати, як завжди, мовчала.

***

Місяць змінився двічі. У повітрі запахло талою водою і радістю. Лисиці все частіше піднімали носи до неба й ловили південний вітер. Сонце пригрівало, сніг потроху танув. Запаси, зібрані на зиму, були майже доїдені, тож лисиці дедалі частіше вирушали на полювання. У їхньому саду мишей уже не лишилось, але до лісу вони поки що не заходили — вистачало й тих, що кишіли в інших дворах села.

Несподівано вправною мисливицею виявилась Цукор. Маленька лисичка своїми величезними вухами вловлювала кожен писк і шерех, легкі лапки ступали беззвучно, а гострі зуби ніколи не випускали здобич. Тьмяноок пишався подругою й не втомлювався її хвалити. Фенек задирала носа й не думала ніяковіти — здавалося, їй завжди було замало захоплення. Це, як не дивно, ще більше зворушувало напівсліпого лиса. Поцопа, Маслокуса й Піввуха тішились, що серце Тьмяноока потроху починає оживати.

Чутки про незвичайну лисицю облетіли весь ліс, і до села почали навідуватись цікаві гості — не лише лисиці, а й борсуки, і навіть один старий вовк, за якого поручився Кривокіготь. Цукор без упину розповідала свою історію знову й знову, щоразу додаючи нових подробиць — настільки яскравих, що три подруги тільки переглядалися й пирхали. Виявилося, що у потязі бідну налякану лисичку цькували собаками, а потім вона кілька годин боролася за життя в сипучих пісках. Злегка ошелешені барвистими подробицями, гості тільки кліпали й ворушили вухами. Жоден так і не здогадався поцікавитись, звідки взимку у лісі взялись піски.

— Цукор, ти зовсім слід загубила, — якось зауважила Піввуха. — Брешеш щоразу більше!

— Ну й що? — не розгубилась фенек. — Вони сюди ходять по правду? Ти думаєш — по правду?

— А по що? — щиро здивувалась Маслокуса.

— По переживання! — Цукор крутнулась на місці. — Сестрички, їм потрібна історія, від якої шерсть на загривку стане дибки! Вони хочуть слухати й жахатися — от як буває страшно у світі! І як добре, що у вас не так. У вас спокійно, у вас безпечно…

— Але ж ти розповідаєш, що все це сталося тут, на нашій станції!

— Оййй, — скривилась Цукор. — Та прошу тебе. Хто про це думає, коли слухає мою історію?

Спершу міські подруги тішилися гостям, нагоді побалакати, дізнатись новини. Але скоро помітили, що їх стали частіше навідувати самотні лиси-самці. Вислухавши історію Цукор (дехто — вже не вперше), вони починали завзято залицятись до трьох подруг. Найбільше лисів приходило до Маслокуси. Молоденька лисиця роздратовано пирхала й обривала всі спроби залицяння, пояснюючи, що не хоче заміж і не збирається мати лисенят. Піввуха одразу викликала кавалерів на бій, і жоден ще не зміг її здолати. «Мені не потрібен слабкий чоловік», — казала вона на прощання.

Поцопа ж не хотіла псувати стосунки з місцевими. Хто зна, може, колись знадобиться їхня допомога… Тож вона м’яко пояснювала, що недавно поховала чоловіка і ще не готова до нової сім’ї.

— Може, наступного року, — казала вона. — Цю весну й літо я хочу провести сама.

Звісно, «сама» — це було перебільшення. Справді на самоті вона бувала лише тоді, коли втомлювалась від метушні й розмов і йшла поблукати лісом. А ще Поцопу постійно тягнуло до дому Великої Матері. Іноді доводилося піддаватись — надто сильним було це тяжіння. Воно нагадувало весняний поклик, той, що вона відчула дуже давно, навесні, перед тим як зустріла Крутолапа, — тільки тепер це було ще сильніше, ще страшніше, ще невідворотніше.

У такі дні лисиця обережно, так, щоб її не помітили подруги, пробиралася до маленької хатинки на площі. Потім акуратно відкривала лапою двері, що легко піддавалися, і заходила. Сідала перед пічкою й розповідала Матері про все — як вони живуть, чим харчуються, хто до них приходить. Чорна лисиця мовчки спостерігала за нею насмішкуватими золотими очима. Щоправда, іноді погляд змінювався — теплішав, робився добрим і розуміючим. І тоді все ставало простим, тривога відступала, і можна було повертатись до подруг — полювати, гратися в піжмурки, базікати та валятись на торішніх голках і вологому оксамитовому моху.

***

Коли над біло-рожевими квітами яблунь заспівали сонячні бджоли, до села прийшли Кривокіготь і Тихолапа. Лисиця трохи шкутильгала, але трималась бадьоро і дуже раділа, що знову може полювати. А от її чоловік виглядав занепокоєним.

— Люди повернулись на будівництво, — повідомив Кривокіготь.

— Багато людей? — насторожено спитала Поцопа.

— Семеро, каже Лисопуз. Він днями туди ходив, хотів пошукати мотузку.

— Навіщо йому мотузка? — здивувалась Маслокуса.

— У Дзьобоноси скоро буде приплід, живіт уже добре видно. А лисенята люблять бавитись людськими речами.

Маслокуса зморщила носа, але нічого не сказала.

— І що там люди роблять?

— Будують. Копають. Як завжди, — відповів старий лис. — Нічого такого.

— Може, дім собі ставлять. Або корів розводитимуть, — припустила Піввуха. — Корови — це добре. Люди з коровами тихі.

— Думаєш? — засумнівалась Поцопа. — Якщо люди приходять у таке таємне місце, значить, щось задумали…

— Те, що вони задумали, може бути небезпечним для інших людей, а не для лисиць, — підхопила Тихолапа. — Коли я була молода, жила біля дому, де варили погану воду. Таку, яку люди п’ють, а потім хворіють, — пояснила вона у відповідь на здивований погляд Тьмяноока. — Так от, ті, хто погану воду варив, лисиць не чіпали, ще й підгодовували.

— А навіщо вони п’ють воду, від якої хворіють? — запитав молодий лис.

— Бо спершу їм добре, — авторитетно пояснила Цукор. — Погано робиться вже потім… Ой прошу тебе, будь ласка, не питай! Люди ніколи не зрозуміють лисиць, а лисиці — людей. Треба просто запам’ятати деякі речі й поводитися обережно.

Влітку на вирубці зацвіли липи. Приблизно в той самий час стало відомо, що люди привезли з собою лисиць. Багато чужих лисиць. І ці лисиці чогось боялись.

Про це повідомив Довгоніг. Вони з Твердолобою облюбували для зустрічей галявину неподалік будівництва. Рідня Довгонога туди не навідувалась — молода пара була впевнена, що їх ніхто не потурбує.

— Їх поселили в маленьких будиночках за високим парканом, — розповідав Довгоніг. — Там з ними тільки люди, собак нема. Лисиці різні — і дорослі, і молоді, і зовсім маленькі лисенятка. Їх годують вранці й увечері. А вночі одна лисиця плаче, тоненько так, просить: «Допоможі-іть!». А інші її заспокоюють. Але все одно всі бояться.

— Ви з ними не розмовляли? — стурбовано спитала Поцопа. Історія їй дуже не подобалась.

— Ні. Твердолоба сказала — не варто ризикувати. У людей є зброя, я сам бачив, — винувато зізнався Довгоніг. — Тільки, будь ласка, не кажіть моїм батькам, добре? А то вони здогадаються, де ми зустрічаємось.

— Одного не розумію, — втрутилась Піввуха, чухаючи за вухом, — чому ти ще не пішов кудись зі своєю Твердолобою? Ти дорослий, вона доросла. Чого ви чекаєте?

— А куди нам іти?

— Та хоч куди! — вигукнула Маслокуса. — Світ такий великий!

— Мені тут подобається, — Довгоніг озирнувся на здивованих лисиць і трохи знітився. — Тут безпечно, їжі вистачає. А десь іще… раптом я не зможу її й лисенят прогодувати? А тут, може, батьки передумають і дозволять нам жити поруч…

— Ну, так ти долю за хвіст не впіймаєш, — гмикнула Піввуха й відвернулась.

Поцопа з огидливим жалем подивилася на боягуза. Вона не розуміла, як це — бути молодим і не прагнути ризику та пригод. Її дорогий Крутолап був сміливим та рішучим, і діти пішли у нього — спритні лисички, відважні лиси. Хоч би того ж Кускуса згадати — йому ще немає й трьох років, а як Головну навколо хвоста обкрутив! Поцопа дозволила собі трішки погордитися дітьми, а тоді повернулась до головного:

— То цих лисиць охороняють лише люди?

— Так, — стрепенувся Довгоніг. — Навколо — залізні решітки, вкопані в землю. Всередині — клітки. Ближче до дороги — ці… вагончики, так? Там люди живуть. І склад є — від нього пахне їжею, залізом і ще чимось неприємним.

— Глибоко решітки вкопані? — діловито поцікавилась Піввуха.

— Ми не перевіряли.

— Треба перевірити, — підсумувала досі мовчазна Цукор. — Ну що, сестрички-братики, йдемо вночі?

Зав’язалась гаряча суперечка. Тьмяноок теж хотів іти, але подруги вирішили, що він залишиться вдома. Врешті-решт лис здався і тільки попросив берегти Цукор.

— Ми зробимо все, щоб повернутись разом, — пообіцяла Поцопа.

***

Під вечір хмари зникли з неба. Місяць яскраво освітив усе навколо, тож подругам вдалося не лише добре принюхатись і прислухатися, а й розгледіти місце, де в клітках тримали нових лисиць. Судячи з усього, їм було несолодко.

— Вони навіть на лапи в повний зріст стати не можуть! — зойкнула Маслокуса. Вона просунула носа крізь сітку, шумно вдихнула. — Їх годують чимось таким дивним...

— Дивним і брудним, — погодилась Піввуха, пробуючи сітку зубами й кігтем. — Треба пробратися всередину й дізнатися більше.

— Не можу пролізти! — сердито обізвалась Цукор, що вже встигла оббігти огорожу з боку яруги. — Піду далі подивлюсь, може, там вийде… — і зникла в темряві.

— Доведеться копати, — вирішила Поцопа.

— Довгоніг казав, що внизу теж сітка, — з сумнівом подивилась на огорожу Піввуха.

— Перестрибнути огорожу ми не зможемо, — відповіла Поцопа, — а глибоко в землю вона йти не повинна. Ти ж пам’ятаєш, на будівництвах завжди так!

Маслокуса замислилась, потім кивнула. Вона часто бувала на будівництвах, але підкопів під сіткою ще не робила — вистачало прослизнути під шлагбаумом.

— Треба знайти вхід! Там можна пройти під великою дошкою, і жодної сітки не буде! — від радості вона закрутилась на місці й зачепила Піввуху хвостом по носі.

— Ай, боляче! Не крутись!

— А ти не пхай носа під мій хвіст!

— Ей, хто там? — раптом пролунав незнайомий голос.

Подруги миттєво обернулися до кліток, начисто забувши про сварку, що починалась.

— Ми — лисиці з лісу. Тобто з міста, але зараз живемо в лісі, — голосно відповіла Поцопа.

Лисиці в клітках заворушилися і заговорили навперебій:

— А що таке місто?

— А цей ліс великий?

— Чим ви тут харчуєтесь, бідненькі?

— Як ви взагалі можете жити в такому страшному місці?

— Вони прийшли забрати нашу їжу, женіть їх звідси! — раптом заверещала одна з лисиць у клітках. У вагончику, де ночували люди, залунала лайка й шарудіння.

— Тобі носа відгризли, чи що?! — обурилася Поцопа. — Навіщо нам твоя їжа?!

— Що ти з цією скаженою розмовляєш — тікати треба! — заверещала Маслокуса і кинулася в кущі. За нею послідували Поцопа й Піввуха. Вчасно — двері вагончика грюкнули, почулися кроки й гучний людський голос.

— Головне, щоб він не пішов по сліду, — видихнула Поцопа.

— А де Цукор? — Піввуха почала озиратися й принюхуватись, але слідів маленької пустельної лисиці вже не було.

— Цу-у-у… — тоненько завела Маслокуса, але подруги одночасно цапнули її за плечі з обох боків: — Ай!

— Мовчи! Людина почує! — прошипіла Піввуха, притискаючись до землі й вслухаючись у кроки. Маслокуса й Поцопа відповзли далі в тінь, готові в будь-яку мить зірватись.

Чоловік зупинився біля сітки й заговорив незвично ласкавим голосом. Поцопа не розуміла його слів, але знала — так люди звертаються до своїх дітей. У відповідь пролунав дзвінке скавуління й підвивання.

— Там Цукор! — Поцопа підскочила. — Її треба рятувати!

— Хороша, хороша людино, врятуй маленьку бідну лисичку! Лисичка загубилася в цьому страшному лісі! — завила Цукор. Подруги отетеріли й зупинились. Людина щось бурмотіла, а Цукор, не змінюючи тону, провадила далі:

— Ідіть додому, дурненькі сестрички! Передайте Мутнооку, що я повернуся, щойно все тут розвідаю! Приходьте через два дні, коли сонце видереться на самісінький верх! Зі мною все буде гаразд… Ой, дякую-дякую-дякую, який ти теплий! А в тебе є м’ясце? А солодке яблучко для маленької лисички? А печиво? Печиво є, так? Дай-дай-дай! Ходімо-ходімо-ходімо, лисичці холодно!

Не перестаючи заспокійливо бурмотіти, чоловік рушив до вагончика. Потім грюкнули двері, й голосок Цукор стих.

Поцопа ще ніколи не бачила бойову Піввуху та бадьору Маслокусу такими розгубленими. Втім, сама, певно, виглядала не краще.

— І що нам тепер робити? — запитала вона.

— Ямки копати! — раптом розсердилась Піввуха. — Йти додому, повернутись, як сказала Цукор — післязавтра на повне сонце. Нічого тут розмірковувати!

— Тьмяноок голову втратить, — пискнула Маслокуса.

— Захоче — втратить. Ми йому не мамки! — так само зло гаркнула Піввуха, потім хрипко видихнула й закінчила вже спокійним тоном: — Цукор повернеться. Вона з нас найхитріша. І людей добре знає. Вона повернеться.

Тьмяноок, всупереч очікуванням, з глузду не з’їхав і поводився цілком спокійно, хоча й помітно засумував. Жаліслива Маслокуса крутилася навколо нього й так хвилювалась, що лис нарешті попросив:

— Кусо, досить стрибати. Я хоч і сліпий, але від твого мелькання голова паморочиться.

— Але ж Цукор…

— Цукор розумна, — перебив її Тьмяноок. — Вона знайде вихід із будь-якої нори. І якщо там щось справді небезпечне… самій їй легше буде обдурити людей і втекти.

— Ми мали її зупинити, — Піввуха дивилася в землю, роблячи вигляд, що стежить за жирною зеленою гусінню.

— Як? — поцікавився лис. — Хто здатен зупинити Цукор, якщо вона чогось хоче?

Він зітхнув, глянувши на Піввуху:

— Я, правду кажучи, знав, що вона так зробить. Хіба ж Цукор встоїть перед секретом? Подумайте самі! До речі, а що це тут таке… — Тьмяноок вхопив гусінь і проковтнув: — О, смачно!

— Це моя здобич! — обурилася Піввуха.

— Це здобич того, хто перший з’їв! Ухо, зберись! Щось ти геть розм’якла!

Лисиці подивились на обурену Піввуху й розсміялися.

— Поки немає Цукор — я за неї, — сказав Тьмяноок. — Не кисніть. Післязавтра разом підемо.

***

Лисиці швидко налаштувалися на бойовий лад. Наступного дня Маслокуса весь час приносила смаколики, примушуючи всіх їсти більше, щоб набратися сил. Піввуха підтримувала — якщо доведеться визволяти Цукор від людей, сил знадобиться чимало! Поцопа роздумувала, як швидко вони зможуть зробити підкоп, щоб дати Цукор можливість втекти. Тьмяноок посміювався з подружок, але й сам готувався до походу. Він зможе залишитись неподалік, прислухатися чи принюхатися, якщо Поцопа з компанією будуть надто зайняті.

До огорожі прийшли завчасно — Тьмяноок запропонував підкрастися ще на світанку й сховатися до призначеного часу. У цьому був сенс. Між сітчастим парканом і лісом залишилась відкрита ділянка — люди прибрали невеликі дерева та високу траву. Але біля самої сітки встигла розростися висока трава — майже така ж руда, як лисичі шубки. Саме там і влаштувалась четвірка рятівників, очікуючи полудня.

Лисиці в клітках спали або ліниво перекидалися словами про сніданок, теплий вітер, незвичні запахи довкола. Але цього разу вони не цікавили прибулих з лісу. Четвірка прислухалась і принюхувалась — кожен хотів першим помітити Цукор. Час тягнувся повільно — люди вийшли з будиночків, рознесли лисам у клітках їдко пахучу їжу. Потім загарчав двигун, і двоє з них поїхали кудись на машині.

Після сніданку лисиці в клітках згорнулися клубочками й поснули, а двоє людей, що залишилися, зайшли до вагончика і, швидше за все, також задрімали. Звуків ставало дедалі менше, і це непокоїло Поцопу. А раптом у такій тиші Цукор почують, і вона не зможе вибратися?

Коли сонце піднялось зовсім високо, з боку вагончика долинуло тихе шкряботіння.

— Хтось шкрябає вікно! Це точно Цукор! — підскочила Маслокуса.

— Вона не може вибратися, треба допомогти! — Піввуха підповзла до сітки й спробувала її перегризти.

— Припиніть скиглити, нічого ж не чути! — Поцопі довелося цапнути подруг за лапи, щоб трохи їх вгамувати. Лише Тьмяноок її порадував — мовчав, сидячи з напруженими вухами, повернутими в бік шуму. Маслокуса й Піввуха, тихо буркочучи, сіли по обидва боки від лиса й теж почали прислухатися та ловити запахи.

— Як же тут смердить… — пробурмотіла Піввуха. — Кислятина якась.

— Як можна їсти цю гидоту… — скривилась Маслокуса й підскочила від гучного звуку. — Що це?! Тікаймо!

— Куди?! — з іншого боку сітки раптово з’явилася захекана Цукор. — Нікуди тікати не треба, я тут! Уфф! І важке ж це вікно було!

Лисиці радісно замахали хвостами. Якби не було так небезпечно, вони вже пищали б, скавуліли й повзали на животі від переповнених емоцій. Побачити Цукор живою, здоровою й сповненою енергії — це було неймовірно приємно! Проте доводилося стримуватися.

— Хто там? Що відбувається? — стривожено загомоніли лисиці в клітках. — Хтось прийшов?

— Тихо, куцохвості! — дзявкнула Цукор. — А то хвости повідгризаю!

Лисиці в клітках незадоволено загарчали, але швидко притихли. Тьмяноок гигикнув:

— Ти з ними жорстко!

— Інакше не можна! — сердито відказала пустельна лисичка. — Безголові геть, нічого сказати не можна — все перекрутять! Як же приємно бачити нормальних лисиць!

— А звідки їм бути нормальними? — зауважила Маслокуса. — Якби тебе в такому місці тримали, я б подивилась на твою нормальність… Вони ж, бідолахи, навіть повернутись не можуть!

— Хотіли б — давно б утекли! — огризнулася Піввуха. — От я, наприклад…

— Ухо, зараз мова не про тебе, — м’яко зупинила її Поцопа. — Давай послухаємо, що скаже Цукор.

Маленька лисичка зітхнула й прижала величезні вуха до голови — вона завжди так робила, коли почувалася не у своїй норі.

— Ну, коротше… Їх вирощують, щоб… вбити й зробити з них шуби.

— Що?! — вигукнув Тьмяноок. — Як це — шуби? Навіщо людям лисичі шуби?

— Для тепла і краси, — похмуро відповіла Поцопа. — Чула від тітки Ковбаски — у неї батько з такої ферми втік. Їх там спеціально вирощують, щоб хутро було довге й гарне, а потім вбивають, здирають шкіру і… шиють шуби.

— Але ж так не можна! — Тьмяноок аж підскочив. — Ми мусимо їм якось допомогти!

— Не стрибай, Ок, — втомлено сказала Цукор. — Пострибати ще встигнемо, коли допоможемо їм утекти. За кілька місяців, казали люди, має приїхати якась… реф… рефр… ну, якась спеціальна машина. По… шуби. Ви ж зрозуміли?

— Ми не можемо чекати, — хрипко вимовив Тьмяноок. — Місяці — це надто довго. Їх можуть забирати по одній. А ми що, просто дивитимемось?

— Не по одній, — відповіла Поцопа, згадавши розповідь Ковбаски. — Таке роблять за раз. Щоб хутро не встигло зіпсуватись.

— Гаразд, — протягла Піввуха. — Цукор, а як відкрити клітки? Вони ж залізні, зубами не впораємось.

— Я бачила, що всі клітки відмикають одним і тим самим ключем — маленьким таким, з трьома зазубринками. Він висить у невеличкому сараї біля головного вагончика. Просто на цвяху, поряд із брезентовим фартухом. Ніхто його не ховає, бо всі свої. Туди заходять лише вранці та ввечері, коли годують лисиць.

— Чудово, — примружилась Піввуха. — Це означає, що ти зможеш дістати його у потрібний день. Але до того — жодною лапою до нього, ясно?

— Звісно, — кивнула Цукор. — Якщо щось трапиться раніше, ніж слід, — нам кінець.

— Залишилась найважча частина, — замислено мовила Поцопа й обернулась до решти. — Підкоп. Через цю сітку ми не перестрибнемо, а вони тим більше.

— Не можна копати звідси, — зауважив Тьмяноок. — Люди тут щодня ходять. Побачать сліди.

— Звідси не можна, — підтвердила Цукор. — Починати треба здалеку.

— А що, як почати копати від великого пня, де червоний мох? — спитала Маслокуса. — Люди там не ходять.

— Це далеко, — оцінила Цукор. — Отже, тунель має бути довгим. Дуже довгим.

— Саме так, — підтвердила Поцопа. — І рити його мають усі лисиці. По черзі. Вночі.

— І ти думаєш, вони погодяться? — скептично підняла вухо Маслокуса.

— Погодяться, — прошипіла Піввуха. — Це залиш мені. Я скажу їм, що ми всі в небезпеці. Люди можуть забрати наших дитинчат і зробити з них шуби!

— Але ж… це ж неправда? Наші шуби їм не підходять, — здивувалась Маслокуса.

— Пфф! А хто їм це скаже? Якщо не ми… А ми ж не скажемо, правда?! — Піввуха суворо обвела друзів поглядом.

Поцопа зітхнула:

— Це обман, але без нього ми не впораємось. З іншого боку, люди завжди псують місця, куди приходять. Якщо на фермі справи підуть добре, вони почнуть її розширювати. Відбиратимуть наші території, сади й нори. Ми не можемо вічно ховатися, боятися й жити так, ніби завтра нас не стане. Це — шанс не лише для тих, хто в клітках. Це шанс для всіх нас.

— Ого! — сказали в один голос Тьмяноок і Цукор, захоплено дивлячись на Поцопу. Та зніяковіла:

— Що?

— Говориш не гірше за Головну лисицю, — з усмішкою зауважила Піввуха.

Поцопа, все ще зніяковіла, пробурмотіла:

— А йди ти лісом. Нам же треба всіх переконати?

— Тоді вирішено, — раптом владно сказала Маслокуса. — Ухо, скільки часу тобі потрібно, щоб запросити всіх прийти до нас на розмову?

— Дні чотири, — прикинула Піввуха. — Поїм, трохи посплю, вночі побіжу.

— Тоді скажи, хай приходять до криниці — там усе й вирішимо.

***

Вечір, коли почалося лисяче віче, видався вогким і похмурим, вечірня роса осідала на хутрах, і лисиці сердито струшувалися. Судячи з усього, Піввуха була дуже переконливою — крім знайомих, прийшли навіть ті лисиці, яких міські подруги ще не бачили. Піввуха встигла трохи подрімати, тому, хоч і позіхала на всю пащу, але прийшла й сіла поряд із Поцопою.

— Ми зібралися, — оголосила Поцопа, — щоб урятувати не тільки тих, хто в клітках, а й себе. Люди будують жах на нашій землі. Ферма, де вбивають лисиць, має зникнути.

— Як ми це зробимо?! — вигукнула Твердолоба. — У нас немає машин, немає вогню! Зуби й кігті не зламають залізо!

— До того ж, це небезпечно, — проскрипів якийсь старий, незнайомий лис. — Люди підуть по слідах, знайдуть наші нори — і вб’ють.

— Треба все там вивчити, — поважно промовив один зі старших суничників. — Може, щось вдасться зробити. Але не поспішаючи, десь навесні. Зараз нори підновити треба, трохи жиру нагуляти, лисенята народилися, знову ж…

— До весни їх всіх повбивають! — різко заперечила Піввуха. — Ми мусимо вирішити: або зараз, або буде пізно.

— А якщо ми не прорахуємо кожен крок, уб’ють і нас! — гарикнула Хрестовуха. — Думаєш, так просто відчинити двері, зроблені людьми?!

— Якщо ми підемо усі разом… — почала було Поцопа, але її перебила одна з яружних лисиць:

— Усіх разом і переб’ють. Наче ти не знаєш, що в них є зброя!

Лисиці загаласували всі разом, так гучно, що Поцопа злякалась: а раптом їх почують на фермі? Вона розгублено озирнулась. Маслокуса дивилась з-під лоба, Тьмяноок переминався з лапи на лапу, Піввуха злісно шкірилася.

— Що робити? — спитала Поцопа, втративши впевненість.

— Гарикни на них як слід, — прошипіла Піввуха.

— Вони вільні лисиці і мають право говорити, що думають! — заперечив Тьмяноок.

— Вони сліпі — прости, Оку! — і дурні, як сови вдень, — огризнулася Піввуха. — Поцопо, давай уже! Я що, дарма лапи стерла, поки всіх збирала?

«О Велика Мати, допоможи мені! — благала про себе Поцопа. — Я не можу бути такою впливовою, як Грандіцопа. Я не можу змусити їх слухатись. Я не мудріша за інших. Я просто хочу, щоб вони вижили!»

З її очей покотились гарячі сльози:

«Я знаю, ти не говориш словами. Але допоможи мені дійти до кінця. Не дай мені підвести тих, хто в клітках. Я не прошу дива, не прошу зробити все за нас. Тільки… щоб вони мені повірили. Щоб ми могли йти вперед, навіть якщо лапи від страху відмовляють!»

Щось торкнулося її плеча, але лисиця не злякалася. Їй здалося ніби хтось сів поряд. Наче поруч було щось велике, тепле, рідне, і воно дихало разом з нею, даючи сили.

Поцопа повільно підняла голову й оглянула зібрання. Лисиці поступово замовкали: у погляді міської гості світилось щось таке, що змушувало до тиші.

— Я теж боюся, — сказала вона тихо, але її голос рознісся несподівано далеко. — Шановні брати й сестри, можливо, ви маєте рацію. Можливо, люди нас уб’ють. Можливо, легше сховатись у норах і сподіватись, що біда мине.

Вона перевела подих і продовжила:

— Але біда не мине. Вона вже тут. Вона — у клітках за колючим дротом. Вона дихає в кожній лисиці, приреченій на смерть. Це не «їхня» біда. Це наша спільна біда.

Хтось хотів заперечити, але Піввуха звелася і хижо вишкірилася. Сперечальники притихли — задерикувата лисиця вже встигла показати, на що здатна.

— Ми живемо тут, у цьому лісі. Це наш дім — так, і наш тепер, хай ми й прожили багато кругів у місті! Ви скажете: «Люди вб’ють нас усіх». А я скажу: якщо ми нічого не зробимо — вони й справді нас уб’ють. По одному. Спочатку тих, хто в клітках. Потім тих, хто живе поряд із фермою. Потім яружних, горілих, суничних. Усіх!

— Чого б це? — перебив її Рідковус. — Їм до нас і діла немає!

— Так, так! — підгавкнула Куронога. — Мені старий Пуходер говорив, що наша шуба їм не підходить, вони особливих лисиць вирощують.

Зібрання схвально загуло. Піввуха не витримала й загарчала. Маслокуса стала в бойову позу й наїжачила шерсть. Тьмяноок мовчав.

Раптом на допомогу прийшов Червононіс. Він кахикнув і стримано промовив:

— З вашого дозволення, шановні сестри й брати… Якщо у людей добре підуть справи на фермі, вони почнуть її розширювати. А це що значить, га? — він обвів зібрання серйозним поглядом. — Та ну, не повірю, що ви не розумієте. Це значить, що наш ліс почнуть вирубати, а нас — виганяти. Світ, звичайно, великий, а нову нору можна викопати будь-де… Але запитайте себе, чи цього ви хочете? Цього, так?

Він кивнув Поцопі й відступив на своє місце. Лисиця знову набрала повітря і продовжила:

— Ферма — не просто огидна. Вона страшна й безжальна, як капкан. Ви боїтесь — і це правильно, всього, що небезпечне, варто боятися. Але сміливість — це не тоді, коли не страшно. Це коли страшно, але ти кидаєшся, щоб перегризти горло, щоб захистити свою здобич, свою нору, своїх лисенят. Тільки тоді ворог злякається і відступить. Рятуючи сестер і братів — ми рятуємо себе! — повітря в грудях скінчилося, Поцопа закашлялася й хрипко додала:

— А тепер я замовкаю. Нехай говорять ваші серця.

Настала така оглушлива тиша, що чутлива Маслокуса впала на живіт і накрила мордочку лапами. Лисиці переглядалися, нервово облизуючись і притискаючи вуха.

«Я зробила все, що могла, — втомлено подумала Поцопа. — Але вони не вірять. Вибач, Велика Мати. Я тільки все псую…»

— Я старий хворий лис, — порушив тишу Кривокіготь, і всі обернулися до нього. — Я бачив занадто багато, щоб вірити, що ми зможемо вигнати людей з місця, яке вони захотіли для себе. Але спробувати варто. Я в ділі! — він прокульгав уперед і сів поряд із Маслокусою.

— Підкоп буде дуже довгим, — подала голос Гострозуба. — Спочатку земля суха, з глиною та корінням, але далі піде пісок. Може обсипатися.

— Будемо підпирати, — сказав Лисопуз. — Принесемо міцні гілки з лісу, будемо вбивати в стінки. Один копає, один забиває. Ніхто не йде в своїх справах, доки не зміцнить підкоп після себе.

— Гарна ідея, — підтримала Тихолапа. — Я не можу копати, але можу назбирати гілок!

— А якщо раптом щось піде не так?! Якщо люди ходитимуть поруч, якщо хтось застрягне в підкопі? — занепокоївся Хвостостук. — Але слухайте! Слухайте! Я ж можу постукати, так? Три рази — тривога. Два — потрібна допомога. Один — небезпека минулася... Сигнали! Потрібно придумати сигнали! Я відповідатиму за зв’язок! Так, так!

Дзьобоноса заскімлила, нервово озираючись:

— А… а якщо нас перестріляють? Або підпалять? Або собак привезуть?! Ми ж не люди, у нас лисенята, шубки, лапки, і… Але… якщо всі підуть… я теж піду. Так буде добре?

— Увесь цей шум нічого не вартий, якщо не буде порядку, — заявила Хрестовуха. — Рити треба за схемою. Хто, коли, де — усе має бути чітко визначено. І хто не приходить — тому сором. Без образ, бо це не гра!

— Підкоп допоможе, якщо знаєш, куди вилізеш, — сказала Чорноспина. — Ми виведемо їх… і куди? В ліс? А якщо вони не зможуть бігти? Треба готувати схованки в лісі. Нори, дупла, тихі стежки. Ми все маємо добре продумати!

— Слова, це все слова! — раптом заверещала Куронога, вставши на задні лапи. — Нам потрібен удар! Нас багато! Ми нападаємо на ферму, розриваємо людей — і все! Чи ви боїтеся?

— Ніхто не боїться, — втомлено відповіла Поцопа. — Але якщо щось піде не за планом, загинуть усі. Тому ми й зібралися, щоб усе добре обдумати.

— Думають тільки ті, хто не готовий ризикувати! — підтримав дружину Рідковус. — Потрібно діяти зараз! Якщо ви боїтеся, я піду один!

Кілька хвилин на площі стояла тиша, а потім усі лисиці розсміялися. Вони каталися по траві, махали лапами, пищали і тицялися носами. Рідковус та Куронога ображено роззиралися довкола себе, прищуливши вуха. Сміх допоміг зняти напругу, і серця наповнилися рішучістю. Поцопа відчувала це так само ясно, як запах сирості і грибів.

— Ну що, вважаю, ідея непогана, — жартома сказав Червононіс. — Я якраз думав, чим би зайнятися ввечері… Тільки давайте так: я не копаю, я — перевіряю, щоб усе було добре. Щоб, значить, красиво й з гідністю вилізти потім по ту сторону дроту.... Ой, дорога, не треба, я копатиму, копатиму! — сердита Хрестовуха вкусила чоловіка за плече.

— Найстрашніше — не люди, — несподівано сказала незнайома лисиця з сивими хвостом. — Найстрашніше — сам страх. Я з дитинства боялася мисливців і готова була заритися в землю від запаху людини. Але якби тоді хтось сказав: «Ми можемо дати відсіч» — я пішла б. І зараз піду.

Настала тиша. Потім встав лис із рваним вухом:

— Не думаю, що зможу вчепитися людині в горло. Але якщо мої лапи потрібні, щоб копати — я з вами.

— Копати будемо всі, — лагідно сказала Піввуха. — Щоночі — нова зміна. Гілки для підпорок приносимо протягом дня, теж по черзі. Хто копає — той мовчить. Ніякої їжі біля підкопу, ніякого сміття. Вхід маскуємо. Якщо йде дощ — не копаємо. Земля промокне, і все завалиться.

— А якщо хтось зламає лапу чи захворіє? — спитав круглоокий луговий лис.

— Підмінюємо. Щоночі буде запасна трійка лисиць. Старші, хто не має сили в лапах, — на чергуванні, стежать за шумом, за вітром. Люди не мають нас почути.

— А якщо людина побачить підкоп зі свого боку?

— Останню частину шляху, найкоротшу, залишимо не проритою до дня, коли люди поїдуть до міста. Тоді прийдемо і за кілька годин прокопаємося, — підсумувала Піввуха. — Ну що, всі згодні? Хрестовуха, подбай, щоб всі знали, коли їхня черга. Дякую, шановні родичі, що ви нас почули!

— Вам спасибі, сестри, — відповів за всіх Крутилап. — Чомусь корисному все ж таки вчать у вашому місті, га?

***

Робота почалася на третій день після сходу. Поступово підкоп заглиблювався. Лисиці проривалися далі, викидаючи землю лапами й мордами, ретельно укладаючи товсті гілки.

— Треба частіше мінятися — лапи болять, кігті тріскаються, — невдоволено буркнув Червононіс, вибравшись із тунелю на короткий перепочинок.

— Я можу рити хоч цілодобово! — гордо заявила Куронога. — Я взагалі пропонувала, щоб кожна лисиця рила по чотири години!

— Та ти минулої зміни тричі тікала перекусити! — обурилася втомлена Хрестовуха.

— Зате коли поверталась — рила від душі!

— А твій чоловік взагалі пішов і не повернувся!

— Не моя вина, що мені камінь у ніс прилетів! — образився Рідковус. — У мене нюх витончений, його треба берегти!

— У тебе лінь, а не нюх!

— Ви обидва більше заважаєте, ніж копаєте, — прошипіла Чорноспина. — І йдете, не зміцнивши стін.

— Ми не якісь там чорнолапці, ми — натхненники!

— Надихати можна і збоку, — буркнув Червононіс. — А копання — це коли лап уже не відчуваєш.

— Так! — гарикнула Поцопа. — Слухайте сюди. Ми всі втомлюємося. Але якщо почнемо гризтися замість роботи — нічого не вийде. Відтепер — чіткий графік. Кожна зміна — чотири лисиці, двоє на підхваті, дві години працюємо, потім наступна четвірка з парою. Куроного, Рідковусе — ваша робота нікуди не годиться. Ви не лише погано копаєте, а ще й не дбаєте про безпеку інших — ця земля могла комусь на голову впасти! Відправляєтесь заготовляти гілки.

— І тільки спробуйте притягти трухляве дерево або не з’явитися на зміну, — пригрозила Піввуха. — Дізнаєтесь, чому мене в місті Дим усі бояться!

Рідковус ображено пирхнув, Куронога сердито блиснула очима, але сперечатися не стала.

— Тоді я спати, — позіхнула Дзьобоноса, акуратно укладаючи чергову гілку. — Вранці, як роса зійде, піду за травами для лікування лап.

У цей момент під землею щось тихо хруснуло — ніби кістка під лапою, і ґрунт почав осідати. Лисопуз кинувся в підкоп, але Піввуха міцно схопила його зубами за загривок.

— Там же Кривокіготь лишився!

— Стій! А то й сам там лишишся! — Поцопа завмерла, не наважуючись поворухнутися, аби земля під її лапами не просіла ще більше. Усі стояли мовчки, мов тіні, аж поки з-під осипаної землі не пролунало гучне: — Апчхи!

— Живий! — вереснула Хрестовуха, і всі кинулися відкопувати Кривокігтя. За кілька хвилин назовні показалась брудна голова зі щільно заплющеними очима.

— Уфф! Думав, все… — старий лис заворушився, визволяючись з-під піску та глини. — Дякую, родичі! — він підвівся на тремтячі лапи й відкашлявся.

— Ох ти ж… — протягнув Червононіс, дивлячись на обвалений підкоп. — Добре, що багато не встигли зробити.

— Доведеться трохи зсунути вбік — там більше коріння, воно триматиме землю, — сказала Піввуха, відпльовуючись. А тоді зловісно вишкірилась і вп’яла погляд у Рідковуса з Куроногою: — Ну що, малошановні? Це саме там, де ви гілки не поставили! Готуйтесь, зараз я вас їстиму!

Подружжя заверещало й кинулось навтьоки, а Піввуха поскакала за ними. Решта лисиць переглянулася — і розреготалася.

***

— О-о, йде, — промовив Тьмяноок, нашорошивши вуха. — Сердито ступає.

Цукор виринула з тіні, підійшла до сітки й роздратовано плюхнулась на худеньку дупцю.

— Ти здорова? — обережно спитала Маслокуса. — Виглядаєш, як міська пацючиха, якій не вдалося поцупити кістку.

— Красно дякую, сестричко, — процідила Цукор. — Мене сьогодні знімали в кіно.

— Знімали? — перепитав Тьмяноок. — Це як?

— А отак! — визвірилась Цукор і тут же знизила голос, зиркнувши в бік вагончика. — У людей є такі… штуки. Вони блимають, клацають, а потім твої вуха, морда, язик — усе показують у такій штуці… В інтернеті! Там тебе можуть бачити інші люди. І навіть лисиці! Сьогодні я гралася з плюшевим зайцем. Вони сміялись. Гладили. Один навіть поцілував. Потім дивились відео — знову сміялись.

— Це боляче? — насупився Тьмяноок.

— Ні, не боляче. Господарі мене теж знімали такими штуками, але то ж господарі. Вони добрі. А ці — вбивають лисиць. Одним словом, неважливо. Я просто зла!

— Ти не мусиш залишатися з ними, якщо тобі зле. Ми впораємось, — сказала Маслокуса, озирнувшись на друзів. Ті мовчки погодились.

— Усе нормально, — пирхнула Цукор. — Я їм усміхаюся, стрибаю за командою, лягаю пузом догори. А потім іду в сарай і дивлюся на ключ. Я їх усіх ненавиджу. Навіть тих, хто мене з руки годує. Особливо їх.

— Ти сильна, — тихо сказала Поцопа.

— Я не сильна, — відрізала Цукор. — Я зла.

Вона потерла лапою морду:

— Як же мені хочеться вгризтися комусь із них у пику!

— Потерпи ще трохи, — м’яко мовила Поцопа. — Ми майже готові.

Цукор видихнула:

— А як там підкоп?

— До сітки ще дні зо два роботи, — відповів Тьмяноок. — Сьогодні Хвостостук із Червононосом зміцнювали склепіння. Завтра підуть Чорноспина, Довгоног і Маслокуса. Потім залишимо тільки тоненький шар, і коли люди поїдуть…

— …я дам вам знак і украду ключ. Усе я пам’ятаю. Хай з завтрашнього ранку тут хтось постійно чергує біля ферми. І скажіть черговим, щоб навіть не думали спати!

Всі помовчали. Потім Цукор підвелась:

— Гаразд. Час повертатися, а то почнуть шукати.

— Бережи себе, — мовила Піввуха.

— Я не за себе боюсь, — буркнула Цукор і попленталася назад до вагончиків.

Коли подруги й Мутноок повернулися до селища, їх одразу ж обступили лисиці. Вони виглядали схвильованими й злими, гарчали й вишкіряли зуби.

— Що сталося? — насторожено спитала Поцопа.

— Вона… вона там! — вигукнула з натовпу лисиця Сухохвоста з Суничної галявини. — Цукор у шкуродерів! Сидить у них на колінах! Облизує їм пики! Вона нас зрадила й пішла до людей, вона приведе їх сюди!

— Що ти мелеш? Усе зовсім не так, — почала було Маслокуса, але Сухохвоста її перебила:

— Сама бачила! Більше того, сестри та брати, слухайте, — вона розвернулася до інших лисиць, — оці-от, що нас підбурювали напасти на ферму, зустрічаються з нею! З цією зрадницею! І це я теж бачила! Сьогодні!

— Вони привели сюди людей!

— Вони нас здадуть і заберуть наші нори!

— Вони з міста! Вони хочуть забрати цей ліс собі!

— Так, — тихо й зло сказала Поцопа. — Годі вже теревенити, — і заверещала так пронизливо, що заглушила всіх одразу. Гомін стих, багато хто з лисиць перелякано припали до землі, наїжачивши шерсть.

— Сухохвосто, ти ще не зрозуміла, де шкребеться миша, а вже риєш землю, — спокійно звернулася до суничниці Поцопа.

— Слухайте, слухайте всі! — прогавкав Тьмяноок.

— Цукор, — продовжила Поцопа, — робить те, на що ніхто з нас не здатен. Вона живе серед убивць, усміхається, махає хвостом, облизує їм руки. Вона знає, де ключ від кліток. Вона слідкує, коли люди приїжджають і коли їдуть. Без неї ми не мали б жодного шансу — і наші сестри та брати в клітках також.

— Але… вона ж грається з ними, сидить у них на колінах, — повторила Сухохвоста.

— Так. І ти навіть не уявляєш, що значить — бути поруч із тим, хто в будь-який момент може сказати: «А чи не зробити мені опудало з цієї милої лисички?». От що, шановні. Ми риємо тунель — наші лапи втомлені й закривавлені. А душа Цукор щодня стікає кров’ю. Але вона тримається — щоб вижили ми всі.

— А чим ти доведеш, що це правда? — спокійно спитав із натовпу Лисопуз. — Особисто я тобі вірю, але інші…

— Клянусь Великою Матір’ю, яка зараз серед нас!

Лисиці відсахнулись — Поцопа, здавалося, виросла, торкаючись вухами потемнілого неба. Вітер дмухнув крижаним подихом, сосни зашуміли, і запанувала тиша. А за мить усе повернулося — і тепле вечірнє світло, і дзюрчання струмка, і скрип сосон. Сухохвоста, впоравшись із тремтінням, схилила голову й мовила:

— Пробач, сестро. Я не знала.

— Цукор — хоробра, — сказав Кривокіготь.

— Так. Дуже хоробра, — гордо заявив Тьмяноок. — Вона найкраща лисиця у світі!

Під ранок втомленій Поцопі наснився найдивніший сон в її житті. Ніби Чорна Мати спустилася з пічки й прийшла до неї.

«Дочко, — сказала вона, — я стара. Дуже стара. Минуло багато весен з того часу, коли я була простою лисицею, як ти. А потім… я наїлася ягід ї заснула на галявині, а в той час до нори, де були мої лисенята, прийшли мисливці з собаками… Я не хотіла жити. Хотіла скоріше потрапити до священної ріки, переплисти на другий берег і знайти дітей. Але раптом мене покликала тодішня Матір. І я пішла до неї».

Вона помовчала і додала:

«Те, що я стала Матір'ю, не повернуло моїх лисенят, але дало мені можливість врятувати інших. Коли доля кличе, треба йти їй назустріч, поки є можливість. Бо інакше вона тебе потягне».

Прокинувшись, Поцопа пирхнула. Доля покличе, ти ба! А що, хіба все в нашому житті — не поклик долі? Вона вже раз пішла назустріч — залишилася в Старому Лисці. Ні, два — вмовила родичів рятувати полонених з кліток. Чого Матері ще від неї треба?! Чого ще можна вимагати від звичайної лисиці?!

***

— Ну що там, Носику? — спитала Поцопа, виринаючи з поруділої папороті.

— Спокійно, — відповів Червононіс, потягуючись. — Але я бачив, як вони мили машину. Може, незабаром поїдуть.

— Цукор бачив?

— Чув. Вона їх кляне вгору й униз, а вони тільки тішаться: «Лисичко, лисичко!» — передражнив Червононіс. — Тупі, самовпевнені, смердючі…

— Не здіймай пилюку, а тішся, — сказала Поцопа, штовхнувши лиса боком. — Це ж добре, що вони такі.

— Смердючі?

— Ні, самовпевнені.

Червононіс гмикнув і поступився місцем Поцопі:

— Ну-ну, побачимо… Спокійного тобі чергування.

— Краще вже неспокійного, — посміхнулася лисиця. — Наїлася я того чекання. А ти?

— Мене ніби з дуба скинуло, а до мурашника не докотило, — зітхнув Червононіс. — Найбільше боюся, що люди нас знайдуть і переб’ють. Але… Хоч би скоріше визволити отих бідолах. Знаєш, одна з них сьогодні пошкодила лапу. Пробувала вирватися з клітки, плакала, просила про допомогу. Інші лисиці кажуть, що довго не протягне.

— І як таку рятувати… — зітхнула Поцопа. — Вона ж бігти не зможе.

— Потягнемо, — рішуче сказав лис. — Гаразд, побіг я. А то Хрестовуха мені хвоста відкусить.

— Чого це? — здивувалась Поцопа. — Вона ж знає, що сьогодні твоя черга.

— Від нервів! — розсміявся Червононіс і зник у кущах.

Поцопа вляглася на місце лиса й дуже старалася не задрімати. Але осіннє сонечко було таким м’яким, вітер — таким лагідним, а звуки навколо — такими звичними… Очі злипались самі собою. Поцопа терла мордочку лапами, занурювала носа в пісок і чхала, згадувала Головну лисицю… але зрештою ніжна темрява накрила її й почала заколисувати, несучи стежками сну.

Поцопі снилося, що вона знову їде вагоном у Дубовий Кут. Вона була сама і дуже боялася пропустити потрібну зупинку. Але втома перемогла. Поцопа спала, і їй снилося, що вона спить і бачить уві сні маленького Кускуса — такого смішного, незграбного, із темним пушком на широкому лобику. Кускус грався її хвостом, а потім раптом зупинився, завмер і покликав чужим хриплуватим голосом:

— Цопо! Цопо, прокинься… Прокинься…

Поцопа підскочила, струснула головою, прошмигнула під густими кущами й зупинилася біля сітки. Цукор, як маленька сіра тінь, виринула з-за ящика з піском.

— Я тут, — прошепотіла Поцопа. — Що в тебе?

Цукор озирнулася, перевіряючи, чи ніхто не підслуховує, і швидко заговорила:

— Вони їдуть до міста! Сьогодні ввечері. Всі, крім одного — найстаршого. Він нап’ється і спатиме, як борсук взимку. Ми зможемо відкрити клітки.

Поцопа рішуче кивнула:

— Добре. Ми готові. Нарешті! Сьогодні все скінчиться.

— Я буду тут, коли вони поїдуть. З ключем. Я знаю, де він лежить, — збуджена Цукор нервово облизувалася. — Просто прийдіть, будь ласка! Їх скоро вб’ють!

— Ми прийдемо, Цукор, — тихо сказала Поцопа. — Тримайся, ти нам потрібна.

Цукор відвернулася:

— Я тримаюсь. Потім поговоримо.

***

— Поцопо, ти їх знаєш? — вимогливо спитав Червононіс, киваючи в сторону колодязя.

Поцопа прослідкувала за його порухом і аж присіла від несподіванки. Коло колодязя сиділи близько двох десятків лисиць з Диму. Серед них був і Кускус — побачивши маму, він радісно замахав хвостом. Поцопа кинулася до нього й похапцем облизала милу усміхнену морду. А потім повернулася до тої, кого взагалі не сподівалася побачити, — до Грандіцопи.

— Головна, чому ви тут?

— Я знаю, що ви задумали. Це непогана ідея, якщо забути про те, що вона самовбивча, — Грандіцопа зиркнула на лісових лисиць, що недовірливо обступили незнайомців. — Тому ми вирішили, що без нас ви людей не подужаєте.

Поцопа навіть не чекала, що ущипливі слова кузини її так розчулять. Вона ступила до Грандіцопи і вклонилася — спочатку їй, а потім іншим міським гостям.

— Дорога кузино, дорогі брати та сестри, ми дуже вам вдячні! Зараз поїсте, відпочинете, а потім ми розповімо, який у нас план.

Тут з-за спини подруги несподівано дзявкнула Маслокуса:

— Але я до міста будь-що не повернуся!

Поцопа й Грандіцопа перезирнулися, потім поглянули на наїжачену здобувачку і одночасно розсміялися.

— Як ти нас знайшла? — спитала Поцопа родичку після щедрого обіду.

— Ти дуже гучно думаєш. Можна сказати, репетуєш на всі лисячі небеса. Мені аж вуха позакладало, — відповіла Грандіцопа, облизуючись. — Дуже смачні у вас тут ягоди! Не жалкую, що вибралися.

— Ми сьогодні вже йдемо на ферму, — нагадала Поцопа, дивуючись легковажності Головної лисиці. — Тому…

— Тому не заважай мені насолоджуватися останніми годинами перед… — Грандіцопа чхнула й потерла ніс лапою, — великою подією.

Вона озирнулася на інших міських гостей, які поїли й дрімали на осонні.

— Бачиш, вони теж думають, що краще відпочити, ніж нервуватися. Але добре, до справ. Який у вас план?

Поцопа розповіла про підкоп та ключ. Грандіцопа та інші міські лисиці слухали уважно, схвально киваючи.

— Добре, родичко, добре, здається, ви серйозно попрацювали, — похвалила її Грандіцопа. Поцопа ледве втрималася, щоб не закотити очі. Молодша кузина мала справжній хист дратувати її — як і Чорна Мати. Ця думка примусила Поцопу пильніше придивитися до Головної. Справді, чимось нагадує…

Грандіцопа перехопила її погляд й посміхнулася:

— Ей, кузино, не треба мене так пильно роздивлятися. Я не Мати.

— Як ти зрозуміла, що я думаю про неї? — здивувалася Поцопа.

— Від самого народження я дуже багато чую, — пояснила кузина. — Одного разу почула, як сміється сіра лисиця з далекого острова. Вона була на іншому кінці світу, але я почула її. Вона дивилася на витівки своїх лисенят і сміялася, раділа, так щиро, так гучно… Але частіше я чую, як лисиці з усього світу плачуть. Як сваряться. Як наважуються на щось ризиковане, от як ви. І від цього сильно, до сліз, болить голова…

Вона зіткнула і продовжила:

— Насправді стільки чути — це дуже важко. Я майже нічого не можу зробити з тим, що чую. Я не можу допомогти пустельній лисиці після укусу змії, коли вона плаче й прощається з місяцем над пісками. Не можу врятувати арктичну сестру з льодового провалля, куди вона впала в пошуках здобичі. Але я почула, про що думаєш ти. Ви майже поруч, і я можу й хочу допомогти вам. Може, хоч тоді ці голоси перестануть мене мучити.

Поцопа завмерла. Вона навіть не здогадувалася, що Головна лисиця насправді така тендітна й вразлива.

— Це мене не виправдовує, — почула її думки Грандіцопа. — Твій син… Кускус довго говорив зі мною. Він уміє бути переконливим. Я хочу… — вона помовчала. — Хочу попрошу у вас трьох вибачення. Особливо у Маслокуси, — Грандіцопа схилила голову в бік здобувачки. — Я занадто сильно хотіла тебе захистити, навіть ціною твого щастя. А тепер я трохи подрімаю, кузинко. І ти поспи — попереду цікаві події.

***

Ніч опустилась на хутряну ферму, розчинивши її в чорному морі соснового лісу. Вогкий осінній туман поволі стелився над землею. Дві машини виїхали з ферми в сутінках, але Цукор усе ще не подавала знаку. Лісові й міські лисиці чекали в лісі, під деревами, а Поцопа вирішила залягти біля сітки. Вона лежала, притулившись до землі, і вдивлялася у темряву. Серце стукало так голосно, що, здавалося, його чує весь світ..

— Цопо! — голосний шепіт Цукор змусив її здригнутися. — Копайте! Людина засинає. Я заберу ключ!

— Добре! — відповіла Поцопа і примарним силуетом ковзнула під дерева: — Час настав! Копачі, починайте. Тільки тихо й обережно, чуєте?

— Чуємо! — озвався за всіх Червононіс. — Вперед!

Лисиці кинулись до незакінченого підкопу й заходилися рити. Мокра важка земля летіла з-під лап, прилипала до шерсті, забивалася між пазурами. Але ніхто не зупинявся. Ще трохи… ще трохи… І ось земля м’яко осипалась, відкриваючи вихід. Першими прослизнули Поцопа, Червононіс, Чорноспина, Твердолоба, Довгоніг, Тьмяноок і Грандіцопа. Рідковус і Куронога теж захотіли рятувати сестер і братів. Щоб вони нікому не заважали, їм доручили слідкувати за дорогою — тож пара побігла до воріт. Решта лисиць чекала по ту сторону огорожі, готова відводити полонянок до укриттів.

Навколо різко й кисло тхнуло залізом, людиною, гидкою їжею й сечею. За дверцятами кліток блищали налякані очі. Полонені лисиці скиглили, збуджено тупцяли на місці, трясли лапами сітку.

— Тихо! — цитькнула на них Цукор, з’явившись мов із-під землі. — Тьху! — вона виплюнула на землю маленький ключ. — Оцей! Хто впорається? Я не дістаю до замкової щілини.

— Давай я, — сказала Грандіцопа. Вона обнюхала ключ, делікатно взяла його зубами й з зусиллям встромила в замкову щілину. Оберт, клац — і дверцята повільно розчинилися. Сріблясто-сіра лисиця, що сиділа в клітці, відскочила й притислася до задньої стінки.

— Виходь, сестро. Ти вільна, — м’яко сказала Поцопа.

Лисиця, тремтячи всім тілом, підповзла до виходу й обережно ступила на землю. Похитуючись, вона підвела погляд на своїх рятівників:

— Я вперше… вперше в житті стою на землі, — і заплакала.

— Біжи до сітки, де ящик із піском, — сказав Тьмяноок. — Там хід до лісу. Там інші лисиці, вони тебе проведуть.

— Далі! — нетерпляче гавкнула Чорноспина. — Їх тут багато, треба швидше!

Грандіцопа перебігала від клітки до клітки, відкриваючи замки. Піввуха наглядала за вагончиком, Маслокуса з Тьмянооком заспокоювали наляканих полонянок. Деякі одразу кидались до підкопу, інші заціпеніло вдихали вітер волі — таких доводилося штовхати й скеровувати. Поцопі здалося, що в підкоп прослизнули Рідковус та Куронога. Вони ж повинні були чекати на дорозі? Та ні, просто вона помилилася…

— Тут поранена! Потрібна допомога! — Грандіцопа щойно звільнила лисицю з закривавленими лапами. Та впала біля клітки і жалібно застогнала. Тьмяноок і Довгоніг обережно підняли її, стали по обидва боки й, підтримуючи тілами, повели до виходу.

— Сюди! Тут малеча! — Кускус перехопив ключ у втомленої Грандіцопи й відкрив тісну клітку, де тремтіли п’ятеро лисенят.

— Не бійтеся, маленькі, ми вас врятуємо, — лагідно мовила Маслокуса. — Ану ж бо, хто перший на вихід — той найсміливіший!

Ніч текла, як велика туманна ріка. Поцопі здавалося, що вона потрапила в вир страху й надії, і тоне в ньому, захлинаючись. Клацання замків, важке дихання, приглушені голоси рятівників, тонкі схлипи врятованих. Запах сирої землі, іржі, тліну. Вона, ніби ззовні, чула власний голос, який без упину командував:

— Не зупиняйтесь! Швидко, швидко! Там зліва ще одну клітку забули!

— Цопо! Небезпека! — раптом озвався хрипкий голос Піввухи, і лисиці почули далеке гарчання двигуна.

— Вони повертаються! — зойкнула Цукор.

— Де Куронога? Чому вона нас не попередила?! — крикнула Твердолоба.

— Та втекли вони з Рідковусом, — обізвався Кривокіготь. — Хто взагалі на них розраховував…

— Потім розберемося! Хутчіше відкривайте клітки! — Грандіцопа підштовхнула мати-лисицю, яка злякано припала до землі, накривши собою трійко лисенят. — Тікайте, швидко! Якщо хочете жити!

Полонянок було так багато, що підкоп не встигав пропускати всіх охочих. Хтось застрягав, хтось втрачав силу, хтось, смертельно наляканий, трусив і гриз сітку. Лисенята-підлітки знайшли інший вихід: вони спритно підстрибували й чіплялись за металеві петлі сітки, видираючись угору, а потім сплигували з іншого боку. Кускус від хвилювання не відразу влучав ключем у замки, але дверцята все ж відчинялися, і нові полонянки невпевнено ступали на живу землю.

Лисиці проривалися через підкоп, розсипалися в темряві, зникали між соснами. Але ще багато їх залишалося на території ферми. Поцопа бачила їхні очі — налякані, довірливі, сповнені надії на порятунок. Вона люто повторювала подумки: «Вони повинні вижити. Усі до єдиної!».

Перші промені фар лизнули ворота ферми, повіяло бензином і залізом. Дві машини зупинилися за огорожею, дверцята загупали, залунали різкі голоси. Позіхаючи, з вагончика вибрався п’яний охоронець і поплентався до воріт.

І тут почався справжній жах. Лисиці з ферми як одна заверещали й кинулися хто куди — в підкоп, на сітку, під клітки — аби подалі від людей. Люди збагнули, що відбувається щось дивне, і, лаючись, побігли до вагончиків. Загупали двері, клацнули затвори. Поцопа ніколи раніше не чула цього звуку, але чомусь одразу зрозуміла: зараз стрілятимуть.

— Швидко, швидко, швидко!

Вона зірвала голос, підганяючи кульгаючих, виючих, наляканих полонянок. Поруч з нею бігла задихана Твердолоба. З іншого боку крикнула Піввуха:

— Не встигнемо!

Люди з рушницями вже вибігали з-за кліток. І раптом перед ними, з ранкового мороку, виступила маленька, але дуже зла Цукор. Розкуйовджена, з палаючими очима, вона стала між людьми та лисицями, високо піднявши мордочку, і заволала:

— Не чіпайте їх!!!

Люди на мить зупинилися, та потім наймолодший щось вигукнув і підняв рушницю. Пролунав постріл. Цукор, спритна, як блискавка, встигла відскочити, але позаду неї впала незнайома лисиця — удар зламав їй плече. Утікачки, виючи з жаху, метушилися біля сітки. Ще постріл — і ще. Різкий, пекучий запах пороху змішався з гострим смородом крові. Крики наляканих лисиць, передсмертні зойки стали єдиним нестерпним хором страждання. Лисенята пищали, губилися серед натовпу, шукаючи матерів. Ті, хто вже вибрався за огорожу, озиралися з жахом і болем. Ті, хто добіг до підкопу, штовхались і кусались, намагаючись протиснутись в лаз, дехто заплутався в сітці.

— Мамо! Мамо! — кричав Кускус, намагаючись виборсатися з потоку утікачок, але тіла інших лисиць щільно стискали його, і молодий лис зник у підкопі разом з іншими. Поцопа відчула коротке полегшення — її дитина в безпеці! Але вона сама мовби скам'яніла й приросла до землі, не маючи сили зрушити з місця.

Раптом повз вуха щось просвистіло — і пролунав короткий, хриплий зойк. Схолонувши, Поцопа повернулася. Твердолоба, здригаючись в агонії, лежала на землі, а навколо її голови розтікалась чорна пляма крові. Поцопа відчула, як щось у ній зламалося. Вона задерла морду до неба і закричала:

— Чорна Мати! Чому ти мовчиш?!

Люди, важко дихачи, підходили ближче. Їхні обличчя були перекошені люттю. Але Цукор не здавалась: хапала їх за ноги, ухиляючись від ударів ногами та прикладами, верещала так, що вуха закладало.

— Цукор! Цукор, ти де? — пролунав голос від воріт.

Приголомшена Поцопа озирнулася. Від воріт бігли ще двоє людей — хлопець і дівчина, молоді, в міському одязі.

Маленька лисичка радісно зойкнула й кинулась уперед, намагаючись проскочити між ногами охоронців. Але наймолодший встиг схопити її за загривок. Цукор звивалася, била лапами в повітрі, намагаючись вкусити.

— Що ви робите?! — закричала дівчина, кидаючись до охоронців. — Відпустіть її!

— Лягай на землю, руки за голову! — гаркнув старший охоронець, наставивши рушницю. — Лягай, бо стрілятиму!

Хлопець одразу впав ниць на землю. Дівчина опустилася на коліна, ридаючи:

— Це ж моя лисичка! Вона ж маленька! Вона ж нічого вам не зробила!

Наймолодший охоронець притис Цукор до землі й замахнувся прикладом, щоб розтрощити їй голову. Поцопа хотіла було кинутися їй на допомогу, та лапи наче приросли до землі. Раптом з-за її плеча метнулася Грандіцопа. Вона підскочила до охоронця й вп’ялася зубами в литку. Той, вилаявшись, кинув Цукор й вдарив прикладом Грандіцопу. Вона застогнала, але зубів не розчепила, і охоронець почав оскаженіло завдавати удари по її спині та голові. Цукор спробувала вчепитися молодикові в руку, але не дострибнула, і її спіймав інший охоронець, стиснувши так міцно, що лисичка вереснула.

— Допоможи, Мати! — в останньому відчаї закричала Поцопа. — Я зроблю все, що ти захочеш!

І тоді це сталося.

Спершу на ліс і ферму опустилася холодна тінь, ніби від велетенської грозової хмари. Повітря стало важким і густим. Люди підняли обличчя й опустили зброю. Поцопа повільно обернулася.

З боку Лисячого Села, з-за дерев, піднімалася величезна тінь. Вона змінювалася на очах, набуваючи форму лисиці — водночас прекрасної й страшної. Вона світилася, як нічне полум’я, а темні зірки в її очах проникали крізь живе й мертве.

Усі лисиці впали на землю і заплющилися. Лише Поцопа залишалася стояти, не в змозі відірвати погляд від дивовижного видіння. Ось вона — Богиня-Прародителька, про яку їй розповідала мати. Ось вона — Та, що приходить, коли вже не лишається надії. Коли лисиця бачить Чорну Матір, вона знає: прийшла або швидка смерть, або велике диво.

— Вона палає… — прошепотіла Поцопа, боячись навіть моргнути.

В ту ж мить зірвався шалений вітер. Він ревів, гнув дерева, ламав гілля, здіймав вихори з опалого листя й пилу — але лисиць не торкнувся. Охоронці кричали, хапалися за голови, корчилися, наче під ударами невидимих пазуристих лап. Цукор, вирвавшись, кинулася до своїх людей і пригорнулася до них, ніби намагаючись захистити.

І настала пітьма — така, ніби в усьому світі почалася вічна беззоряна ніч. Поцопа, не в силах зазирнути в цю темряву, закрила очі й тихо благала Чорну Матір:

— Нехай усе це скінчиться! Нехай скінчиться…

Раптом навіть крізь заплющені повіки вона побачила спалах — гігантську блискавку. Білі сліпучі зуби Богині розірвали світ. А потім небо наповнилось м’яким ранковим сяйвом.

Поцопа відкрила очі. Перелякані лисиці тулилися одна до одної, озираючись навсібіч. Скручені, пожмакані, ніби пережовані щелепами, рушниці валялися на траві. Охоронці зникли без сліду — лише руїни ферми чорніли на тлі золотих осінніх дерев.

***

Навколо панувала м’яка тиша, яка настає лише після великого лиха. Село, оповите туманним серпанком, дрімало, відпочиваючи після страшної ночі. Сотні рудих, сріблястих, білих і чорних лисиць вмостилися під деревами й кущами, під дахами й на дахах. Хтось тихенько скиглив, кличучи загублене лисеня. Хтось заспокоював змученого брата чи налякану сестру. Хтось дякував Чорній Матері за порятунок. А хтось блукав зарослими травою вуличками, дивуючись простору й свободі.

Поцопа примушувала себе ходити між знесилених, притихлих друзів. Всередині палали біль та сором. Вона не змогла. Не справилася. Не вберегла. Вона, і тільки вона почала все це, і тільки вона винувата в тому, що загинуло так багато лисиць. Вона залишилася жива, хоча повинна була померти, померти, померти…

Час від часу, вигулькуючи з-під хвиль туги й жаху, Поцопа чула питання:

— Сестра Сніжинка може залишитися в твоєму домі на ніч?

— Лисенята хочуть пити. В колодязі хороша вода?

— Цопо, не знаєш, кулю можна витягти зубами? Вона застрягла, не піддається…

Поцопа ковтала сльози, що зрадливо підступали до горла, й відповідала, відповідала, відповідала... Так, сестра може лягти на моєму місці. Ні, з колодязя воду не дістати, відведи їх на струмок за синьою хатою. Так, обережно розхитай, якщо можеш зачепити, але це боляче, доведеться потерпіти.

Побачивши Гострозубу й Крутилапа, які мовчки сиділи коло тіла Твердолоби, Поцопа ледве втрималася, щоб не позадкувати й не кинутись навтьоки. Пересиливши себе, вона тихо підійшла до закам’янілого в горі подружжя. Хотіла щось сказати, попросити пробачення, але не змогла. Втім, навряд чи це мало якийсь сенс.

Сиділи довго. Сонце прокотилося від червоної труби до верхівки обгорілої сосни. Потім Гострозуба нахилилася до тіла доньки, лизнула застиглу морду і сказала:

— Лобо, дівчинко моя. Бігай найкращими галявинами, лови метеликів і чекай нас. До нових лісів підемо разом.

Вона глянула на Поцопу й додала:

— Тітка Цопа передає тобі привіт. І всі наші. До зустрічі, маленька.

Поцопа, здається, все ж таки не стримала коротке відчайдушне скигління — кілька лисиць, які відпочивали поруч, озирнулися. Але опанувала себе. Низько схилилася перед батьками Твердолоби, майже лягла на землю. Потім підвелася й пішла далі.

Біля криниці розташувалися господарі Цукор. Хлопець обережно перев’язував поранену лапку старої сріблястої лисиці, лагідно до неї примовляючи. Лисиця дрібно тремтіла, але не втікала — розуміла, що їй допомагають. Дівчина складала ліки до білої коробки з червоним хрестом. Поряд крутилася щаслива Цукор і без упину торохтіла всім, хто був готовий слухати:

— Мене знайшли, бо охоронці виклали відео зі мною! Мовляв, дивіться, яка ручна лисичка. Мої люди побачили і написали, а їм не відповіли. Тоді вони здогадалися подивитися таку штуку… ге-о-ло-ка-цію! Вона показує, де знімали відео. І знайшли! От які вони в мене розумні, зовсім як я!

Поцопа мимохіть глянула убік: Тьмяноок ховався за старою яблунею, спостерігаючи, як його подруга тулиться до людей. Так, Ок страждатиме, коли Цукор поїде. Але й залишитися вона не зможе — бо тоді страждатимуть її люди… Чому життя таке складне й сумне?

Цукор ніби прочитала ці думки. Прослідкувавши погляд Поцопи, вона кинулася до яблуні:

— Оку, ти чого ховаєшся? Ходімо! Поїхали!

Тьмяноок не встиг і оком змигнути, як маленька лисичка підстрибнула, схопила його за вухо і витягла на світло. Він посковзнувся, впав на траву й від сорому прикрив морду лапами. Хлопець і дівчина перезирнулися — й розсміялися:

— Цукор, ти друга собі знайшла? Який чудовий хлопчик, — сказала дівчина, підняла лисичку і поцілувала її в гострий носик. — Хіба можна кинути такого красунчика? Звісно, заберемо, якщо він захоче!

Піввуха, яка теж слухала Цукор, пирхнула: скуйовджений, перемазаний землею, Тьмяноок нічим не нагадував красунчика. Поцопа суворо глянула на подругу — та знову пирхнула й відвернулася. Тьмяноок прибрав лапи й підняв морду з несміливою надією. Хлопець нахилився й обережно поманив лиса. Ок озирнувся на Поцопу, тоді зробив нерішучий крок уперед.

— Ну йди до мене, хороший, йди, дружочку, — лагідно мовив хазяїн Цукор. — Не бійся, ми тебе не скривдимо… От молодець! — Тьмяноок делікатно торкнувся мордочкою його долоні. Хлопець обережно підняв лиса й ніжно притис до грудей.

— Ну що ж, прощавайте, сестрички, — сказав Тьмяноок, окинувши поглядом село. — Може, ще побачимось.

— Та ще й як побачимось! — радісно вигукнула Цукор. — Тобі ж очі вилікують, дурненький! А потім ми в гості приїдемо!

Лисиці проводжали людей аж до руїн ферми, а потім зупинилися, дивлячись услід машині. І тоді Маслокуса зітхнула й сказала за всіх одразу:

— Біжіть легко, мов по першому снігу.

***

Земля вранці почала вкриватися інеєм, але вдень сонце ще гріло. Від Ранку Визволення минуло вже чимало днів — місяць встиг схуднути й знову стати круглим.

Грандіцопу та інших загиблих рятівниць поховали з почестями на галявинці, де навесні щільно розквітала сонячно-жовта калужниця. Після поховання міські лисиці почали збиратися додому найближчим потягом. Їх вів Кускус, який, на загальну думку, мав стати новим Головним Диму. Прощаючись, він притиснувся до Поцопи міцно-міцно, як тоді, коли був лисеням, а вона, як колись, жартома притиснула зубами його вухо.

— Ми ще побачимось, — сказала Поцопа синові. Але обидва вони знали, що це неправда. Тому Кускус кілька разів обертався, а мати дивилася вслід, поки він не розчинився у вечірній імлі.

Після від'їзду міських гостей життя почало повертатися на звичні стежки. Поранені лисиці одужували. Багато врятованих оселилися в лісі — копали нори, починали нове життя. Дехто подався далі — у пошуках вільних місць або просто з цікавості, бажаючи побачити великий світ. Близько сотні старих лисиць залишилися в селі, щоб перезимувати під дахом і скористатися рештками здобичі, яку приносила старшим молодь. Дзьобоноса й Лисопуз, на додаток до своїх двох цьогорічних малих, усиновили вісьмох осиротілих лисенят. Їх наслідували багато інших сімей. Навіть у найстаршої пари, Кривокігтя й Тихолапи, з’явилися дві сіренькі прийомні доньки.

Серед тих, хто пішов світ за очі, був Довгоніг, якй втратив Твердолобу. Смерть подруги неймовірно боліла йому, але він нікому про це не розповідав. Лише, прощаючись із Поцопою, сумно мовив:

— Ти мала рацію, сестро. Треба було забрати її подалі… Пробач, що не послухав тебе.

Рідковус і Куронога, які тієї страшної ночі дійсно втекли з посту й сховалися в хащах, тепер намагалися виправдовуватися, вигадуючи щоразу дивніші причини — аж ло потрапляння в капкан. Але інші лисиці лише презирливо посміхалися або відкрито називали їх зрадниками. Тож зрештою ті йшли собі геть, підібгавши хвости. За кілька днів вони десь зникли. Чорноспина сказала, що бачила, як пара йшла на станцію — може, таки поїхали до химерного міста, яким так вихвалялися.

Врятовані лисенята потрапили під опіку Маслокуси. Вона вчила їх шукати їжу, ховатися від небезпеки, слухати голоси вітру й листя. Нарешті головна здобувачка Диму знайшла своє покликання — стала наставницею. Вона не поспішала створювати пару, хоч майже кожен вільний лис був би щасливий назвати її подругою. Та всі розуміли — поки що її серце співає іншу пісню.

Піввуха стала Головною лисицею. Спочатку вона запропонувала обрати Поцопу, але та категорично відмовилась. Бурчачи й зітхаючи, Піввуха взялася наводити лад у селі — і виявилася несподівано мудрою й врівноваженою правителькою. Але відразу заявила, що наступної весни обов’язково поїде в гості до Хвостопушки, до якої троє міських подруг так і не дісталися понад рік тому. І додала, що залишить замість себе золотаво-бежевого лиса із ферми на ім’я Крем. Розумний меткий Крем здобув загальну приязнь і довіру, і всі знали, що скоро він створить пару з дорослою дочкою Лисопуза й Дзьобоноси.

— Чому ти відмовилася? — якось спитала Піввуха подругу. — Ти ж була у нас за Головну.

— Я?!

— Ой, та не роби такі здивовані очі, як жаба під лопухом! — пирхнула Піввуха. — Хто напад на ферму готував? Ну ясно, що ми всі, але ж ти керувала!

— Я не змогла врятувати стільки сестер і братів, — гірко сказала Поцопа. — Якби я все краще спланувала… Поставила слідкувати за дорогою когось хороброго…

— І що б змінилося? — спитала Піввуха. — Тих, що в клітках, все одно було забагато. Ми не встигли б їх вивести.

— Треба було зробити два підкопи!

— Ага, щоб сітка просіла, і люди все знайшли. І привезли б, наприклад, собак… Собаки б розтерзали набагато більше наших. Сестро, слухай мене, — Піввуха підійшла ближче й зазирнула Поцопі просто в очі. — Ти зробила що могла. Ти прикликала Матір. Без неї б загинули всі, хто не встиг вибратись. І я, і Цукор, і Кускус.

Поцопа здригнулася. За спільним горем і втратами вона зовсім забула, що її син також міг ніколи більше не повернутися до дружини й дітлахів. Може, подруга права? Немає сенсу страждати через те, що сталося. Краще пам'ятати, любити, берегти в серці… І сподіватися на майбутню зустріч в засвітах, де лисиці бавляться на шовковій траві, не знаючи болю та скорботи.

— Вухо, я все одно не стала б Головною, — сказала вона, відчуваючи, як на серці потроху легшає. Поцопа вже бачила, що мусить робити, та не знала, як пояснити це подрузі. Але Піввуха її здивувала.

— Так, скоріше за все, у тебе інша дорога, — поважно сказала вона. — Я не знаю, яка саме. Але… пообіцяй мені, що коли буде треба, ти відгукнешся!

— Обіцяю, — сказала Поцопа й лагідно лизнула ніс подруги.

Тієї ночі уві сні Поцопа побачила молоду чорну лисицю, яка безтурботно дрімала на березі річки. Не встигла Поцопа здивуватися, чого б це їй наснилася якась незнайомка, як та відкрила одне око — яскраве, золоте, насмішкувате.

«Все ще зволікаєш?» — спитала вона.

«Чекаю», — спокійно відповіла Поцопа.

«Чого?»

«Попутного вітру».

«Дивись не прогав», — зітхнула колишня Чорна Матір.

«Як ти?» — поцікавилася Поцопа.

«Я знову молода, і мої лисенята зі мною, — відповіла Матір. — Я зробила все, що мала зробити, і тепер можу йти, куди захочу».

«Але досі сидиш коло річки?»

«Я чекала, коли ти прийдеш побачитись, дурненька, — лагідно відповіла та. — Ти ж не заспокоїшся, поки не дізнаєшся про мою долю. А тепер час іти», — вона піднялася, спустилася з берега й пішла просто по воді, потроху зникаючи в потойбічному сяйві.

***

Одного чудового сонячного дня Поцопа вибралася на дах старого курника. Звідси було видно все. Село, повне життя. Ліс, що прийняв у свої обійми втікачів. Поля, що простягалися аж до горизонту. Усі, хто вижив тієї страшної ночі, знайшли своє місце в новому житті. Усі, хто загинув, були оплакані й залишилися в серцях.

Поцопа жадібно вдихнула осіннє повітря. Воно пахло листям, прілою травою, димом і водою — і кликало. Кликало на пухнасті хмари, на райдужні мости й зоряні дороги. Такими дорогами й мостами можна було швидко дістатись туди, де чекають на голос і допомогу, де кричить страх і плаче біль, де ще є клітки й несправедливість.

Поцопа присіла на задні лапи, підняла морду до неба. Сонце лизнуло її шубку, засміялося, покликало до себе. Ніким не помічена, вона стрибнула на підставлену вітром долоню — і злетіла. Вище й вище, до хмар і далі. Лапи торкались золотих променів, кінчик хвоста лишав у небі білі пухнасті хмаринки.

Нова Велика Мати поспішала туди, де її чекали. А ліс залишався внизу — живий, вільний і вдячний.