Равликоманія

Її всі кликали Ганна Василівна, і ніхто не знав прізвища. Така собі класична добра бабуська, яка, здається, хоче нагодувати весь світ і має стільки зморшок, скільки зірок на небі. Жила собі саменька, але їй усі з радістю допомагали та підтримували, тому жінка ніколи не почувала себе такою.

Ходила вона дуже повільненько й частіше обирала посидіти на балконі з чашечкою трав’яного чаю, ніж збивати ноги об сходи(а жила вона аж на п’ятому поверсі!).

І от так сиділа вона однієї теплої днини.

У руках плетіння, на столі чашка з чаєм. Співають пташки, дерева хитають зеленими головами у такт вітру. А Ганна Василівна, не зважаючи на окуляри, які постійно сповзають, плете сусідчиній доньці черговий шарфик.

І тут раптом: бух, бах. Бам і ще раз бумц.

Щось із таким грюкотом звалилося в кімнату, що навіть підглухувата бабуська вся здригнулася від цього звуку. Окуляри остаточно зслизнули з носа та впали на стіл, чашка хитнулася – й утворилася калюжка із зеленого чаю.

Стара зашарпала руками в пошуках окулярів і перевернула чашку з чаєм. Нарешті знайшла їх і натягнула на ніс. Тоді встала й пошкандибала в кімнату.

Світло туди проникало поганенько через велику кількість речей: квіти, шкатулки з дорогоцінностями та купа ще різних дрібничок. Ганна Василівна ввімкнула світло, а потім довго ще мружилася, звикаючи до нього. А тоді здивовано зойкнула:

- Ромцю, невже ти повернувся?

Чоловік, якого назвали Ромою, лежав на підлозі та очманіло витріщався на жінку. Зрозуміти, що він думає, було складно.

Він був дивакувато одягнутий: у широку кофтину темно-синього кольору, на якій вигравали золоті зірки, чорні вузькі штани й ботфорти на золотих заклепках, прикрашених камінцями різних кольорів і форм. Щось у ньому було таке чужоземне й в обличчі: вилиці надто гострі, зіниці майже повністю зайняли очі, а рот надто округлий. Але, попри все це, Ганни Василівні він нагадував сина.

- Ну, чому ти не повідомив, що приїдеш? Я тоді б напекла пиріжків чи хоча б печива купила!

«Рома» довго уважно дивився на жінку, а потім повільно піднявся, і тепер стало зрозуміло, наскільки він ще й вищий за звичайних людей – йому довелося зігнутися навпіл, щоб вміщатися в цій квартирці.

Жінка вже почимчикувала на кухню, а він стояв і блимав очиськами, не розуміючи, що відбувається.

- Яка дивна ця Колозія, – нарешті видав чоловік, при цьому масуючи горло рукою, ніби намагався налаштувати тембр. Хоча він і намагався говорити тихенько, звичайний шепіт це зовсім не нагадувало – швидше грім, який поволі наближається.

А потім повільно почалапав у той же бік, що й старенька, максимально скарлючившись, щоб не збити всі ті дрібнички, котрі Ганна Василівна збирала все життя.

Кухонька була дуже вузькою, так, що йому довелося зупинитися на порозі, бо всередину протиснутися й нічого не розтрощити виявилося майже неможливим. Чоловік блимав очима, із зацікавленням роздивляючись засклені шафки. Там проглядалися чашки, книжки, плетіння і купа дивних речей, наприклад, як перевернутий догори дриґом чоловічок, на ноги якого Ганна повісила мереживну серветку.

Заспівав-засвистів чайник, видихаючи пар. Бабуська поспішно зняла його з вогню, і розлила окріп по чашках, в яких уже плавали якісь квіточки та листочки.

- Ромцю, чому ти стоїш у дверях? Проходь же всередину!

Чоловік сіпнувся нервово, а потім став на коліна, і почав бочком намагатися протиснутися всередину цієї кухоньки. Спочатку він протиснув руку, потім правий бік, далі ввійшла голова… А потім він завмер, бо уперся грудьми в стіл.

- Тримай, синку,- Ганна Василівна простягнула йому чашку, яку чоловік взяв із великою обережністю, бо його рука була десь удвічі більшою за людську.

- Я так рада, що ти завітав, Ромцю,- прошепотіла старенька, а потім стиснула його в обіймах. Чоловік завагався, а потім обійняв жінку, але при цьому на його обличчя не проскочила жодна емоція.

- Ти тільки скажи, що хочеш – миттю знайду,- бурмотіла Ганна Василівна вже ледь не схлипуючи.

Чоловік декілька секунд мовчав, а потім чітко сказав:

- Равликів.

Бабуся очманіло залопотіла віями, а потім розсміялася.

- А ти, як завжди, жартуєш. Ох…

А з очей старої лилася така радість.

Чоловік помовчав хвильку. Другу. А потім знову відкрив рота:

- Я не жартую. Я справді хочу побачити равликів.

Він ледь контролював голос, щоб той не лунав надто голосно.

Ганна Василівна мовчала довго, явно не знаючи, що відповісти, а потім розгублено пробурмотіла:

- Та дощів давно щось не було… Я і не знаю…

Чоловік почав постукувати по стелі, від чого посипалася біла пилюка. Він зиркнув на неї, а тоді опустив руку донизу, і притулився ліктем до вікна.

Ганна Василівна ж усе ще морщила лобик, намагаючись згадати, де ще можна знайти равликів.

- Ех, не знаю, синку. Стара я вже зовсім, та й годі… Поїдь ти до міста. Там усіляке є. Може, люди щось порадять.

Чоловік кивнув головою і так завмер, трохи похитуючись.

- Добре,- видав він через декілька хвилин.

- Ой, ти, мабуть, забув, як їхати до міста! – прокричала Ганна йому вслід.

- Я все побачив. Маршруткою двадцять сьомою, чи не так? – знову абсолютно байдуже сказав чоловік.

- Так. Удачі тобі,- замахала йому вслід бабуська, але прибулець уже на неї не дивився.

*

Уявіть собі один поверх будинку. Уявили? А тепер уявіть собі чоловіка такого зросту. От таким і був загадковий прибулець, який звалився у кімнату до Ганни Василівни.

Усі витріщалися на нього розгублено та налякано. У голову звичайного містянина просто не вкладався той факт, що можна побачити, як вулицею бреде істота, вища вдвічі за людину, ще й у такій дивакуватій одежі.

Чоловік підійшов до зупинки, і всі, хто там до цього стояли, дружненько змістилися у протилежну сторону.

- Вибачте, а де знаходиться двадцять сьома маршрутка?

Який найменш лякливий юнак буркнув:

- Ви в неї не влізете.

Чоловік завмер і наморщив лоба.

- Шаві, - буркнув він, а потім розвернувся та повільно пішов у той бік, де й мало бути місто. Усі здивовано витріщалися йому в спину.

*

- Що-що ви шукаєте? – пробурмотіла жіночка, витріщаючись на нашого здорованя, який уже майже здався у пошуках. Він притулився до стіни й втомлено прикрив очі.

Взагалі в порівнянні з усіма попередніми людьми ця жіночка йому сподобалася. Вона була одягнена вся в чорне, з виразним готичним макіяжем, але водночас була такою тендітною і милою. На жаль, як і всі попередні, вона не могла йому допомогти.

- Равликів. Я шукаю рав-ли-ків,- вимовив він по складах.

Жіночка завмерла і задумалася. Прибулець же подумав, що із задоволенням забрав би її у свій світ… а якби ще вона була равликом.

- О, згадала! – раптом вигукнула готка. Здоровань відкрив із зацікавленням очі.

- Вони можуть бути в зоопарку!

Чоловік декілька хвилин на неї уважно дивився, а потім кивнув і пішов собі в бік зоопарку.

- Гей, зачекайте! Я ж не сказала вам, де він! – закричала жінка йому вслід.

- А не варто і говорити! Я й так це побачив! – кинув через плече здоровань злегка роздратовано.

*

Крокодили, черепахи, кобри, ящірки…але ніяких тобі равликів. А прибулець усе собі розмірковував: шукати йому ту жіночку, яка збрехала, чи краще пошукати все-таки того, хто знає, де живуть на цій планеті равлики. Та бабуся казала, що вони вилазять під час дощу… Але під час якого дощу? Метеоритного чи попільного? А, може, зіркового?

Так і стирчав би наш прибулець у цьому зоопарку ще довго, розмірковуючи, якби поруч не став би якийсь старий.

- Гарна ящірка… Я колись тримав удома тераріум, де жила одна така. І норовлива ж вона була… Ай, ай, як моя дружина.

Чоловік покосився на стариганя, а потім тихо(як йому здавалося) запитав:

- А ви не знаєте, де можна знайти равликів?

- Равликів?

А потім старигань підняв голову й оцінив зріст нашого прибульця…

- Може, в океанаріумі? – пискнув налякано старий.

- В океанаріумі? – перепитав недовірливо прибулець, а потім довго вдивлявся в мозок цього чоловіка.

- Ну, спробую… - пробурмотів він. – Але якщо в результаті я не знайду там равликів, рознесу цей світ на щепки.

Прибулець сказав це дуже тихо… як йому здавалося, а старий сполотнів.

*

Океанаріум. Великі скляні тубуси з водою, у яких плаває усілякі тваринки. Прибулець поволеньки човгав вздовж них, вглядаючись усередину. Вивісок тут не було, тому він просто сподівався, що десь побачить тут равликів. Потрібно зазначити, що він бачив істот, схожих на його божество… Але саме равликів тут не було.

Він ішов усе далі й далі, а картина все не змінювалася. Пласкі, круглі рибки пропливали повз нього, а равликів усе не було. Око в прибульця вже сіпалося, а, враховуючи його ріст… Це розігнало всіх гостей, і тепер він бродив тут сам-один.

Раптом він помітив дівчину, яка притулилася до стінки та щось клацала в пласкому приладі - телефоні. Вона зігнулася над ним і тихенько сміялася.

Прибулець підійшов до неї й запитав роздратовано:

- І де тут равлики?

- От ви й жартівник…

Дівчина розвернулася. Потім рот у неї округлився, а сама вона зупинилася, як вкопана. Про себе прибулець відмітив, що вона не красива: надто багато волосся, уся в таких рожево-фіолетових кольорах, і ще ці банькаті очі, як у жаб…

Бам.

Дівчина впала без свідомості.

Прибулець стояв розгублений декілька секунд, а потім підняв її за плече, ніби ляльку. Дівчина заворушила віями, але ще не отямилася. Він поклав її на підлогу і задумався.

У ту секунду, коли вона зверталася до нього, він побачив у її думках велику квадратну будівлю в помаранчево - сірих кольорах із написом «АТБ». І при цьому тоді вона думала про равликів… Прибулець декілька хвилин уважно оглядався. Потім згадав свою обіцянку знищити цю планету, якщо не знайде в цьому «Океанаріумі» равликів…

«Це може почекати» – вирішив він для себе, і поспішно почалапав у бік виходу, уявляючи про себе, як нарешті зустрінеться віч-на-віч із равликами.

Але на виході його чекав сюрпризик у вигляді двох поліцаїв. Вони декілька хвилин напружено витріщалися на нашого здоровила, а потім витягнули пістолети й наручники та в унісон гаркнули якомога голосніше:

- Руки вгору. Вас арештовано.

Прибулець подивився на них уважно, а потім стиснув різко руками їхні пістолети та підняв обох поліціянтів угору. Вони налякано заверещали. Істота покрутила їх декілька хвилин, а потім легенько пристукнула об землю… Ну, це «легенько» було легким, звичайно, для нього, а не до людей.

Минула секунда, друга. Він дивився на непритомних людей, вирішуючи, що зробити. А потім раптом роздратовано кинув їх на землю й швидко почалапав кудись уперед.

- Набридла мені вже ця Колозія. Дурні істоти й ніяких равликів… От повернувся і провчу цього мудреця. Ох, як же його звали? Марфога? Цорона? Не знаю, коротко кажучи, кого, але провчу.

Широкими кроками просувався здоровило вулицею, змушуючи кущики й лавочки здригатися від його кроків. Люди напружено споглядали за ним й обходили трохи стороною, не здатні вирішити: це костюм чи нарешті на землю прилетів інопланетянин.

І тут прямо перед прибульцем вигулькнув равлик. Повз він собі спокійненько, але коли почув кроки здоровила, різко сховався у свій будиночок.

Прибулець завмер, декілька секунд витріщався на равлика, а потім розплився в блаженній усмішці.

- Усе-таки не збрехав цей Марфог-Цорон,- пробурмотів він, продовжуючи дурнувато усміхатися, а потім повільно опустився на коліна. Світ ще раз здригнувся, і равлик ще сильніше втиснувся у свою коробочку.

Прибулець узяв равлика в долоню й обережно торкнувся пальцем.

- Я тебе так довго шукав,- пробурмотів він шанобливо.

Потім минала секунда, друга. Хвилина, ще декілька хвилин. Нічого не відбувалося.

Прибулець наморщив лоба, а потім обережно потряс равлика за панцир.

- Гей, боже, хоч якось відгукнись до мене. Чи ти вважаєш мене негідним себе?

У відповідь мовчання…

- Гей, відповідай,- тикнув він пальцем у панцир, але равлик всередину втиснувся тільки сильніше й не видав ні звуку.

- Та що за дурня?

Прибулець стиснув равлика в кулаці, а потім піднявся і, роздратовано зиркаючи, рушив вулицею. Він ішов таким перекошеним, що цього разу вже всі люди вирішили триматися від нього якомога далі.

І тут він побачив ту будівлю зі спогадів дівчини. Завмер на секунду, а потім рішуче рушив до неї.

На вивісці було великими літерами написано:

«Живі равлики»

- О, зараз поспілкуюся з твоїми родичами, - протягнув роздратовано прибулець. Це вийшло так голосно, що люди без роздумів кинулися врозтіч. Охоронець вибіг на вулицю, а потім завмер наляканий.

Прибулець тим часом же вже зігнувся та заходив усередину. Касири, прибиральники й весь інший люд, який знаходився у той час у магазині, просто заклякли. Усі боялися до нього підходити.

А він тим часом ішов швидким широким кроком, уважно все продивляючись.

Тут він побачив згори акваріуми, і без роздумів туди звернув.

У першому плавала риба, а в другому нарешті були равлики… Багато равликів.

- Дорогі божичі, - звернувся до них прибулець максимально шанобливо. – Ваш любий друг вирішив, що я недостойний його... але ви, сподіваюся, зі мною нарешті поговорите?

Мовчання.

А тут він почув чийсь регіт. Пишна жіночка, продавчиня морепродуктів сиділа на перевернутому тазику та гиготіла. При цьому від цього сміху вся так хиталася, що синя уніформа на ній перетворилася на прапор на вітру.

- Він розмовляє з равликами й назвав їх божичами… Це умора… Я маю це зняти на камеру!

Прибулець витріщався декілька довгих хвилин на неї, а потім почав повільно наближатися. А жіночка не була з лякливих. Стискаючи в одній руці телефон, вона взяла одну з таць і сунула йому під ніс.

- От як ми готуємо твоїх божичів,- загиготіла вона ще гучніше.

На таці лежали охайненькі запечені равлики під спеціями. Гарненько обкладені листячком, посипані кунжутом і политі чорним соусом.

Прибулець же завмер нажаханий, широко розчахнувши очі. Він спочатку побілів, а потім став червоним, при цьому нервово стискаючи кулаки.

- О, тепер я розумію, що з вами сталося… - прошипів він крізь зуби. – Ви програли цим гидким, мерзенним істотам у священній війні… О, вони забули своїх богів! Тепер не дивно, чому вони стали такими мерзенними. Але я помщуся за вас! А для початку врятую, кого зможу…

Останню фразу він пробурмотів уже не так пафосно, та і пафос цей насправді давно розбився об жіночку, яка продовжувала гиготіти й знімати його на камеру.

Він схопив і з легкістю підняв увесь акваріум із равликами… А в наступну секунду зникнув.

*

Тим часом Ганна Василівна докручувала голубці. Повернення «її Ромчика» вдихнули сил у стареньку, і вона бігала з кімнати в кімнату, немов скинула декілька десятків років. Усе вимила, вичистила так, що тепер усе блищало, і навіть світліше від цього стало в кімнаті.

І тут у кімнату впав наш прибулець. У руках він тримав акваріум. Раптом став на мантію і похитнувся... Бах.

Весь будинок здригнувся. Ганна Василівна в цю мить перевіряла воду: закипіла чи ні, і від переляку впустила ложку. Та булькнула й пішла на дно.

- Ромцю, це ти повернувся? – протягнула вона, витерла руки й почалапала в бік кімнати.

Коли прийшла, прибулець уже знову кудись подався. Тут її погляд упав на акваріум.

- О, равлики.

*

А прибулець носився по світу та звідусіль вишукував равликів. Приперся на ферму, де їх вирощували, і розніс її вщент. Перевернув у буквальному сенсі догори дриґом ліс, щоб їх звідусіль дістати. Натягав він їх і з океану, потопивши декілька містечок.

І коли вже в нього не зосталося нервів визбирувати й левітувати за собою цих равликів, різко перенісся назад до квартири.

*

А там був уже тихий вечір. Ганна Василівна ввімкнула легку музичку.

- Червону руту не шукай вечорами… - наспівувала вона на кухні, краєм ока слідкуючи за каструлею, у якій щось бурхливо кипіло.

Прибулець переступив із ноги на ногу, а потім опустив усіх цих равликів додолу… І вони миттєво кинулися в різні боки, а вже через декілька секунд глипали на нього звідусіль.

- О, Ромцю, ти вже повернувся,- вийшла з кухні бабуся. – А ти подивись, що я наготувала. А? Смачно пахне? Смачно?

Підсунула йому під носа каструляку, яку для свого «синочка» притягнула, хоча вона була та доволі важкенька.

- Ти ж мене вічно лаяв, що я не така сучасна… Але бачиш: я здогадалася, що робити з цими равликами,- усміхалася бабуська. – Подивись: як гарно вони провалилися.

- Варвари! Безбожники! – раптом заволав «Ромчик».

Ганна Василівна остовпіла. Здається, цей крик почув, якщо не весь світ, то континент точно.

А тоді раптом побігла тріщина. Плавно так, легенько сковзнула кімнатою, розділяючи її рівненько навпіл…

Рухнув спочатку дім, а потім тріщина перекинулася й на планету.

Усе закрутилося поїхало, світ весь панічно заверещав, у новинах світилися слова «катаклізм», «глобальне потепління», «тріщини», «мантія планети»…

А тоді я просто тріснула навпіл.

А прибулець усе продовжував волати. Чаклун, який тільки-но знищив мене, велику планету Землю, проливав сльози через згублених равликів. Його божеств, істот, яких він вважав колись найвеличнішими створіннями…

І тут щось у Сонячній системі вигулькнуло ще. Щось таке велике, пухнасте, схоже на кота, тільки рожевого кольору і дуже довге. Воно скрутилося в кулю… А потім звідси вигулькнула людина.

Вона була в кумедному рожевому балахоні, який вільно спадав униз, навіть не повністю закриваючи тіло. На ніс він поклав догори дриґом окуляри, на вусі колихався годинник, а у волосся заплуталася десь сотня гумочок.

- Гаракастуне, ти догрався! Я, Секірон Мараф-Белоз, забираю у тебе звання Десятого імператора драконів і відправляю у вигнання!

- Равлики… - продовжував стогнати Гаракастун. Він відкривав і закривав рота, витріщаючись на мене. А потім очі його налилися кров’ю.

– Равлики,- прохрипів він надсадно і кинувся на Секірона.

Інші планети закрутилися в шаленому танці, Сонце почало пульсувати, а Гаракастун і Секірон зі смаком набивали один одному пики, забувши про все на світі. У невагомості це виглядало кумедно, бо вони постійно розліталися в різні боки, а при розгоні часто стикалися лобами, після чого літали, обійнявшись, поки не приходили до тями.

Цей бій міг би тримати вічність із хвостиком, якби я нарешті вирішила не втрутитися.

- Панове чаклуни чи божичі… Коротко кажучи, не знаю, хто ви там такі, але зверніть, будь ласка, нарешті увагу на мене.

Чоловіки замотали головами, явно не розуміючи, звідки йде голос. От дурні…

- Я – тут.

Першим зрозумів, хто я така Гаракастун, але не подав знаку. Відразу видно, хто тут лиходій, ай-яй-яй. О, нарешті й наше «велике, пухнасте добро» на ім’я Секірон допетрало.

- Пані плането, я дуже перепрошую за те, що ми тут влаштували…

О, вони перепрошують…

- Ти допустила знищення равликів! – звив Гаракастун і кинувся на мене знову.

Так, так. Як ви, мабуть, уже здогадалися, я і є Земля. І от оце доробло чи то чаклун, чи то божич(швидше чаклун, раз вважає равликів богами й так їх поважає) несеться на мене. І тут Секірон повиснув униз головою й захропів. Та він знущається?

А Гаракастун врізався у мене на всій швидкості й почав добивати. Мої шматки летіли в різні боки… Але, на жаль чи на щастя, усі живі істоти на мені вже вимерли, тому це було не так вже і боляче.

І тут цей темний чаклун не розрахував свої сили та по інерції відлетів назад…

Бум.

Місяць стійко прийняв удар, і от уже в космосі, окрім недодобра, що жахливо хропе, літає ще непритомне зло.

Минуло декілька десятків світових років(може, і менше, час я відчувала дуже відносно), коли нарешті Секірон прокинувся.

- О, щось сталося? Ви перемогли Гаракастуна?

Мовчу. І що ще тут можна сказати? Навіть люди розумніші за них!

- Ем, пані Земле… Ви хочете, щоб я вас відновив, так?

- Так.

Навіть не знаю, що тут ще можна додати. У мене просто закінчився словниковий запас.

- Добре… - протягнув цей чаклун, а потім щось почав крутити, вертітись на місці. Знову перетворився на ту рожеву пухнасту зміюку. Облетів мене декілька разів, потім знову перетворився на людину, хлопнув у долоні…

І нарешті я стала цілою. По тілу знову потекли річки, дерева почали відновлюватися, знову з’явилося життя. О, молодість моя…

- А тепер забирай свого ворога і провалюй,- буркнула, скоса на нього дивлячись.

- Так, звичайно.

Секірон змахнув рукою і з’явився в портал, куди влетів усе ще непритомний Гаракастун. Я прикрила очі й вже розслабилася…

І тут раптом: бух, бах. Бам і ще раз бумц.

Воно знову заснуло… і впало на мене.