Сільські канікули

​Розділ шостий

​Вранці мене тихенько розбудила бабуся. Вона приклала мені долоню до рота і посмикала за плече. Коли я відкрив очі, вона приклала пальця до своїх губ і показала рухами, щоб я виходив тихенько з хати.

— Допоможеш назбирати огірочків і трішечки суниці.

Не знаю, скільки годин мені вдалося поспати, але очі злипалися.

— Навіщо, ба?

— На базар сходжу, там ніхто не заважатиме думати.

— Може, до Лізи подзвониш чи зайдеш?

— І що я їй скажу?

— Що я її кохаю...

— Кохаєш? — вона пильно дивилася мені в очі. — Кохаєш... Ти, дитино, в такій западні нині, що навіть я поки не розумію, як з неї тобі...

— Доброго ранку, — Сніжана стояла біля хвіртки на город. Вона вже була вдягнена в простеньку футболку і спортивні штани. — А чому це ви мене не розбудили? Я хочу також допомагати.

Вона йшла до нас повз рядки петрушки, кропу і моркви. Бабуся подивилася на мене, знизала плечима, мовляв, нічого не вдієш, і повернулася до Сніжани.

— Доню, а чому ж це ти так зарання встала? Відпочивала б ще, вчора так пізно лягли.

— Бабуню, про що ви говорите? В столиці я буду спати скільки влізе, а тут потрібно цінувати кожну хвилинку. Тут таке повітря, така краса і тиша навколо. Це починаєш цінувати лише коли прожив довгі роки в шумному, смердючому мегаполісі. Там люди завжди кудись поспішають, не помічаючи навколишньої краси, там і вдень, і вночі такий шум. А тут, наодинці з природою, так добре. Там навіть люди не помічають одне одного, а вже про те, щоб заглянути людині в очі чи в душу, то і мови не може бути.

​Баба Таня стояла з відвислою щелепою і дивилася на оновлену Сніжану. Хто б міг подумати, що в ній є душа... А я стояв, дивився на неї і гадав: це гра? Якщо так, то дуже майстерна гра, і тоді в ній відчувається рука Ельвіри. А може, і не гра... Можливо, ця красива дівчина вперше в житті змогла скинути з себе той столичний лоск, скинути маску крутої, безмозкої столичної пави-тусовщиці, і під цією маскою виявилася справжня Сніжана?

​Ми втрьох назбирали ціле відро огірків, потім перейшли на полуницю.

— Дві літрові баночки, діти, більше не рвіть, — сказала бабуня, а сама стояла і дивилася, як ми працюємо. Вона стояла, дивилася, але я бачив, що вона десь далеко від нас. Про що вона думає?

​Врешті ми закінчили з полуницею і пішли до двору. Сніжана почала вмиватися біля рукомийника, а я взявся за відра, щоб, як завжди, поповнити запаси води в діжках.

— Не потрібно, я вчора за цими посиденьками забула про поливання, то води повні діжки.

— Ігоре, то ми йдемо сьогодні на риболовлю, ти ж вчора обіцяв?

Бабуся зацікавлено дивилася на мене, вона чекала моєї відповіді. Що робити? Якщо там Ліза, а ми припремося такою компанією... Як вона відреагує? А як поведеться Сніжана? І головне — Ельвіра?

Сніжана підійшла ближче і поглянула мені в очі.

— Ти обіцяв...

Я подивився на неї. В її очах не було нічого з того, що я бачив у них минулого тижня — ні зверхності, ні хіті. В них я бачив тепло і благання...

— Добре, підемо.

— Я піду будити мам, — з посмішкою вона пішла до хати.

Я подивився на бабусю. Вона посміхалася, але я не зміг зрозуміти, що крилося в цій посмішці, а очі вона опустила долу, і в них я не міг прочитати нічого.

— Іди копай черв'яків, а я тісто зроблю.

​Справді, я вже так звик, що останнім часом ходив на риболовлю, сподіваючись лише на Миронову чудо-мастирку, що і забув, де поставив баночку для черв'яків. Я взяв заступ і пішов до гною. Коли я копнув перший раз і з перепрілої соломи почали вилазити черв'яки, до мене підійшла Сніжана. Я думав, вона почне кривити носа, але вона присіла і жваво почала допомагати мені визбирувати черв'яків у банку. Я завмер і подивився на неї — на її обличчі не було гидливості... Вона подивилася на мене, посміхнулася.

— Прикольно! Я перший раз отак. Ніколи не думала, що їх так багато.

— Пам'ятаєш ту дівчину, Лізу?

Я думав, вона напружиться при згадці... Але вона тепло посміхнулася і сказала:

— Звичайно пам'ятаю, вона ще так класно плавала і пірнала.

— Так-от, оту принаду, на яку так добре тоді клювало, робила саме вона. На черв'яків і тісто клює значно гірше.

— Ну то якщо вона буде там, попросимо в неї шматок. Чи думаєш — затисне?

— Не знаю, вона образилася тоді. Ти їй щось наговорила?

— Я приревнувала її.

— Як можна ревнувати людину, з якою в тебе нічого не було?

— Давай поговоримо про це, коли будемо наодинці, в лісі. Мами сказали, що підтягнуться пізніше, візьмуть із собою щось поїсти і пива.

— Добре, поговоримо. Бери вудки, помий руки і підемо.

​Там може бути Ліза... Як вона відреагує? Добре, що ми йдемо вдвох, без «важкої артилерії»... Можливо, все обійдеться... А як дивитися їй в очі? В очі, в яких я тонув...

​Ми вже минули конюшину, вона йшла позаду.

— Ти питав про ревнощі?

Я зупинився.

— Не зупиняйся тут, пройдемо трохи далі стежкою, там і зупинимося, а поки слухай і йди собі. Так, я ревную тебе... До всіх, особливо до моєї матері.

Я знову зупинився.

— Та йди вже, не стій. Так, тобі не почулося — до неї найбільше. Ти її просто не знаєш. Коли мені було шістнадцять з половиною, я вперше стала зустрічатися з хлопцем. Він був старший, такий, як ти нині. Між нами нічого не було: цілувалися, обіймалися і не більше. Але одного разу я застала їх разом... Він був не першим... Якщо їй подобався хтось... молодший... вона його купувала... У мене була істерика, я так вірила в кохання... А вона... І я зірвалася... Клуби, тусовки, компанії... Бувало, що я по кілька ночей не ночувала вдома. І чим більше вона нервувала, тим більший кайф я отримувала... І знаєш, це навіть стало мені подобатися. Але... йшов час, і я, мабуть, переситилася цим всім... Я стала шукати чогось серйознішого, але навколо мене були лише ті, хто хотів брати від життя все, але нічого не давати взамін... І ось я зустріла тебе... справжнього... І я не знаю, чи закохалася я... Але я вирішила, що ти мій... Я ні з ким не хочу тебе ділити... А потім я зізналася їй. Мало того — вперше я їй сказала правду: чому я зірвалася. Ми проплакали цілий вечір, вона просила вибачення — я ні. І вона пообіцяла, що зробить все, щоб ми були разом. Але я так не хочу! Я не хочу, щоб вона тебе для мене купила, так як купувала тих інших собі. Я хочу кохати і хочу бути коханою... Тепер ти зрозумів? Мала я право на ревнощі?

​Сказати, що я був у шоці — це нічого не сказати. Я зупинився і подивився на неї. В її очах був сум і ще надія. Надія, що я її зрозумію...

— Я не прошу, щоб ти прямо зараз впав переді мною на коліна і клявся в коханні... Це буде брехнею. Це буде означати лише одне — вона тебе мені купила... Я прошу лише, щоб ти не відштовхував мене. Я доведу тобі, що я маю право кохати і бути коханою...

Вона простягла мені долоню: «Домовились?»

​А я стояв і навіть не міг уявити, що відповісти... Ельвіра, що так уміло і жорстоко розставила пастку. Сніжана, яка котилася в прірву з вини матері, але хоче тепла, хоче надії. І Ліза — дівчина, в яку я вперше в житті закохався, яка заполонила моє серце, мою душу. Яка мене кохає. З іншої сторони — Сніжана. Виходить, і вона кохає? Мабуть, кохає, коли пішла на такі зміни у своєму житті. Я не знаю, мій мозок гальмує, як комп'ютер, що нахватався вірусів, як бліх. Я простягнув свою долоню назустріч. Моє серце розривалося на шматки: одну кохаю, іншу — шкода. Чи не стане це рукостискання угодою з дияволом? Чи не стане це першим кроком до зради Лізі?

Вона не сильно стиснула мою долоню.

— Дякую, — прошепотіла, зазираючи мені у вічі.

Я мовчки дивився на неї.

— Ходімо, — вона тепер пішла вперед. — І якщо ти хочеш, я можу попросити вибачення у тієї дівчини.

​Я йшов мовчки, в моїй голові роїлися терабайти думок. Що робити?

Лізи на містку не було. Чи відчув я полегшення? Не знаю... Мабуть... Але водночас у моїй душі з'явилась якась... мабуть, порожнеча. Безмежна, космічна порожнеча, вакуум... Чи хотів я, щоб тут чекала вона? Не знаю — і так, і ні. Я втомився, процесор у моїй голові перегрівся від того потоку інформації і поставлених задач і проблем, що лавиною накрили мене з головою. Я просто сидів на містку, тримав у руках вудку, дивився на воду і нічого не бачив. Я дивився в глибину, в глибину себе. Час від часу Сніжана стукала мене ліктем, щоб я підсікав карася. Я витягував рибу і знову пірнав у себе з головою.

​Так пройшло мабуть хвилин сорок. Аж ось почулися голоси, і з-за повороту стежки з'явилися Ельвіра з мамою. В руках мами був кошик з різними наїдками, а Ельвіра несла пакет з пивом.

— Доброго ранку, молодь! — голосно привіталася Ельвіра.

Я махнув головою на знак привітання, потім приклав пальця до губ і кивнув головою на поплавок.

— Клює? — цього разу пошепки запитала мама.

Сніжана ствердно кивнула і підняла великий палець догори. Вони розстелили на траві біля містка покривало і стали розкладати на ньому сніданок. Покликали нас, але ми відмовилися — якраз клювало. Мами випили по чарці, швидко перекусили і зайшли на місток.

— Ідіть поснідайте, ми вас підмінимо.

Ми віддали вудки і пішли на берег.

— Ну, Оксанко, вчи, що тут до чого, — почув голос Ельвіри.

Мама щось пошепки пояснювала їй, а ми зі Сніжаною сіли снідати.

— Може, по трошки? — вона потяглася до пляшки.

— Так, наливай. — Мені хотілося не по трошки, а накидатися так, щоб мене вирубило. Щоб ці всі події забулися, мов страшний сон.

Вона простягнула мені повну чарку і миску з підігрітим вдома шашликом.

— За нас, щоб все склалося якнайкраще.

Вона випила, а я тримав чарку в руці... «За нас» — це ще один маленький крок до зради... «За нас»... «За нас з Лізою», — промовив я про себе і лише тоді випив. Ми з'їли по шматку шашлика, і я знову потягнувся до чарки. Сніжана поглянула на мене, потім на місток і потяглася до пляшки.

— За пару, до пари, — прошепотіла, пильно дивлячись на мене.

— За пару, — підтримав я. І ми випили. Але пили ми за різні пари, та вона про це не здогадувалася.

Вона відірвала стегенце від копченої курки, подала мені, а собі взяла крило.

— Може, по третій? — запропонував.

— Це «Джек Деніелс», віскарик. Дивися, якщо вдало ляже на старі дріжджі, то розвезе.

— Пох, наливай.

І вона налила.

— Третю — за кохання? — і в очах її було стільки надії і тепла, що мені стало її ще більше шкода.

— За кохання, — відповів я.

А вона гарна. От отак, без всіх отих залізяк на обличчі — гарна. Ніколи не розумів тату, воно трохи дратувало, а так дійсно гарна.

— З'їж ще що-небудь, бо накриє. — Вона простягнула мені бутерброди, я взяв один. На містку почувся галас і матюки — у Ельвіри з рук випорскнув карась і шубовснув у воду. Сніжана поглянула туди і посміхнулася, чомусь гірко посміхнулася.

— Вона не любить, коли її здобич вислизає з рук. Я ненадовго вислизнула, і це її засмутило, і мабуть добре-таки злило...

​Я дивився на неї. Мені важко повірити, що вона стала такою відкритою до мене... Невже справді кохає? І хоче, сподівається, що і я зможу колись її...

— Молодь, ви там не сильно надягайте, лишіть і нам віскарика. Взагалі-то ми для вас пиво брали, а ви, я дивлюся, совість вдома залишили... Ідіть ловіть свою рибу, а ми з Оксаною ще посидимо по трошки.

​Ми зі Сніжаною знову повернулися на місток і взялися за вудки. Мами сіли на березі і продовжили свій сніданок.

— Ми будемо сьогодні купатися?

Мені відразу пригадалося останнє наше купання на цьому озері і її стрибок з містків. Невже цього разу все повториться? Та ні, на очах у матері?

— Ти чого мовчиш? То будемо?

— Так.

Ні про яку риболовлю вже не могло бути мови. На березі голосно розмовляла Ельвіра, мама з нею іноді голосно сміялися.

— А давай як тоді — з містка?

Я подивився на неї, але в її очах побачив не хіть, як тоді, а пустощі.

— Тільки стрибнемо разом, тримаючись за руки. Підстрахуєш?

Я кивнув.

— І вибач... Ну, за минулий раз. Дурна була. Думала звабити, не розуміла ще, що ти не такий... Телефон твій де?

— Вдома залишив. Хто мені тут дзвонитиме, крім бабусі.

— Мій на березі залишився. Змотуємо непомітно вудки, кладемо в сторону і з розгону прямо в одязі!

— В одязі?

— Сонце он вже куди піднялося — висохне одяг. І давай прикольнемося.

— Як?

— Як я тоді. Стрибнемо, затримуємо дихання і сидимо під водою, скільки зможемо. Вони вже гарно вмазали, подивимося на їхню реакцію! — змовницьким тоном шепотіла вона мені на вухо.

— Це не занадто жорстоко?

— А відбивати у доньки хлопця — жорстко? А купувати тебе для мене?

— Але моя мама...

— А ти впевнений, що ти не став розмінною монетою, платою за квиток? — і вона підняла палець догори, а потім, імітуючи двома пальцями ходу людини, стала ними крокувати по моїй руці знизу вгору.

​У мене відвисла щелепа. А що, якщо це так? Що, якщо ця бунтарка має рацію?

— Домовилися. Тільки потрібно буде відразу під водою підпливти під місток.

— Навіщо?

— Якщо ці дві п'яні тітки кинуться нас рятувати і стрибнуть нам на голови, то можуть поламати собі ноги, а нам шиї.

— По руках? — і вона вже вдруге за цей день простягнула мені долоню.

Цього разу я не вагався, і ми сильно потиснули одне одному руки.

— Змотуємо вудки, кладемо їх на березі в сторону, щоб вони їх не розтоптали, і з розгону в воду.

— А можна не з розгону, я трохи боюся. Та і стрибнемо далеко, потім під місток добиратися.

— Добре, тоді просто зістрибнемо.

— А можна романтичніше?

— Як?

— Як Ромео і Джульєтта.

— Тобто?

— Ми кричимо: «Прощавайте!», цілуємося і стрибаємо з містка.

— А це обов'язково?

— Що?

— Ну, цілуватися.

— Ну так романтичніше і... Хіба я така бридка, що ти не можеш мене хоча б один раз поцілувати?

— Ні, без того свого заліза ти не бридка, навіть красива. Ще б якби не ці тату, то взагалі.

— Повернемося в Київ — зведу, якщо вони тобі заважають. Але зараз не про те. То домовилися?

— Так.

— Ну тоді вперед.

​Ми вийшли на берег, поклали вудки. Мами розмовляли про щось своє і не звертали на нас уваги. По черзі зайшли на місток, стали обличчям одне до одного. Сніжана підморгнула, і ми прокричали разом: «Прощавайте!». Потім поцілувалися в губи і, взявшись за руки, зістрибнули з містка в воду ногами.

​В останню мить, коли ми вже стрибнули з містка в воду, мені здалося, що там, на тому березі, я побачив її «Салют»...

Ми трималися за руки і присіли під містком. Під водою було тихо, я чув лише стукіт мого серця: «Вона за нами спостерігає... Вона бачила, як я поводився... Це кінець».

Врешті на поверхні почулися крики, потім по дошках почулися швидкі кроки, і одне за одним два тіла бовкнули у воду. Ми перейшли ще ближче до берега і випірнули на поверхню. Обидві матері, як були в одязі, пірнали, шукаючи нас під водою. І тоді Сніжана голосно розреготалася, а я — ні... Я поглядом шукав велосипед на тому боці... Шукав і не знаходив... Здалося? Добре, якщо здалося, але тепер потрібно замислитися над своєю поведінкою.

Ельвіра щось кричала, розпиналася, вона була зла, але я не чув, що вона кричить, я знову був далеко... Потрібно приймати рішення, так довго тривати не буде... В цей момент Ельвіра дала ляпаса Сніжані, і та сховалася за мною. Ельвіра хотіла її дістати ще раз, але поміж ними стояв я. Вона хотіла відштовхнути мене, і хоч я був не зовсім тут, якось автоматично я схопив її за руки і зупинив. Ельвіра подивилася мені в очі, а потім наблизила свої губи до мого вуха.

— Тобі доведеться за це нести відповідь переді мною... колись... — прошепотіла вона мені у вухо, але так, щоб це почула Сніжана, а потім лизнула мою щоку.

І тут вибухнула Сніжана. Вона підлетіла до матері і щосили штовхнула її в груди.

— Спробуй ще раз торкнутися його! Ти обіцяла мені, що він буде мій...

— Я ще не вирішила...

​Я був шокований. Шокований навіть не тим, що вони сварилися за мене так, ніби мене тут не було. Мати... Все це відбувалося у неї на очах, але вона мовчала... Отже, Сніжана мала рацію? Я став платою за ще одну сходинку в її кар'єрі? То гроші і кар'єра важливіші, ніж я?