Дорога додому

1. Будинок

Я вийшов зі школи. На повні груди вдихнув свіже повітря та усміхнувся назустріч лагідним сонячним променям. Зелень, що дражнилася крізь вікно під час уроків, увесь день кликала мене назовні - і ось я тут! Я пройшовся під деревами - і вирішив прогулятися навколо школи. Нарешті вирвавшись на свободу, я прагнув насолодитися простором, перш ніж знову опинюся в чотирьох стінах. Сьогодні задали багато "домашки", тож доведеться сидіти за нею до пізнього вечора.

Але погода така чудова! На деякий час я забув і про школу, і про уроки. Яскраве весняне сонце надавало світу навколо соковитих насичених кольорів. Як гарно навкруги! Як добре бути живим!

Захоплено розглядаючи все довкола, я йшов уздовж шкільного паркану. Не найбільш екзотична мандрівка, проте і її достатньо, щоби підняти настрій. Так я обійшов усю школу. Чудово? Чудово! Розмахуючи портфелем, я рушив у напрямку дому.

Перейшовши дорогу, я раптово зупинився. Усвідомлення того, що я бачу, мене настільки вразило, що я наче остовпів. Адже те, що я вже встиг помітити краєм ока, тепер знаходилося просто перед моїми очима. І річ навіть не в тім, що я бачу - скоріше річ у тім, чого я _не_ _бачу_. А не бачив я свого будинку. І день раптом здався зовсім не таким сонячним і не таким гарним.

Мого будинку не було на його місці. Тобто, ось прибудинкова доріжка, ось знайомий палісадник, ось лавка у тіні дерев, а замість будинку - сама трава і земля.

Я озирнувся навколо: може, я помилився, може, якимось дивом заблукав? Протер очі: може, мені ввижається? Ущипнувся: може, я сплю?

Проте ні: я стояв перед своїм будинком - тільки от будинок був відсутній.

Зробивши кілька обережних кроків уперед, я переконався, що там дійсно нічого нема. Або я навчився проходити крізь стіни - або мій будинок зник. І не просто зник - а взагалі ніколи не існував на цьому місці.

Я поклав портфель на траву, і сів на нього. Я нічого не розумів.

За кілька хвилин асфальтованою доріжкою перед будинком (якого не було) пройшовся незнайомий чоловік. У тому, що я його не знав, не було нічого дивного: мешканці багатоповерхівок можуть не перетинатися роками.

- Вибачте! - крикнув я, і від хвилювання мій голос зірвався. - Вибачте, ви не знаєте, чи був тут будинок?

Не саме розумне питання, можете зауважити ви - і я з вами погоджуся. Та я був цілковито розгублений, і нічого кращого мені не спало на думку.

- Де? - запитав перехожий.

- Тут, - пригнічено відповів я.

- Що? - не розчув чоловік.

- Тут, де я сиджу, - гучніше повторив я.

Чоловік подивився на мене і співчутливо запитав:

- З тобою все гаразд, хлопче? - І додав: - Ти ж сам бачиш, що тут пустир. Який будинок?

Я не відповів. Він похитав головою і пішов собі далі.

Тоді я встав і вирушив на пошуки свого будинку. Якщо вам цікаво, я пішов праворуч.

Я йшов доволі довго, і знайомі квартали змінилися незнайомими. Моя тиха вулиця перетворилася на широку трасу - а я досі не знайшов свого будинку. Мабуть, варто було би сісти на автобус для пришвидшення пошуку - але мене дещо зупиняло. По-перше, у цих місцях ніколи не було широкої траси. По-друге, хто знає, куди завезе мене обраний навмання автобус? По-третє, хоч і не хотілося про це думати, та раптом мій будинок знаходиться в _протилежному_ напрямку?

Дорогою мені зустрівся собака. Він зосереджено щось жував, і його щелепи ритмічно змикалися та розмикалися з характерним плямканням. Звісно, собак же ніхто не вчить, що треба жувати, не розкриваючи рота. Мене зацікавило, що це в нього в пащі - і, підійшовши ближче, я переконався, що то була жувальна гумка! Зауваживши мій погляд, пес замахав хвостом, примружив очі - і надув із жуйки велику бульку. За мить ця булька луснула, а я дивився на собацюру із заздрістю. Сам я так і не навчився надувати такі бульки! Утім, навряд чи пес міг би поділитися зі мною секретом цієї майстерності.

Тож я продовжував йти, аж поки попереду не з'явився довгий зелений пагорб, а на ньому - мій будинок. І хоча місце розташування було зовсім незвичним, я бачив - а головне, я знав, відчував - що це _мій_ будинок.

Піднімаючись невисоким пагорбом і віддаляючись від траси, я наближався до свого дому. Чому він тут, так далеко від свого звичайного місця? Втім, головне те, що я його знайшов. Тепер усе буде добре.

Я відчинив вхідні двері та зайшов у під'їзд.