Кімната з листами

–Готова? – раптом почулося серед темряви ночі.

–Ні. Але що вже втрачати? – і взявшись за руки вони зайшли.

Двоє подруг-розбишак, як про них говорять – не розлий вода, Юна та Бесті, щойно переступили поріг місця, що відлякувало всіх тутешніх мешканців. Надягнувши на голову ліхтарики, вони поринули в старезний дух покинутого будинку.

Зустріли дівчат не дуже приязно, бо від скрипіння підлоги по шкірі бігали мурашки. Проте трохи на душі полегшало, бо вигляд будинку ззовні ще більше змушував тікати від нього подалі. У побитих вікнах ще лишались уламки скла, крізь які зі свистом пролітав вітер. На похилому даху зручно примостились горгульї, які пильно стежили, щоб непрохані гості не зайшли всередину. Фарба на дошках вже майже стерлась, показавши світові голі широкі дерев’яні плити. Подекуди й їх взагалі немає, замість них визирали великі діри, куди пролізти міг би будь хто. Але подруги вирішили, що краще скористатися парадним входом, ніж невиховано вдиратись у будинок. Дзвоник там був, але видно, що у нього не все в порядку зі здоров’ям, тож дівчата залишили його в спокої. Тим більше, двері відчинені навстіж, тож й потреби в ньому не було.

Дівчата ще озирались назад, але не зважаючи на моторошну атмосферу, ступали уперед. Світловолоса Юна з прізвищем Флоренс поглянула на подругу, повну її протилежність. Хоч віку вони однакового, дванадцять років, Юна виглядала значно молодше, ніж її подруга. В Бесті Браянт темно-червоне каре та непроглядно чорні, як ніч очі, поки Юна повністю нагадує Попелюшку. Довге, світле волосся та сині, мов морська глибина, очі. На голові у дівчини, крім ліхтаря, примостився ще й голубий бант, як і її одяг, а на вухах сережки – перлини. Проте Бесті одягнулась доречніше до сьогоднішньої їхньої місії: вона в вся в темному, ніби на похорони збирається, але для неї це як завжди. Як кажуть, протилежності притягує.

Але, все ж таки, щось спільне між ними було. Це потяг до пригод, чогось не віданого й не знаного, хоч в кожній з подруг виявлявся по різному. Та не зважаючи на їхню різність і в зовнішності, і в характері — з дівчат так і линуло те тепло дружби, яким наповнитися кожен, хто хоч трохи з ними проведе час.

В їхніх головах(але в більшості в Юниній) пролітали думки щодо чи є це гарною ідеєю, але надворі вже майже північ і нічого не видно, тож назад дороги вже немає. Хоч як сильно їх відлякувала незвична для міста тишина цій мертвій будівлі, дівчата мусили йти далі.

– Я думаю, жартувати тут не доречно, так? – намагалась розрядити напружену атмосферу Бесті.

– Сама догадайся, – відмовила їй Юна.

– Тоді, давай розділимося, додамо моторошності нашому «квесту»?

– Нехай, але якщо мене зжеруть привиди, це буде на твоїй совісті – промовила Юна і завернула в бічний коридор у пошуках своєї удачі.

Браянт ж подалася навпроти, у протилежний бік. Як вона дослідила раніше, ці два боки однакові. Проходи скеровують дівчат в надзвичайну широку кімнату з високою стелею. Достоту, як в минулих століттях. Якщо придивитись, то на стінах висіли майже стерті гобелени з чиїмись портретами. Перше, що спало на думку Бесті — родинне дерево минулих власників будинку. Йдучи по скрипучій підлозі, вона наблизилася до одного з кутів кімнати, де валялись запорошені дерев’яні рами для картин. Дівчина надіялась знайти хоч якісь залишки того, що мало стояти в них, але схоже, що тут вже все розікрали до них. В іншій стороні, дівча запримітило пакет від чипсів, що, немов промовляв, що хтось тут недавно бував, бо наврядчи в давнину смакували «Lays». Посередині прилягло перевернуте крісло, щоправда, без однієї ніжки. Вигляд воно мало такий, що стілець би не витримав навіть пір’їни, розвалившись повністю.

В Флоренс ситуація майже та сама, хіба що упаковки з під чипсів не було. Зате, навпроти входу стояв темний стіл. Провівши рукою по ньому, дівча зняло товстенний шар пилу, що приховував справжній колір предмета – каштановий. Натомість, рука в Юни набула трохи сірого відтінку. На столі було викарбуване число — 1895. Нагадує дату, тож дівчина вирішила, що це рік виготовлення стола. Що ж, хоч якісь результати. Повторно оглянувши очима кімнату у марних пошуках чогось цікавого, вона пішла по подругу.

Почувши кроки, Бесті й собі покинула кімнату. Вони зустрілись якраз посередині коридору, навпроти входу. Недослідженим залишилось лише два місця – горище та сходи туди. Ці двоє місць відлякували Юну найбільше, посилюючи в душі почуття тривоги, яке лиш трохи давало про себе знати у тій кімнаті. Та тепер, воно збільшилось і займало весь простір всередині дівчини.

– Є щось? – хором запитали в один одного дівчата, і в наслідок цього, вибухнули сміхом.

– Нічого цікавого. Хіба що, безжально покинутий пакетик від чипсів, – перша почала розказувати Бесті.

– Ну він мене точно не цікавить. На столі в моїй кімнаті викарбувано 1895 рік. Уявляєш, яка стара ця хата? – розповіла про свої знахідки і Юна.

– Справді? Чекай, я зараз прийду, а поки можеш подивитись, що там наверху! – Браянт побігла до стола, щоб пересвідчитися в правдивості слів подруги.

Подивитись, що там наверху? Самій? О ні, вона туди точно не піде... Та через кілька секунд міркування, Юна вирішила побороти свій страх та вийти по сходах. Інколи зупиняючись, озираючись назад, чи бува не надійшла Бесті, щоб, все ж таки, самій туди не йти. Але подруги ні разу не було видно, тож вона вибиралась на кілька сходинок вгору. Почувши кроки, що наближаються, дівчина полегшено зітхнула і вже не дивлячись вперед, швидко піднялась на ще декілька сходинок. Та раптом, її ноги почали плутатися, ніби перечепились об щось, хоча Юна не помічала на шляху ніяких перешкод. І немов невидима сила понесла її тіло вперед, змусивши впасти, проте не на підлогу.

Дівчина провалилась у безодню без виходу.

***

Невідомо, скільки пролежала Флоренс без свідомості, але до того часу Бесті вже встигла зірвати голос. Прийшовши на місце і не побачивши подругу, дівчина спершу розгубилась, але потім подумала, що Юна зайшла в двері навпроти. Але виявивши, що вони закриті, на душі стало погано. Де ж в біса могла подітись ця білявка?

– Ну, походу, її все ж таки, з’їли привиди...– промовила Бесті та й стала знову гукати подругу.

На її галас ніхто не озивався, тож дівчина впала у відчай. Сльози самі полились річкою з темних оченят, а серце пришвидшилось. Бесті лягла на підлогу та в безвиході дала волю емоціям. Хотілось закричати на весь голос сповненого горя та печалі. Проте запідозрять, що в будинку хтось є, а цього ніяк не можна допустити, бо якщо спіймають, буде непереливки. Хоча що ще може бути гірше, коли твоя подруга зникла в неймовірно лячному місці? Тож вона просто відкрила рот та видала беззвучний, але болісний, крик.

Через деякий час, почулись схлипування, які лунали десь внизу, але не на першому поверсі. Бесті вже давно лежала та мовчала, тож, варіант був лиш один.

– Так, тільки не рюмсай там! Краще скажи де ти опинилась, – захриплим голосом старалась крикнути, ніби нічого не було, Браянт.

– Бесті? Це ти? О боже, я так рада, що ти мене чуєш!!! – не тямилась від радості Юна. – Тут темно, хоч в око стрельни, нічогісінько не бачу... Але тут досить м’яко, навіть спати можна. Чекай, я зараз піднімусь.

Та за мить почувся звук удару і сердитий вигук. Це голова Юни грюкнулась об підлогу, а для Бесті – об стелю.

– Так низько? Хм, не може бути... точно, включи ліхтарик!! А я поки пошукаю, як ти і куди ти потрапила...– говорила в нікуди Бесті й полізла по підлозі, надіючись знайти якогось важеля чи інший ключ до Юни

–Нічого собі! Це неймовірно! Уяви, мене оточують одні листи. Кімната по вершечок заповнена ними! – почулося знизу.

– Листи? Ану, швиденько, читай! Так ми і дізнаємось, кому належав цей моторошний будинок...– на мить спинилась Бесті.

– Тобто, тебе більше цікавлять їх вміст, ніж як я у них опинилась, так? Ну добре, але ти шукай мені вихід, поки я читаю, — пробурмотіла Флоренс і почала відкривати конверти. — Кохана.. Марті...Чекаю...Всі листи тільки від двох людей... Річарда та Марти, як я зрозуміла. Прізвищ не вказано, проте роки всюди різні: від 1890 до 1900. Схоже, в них був цілий любовний роман. Як нудноооо.

Бесті тим часом уважно слухала і мовчала, продовжуючи шукати, як їй наказали, порятунок для подруги . Вона ж далі читала ті листи, яких там здається було тисячі. Та після хвилинної тиші почувся щасливий вигук Юни:

– Нарешті! Схоже, я щось знайшла! Власника цього будинку звали Річард Гауз, він володів ним десять років, і, як я здогадуюсь, потім помер. Як повністю звали Марту не зна... – договорити дівчині можливості не дали, бо її перебив гучний скрип, який аж різав у вухах.

Вона миттю подивилась наверх і всміхнулась.

Здається, Браянт вдалось знайти якийсь важель. Підлога над нею розійшлася, і за мить в отворі визирнула голова подруги, яка подала їй руку й сказала:

– В останній сходинці був якийсь додатковий виступ, через який ти перечепилась, і воно «відчинило» двері в цю схованку. Все просто!

Щасливі, що знову разом, дівчата хотіли чим скоріш покинути будівлю, яка принесла їм так багато стресу. Юна, на всяк випадок, поклала до кишені одного з листів з кімнати, але, майже одразу, як вони вийшли, геть забула про нього.

Але привид Річарда Гауза їх не забув...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Критик_ОР
21.08.2022 22:54
До частини "Кімната з листами"
Просто неймовірно захоплива робота! Давно я не читала чогось настільки цікавого і інтригуючого. Інтрига буквально прописувалася в кожному рядочку і кожному реченні, примудряючись появлятися навіть в проміжках між словами. Вау, вау і ще раз вау. Це справді чудова робота,яка заслуговує на всі похвали цього світу. Дякую, що написали нам і дали можливість ознайомитися з таким шедевром!!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше