Медальйон із лебедями

Сто дев'ятнадцять мільйонів підписників, понад п'ятдесят мільярдів переглядів, такі цифри накладали справді важкий відбиток на якість і спрямованість його заняття.

Максим Літо, найбільш відомий під личиною блогера «MiLe», вже котру годину намагався змонтувати нове відео. Нічого не виходило. Три рази вис комп, двічі програма закривалася без можливості відкату до останнього збереження. У Макса виникало враження, що проти його нового ролика зібралися ешелоном усі сили, які є в цьому світі! Раніше нічого подібного не відбувалося, всі відео створювалися практично натисканням пальців, а сьогодні…

Можна було сказати, чого ти сам все робиш, віддай на аутсорс! Але, є нюанс. Літо вважав, що віддати робити команді можна практично все, окрім монтажу. Монтаж – серце будь-якого фільму.

Після рубежу десять мільйонів підписників Макс провів ребрединг, переписавши слово на англійський манер – «MiLe». Потроху він зібрав команду: сценаристи, художники, музиканти, програмісти. Відео потроху стали виходити краще та цікавіше. Але раніше Максим не робив нічого настільки глибокого.

А тема була крута! Не те щоб на ній можна було хайпанути, ні… Навпаки, Макс навіть нервував трохи, коли взявся за цю тему. Глибина лякала навіть його, а раптом він докопав до чогось прихованого? Навіщо, що всіма силами нинішнього інформаційного століття ховається від людей? До того, що повністю переверне розуміння світу.

Літо тиждень тому натрапив на інформацію про цікавий експеримент. Дифракція електронів, експеримент із подвійною щілиною. Макс довго ламав собі голову, все ж таки він не був фізиком, або вченим, який вивчає квантову механіку. Суть даного експерименту полягала у тому, що електрон, фотон і протон, які не мають за собою спрямованого спостереження, вели себе інакше, ніж за наявності такого.

Це опосередковано підтверджувало те, що ми, людство, існуємо лише в одній площині, а саме – усередині якоїсь програми, будучи віртуальною проекцією нас як виду. Тобто все людство живе лише тому, що кимось раніше був прописаний сценарій цього життя, не більше. Тобто людське життя, як і будь-якого іншого організму в нашому світі, є лише проектуванням усередині великої комп'ютерної програми, запущеної кимось ззовні. І потужності того процесора, на якому запущено це проектування людства, не вистачає для одночасного промальовування всіх елементів одразу.

Чи може людина з точністю до мікросекунди знати, що відбувається на іншому кінці країни, чи планети, не бачачи це на власні очі? Чи можливо, що доки об'єкт не потрапляє у поле нашого зору, він не існує?

Чим глибше Максим заглиблювався у цю тему, тим більше знаходив підтверджень своєї теорії. І ось він сів за монтаж. Але нічого не виходило. То щось відволікало, то глючив комп, то програма-редактор.

Макс відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. Помасував повіки.

Спалах.

Очі Літа залишилися закритими, але хлопець виразно побачив, що у горизонтальному напрямку йдуть хвилі. Яскравість і сила пульсації цих світлових хвиль була такою, що заломило у скронях. Наче тебе підключили до електроустановки і били струмом високої напруги.

Розряд! Ще розряд! Знову! Щоразу біль посилювався, розповзаючись по тілу, наче густий кисіль. Максим закричав і розплющив очі, відхитнувшись убік. Крісло повело і закружляло за інерцією, що вивело Літо з дивного заціпеніння. Він моргнув кілька разів і повернувся до робочого столу.

У ту частку секунди, коли повіки Максима робили перше з кількох моргань, сталася подія, що пройшла повз свідомість Літа. Стіна ліворуч від блогера розсипалася на маленькі квадрати, зберігаючи картинку. Квадрати озирнулися навколо своєї осі і зібралися знову в цільну стіну. Це сталося за мікросекунди, час, недостатній для того, щоб людське око встигло вловити цю зміну. Літо знову моргнув.

Декілька хвилин Макс дивився в екран монітора і не розумів, що там відбувається. Замість нарізки відеоряду нового ролика, в програмі-редакторі красувалася нарізка особистих відеофайлів.

Ось він із друзями, Юрком Цирманом та Віталієм Шотцом у барі, вони фотографуються навпроти стіни, на якій висить велика голова оленя. Ось Максим із своєю подругою, Анною Горкіною, на мосту в Брукліні, близько півроку тому, туди вони їздили відпочивати. Ось він п'є коктейль у смішних шортах і рукавичках у середині грудня минулого року, на користь тега «#підтримайЖЖ», біля місцевої замерзлої річки. Кожен фрагмент показував його життя, життя Макса, раніше, ще раніше, набагато раніше, ніби відмотуючи життя Літо назад.

Максимові стало моторошно, по тілу пробіг озноб, хлопець немов відчув, як холодіють його пальці і забираються ноги. Наче він довго простояв на морозі, і тепло поступово покидало його тіло.

Різко видихнувши, Літо похитав головою і знову глянув у монітор. Дивно. Відеоряд – такий як треба, усі фрагменти нового ролика на місці. Не вірячи своїм очам, хлопець узяв мишку і поцокав по ньому. Нічого. Все як належить.

– Дивно… – сам собі промовив Максим. Присунувшись ближче до столу, він поринув у роботу. Перевіривши ще раз відеоряд, вставки, склеювання, переходи та підказки з текстом, Літо залишився задоволений. Курсор потягнувся до кнопки "зберегти", клацнув по ній, і програма пішла в обробку. Раптом пролунав дзвінок.

Макс підвівся і здивовано попрямував до дверей. Він не мав жодного уявлення, хто б це міг бути? Всі, кого він знав і що найважливіше, хто мав його адресу, могли зателефонувати. І вони робили це перш, ніж приходити, тому що Літо досить складно застати вдома. Його будинок знаходився далеко за межами міста, так би мовити, в «зоні чистого повітря». Обнесений парканом зі шпилеподібними загостреннями від рідкісних цікавих мисливців за сенсаціями, він не був легкою ціллю.

Подивившись у вічко, Максим помітив посилку, що висить у повітрі. Бач, дрон прямий за рівнем вічка завис. Літо здивувався. Клацнув замок, хлопець відчинив двері. Біля порога в повітрі висів квадрокоптер, який стискав у своїх роботизованих клешнях посилку. Доставка дронами ще не набула такого поширення, та й коштувала дорого. Цікаво, хто це надіслав йому такий дивний подарунок?

Взявши посилку, Літо звернув увагу, що на ній стоїть штамп оплати. Тобто відправник сплатив доставку за нього. Як тільки посилка лягла в руку Максима, квадрокоптер пікнув, покружляв навколо осі і полетів.

Літо покрутив посилку у руках. Це була невелика коробочка, обклеєна звичайним папером, на якому виднілася адреса Максима. Зворотна адреса була відсутня, що здавалося дуже дивним – звідки тоді прилетів квадрокоптер? Ці сучасні «листоноші» працювали лише в тому випадку, якщо в їхню пам'ять вбити дві адреси: відправника та одержувача. Тільки в цьому випадку робот може прокласти маршрут між цими двома точками та доставити посилку.

Максим упіймав себе на думці, що вже кілька хвилин стоїть і крутить маленьку коробочку в руках. Знизавши плечима, Літо зайшов у будинок і вмостившись у крісло, відкрив посилку. Хлопець довго дивився на предмет, що вивалився з маленької картонної скриньки, і не міг зрозуміти – це жарт?

На долоні Максима лежав його медальйон. Срібна прикраса, яку подарувала йому Анна після поїздки до Брукліна. Цей предмет мав форму лебідів, що цілуються, і Максим з тих пір носив його завжди. Навіть коли спав.

Зараз цей медальйон лежав у нього на долоні. Але він виглядав страшно. Лебіді з погнутими шиями, половину одного лебідя покривало щось темне, дуже схоже на запеклу кров, припорошену пилом.

Рука Літа потяглася до шиї, він знав, що подарунок Анни на місці, він не міг бути ніде, окрім Максової шиї. Рука лягла на груди і нічого. Порожньо. Медальйона там не виявилося. Максим не встиг ні злякатися, ні подумати про це, як скроні пронизав біль.

Спалах!

І знову пульсуючі хвилі затягли погляд, немов відгороджуючи Літо від дійсності. Мов він не повинен думати про це, це абсолютно неважливо, головне - завантажити відео.

Порятунок прийшов із боку столу. Комп'ютер призовно пискнув, сповістивши про те, що відео збережено та перекодовано у готовий ролик. Відкинувши погнутий медальйон на край столу, Максим сів і, зайшовши на канал, натиснув кнопку «завантажити нове відео». Після цього новий ролик автоматично завантажиться і розлетиться по всіх його «дочірніх» облікових записах, з'явившись у Мережі одночасно скрізь. Це нововведення останніх років йому дуже подобалося. Шкода, що це з'явилося лише недавно - скільки часу він зміг би заощадити, якби це було доступно завжди?!