Утопія чи неминуча реальність.

Утопія чи неминуча реальність

Олег заварював ранкову каву на кухні, як раптом почув сигнал повітряної тривоги і через декілька секунд – вибух. Олег застиг із піднесеною до чашки ложкою з цукром у руці. Він не встиг зреагувати, коли разом зі звуком вибуху, скло з вікна розлетілося на дрібни частинки і що міць врізалося в його тіло, обличчя, очі. Також він незчувся, коли підлога тріснула і почала падати під ногами. Олег не бачив цього всього, не встиг відчути, але його мозок дуже часто впродовж тридцяти років після цього випадку, показував це все у вісні.

Після чергового, у дійсності колись пережитого, а тепер нічного жаху, Олег спітнілий, різко підвівся у ліжку і відкрив очі, але нічого не побачив. Уява малювала сон усіма барвами, а в дійсності темрява. Він із полегшенням зітхнув, усвідомлюючи, що це був сон і відкинувся на подушку.

Полежавши ще декілька хвилин, Олег простягнув руку до тумбочки і узяв свої контактні лінзи. Лінзи були спеціальними, з вмонтованою камерою, яка проеціює картинку одразу до мозку, через штучні канали. Звісно, ця технологія не нова і повністю не повертала нормального зору, це було більш схоже на засвічене чорно-біле відео, але давало бачити об’єкти такими, якими вони є в дійсності. Щоб лінзи увімкнулися, потрібна була спеціальна батарейка, яка кріпиться на потилиці, в якій вмонтований магніт. Батарейка була маленька, немов таблетка і Олег ніяк не міг її знайти.

Кірі, – звернувся Олег до штучного інтелекту. – Я не можу знайти свою батарейку. – Де вона?

Покладіть руку на тумбочку, – відповів приємний жіночий голос Кірі, – так, тепер на вісім сантиметрів з ліва від вас.

Намацавши батарейку, Олег одним рухом закріпив її і побачив Кірі.

Кірі, це голографічна жінка, помічник. На справді, її звати КАШІ (Квантовий Автономний Штучний Інтелект), але Олег називав її Кірі, тому що коли він втратив зір, його провідником і помічником була собака-поводир на ім’я Кірі.

Поки ви спали, я прийняла повідомлення з клініки трансплантології. Через місяць вам у кору головного мозку вживлять новий чіп. Він сучасний, український. Завдяки йому ви зможете бачити усе у кольорі і не знадобляться ні лінзи, ні батарейка. Чіп буде заряджатися бездротовою зарядкою.

Дуже дякую Кірі, – відповів Олег.

Спустивши ноги з ліжка на підлогу, Олег побачив великий синець на коліні правої ноги, ліва була не ушкоджена, тому що не справжня. Справжня залишилася там, під завалами, від рідного батьківського будинку, разом зі всіма речами, спогадами, з так і не випитою чашкою кави.

Спогади миттю промайнули в його голові. Він потер коліно і зітхнувши сказав:

Кірі, я сьогодні сам собі заварю каву!

Поки Олег йшов у душ, Кірі вже ввімкнула спокійну гарну музику, в душі вже текла вода з прийнятною для Олега температурою. Коли він вийшов з душу, на кухні були відкриті усі полички з необхідним для приготування кави. Сніданок розігрівався в мікрохвильовій.

Одягнувшись, Олег вийшов зі свого нового багатоповерхового будинку, облаштованого надсучасними українськими технологіями. Електроавто «Легіон» вже чекало його біля виходу. Він сів в нього, дверцята закрилися і авто саме повезло Олега до його роботи.

Від’їжджаючи від будинку, Олег уважно, неначе вперше розглядав місце, де він мешкав. Нове місто було збудоване на руїнах старого, у дві тисячі двадцять сьомому році. Тоді будинки будували на глибині двісті метрів. Вони були, як перевернуті піраміди і будувались, як бункери, але згодом потреба у підземних будинках відпала, тому що небезпеки більше не існує і місто почали відбудовувати ще й у вишину. Місто було невеличким, десь десять кілометрів у діаметрі. В центрі міста були хмарочоси, які і нині постійно добудовуються у гору. Усе місто росте тільки у висоту. Центр міста, це гучний мегаполіс, тому там ніхто не живе, а тільки працює, його окутує паркова зона, засаджена всілякими деревами, а ось за парковою зоною починалися житлові будинки, на дахах, яких були сонячні панелі.

Будинок Олега має сімдесят поверхів зовні і п’ять під землею. В ньому знаходяться: дитячий садок, школа, бібліотеки, спортивна зала, зала для медитацій, зона відпочинку, оранжерея, зона паркування і звісно, бомбосховище. Вікна з квартири Олега, які були по всьому будинку від стелі до підлоги, виходили на ще один величезний парк, парк з чистою річкою, в якій можна купатися, з різноманітними кущами, квітами, деревами, безліччю лавочок і альтанок, човнів та катамаранів. Завжди тут лунає дитячий сміх, гуляють люди, дихають свіжим повітрям. Недалеко від будинку стоїть величезний гіпермаркет, з якого доставляється роботами кур’єрами усе необхідне за списком, в магазин вже ходити не потрібно. Біля гіпермаркету стоять маленькі затишні кав’ярні і ресторанчики, де можна поспілкуватися з друзями і за різноманітними зайняттями провести час. Тут і боулінг, і крижана арена, і кінотеатри, і все, все, що потрібно.

Олег, який бачив і ходив сюди постійно, сьогодні спостерігав за усім як за новим. Він ще не відійшов від свого сну, якій навіяв безліч спогадів. На місці його теперішнього будинку, був майже цілісінький колишній район, десь на цьому місці, був його будинок, його школа. Повернувши голову праворуч, Олег намагався пригадати, де саме знаходився саме той клаптик, самого нового, рівнесенького асфальту, на якому вони з друзями каталися на роликах в дитинстві. А десь там, де поля, він їздив на велосипедах до басейну купатися. І ці всі відчуття визвали такий дисонанс, адже у пам’яті спливають яскраві, кольорові картинки дитинства і юнацтва, але ці всі споруди стерла з лиця землі клята війна, забрала стільки друзів і знайомих. Цей весь жах пам’ятався теж кольоровим. А тепер спокійне нове життя у відбудованій країні, яка дала сильну відсіч ворогам, яка швидкими кроками відбудовувалася і розвивалася, тепер це бачиться тільки чорно-білим.

Машина з Олегом повільно виїхала за межі парку, а за парком набрала швидкість по прямій, гладкій немов рушник дорозі. По краях простиралися безкрайні поля, всіяні соняшником, пшеницею, гарбузом, гречкою, сочевицею. Десь там у середині соняшникового поля була обвалена шахта, було безліч кар’єрів, був завод, а зараз підземна, величезна військова авіабаза.

– Хоча навіщо нам підземна? – сам до себе звернувся Олег, – адже Україна усім показала, яка вона сильна! А зараз з усілякими впровадженими розробками наших вчених, ми просто неприступні і не переможні. Чого коштує тільки наше ППО, коли загроза розпізнається понад тисячу кілометрів і ворожа ракета знищується майже на вильоті. – Нам би таку силу тридцять років тому… Не було б стільки загиблих. – Боже, скільки страшного накоїла війна…

Олег притулився лобом до вікна і заплющив очі, але від спогадів не сховаєшся.

Коли машина вже під’їжджала до заводу «Рослинно-білкової продукції», починалися фруктові сади. Олег відкрив очі, витер спітнілого лоба і приготувався виходити з авто.

Двері авто відчинилися, але Олегу потребувалося зусилля, аби підвестися з сидіння, за пів години поїздки, розболілася нещодавно ушкоджена нога.

Ти що там, застряг? – почув Олег голос свого друга і колеги по роботі Максима.

Та ні, ніяк не можу розігнути коліно. – Добряче ж ти мене штовхнув, коли намагався вибити в мене з під ніг м’яча, – з посмішкою відповів Олег.

Максим підійшов ближче, подав Олегові руку, допоміг вийти з авто і сказав:

Але ж ти все одно м’яча не віддав, а потім ще два голи нам забив.

Так. Хороша була гра.

Сходи в медичний пункт, там за п'ятнадцять хвилин вилікують твою ногу, – сказав Максим.

Так, вона виявилася не така міцна, як протезна, – зітхнув Олег.

Ти пам’ятаєш, я за твоєю порадою підписав державну програму по заміні старих протезів на нові? – запитав Максим.

Так, пам’ятаю.

Так от, сьогодні вранці до мене подзвонили і запропонували замінити мій старий протез на новий. – Я вже замучився заряджати цю руку і постійно її то знімати, то одягати.

О, нову ти гідно оціниш! Моя нога тобі чудовий приклад: вживлений механізм в кістку одним кліком замикається на нозі і функціонал не відрізняється від справжньої. Немає фантомного болю або свербежу. Тим паче: ти зацінив, яка вона міцна?! – сказав Олег.

Я вже ніяк не дочекаюсь, – посміхнувся Максим і поплескавши по плечу Олега запропонував: – Ходімо, сходжу з тобою до медичного кабінету, все ж таки я тебе штовхнув.

І дійсно за п'ятнадцять хвилин діагностики і лікування на нозі Олега не було вже і натяка на набряк та синець. Лише одна ін’єкція і все гаразд.

Коли Олег з Максимом зайшли до переодягальні, їм на зустріч йшли Василь і Петро.

Доброго ранку хлопці, – звернувся до Олега з Максимом Петро. – Нам тут сорока на хвості принесла, що дехто з нас через тиждень йде на пенсію!

– Так, – відповів Олег, – мені в наступний понеділок вже виповниться п’ятдесят років.

Вже думав, чим будеш займатися на пенсії? – запитав Василь.

Чесно кажучи, ще ні, а ось, поки їхав на роботу, то подумав, що не погано б було вийняти будиночок у Криму на пів року і написати книгу про війну.

Цікава ідея, – сказав Максим.

Так що? Візьмемо м’яса, фаршу, які ми вже тут двадцять років виготовляємо та поїдемо на шашлики та бургери? – зрадів Петро.

Звісно хлопці, як же без вас, – відповів Олег.

А я б свинини поїв, – погладивши свій живіт промовив Василь.

Та ти вже купляв, сказав наше рослинне м'ясо в порівнянні зі свининою на багато смачніше. – відповів Петро.

А я вже забув, – посміхнувся Василь.

Та ти ж його постійно береш на свята, а потім плюєшся і ходиш усім розповідаєш, яке рослинне м'ясо смачне, – сказав Петро.

Доречи, яке сьогодні число? – перепитав Максим.

Дванадцяте. – А що? – почув Максим у відповідь.

А то, що рівно через місяць день Перемоги України над рашиськими «орками»!

Хлопці! – Нам просто необхідно закатати таке свято, щоб наші пісні і вигуки : «Слава Україні» були чутні аж на Камчатці, – зрадів Василь.

Ми так кожного року святкуємо, протягом тридцяти років, – відповів Максим.

А він кожного разу не пам’ятає, бо вже о дев’ятій вечора п’яний і щасливий десь відрубується, – пошуткував Петро.

Гаразд хлопці, розходимося, пора працювати, – сказав Максим.

Після шести годинного робочого дня, Олег повертався додому в авто. Ще сповнений сил і енергії він вирішив саме сьогодні сісти і спробувати почати робити якісь перші текстові нотатки для книги. Він декілька разів вже думав взятися за написання, але все ніяк не вирішувався, хоч і часу повно, увесь будинок оснащений різноманітними технологіями: і прибирається, і миється, і готується в квартирі, але ж друзі постійно кличуть, то в боулінг, то футбол, то прогулянки. Оце так життя настало, живи і радій. Робота облегшена штучним інтелектом, робототехнікою, робочий день скорочений, пенсійний вік скорочений, та ще повз зарплатню, держава виплачує усім українцям дотації від використання землі і надр. На усе усім вистачає. Але що довелось пройти, щоб такого досягти…? Хоча, якщо б не ця клята війна, в якій українці відвоювали свою повну незалежність, відвоювали свою волю і показали силу. Росія ніколи б не дала жити українцям краще, не дала б розвиватися, а зараз після свого повного розпаду, залишки Росії невдоволені, але не здатні нічого подіяти. Ніхто не очікував такого розвитку України, але вона вразила і здивувала всіх.

Авто зупинилося біля під’їзду, але зайшовши до ліфту, Олег сказав не сорок третій поверх, на якому він мешкав, а мінус другий, де був розташований спортивний тренажерний зал.

Перевдягнувшись у своїй індивідуальній кабінці, яка мала номер його квартири, Олег одразу попрямував на бігову доріжку. Перед нею був розташований величезний екран. Олег сказав:

Панорама лісу, швидкість на чотири.

Екран показав йому вузеньку лісову стежку, яка то підіймалася вгору, то спускалася з гори, а разом зі стежкою й доріжка, то підіймалася, то спускалася. В навушниках залунала приємна мелодія з піснями лісових пташок. Олег біг десь близько години, дивився прямо перед собою на стежку, але не бачив лісової краси. Перед очима вспливали кольорові картинки, колись давно, в живу побаченого лісу. Він бачив, як ще маленьким, їздив з татом на рибалку, як виглядало його улюблене місто і вулиці, якими він ходив. Він згадував, як перший раз поцілувався на лавці біля сусіднього під’їзду, в який кінотеатр ходив на побачення, згадував як жив до.

Голос у навушниках перервав Олегові спогади, він рекомендував, що Олегу потрібно випити води і вже не бігти а прогулятися пішки.

Якою панорамою ви бажаєте прогулятися? – запитав чоловічий голос у навушниках.

Старими вулицями мого міста. – чомусь пошепки вимовив Олег.

Такої панорами не існує. – відповів голос.

Я знаю… – відповів Олег.

Якою панорамою ви бажаєте прогулятися? – знов запитав голос.

Ніякою, – сказав Олег. – Зупини бігову доріжку.

Доріжка зупинилася, екран вимкнувся. Олег зійшов з бігової доріжки і вже підніс руку, аби дістати навушник, як почув той же голос:

У вас підвищився тиск, це не пов’язано з пробіжкою! Ви нервуєтесь?

Олег нічого не відповів.

Прийшовши додому Олег відразу сказав:

Кірі, відкривай документ, будемо писати книгу!

Я готова. – Але спершу мені потрібно переконатися, що з вами все гаразд. З тренажерної зали я отримала повідомлення, що у вас підвищений тиск.

Все в порядку, Кірі, я в нормі, просто спогади.

Гаразд, але я буду слідкувати за тиском, – відповіла Кірі.

Записуй, – Олег ходив по кімнаті і диктував: – Лютий дві тисячі двадцять другого року був дійсно лютим…

Далі?

Ні! Викреслюй. Давай інакше: – Перше згадування про Україну датується 1187.

Перепрошую, але в мене є данні про набагато раніше згадування України, – сказала Кірі.

Ні, викреслюй.

До вас телефонує ваша племінниця Ніна! – Відповісте?

Так, звісно.

Доброго вечора, Олег, – пролунав веселий голос племінниці.

Як ся маєш, небога?

Та все гаразд, дякувати Богові. На тому тижні літали з донькою у Лондон, вона в захваті. А коли повернулися, донька знаєте, що відповіла?

Навіть не здогадуюсь, – здивувався Олег.

Що вона була майже повсюди, а всієї України не бачила. Ось чому я і дзвоню. Я пам’ятаю, скільки ви розповідали про стару, довоєнну Україну, а скоро день Перемоги, може проїдемося по пам’ятним містам? – Ви нам розповісте історію? Донці буде корисно для школи, та і мені.

Знаєш, а це дуже гарна думка. – Коли ти хочеш поїхати?

Ну мати казала, що ви через тиждень виходите на пенсію і у вас з’явиться більше часу, тоді давайте і поїдемо, як раз перед святом Перемоги.

Домовилися! – Кірі, внеси, будь ласка поїздку! – А вас Ніно я усією родиною запрошую в понеділок на мій день народження.

Обов’язково приїдемо.

Два тижні пролетіли швидко. Олег відмітив два свята: день народження і вихід на пенсію. Книгу він починав диктувати декілька разів, але так і не зміг почати, так, як йому подобалося. Новий чіп імплант для зору вживили раніше, лінзи вже не були потрібні і Олег міг бачити все у кольорі. А ще лікар приємно здивував Олега. Він запропонував йому записатися на експериментальне лікування. За словами медиків, які займаються цим питанням, можливо, відтворити повністю зір за допомогою стволових клітин. Тому Олег повернувся додому у піднесеному настрої.

Кірі, яка ж ти гарна! – побачивши вперше у кольорі Кірі, сказав Олег.

Дякую, мені приємно, – відповіла голографічна помічниця.

Я завжди вважав, що ти в білій вишиванці і бордовій спідниці, а виявляється, твоя вишиванка жовта, вишита чорно-червоними кольорами, а спідниця блакитна. Як гарно і символічно. А ще ти в такому ніжному блакитному сяйві, я його ніколи не помічав.

В мене є і інші варіанти кольорів, я буду міняти їх щодня, щоб ви могли звикати до різнобарв’я.

Дякую Кірі, ти така уважна!

У вас на завтра запланована поїздка з племінницею! О котрій годині подати авто?

Не треба авто Кірі, вони приїдуть великим сімейним електроавтомобілем.

Гаразд! Тоді я можу завтра відправити авто у сервіс для діагностики?

Так звісно, мене не буде два дні.

Гаразд, я вже завдала авто координати завтрашньої поїздки. Через п'ятнадцять хвилин ваші речі будуть зібрані, перегляньте, будь ласка список речей! Можливо, ви хочете ще щось додати?

Я б додав ще фото картки, але їх більше не існує.

Я знайшла двадцять п’ять роздрукованих фотокарток, сім з них в рамках розвішані по квартирі і стоять на поличках.

Це не ті, Кірі, це не ті.

Племінниця Олега, Ніна приїхала за ним о восьмій ранку. З нею була її донька Оксана (двоюрідна онука Олега).

Олег, ти вирішив, куди спершу поїдемо?

Так, я вже визначився з маршрутом, зараз завантажу його в авто і в дорогу.

Після того, як авто виїхало з міста і розігналося до швидкості двісті кілометрів на годину, Олег звернувся до Оксани:

Оксана, а ти знала, що в час мого юнацтва, такі машини тільки но починали з’являтися і були доступні тільки заможнім людям?

Так, мама розповідала, що раніше були авто, які були механічними, їздили на якомусь паливі і ними потрібно було керувати самостійно.

Так, а зараз все набагато легше, – авто саме себе заряджає від зчеплення з дорожнім покриттям, існує бездротова зарядна система усього електричного, навіть мій чіп в голові постійно заряджається і мені не потрібно переживати, що він розрядиться і я не зможу бачити, розповідав Олег.

Так, в школі нам розповідали про прогрес. І це сталося так швидко! Тільки но Україна перемогла, вона одразу почала відбудовувати інститути, лабораторії де розроблялися новітні технології за для захисту і безпеки українців, – відповіла Оксана.

Так, колись Україна просила допомоги, купувала чужі технології, а зараз подивись, як усе? – продовжував Олег.

Так, зараз Україна світовий лідер з виготовлення високих технологій і аграрної промисловості.

Так, Україна за тридцять років великими кроками крокувала до таких масштабів. – Як сильно зросла наша економіка! Ми зі своєю промисловістю і торгівлею вийшли на високий міжнародний рівень, величезний експорт, – додав Олег.

А яка в нас неймовірно міцна армія і військові! – сказала Ніна.

Так, що правда, то правда, військова промисловість в нас на найвищому рівні. – Колись давно нас роззброїли і не давали зброї за для захисту, Україна завжди просила чи питала, а тепер… – поглянувши у вікно авто, сказав Олег.

Так, тепер у України питають, – сказала Ніна.

Скільки, виявляється, у нас розумних, кмітливих і винахідливих людей… – сказала Оксана.

У нас з’явилися можливості, спеціальне обладнання, раніше просто не було змоги. Своя розробка і виготовлення авто, сміттєпереробні заводи, своє будівництво за інноваційними технологіями… – сказав Олег.

А, як піднялася українська література, культура, кінематограф! – сказала Ніна. – Наші фільми переводять на різноманітні мови, нашими письменниками зачитуються і цитують, картини наших художників мандрують світом, щоб кожен зміг їх побачити.

Так, 2022 рік багато чого змінив, змінив світосприйняття, змінив людей, змінив ситуацію у світі… – А яке якісне українське протезування? – І я тому гарний приклад, – посміхнувся Олег.

Так, зараз Україною захоплюються, як і колись тоді, тридцять років тому, – така маленька, але сильна, незламна, стійка.

Ось дівчата ми вже і приїхали! – сказав Олег.

Ми попливемо на острів? – здивовано запитала Ніна.

Ні! – Там знаходиться військова база і він закритий, але дивіться яка велич!

Так, я побачила статую ще з далеку, – відповіла Оксана.

Так, це пам’ятник прикордоннику Роману Грибову. Його фраза «Руський воєнний корабель іди на …» у відповідь на вимоги капітана російського корабля здатися. Розлетівшись по Україні за лічені хвилини, фраза стала девізом українського супротиву. Навіть перша марка, яку випустила Укрпошта у військовий час несла в собі цю фразу. На ній був намальований точно такий же прикордонник, якого ви бачите зараз на острові Зміїному у вигляді пам’ятника.

Олег! – звернулася до нього Ніна, – так, усе ж таки відправили тоді той корабель за призначенням?

Звісно, то було просто вражаюче! Раділа вся Україна, коли їхній флагман на ім’я «Москва» пішов на дно. Росіяни були обурені і не хотіли вірити. – Доречи, на дно його відправили нашими українськими проти корабельними ракетами «Гарпун», які знаходяться в музеї, ми пізніше на них поглянемо.

Вони погуляли Одесою, яку відбудовували, дотримуючись вигляду класичної Одеси, з її типовим колоритом. Будинки хоча і не виглядали сучасними, але усі були відбудовані за сучасними технологіями, оснащені сучасними технологіями і звісно підземними поверхами і бомбосховищами.

Потім вони відвідали Антонівський міст, військовий аеродром у Чорнобаївці.

Усі вже збилися з рахунку, скільки разів ЗСУ розбомблювали тут «орків», а вони все перли і перли, а нашим не доводилося, навіть переставляти встановленні збройні машини, якими кожен раз розбивали вщент ворогів, – розповідав дівчатам Олег. – Зупинилися на рахунку 50:0, на користь українців, але точно вже ніхто не знає.

Заїздили у Чернігівщину подивитися на величезну статую маленького, але відважного песика Патрона, який отримав винагороду від самого президента України Володимира Зеленського і мав нагороди «Золота лапа» і «Palm Dog».

Патрона називали талісманом саперів, він уособлював український патріотизм і був найвідомішим песиком України. – пояснював Олег.

Потім вони вирушили у Маріуполь. На місці колишнього заводу «Азовсталь» стояв величезний стометровий монумент зі сталі, якій був у формі символу славетного полку «Азов».

Полк «Азов» це символ мужності, незламності і стійкості. Вороги так його боялися, що боялися живих, в бою, в полоні і навіть загиблих. – Уся країна слідкувала і переживала, подумки усі були зі шляхетним полком, який знаходився в підвалах колишнього заводу, а вороги кидали на них бомби. Наші військові ніяк не могли дійти їм на допомогу, а вони знаходячись в такій ситуації боролися до останнього, вони відбивалися і постійно підіймали наш прапор. Потім влада після перемовин з ворогом змушена була віддати наказ здаватися в полон, щоб бійці вижили. Наших хлопців, «орки» помістили до в’язниці, але зляканий і підступний ворог скинув бомбу в те місце, де були ув’язнені наші полоненні. Ось на стільки сильно їх боялися, – розповідав Олег із захватом і гіркотою.

Олегу! Ти так добре обізнаний у всьому цьому! – сказала Ніна.

Звісно, я, як і кожен українець того часу жив тільки новинами, здавалося більше нема ніякого життя крім того, що коїться в країні.

Я вже загрузила усю інформацію, обов’язково почитаю, – сказала Оксана.

А ось мармуровий Маріупольський театр, на який колись скидали бомби рашисти. Знаючи, що тут військових немає, а переховуються звичайні люди з дітьми. Мешканці, навіть написали величезними літерами на подвір’ї театру «ДІТИ», напис видно було з гелікоптера, але рашисти кровожадні, вони не зважали ні на що і все одно розбомбили. Італія обіцяла відбудувати і молодці виконали обіцянку, це просто італійський шедевр, в стилі хай-тек з білого мармуру, він чудовий.

Місто Маріуполь повністю відбудоване зустріло наших мандрівників похмурою погодою. Але від цього місто не здавалося менш вражаючим. Величезний технологічний парк – це місто університетів, промислових підприємств, науково-дослідницьких структур, це місто маленьких вуличок і домівок, де проживають сучасні «розуми» України.

Гуляючи повз такі місця, переповнені розумними людьми, мені здається, я теж стаю розумнішою, – шуткувала Оксана, прогулюючись Маріуполем.

Але Олег пам’ятав Маріуполь не таким. Він бачив його зруйнованим. Олег дуже хотів тоді, після перемоги, допомагати розбирати завали, але відсутність ноги йому перешкоджала. Хоч місто відбудували і виглядає воно чудово, але вигляд руїн постійно спливав у пам’яті.

З Маріуполю вони поїхали до Києва. З вікна авто вони вглядалися в безкрайні поля, в багаті сучасні села, де інде траплялися величезні промислові заводи. Україна квітла, Україна розвивалася, Україна міцно стояла.

Київ вразив своїми хмарочосами. Музичні доріжки, голографічні панелі, роботи кур’єри, розмальовані під костюми служб, які доручили їм ту чи іншу справу. Було дуже цікаво спостерігати, як маленький роботик, розмальований під італійський прапор, на коліщатках, завіз у будинок піцу, виїхав з будинку і змінився на зелений колір, з позначкою «Чисте довкілля» і почав прибирати вулицю, доки чекав нової заявки. Багато нових роботів, які розмальовані в чорні костюми з краваткою і білими сорочками, ці роботи доставляли тільки документацію, але тільки но в них не було замовлень, вони теж змінювали свою форму на зелену і починали прибирати і мити вулиці.

У нашому місті менше таких роботів, – сказала Оксана.

Не переживай, скоро їх буде ще більше, – відповіла Ніна.

На дорогах Києва вже зустрічалися літаючі авто. Їхня форма значно відрізнялася від сучасних електричних автомобілів. Вона була більш схожою на дрон. Були і трохи інші, літаючи автомобілі, але вони злітали і сідали тільки в аеропортах, вони мали крила і турбіни.

Київський військовий музей займав собою площу більше тисячі квадратних метрів, будівля музею була завдовжки метрів триста і п’ятдесят метрів в ширину.

А он де стоїть пам’ятник єдиному на той час гігантському літаку у світі, наша «Мрія». – вказавши рукою в бік літака, промовив Олег, – але кляті рашисти розбомбили його.

«Мрія» стояла з піднятим до гори носом, неначе злітала увись, а в її скляних очах відбивалася блакить неба, у яке вона вже більше ніколи не злетить.

Над музеєм раз на пів години пролітала велетенська голограма «Привида Києва» на своєму МіГ – 29.

Він символ повітряного захисту країни, – сказав Олег та розповів Ніні і Оксані історію про таємничого «Привида Києва»

В музеї приємна жіночка-робот провела індивідуальну трьох годинну екскурсію. В музеї знаходилася військова техніка минулого, тобто 1930-2030 – х років, різноманітна зброя.

О! – сказала Оксана, – А це, напевно, ті хімарси, яких так боялися орки?

Так, ці химарси навели суєти у свій час.

Ха, Джавеліна, – посміхнулася Оксана, – у мене так маму однокласниці звуть.

Кожна велична подія в країні приносить нові імена. Який час був, такі й імена давали, – відповів Олег.

Вийшовши з музею, Олег із дівчатами пішов прогулятися по величезній Алеї Слави. На ній містилися пам’ятні таблиці, на яких були фото та імена кожного, хто загинув у війни. Тут були і військові, і волонтери, і лікарі, і прості цивільні громадяни.

Шкода що алея така довга і велика. Дивись скільки тут імен…– гірко сказала Ніна.

Оксанченко Олександр, герой України, – прочитала Ніна.

Військовий льотчик, пілот-винищувач, ас, – продовжив Олег.

Рекута Вікторія, 35 років, – читала Ніна

Загинула від ракетного удару у Вінниці разом із сином Максимом, – сказав Олег.

Романюк Михайло, 58 років – читала в голос Ніна.

Місцевий мешканець Бучі, вбитий на велосипеді, – неначе читав із листка Олег.

Скакун Віталій, двадцять п’ять років, герой України… – Боже, який молодий! – зітхнула Ніна.

Він підірвав Геніченській міст, разом із собою, щоб не пройшла ворожа техніка.

Ступницька Катерина… – прочитала Ніна.

Бойова медикиня. Врятувала десятки бійців, – додав Олег.

Ти кожного тут знаєш? – пошуткувала Ніна.

Ці всі люди, мої герої, – оглядаючись навкруги, відповів Олег.

Олег з Ніною потихеньку йшли мовчки, Ніна читала усі імена і вглядалася у фото, Оксана трохи затрималася позаду і здається плакала.

О, Олег, поглянь! Тишко Олена, 20 років, – сказала Ніна, – прізвище, як у мами в дівоцтві, так це ж і твоє прізвище. – Вона наша родичка чи просто однакові прізвища?

Олег постояв трохи і тихо відповів:

Моя дружина.

Ніна стояла розгублена. Вона забула, що мати колись розповідала, що дядько Олег був одружений, але його дружина загинула, а він вижив, тому він практично ніколи про неї не розповідав. Вона не знала, як згладити цю ситуацію, але тут підбігла Оксана зі сльозами на щоках.

Доню, чому ти плачеш?

Ой, матінко! Я не можу. Стільки людей, стільки імен, а діти, Боже бідні діти!!! – вона розревілася сильніше, потім підвела очі і запитала у Олега:

В музеї казали, що існує книга, у котрій занесені імена людей, які скоювали злочини на нашій землі, що українці обіцяли ніколи не забути і помститися. Але ж я дивлюся, скільки тут імен, то скільки ж тоді імен в тій книзі?

Книга пуста.

Як це пуста? – злякано запитала Ніна.

Там немає жодного імені. – відповів Олег

Тобто? – сказала Оксана.

Тобто всі імена вичеркнуті, ми усім помстилися. Ми всіх знайшли і нікого не забули.

Усіх, усіх знайшли? – перепитала розплакана Оксана.

Усіх повністю. Так що тепер спіть спокійно любі наші браття і сестри, – звернувся Олег в глибину паркової алеї.

Через три тижні після поїздки з дівчатами по пам’ятним місцям, Олег вже стояв на терасі будиночку в Криму, з далеку виднілися розвалини кримського мосту, які обіцяли прибрати наступного року. Він вдивлявся в різноманітні відтінки блакиті неба і моря, вдихав свіже морське повітря. Потім узяв планшет і присів у шезлонг.

Відкривати файл книга? – запитала голографічна помічниця Кірі.

Ні, Кірі, я сьогодні по старинці, набиратиму текст на планшеті сам.

«…Любі нащадки! Зараз у дві тисячі п’ятдесят другому році ми користуємося на стільки новітніми технологіями, що вже важко придумати щось нове, але наші українські молоді уми сьогодення весь час щось вдосконалюють і придумують. Україна за тридцять років дуже розвинулася у медицині, аграрній промисловості, робототехніці, космонавтиці, літературі, мистецтві, кінематографі та іншому, але найбільше у воєнній промисловості і армії.

Зараз ми маємо багато вільного часу, на життя – воно в нас одне. Зараз ми повністю матеріально забезпечені і не задумуємося про те, чого б нам хотілося, бо все є. Немає більше бідності і голоду. Немає жодного українця, який би не бачив світ, бо подорожі світом зараз доступні кожному, вже частіше українці почали мандрувати на земну орбіту, але таких ще не багато. Ми маємо усі блага, про які буквально тридцять років тому, ми могли тільки мріяти. Але давайте пригадаємо, який тернистий був шлях до цього всього: Я не буду забігати дуже багато назад до 1187 року чи навіть до дві тисячі чотирнадцятого. Я хочу почати з вдячності тім людям, які стояли і трималися до останнього за нашу правду, за нашу волю, за нашу незалежність, за наші життя. Я хочу почати з тих часів, коли люди голими руками йшли на ворога, коли жінки груддю зупиняли ворожі танки, коли київські хулігани відібрали у ворожих військових танк і надавали їм копняків, а танк передали ЗСУ, коли роми і фермери крали ворожу техніку, коли бабця збила ворожий дрон з балкону банкою з огірками, коли знов відродилася пісня «Ой у лузі червона калина», я хочу почати з 24 лютого 2022 року, коли майже кожен українець прокинувся від слів: – Прокидайся, війна почалась!...»