Дорога додому

3. Вдома.

Кинувши портфель біля столу, я впав на ліжко. (Звісно, спочатку я зняв взуття, надягнув капці, зайшов у кімнату, а вже потім - упав на ліжко). Я був не в тому стані, щоби ще мити руки.

Ну і день!

Але тепер - я вдома. Тепер - усе гаразд.

Трохи перепочивши, я повільно встав. Тато на роботі до вечора, а мама скоро прийде. Їй не сподобається, якщо я валятимусь ось так.

Наблизившись до вікна, я задивився на навколишню панораму. Звідси відкривався вид на бульвар, з-за будинків навпроти визирали більш віддалені багатоповерхівки, а за ними - далі, ще далі - виднівся протилежний берег міста.

Унизу буяло листя дерев, що росли перед будинками. На бульварі зеленіли високі тополі, а біля них стояли лавки. Де-не-де на останніх відпочивали пенсіонери. Бульваром, як і тротуаром уздовж будинків, раз у раз проходили пішоходи - хто неквапливо, хто поспішаючи.

Від усього цього віяло спокоєм і вмиротворенням.

І тут мене наче струмом вдарило: невідповідність! Це був класичний вид із мого вікна, до якого я звик з дитинства. Але зараз... Унизу я мав би бачити пагорб і трасу!

Не те, щоби мені не вистачало цих чужорідних елементів - та має ж бути якась узгодженість. Якщо вже мій будинок розташувався на новому місці, то з його вікон має відкриватися відповідний краєвид. Хіба ні?

Раптом власна кімната здалася мені чужою. Таке дивне відчуття: наче й кожна деталь збігається, наче й усе рідне - та щось не так.

Я крутив головою, то розглядаючи кімнату, то визираючи у вікно. Відчуття того, що щось не так, посилювалося. Тиша навколо мене стала напруженою та тривожною.

На протилежному березі розгорівся вогонь. Спочатку він був дуже далеко - аж ось він уже ближче, рухається в моєму напрямку. Цей вогонь усе збільшувався в розмірах, набухав - і тепер я вже міг роздивитися щось чорне всередині нього.

Я бачив те чорне і страшне чітко й виразно - і розумів, що час утікати, бо воно насувалося прямо на мене. Проте не міг поворухнутися. Воно було вже майже поруч, і голос у моїй голові аж заходився криком: "біжи!" - та я закляк.

Аж раптом мене осяяло якесь холодне та логічне прозріння: якщо я побіжу, мені доведеться повернутися до _нього_ спиною - і це страшне поженеться за мною. І воно переслідуватиме мене, поки не наздожене. І це буде боляче. Мені від нього не відірватися, не сховатися. Це не варіант.

Натомість я маю побігти йому назустріч - ніби я не боюся. Ось мій шанс.

І з усіх сил, долаючи невидимий опір, я рвонув уперед. Цих зусиль вистачило як раз на пару кроків до балкона, коли те страшне, заповнивши собою усю вогняну кулю, влетіло крізь вікно у кімнату. Оскільки в цей момент я рухався йому назустріч, ніби готуючись дати відсіч, ця чорна маса, замість того, щоби напасти, безсило розтеклася по підлозі.

Тепер мені залишалося тільки одне. Я став на балконний поручень і стрибнув униз.