ВАГІНІЗАТОР

Від холодних стін зали суду віяло потом, соромом та нотками лаванди. Дощ за вікнами бринів шибками, а нудний голос інспектора монотонно заколисував лаву присяжних. Над головою гуділи десятки флуоресцентних ламп. Шипіли, наче бджоли у вулику та періодично блимали. Шкіряне крісло, під вагомою дупою судді, рипіло та поскрипувало у такт голові, ніби вона потайки слухала щось важке в навушниках, які могли ховатися за чорними пасмами волосся.

Охочих подивитися виставу одного актора, особливо не було. Декілька незнайомих облич, та одне знайоме — мого адвоката. Він сидів поруч, та час від часу відригував, тихесенько, рибним салатом. Чухав свою макітру та передивлявся тонку теку зі справою. Час тягнувся нескінченно довго.

І осі після двадцяти хвилинної перерви та п’ятнадцяти хвилинної суперечки інспектора з власним телефоном, шановне панство мляво винесло вирок.

Мені дозволили жити. За умовами.

Суддя, схожа на людину, яка ніколи не помиляється у своїх рішеннях, навіть у снах, визнала мене винним у публічній інтоксикації.

Публічному, самі знаєте чому. Ні, бляха, не мастурбації! Ну, що ви за сексуально скалічені індивіди? І, звісно, у порушенні умов тимчасової свободи. Бо умови створені саме для того, щоб їх порушувати.

Я слухав вирок уважно, киваючи, як слухняний школяр, чи пес. Усміхався на всі тридцять, внутрішньо. Криміналісти, між іншим, так і не знайшли тіла. Жодного. Ні жертви, ні доказів, щоб підтвердити мою абсолютно блискучу, на сто відсотків вигадану історію. Але кого це колись зупиняло?

Мені колись сказали: диявол не сука, щоб звалювати на нього відповідальність. Я погодився. Диявол тут ні до чого. Це все я. Моя дисциплінована дурість, мій талант жити так, наче кожен довбаний день — тест на витривалість системи.

Я не мав пити, не мав брехати, не мав бути тим, ким завжди був. Підпис під папером виглядав як сповідь, тільки без Бога — лише з печаткою та плямою від кави.

Світ прийняв мене назад так, ніби я ненадовго виходив покурити. Авжеж без оплесків. Овації — не потрібні. Ніхто не питав, де я був. Усі і так знали: там, де обіцяють очищення, катарсис, а видають лишень контроль.

Тож я продовжував кивати, усміхатись, тренувати уявну тверезість як нову роль. Говорив правильні слова, вчасно мовчав, вчасно каявся. Чемний привид власного тіла. Абсурд. Нова форма інтоксикації оточуючих.

Ці правила я виконував з фанатичною точністю. Кожне «я зрозумів» було маленьким актом перформансу. Кожне «я більше так не буду» — стендапом для одного глядача. Для мене.

Але всередині я святкував.

Та коли мене спитали, чи я засвоїв урок, я відповів «так». І цього разу навіть диявол би аплодував.

І все ж інколи, десь між ніччю та ранком, десь у паралельному світі, я ловлю себе на дивному жесті — прощу пощади. Не тому що каюсь. А тому, що так прийнято. І не мені, а ситуації. Безглуздо, авжеж.

Мовляв, дивіться: я тримаюсь стежки. Рівної. Вузької. Такої прямої, що аж підозріло. Не п’ю, не кричу. Не мочуся на пам’ятники цивілізації. Я — приклад. Я — статистика, що тимчасово не псує графік.

Тож, Господи, якщо ти раптом слухаєш: пощади трохи. Бо я на прямій і вузькій вже так довго, що починаю підозрювати недобре: це не шлях до спасіння, це просто ще одна умова до правил, за якими мені дозволено жити.

Не вір, Господи. Я — брехливий шматок лайна. Мені на тебе насрати. З того самого дня, як суддя і наглядач офіційно випустили мене назад у цивілізований світ із папірцем замість віри.

Жартую, до цього мені теж було насрати.