Розділ 1.2. Смерть у Калабрії.
Я відпустив рабів із лектикою ще біля підніжжя пагорба. Хай сенатори гойдаються на плечах нещасних нумідійців, вдаючи з себе напівбогів і боячись торкнутися сандалями пилу. Мені ж, щоб розплутати цю брудну справу, треба було відчути каміння Палатину власними підошвами. Закон не терпить м’яких подушок, він потребує твердої опори.
Тож іду я Аппієвою дорогою, хоч ще хміль і не вийшов повністю. Тога вибілена так, ніби я її щойно у валяльника з-під преса забрав. Білий колір — символ чистоти, а в самого всередині — ага, те саме відчуття, як перед тим, як до вітру за священний гай збігати, тільки в душі. Мій ніс — ну, ви ж знаєте, Лари мені шнобель видали дай боже, справжній Nāsus. Він не просто дихає, він, оце, аналізує. Чує, де пахне прихованим смаженим.
Прямую на Палатин, до вілли Квінта Варра. Помер дядько. Кажуть — сам себе в коцюбу зігнув, вени розкрив, бо фінанси заспівали «Вале, Рим!». Але мій тесть, Сенатор Тіт Корнелій, людина, що бачила ще живого Цицерона, каже мені так делікатненько:
— Марку, синку. O tempora, o mores! У наш час люди самі не вмирають. Вони стають прокураторами власних похоронних вистав. Сходи-но, понюхай, чим там насправді несе — духом свободи чи смородом Сейяна.
А що тут нюхати? Наш Принципат — це ж мала бути велика справа, як у Записках божественного Юлія: прийшов, побачив, навів лад. Тимчасово, мовляв, візьмемо владу в кулак, щоб випалити заразу бюрократії, а тоді — назад до Республіки, до звичаїв предків, про які Тіт Лівій так красиво розписує. Ага, дочекалися. Тиберій на Капрі в хованки грає з хлопчиками, а Сейян тут таку гелеполу розвернув, таку облогову вежу, що аж плити Форуму під її колесами тріщать. Коротше, Закон тепер — це не щит квірита, а шматок пергаменту, яким лібертини Сейяна після обіду руки витирають.
Підходжу до вілли Варра. На дверях — преторіанець, морда — хоч пацюків у катакомбах бий.
— Документи, Sagax? — бурчить. Знає ж, гад, що я з вершників, що я «гостроносий», але всеодно зуби скалить. Ну, подивимось, хто засміється останнім.
Я йому папірець під ніс, той зневажливо пирхнув, але засув відсунув.
Заходжу. Тихо так, чисто… аж занадто. Навіть стрьомно. У залі світло, сонечко грає на мозаїці, а там — місце, де Варр лежав. Дивлюся я — прибрано все так ідеально, ніби тут не сенатор пробирався до Аїда, а до приїзду Великого Понтифіка⁷ готувалися. Навіть пил із бюстів предків здули. Справжній «Бенкет Тримальхіона», тільки замість засмаженого кабана — засмажена репутація.
— Чого це тут так вилизано? — питаю в солдата.
— Наказ Префектури, — каже. — Щоб для звіту все було purus — чисто, без зайвих тельбухів.
Ну-ну, думаю. Чиста смерть для брудних контрактів.
Опустився я на коліна, придивляюся. Шукаю не кров, а отой хаос, що буває, коли людина справді з життям прощається. А тут — на столі сувій. Каліграфія — ну, просто заглядіння! Рівненько так, кожна «S» як змія на піску. Варр там розписує, який він нікчема, як він розтринькав спадок і як він молить Тиберія про милість до своєї родини.
І тут я згадав. Варр же, бідний, ще з часів Галльської війни, де він під рукою Цезара германців ганяв, мав таку трясучку в правій руці, що навіть чашу з розведеним вином не міг до рота донести. Тремтіла рука, як хвіст у побитого собаки. А тут — на тобі, почерк як у найкращого каліграфа з канцелярії Палатину!
«Облом, хлопці, — думаю. — Хтось тут так старався істину прилизати, що аж переборщив з олією».
Придивляюся далі — і бачу! Біля бронзової шафи — крихітний такий скол на мармурі. Ніж, виходить, туди бахнув. Але як він міг туди влетіти, якщо Варр зовсім в іншому боці залу спочивав?
Ага, ось воно що! Шафу використали як точку опори. Хтось стояв там, за нею, і «допомагав» Варру стати самогубцем. Вбили десь у темному кутку, притягли сюди, розклали як ляльку на лекцістернії, і навіть скол зашліфувати полінувалися. Зарозумілість, бачте, у них така. Сейян вірить, що йому ніяка правда не страшна, бо він сам тепер — і доля, і закон, і головний режисер цього Сатирикону.
Піднявся я, обтрусив тогу від пилу. Відчуваю — стало мені так радісно, що аж сумно. Бо це вже не просто аудит. Це вже полювання. Полювання на отих наїздників колісниць, які думають, що Закон — це те, що вони сьогодні зварили в одному казані з преторіанською кашею.
Словник термінів
Лектика — паланкін, основний вид транспорту для знатних римлян.
Sagax (лат. “проникливий, чуйний, здогадливий”) - ще один когномен (прізвисько) головного героя, яке вказує на його містичний «нюх» на будь-який кримінал, корупцію чи зраду. Як більш шляхетне, на відміну від Nasus (Ніс), використовувалось оточуючими, коли вони хотіли виказати повагу нашому герою, або просто підлестити.
Лари — божества-охоронці дому та родини.
Прокуратор — управитель, довірена особа, що веде чиїсь справи (фінансові, судові чи господарські).
Гелепола — гігантська облогова вежа.
Квірит — повноправний римський громадянин.
Лібертин — колишній раб, вільновідпущеник.
Понтифік — член вищої колегії жерців.
Лекцістернія — ритуальний бенкет для богів.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!