Вимкни телефон

Майбутнє - це результат отриманих та розвинутих звичок, бажань та ідей. У календарі був аж 2042 рік, а люди продовжували залежати від телефонів та інших гаджетів, не уявляючи і миті без них. Для людей вони ставали центром обертання Всесвіту та найкращими друзями, чудовим варіантом відпочинку та й просто наче частиною тіла. Усі від малечі до осіб у поважному віці проводили дні, зігнувшись до екранів.

Та чи ставали вони від цього більш щасливими? Точно сказати неможливо. Проте можна спробувати нагадати людям про їхні справжні приводи для радощів, запропонувати поглянути на світ не через камеру телефона.

Така думка просто заполонила мозок Зореслави - тридцятирічної програмістки, котра якраз була у відпустці. Її телефон почав гірше працювати після дощів, під якими мокнув, постійного навантаження та сильної літньої спеки. Довелося віддати його у ремонт, а іншого у жінки не було.

- Скільки?!

- Два-три тижні, можливо. У нас зараз проблеми з деталями, та і вже черга перед вами. Літо - пора неполадок з телефоном, - не відриваючи очей від монітору, говорив майстер у сервісі.

- І що ж мені робити? Новий купувати? Стільки часу і без телефону в руках…

- Чому новий? Ми надаємо послугу оренди телефону, та це, хе-хе, пропозиція не з дешевих

Зореслава ще повагалася хвилину, глянула на ціни, та потім крізь зуби прошепіла: «Я ще не заробляю стільки, щоб витрачати гроші на таке. Краще без телефону побуду».

Вона знаходилася далеко від офісу та дому, де можна було просидіти кілька годин за монітором комп‘ютера чи за переглядом або написанням програми для чергового робота-помічника. Увесь свій вільний час вона дарувала приладам та роботі, удосконаленню навичок, і це повність влаштовувало її. Але тепер була лише вона, невеликий будинок та кримські пейзажі, котрі жінка так обожнювала. На гори щодня збиралися сотні людей, фотографуючись із синьо-жовтими прапорами, а вздовж кожного пляжу то і діло було чути найрізноманітніші, але такі самобутні та приємні вуху українські діалекти.

Серед такої краси та атмосфери спокою для душі справді добре відпочивалося. І, на диво, за кілька останніх днів жінка й зовсім забула про свою залежність телефоном. Насправді вона думала, що це буде складно. Вона підсвідомо задивлялася на інших, вигадувала заняття, котрі могли б замінити звичку, та це виявилося непотрібним. Протягом днів без гаджету в руках Зореслава встигла порозмірковувати, насолодитися запахом моря та вареної кукурудзи, прогулятися горами, торкнутися культури цього регіону та вигадати собі нове завдання. Насправді жінка не була сильна в ораторському мистецтві чи психології, тож вирішила достукатися до людей по-своєму - через додаток для того ж телефону.

- Так, директорко, я хочу почати свій проєкт. Так, попередні завершені. Так-так, це того вартує, просто прошу схвалення. Даєте? Дякую! Дякую, це матиме успіх

Надшвидкісний потяг не був найкращим місцем для перемовин, але часу на «почекати» не було. Вона мала узгодити цей момент із керівницею, аби потім не вислуховувати моралі. Сама лише думка про те, щоб подарувати людству поштовх для змін, не давала всидіти на місці.

Програмістка практично забігла до свого офісу, згораючи від ідеї. На відпочинку добре, проте, коли кайфуєш від своєї роботи, туди тягне сильніше, ніж це зробив би магніт. Ну, у неї так було. Усе лежало на своїх місцях, очікуючи нових досягнень, руки чухалися почати працювати над стверенням чогось, як їй здавалося, геніально простого, але потрібного. Навіть прилад, котрий відчиняв двері, зчитував її сітківку ока тричі, бо дівчина пришвидшено кліпала, не даючи підтвердити особу. З усіма цими нововведеннями звільнилися кишені від десятків ключів чи карт-пропусків.

Зореслава зручніше сіла у крісло, котре було модернізоване до слова «повністю». У ньому і контроль температури покриття, і режим масажу, і зчитування даних про втому… Воно справді було зручним, тож, відчуваючи абсолютні комфорт та впевненість, програмістка провела долонею по монітору, аби увійти у свій акаунт. Прилад зчитав інформацію та відкрив усі потрібні для роботи програми.

Спочатку додаток виглядав як раптові сповіщення «Поглянь навколо. Згадай, що тобі подобається», проте це не подобалося Зореславі, вона очікувала більшого від себе. За кілька днів вдалося переробити на список, у котрому була можливість оцінювати різні речі. Серед «книги», «море», «літня спека» були й «кавун» або «запах м‘яти». І знову програмістці це не подобалося, проте потрібно було продемонструвати хоч якийсь результат, провести дослідження, і вона, закривши очі на усі недоліки та безглузді ідеї, відправила програму на обробку. Статистика була потрібна їй, аби розуміти бажання споживачів, людей, котрі тільки почали б заново пізнавати світ.

Довгоочікуваний перший запуск виявився невдалим. Жодного завантаження, жодного відгука. Зореславі здавалося, що вона радше викине свого телефона, аніж визнає поразку. Та це навіть примножило її запал. Вона знала, що спроможна зробити це. Її дихання тяжіло станом, готовим до виклику, уся вона тремтіла, коли спостерігала за непорушною статистикою. Ні, вона не з тих, хто здається, вона доб‘ється свого.

Після цього рішення почалися тижні невпинних допрацювань та аналізів, випробувань. Здавалося, ідея - роботи на кілька годин, та тут не можна було б робити «абияк». Жінка поставила перед собою завдання нагадати людям про прекрасні дрібниці у житті. Нею не рухали бажання збагачення чи слави, вона свого вже нажила. Додаток починав ставати грою і тестами, бібліотекою відео - програмістка пробувала різні методи, та це давало мінімальні, а іноді і негативні, від‘ємні результати. Все ж у майбутньому інші пріорітети, люди вже багато чого бачили. Їй потрібно було щось, що оберне процес на 360 градусів.

- Зорю, запрошую тебе на каву

- Ах, люба. Ти наче відчуваєш, коли я цього насправді потребую

Програмістка зняла окуляри, відкидаючись та тонучи у кріслі. Чути голос цієї дівчини було для неї насолодою і відпочинком. Меланія, на кілька років молодша вчена у сфері біотехнологій, котрі саме були на піці популярності, могла дати найкращу пораду, вислухати будь-яку ідею, підтримати у тяжкі моменти; такі люди були рідкістю у майбутньому. Більшість повсякчас шукали вигоду у знайомих.

- Тоді я чекаю тебе у кав‘ярні, кількома поверхами нижче

- Біжу, - підриваючись із крісла та посміхаючись сама собі, промовила жінка.

Вона спустилася ліфтом, поправляючи волосся та потираючи втомлені очі. Якими б комп‘ютери майбутнього не були досконалими, проте на тіло вони все ще мають вплив. Зореслава так поспішала на зустріч, що і телефон свій у офісі залишила, хоча це стало для неї нормою після осяяння думок у Криму.

Вона йшла залою, оминаючи інших програмістів чи просто відвідувачів закладу, дев‘яносто відсотків яких не відривали поглядів від екранів чи моніторів. Інші ж просто на мить відволікалися, аби зробити ковток кави чи іншого напою, приготованого роботом, котрий замінив баристу. Та і людей-офіціантів тут не було. Між столиками проїжджали компактні роботи, котрі приносили замовлення та відносили брудний посуд. Тихо, запрограмовано та без конфліктів. Такі колись були лише у найрозвиненіших країнах, але тепер навіть не ставали здивуванням для України 2042-го року.

- Привіт, моя божевільна

- Привіт, Меланіє

Жінки обійнялися, ніжно цілуючи одна одну в щоку. Молодша й не бачилася з програмісткою з того часу, як та була у відпустці. Вони сумували одна за одною, та зізнаватися не хотіли. Не вголос.

- Подивися, що придбала, - вчена протягнула руку, на зап‘ястку якої тяжів масивний браслет, - у нього властований інтерактивний записник. Тепер не доведеться по шафам шукати блокнот, та й усі записи з ідеями чи дослідами будуть зі мною

Зореслава провела пальцем по винаходу. Це справді крута річ, сучасна, проте… Жінка голосно зітхнула.

- Ти не задумувалася ніколи, скільки часу у нас відіймають гаджети, скільки емоцій? Наче тобі не подобалося писати ручкою чи олівцем на папері, а потім малювати щось у кутиках чи на полях

- Ох, є таке. Точно, так що ти там вигадала, над чим працюєш? - вона зробила ковток улюбленого чаю.

- Навіть не знаю з чого почати, - і після швидкого ознайомлення з передісторією та продовжила: - Тобто зараз я день і ніч удосконалюю цей додаток, котрий запропонує людям подивитися навколо, нагадає про справжні почуття

- Це, звісно, цікаво, але, якщо так подумати, чому вони повинні відірвати погляд від екрану просто, бо так говорить додаток?

Зореслава була настільки зачарована ідеєю, що і не думала про це. Їй здавалося це простим, і що люди залюбки самі б це зробили. Вона проживала життя зі свого рівня бачення. Спочатку вона не розуміла слова Меланії, проте та швидко замінила роздуми на ідеї.

- Люди ласі до грошей. Потрібно підвищити ставку

«Зоря» змінилася в обличчі, увесь інтузіазм пропав. Вона й подумати про таке не могла, якби не Меланія, ох Меланія - головна муза програмістки. Після прийняття її слів обличчям жінки знову протягнулася посмішка.

- Точно… Точно! Дякую!

Програмістка швидко, вже стоячи на ногах, допила свій напій. Чмокнувши дівчину на прощання, вона побігла до свого офісу. Ідеї змушували її мозок закипати. «А що, як кинути людям виклик. З грошовою винагородою, звісно, сподіваюся, що директорка виділить певну суму для старту, та й сподіваюся, що це не знадобиться».

Зореслава ледве не збила з ніг колег, котрі сиділи днями у сусідніх офісах, про котрих вона знала, на жаль, мізерно мало. Вони також не проявляли інтересу до її особи, лише кілька разів радилися стосовно написання програми чи ремонту комп’ютера, Та це не хвилювало її. Додатку бути.

Довелося повністю змінити вигляд програми, переписати її, змінити функціонал. Тепер це не було схожим на тест чи лист для заміток - усе було наївно просто. Невелике віконце, котре з‘являлося через певну одиницю часу. «Згадай, що тобі подобається, проведи день без телефону та отримай грошову винагороду. Лише 1 з 10 може впоратися з цим завданням». Насправді Зореслава вигадала статистику, проте на що не підеш заради успіху. А відслідковував виконання виклику лічильник часу, котрий був ретельно схованим і надсилав попередження, як тільки користувач розблоковував телефон.

Програмістка пишалася собою, вона все ще була впевнена, що ідея геніальна, тому впевнено запустила додаток на платформу скачувань. Минуло кілька днів, поки не з‘явився перший відгук.

Жінка стримала себе, аби не прочитати його вдома у ліжку; утримуючи трепет серця, вона прямувала до офісу, аби зробити це у місці, де додаток «народжувався та зростав». Чомусь вона була впевнена, що у неї все вдалося. Чорні чіткі букви контрастували з білим яскравим фоном. Поки Зореслава читала, її руки кілька разів брали з обличчя окуляри та протирали їх.

«Відразу дякую за додаток. 5/5. Чесно кажучи, додала його собі, бо люблю бути першою, випробовувати нове, але ефект… Він перевершив мої очікування. Я знову за довгий час згадала, яким приємним може бути літній дощ та що мені насправді подобаються рослини. Ця грошова винагорода, вона тепер і не потрібна мені, бо я щаслива. Я знаю, як зробити себе щасливою. Дякую»

Серце жінки відбивало занадто швидкий марш, ноги німіли, а розум змушував вкотре перечитувати відгук. Перемога, хоч мала, проте вона є. Це наче перший крок до чогось більшого, до ще однієї перемоги. І вона впорається з цим.

Вже за час прочитання цього коментаря з‘явилося ще два. Від інших, незнайомих людей, звісно. Це означало, що процес пішов.

- Вдалося…