Зіграй з пітьмою

Я прокинувся в якомусь незнайомому слабко освітленому місці. Моя голова боліла, неначе з похмілля. Спробував підвестися. З другої спроби вдалося сісти. Я озирнувся і зрозумів, що знаходжуся в якомусь підвальному приміщенні. Зі стелі звисала лампочка, освітлюючи кімнату тьмяним світлом. Я підвівся на ноги і обійшов все приміщення. Не було жодного вікна чи дверей. Принаймні мені так тоді здалося.

«Цікаво, де це я?» - одразу стрільнула думка і я не надто голосно зронив кілька слів:

- Що це взагалі відбувається – у голові розвиднювалось. Мені пригадалася вся історія з Анею. Не знаю чому я покликав її:

- Аню ти тут?

Ясна річ, що мені ніхто не відповів. У приміщенні я був один. Тільки відлуння моїх слів прозвучали десь вгорі.

Врешті мої очі звикли до напівтемряви. Я розгледіти, що дві стіни були у вигляді дуг кіл. Придивившись уважніше, мені вдалося помітити в одній з них щось схоже на металеві двері. Я підійшов до них, але на дверях не було навіть ручки. Що вже говорити про замок.

Я обперся об них спиною. «Чорт, котра година?» - і поліз до кишені за смартфоном. Там, як виявилося, його не було. Ні гаджета, ні навіть гаманця.

- Все суки забрали, – лайнувся я на викрадачів. Я не розумів, навіщо їм це було потрібно. Адже я не був з багатої сім’ї, щоб вимагати викуп за мене. Та і в мене - самого звичайного бухгалтера - не було багато коштів. І дорогу я нібито нікому не перейшов.

Мої роздуми були перервані репітом дверей. Я відскочив метри на два і став очікувати. Коли прохід був вільний, я боязко зморщився. Щось усередині підказувало, що іти туди не варто. Але мені не залишили вибору. Перший крок зробити було важко.

Ні, мене не вразило те, що наступне приміщення було круглої форми. Мене здивувало, що навпроти мене стояли ще шестеро людей (троє чоловіків та троє жінок), і так само з подивом дивилися один на одного. Певно, також тільки-но вийшли через такі ж двері. Але їх було вісім. Можливо, зараз випустять когось ще?

Я, як і всі, притулився до стіни. Мовчанці вторював звін у вухах. Голоса досі боліла. Я огледів приміщення. Посеред нього стояли якісь монітори. Я порахував. Їх виявилося сім, як і людей.

Першим порушив тишу чоловік з кучерявим волоссям:

- Ну і хто як тут опинився? – він обвів всіх чіпким поглядом.

- Не знаю, що та як, але вони про це пошкодують – мовила жіночка років 45 в темних окулярах і трохи вишкірилась. Я одразу зрозумів, що поряд з такою краще не вештатись.

- Люди, що тут коїться? – перелякано запитала молода дівчина, що скидалася на студентку. Та люди і самі бажали знати відповідь на це питання.

- Складно відповісти – мовив я, аби не мовчати. Потилиця віддавала різкою біллю. Я спробував прикинути, скільки часу вже тут знаходжусь, але не зміг.

- Навіщо ці монітори? – якийсь чоловік в чорному картузі роздивлявся з різних боків екрани.

- Певно, щоб спілкуватися з нами, – висловив здогадку інший чоловік з вусами й зщурився.

- Слухайте, – знов заговорив чоловік з кучерявим волоссям. – Нам потрібно розповісти один одному, що було перед тим, як кожен з нас сюди втрапив. Чи тільки мені одному шпиганули укол в шию? А решта прийшли добровільно?Якщо так, то здавайте місцезнаходження виходу і я вшиваюся звідси.

Оскільки ніхто не мав іншої ідеї, то всі почали сходитися до чоловіка з кучерями так, що він поступово опинився в центрі юрби. Першим почав чоловік в чорному картузі:

- Я приміром прийшов за тим… як його… за…- він помовчав, певно, підбираючи слова - …за товаром до закинутого будинку. Перед тим якийсь мужик зателефонував мені і запропонував його безкоштовно. Я думав, що розіграли мене мої друзі. Але все-одно пішов поглянути, щоб потім, якщо то була неправда, надавати їм по шиї. А по шиї надавали мені. Шприцем. Красно дякую.

«Цікаво, - подумав я. – Значить людей сюди заманювали навмисне».

- Певно, всім кололи снодійне, – резюмувала дівчина років 22.

- А ви як втрапили сюди? – жінка років 45 глянула на чоловіка з кучерями.

Той скривив губою, типу: “А що там цікавого?”. Всі втупились поглядом на нього і чоловікові довелося розповісти:

- А я пізно ввечері повертався після роботи додому. Бачте, вирішив скоротити дорогу й піти через кладовище. Там я почув якийсь чи то плач, чи то крик. Я не дуже зрозумів. Вирішив глянути, що там, й пішов на звук. А на мене хтось кинувся і вколов мені в шию снодійне. Прокинувся вже тут. А ви? – його останні слова були звернуті до жінки.

Та почала розповідати. З її невпевненої вимови було зрозуміло, що вона щось приховує:

- Я була в подруги. Коли йшла додому, то по дорозі повернула в парк і там мене хтось схопив. Ось і все.

- Ніби як і мене, – посміхнувся статний чоловік.

- Це було в центральному парку? – жінка років 35 в білій хустинці перепитала.

- Так, – кивнула головою жінка в чорних окулярах.

- Але ввечері там сила-силенна людей. Що, ніхто не помітив, як вас викрадали? Дивно.

- Та що там дивного. Я відійшла в сторону поговорити по телефону. І взагалі хочете вірите, хочете ні. Я не збираюся ні перед ким виправдовуватися, – голос жінки років 45 переріс зі спокійного до крику.

- Тихо, заспокойтеся, – мовив чоловік з вусами. Дві жіночки його послухали і замовкли. Оскільки настала тиша, то я вирішив розповісти мою історію. Не бажаючи розказувати подробиці, я розказав коротко про те, що сталося. По обличчям присутніх стало зрозуміло, що моя розповідь їх здивувала найбільше. Після мене слово взяла дівчина років 22:

- Ну, а я пішла за викликом до свого клієнта, щоб зробити масаж. Хоча я і не планувала сьогодні працювати, але мені пообіцяли по телефону заплатити вдвічі більше. Тому я і погодилася, – голос дівчини тремтів. Видно було що вона нервувала, переживаючи подумки те, що відбулося, ще раз. – Та тільки я ввійшла до квартири - доречі, двері якої були дивно відчинені - як в квартирі погасло світло. Я тільки встигла скрикнути. Наступної миті мене хтось взяв за руку і наказав не рухатись. Я вирішила, що клієнт пустує, тому завмерла. Потім різкий біль у шиї і я знепритомніла, – на останніх словах дівчина заплакала.

Серед усіх присутніх залишилося двоє тих, хто досі не розповів своєї історії – чоловік з вусами та жінка у хустці. Вона першою озвалася, коли решта поглянули на них:

- Я нічого розповідати не стану. І так зрозуміло що наші історії не пов’язані ніяким чином, окрім що хіба укола в шию.

- І я не нічого не розповім, – одразу сказав чоловік з вусами. – Тим паче, моя розповідь вам буде не до вподоби.

- Як це так, – чоловік з кучерявими волоссями обурливо глянув на них. – Ви ніби не такі як всі!

- Заспокойтеся ви! – гарячко зронила жінка років 45. – Чоловіче, якщо хтось не хоче розповідати, то не потрібно настоювати!

- Дійсно, – знічено промовив чоловік з кучерями і відійшов в інший бік. – Не будемо нікого силувати.

- Так то і воно, – погодилася жінка з хусткою.

- Увага! – долинув звідкілясь голос. Всі приншкли і прислухалися. - Станьте біля ваших моніторів. Пояснюю: ваші монітори розташовані напроти дверей, які ведуть до кімнати, з якої ви вийшли.

«А то ще називається кімнатою», - насмішкувато подумав я, але таки підійшов до своїх дверей. Після того як всі поставали, світло в круглому приміщенні погасло. Натомість засвітилися монітори і кожен з нас побачив на екрані чорний силует чоловіка. Він мовив до нас:

- Вітаю вас в грі. Ви є її учасниками. Знаю, що не добровільно, – і він глузливо посміхнувся. Ми переглянулися між собою. Чоловік продовжив далі: - Але ви можете піти звідси. Звісно, якщо зможете успішно закінчити усі завдання. Правила вам будуть розказані пізніше. Для початку я розповім коротко про вас. Щоб, як то кажуть, познайомити один з одним. Почнемо з Дениса.

Ввімкнувся прожектор і освітив мене. Світло било по очах, тож я примружився. Хриплий чоловічий голос продовжив оповідь:

- Панченко Денис Павлович. 29 років. Бухгалтер з заробітної плати ТОВ «Прогрес». Денисе Павловичу, зараз на екрані вам буде показано винагороду за те, що ви пройдете гру. Так би мовити, стимулюємо вас.

Одразу ж переді мною загорілася світлина, яку я бачив кілька годин тому. Це була зв’язана Аня.

- Покидьки, – злісно буркнув собі під носа. Це ж відкрита погроза! Чоловік по іншу сторону, вочевидь, нагло усміхнувся:

- Навіщо так суворо? Ми розуміємо: ви знервовані, але закликаємо не говорити погано про нас. Чи робити щось на зло нам. Або це може погано скінчитися. Для вас, а не для нас.

І по цих словах на екрані з’явилося зображення гробу. В іншій ситуації виглядало б смішно, але тепер я лише стримував свій гнів. Це ж треба: заманити мене сюди і примушувати грати в якусь гру. І до того ж яким способом! Думки повернулися до дівчини. Бідолашна Аня! Що вони з нею зробили і ще можуть зробити? Треба було таки дочекатися слідчого й не грати у героя. Можливо, якби був я на волі, то зміг би допомогти. А так шансів майже не було. Окрім проходження цієї дурнуватої гри.

- Це стосується всіх, - заверив хриплий й огидний голос після невеликої мовчанки. - Почули?

Неохоче присутні закивали головами. Їхні пригнічені вирази обличчя не надто надихали мене на роздуми про можливий порятунок. Але ще була одна надія: я ж встиг написати заяву і навіть показав повідомлення. Можливо, це якось допоможе. Принаймні, у це хотілося вірити тоді.

- Ну що ж добре. В такому разі продовжимо наше знайомство.