V
Розбудили мене делікатним гучним звуком, схожим на сирену. Вона волала так, що аж в вухах позакладало. Не встиг я сісти на ліжко, як прочинилися залізні двері. Хтось поставив залізну миску із сніданком. Звісно якщо те, що нам давали, можна називати їжею. Годували нас протеїновим батончиками, смак якого був такий, що мені хотілося просто викинути його. Відкусуючи цю гидоту, я пригадав настанову нашої вчительки зі школи про те, що якщо вас захопили терористи не потрібно відмовлятися від їжі. Чи сказала вона так зараз, якби бачила цю протеїнову суміш? Мій ранковий прийом їжі перервав охоронець й жестом наказав слідувати за ним.
В кімнаті з моніторами нас всіх семеро вишукували один за одним. Я поглянув на охоронців. На головах в них були якісь прибори. Вони щось нагадували, але я не міг зрозуміти що. Двоє охоронців почали вдягати браслети на праву руку, поєднуючі всіх одним ланцюгом. Оце вже зовсім не цікаво. Аліна, яка стояла переді мною, зойкнула від болю.
- Навіщо ви нас пристебуєте один до одного? - Віктор обурливо сіпнув рукою, та йому ніхто не відповів. Охоронці мовчки продовжили роботу. Чоловік з кучерями образливо стрільнув поглядом у їхній бік.
Коли процес було закінчено, нас ланцюгом повели в темний коридор через восьмі двері. Тут було настільки темно, що ми не бачили абсолютно нічого. Тільки те й могли, що чули брязкіт наших кайданів. Тепер я зрозумів, що за пристрої були в охоронців. То були окуляри нічного бачення. Ми ж, як сліпі кроти, йшли куди ведуть, ледь встигаючи входити в повороти.
Невдовзі блукання скінчилося. Всі гравці зайшли до кімнати і я примружив очі. Коли погляд звикнув до раптового світла, мені вдалося огледіти простір навколо. Нас привели до якоїсь кімнати з великою кількістю меблів. Поміж них недбало лежали розкидані газети, папер, картонні коробки та інший непотріб. Розкувавши нас, охоронці вийшли. Двері за ними зачинилися, і ми залишились на самоті. Певно, іншого виходу, чим той, в який ми ввійшли, не було.
- Нас що, змусять тут прибирати? - глузливо мовив Іван й огледів присутніх по черзі.
- От мені знадобився би такий у господарстві, - Тетяна - жінка років 45 - вхопила якийсь пінопласт, що валявся на підлозі, і почала розглядати. - Якраз те, що потрібно для утеплення балкону.
- Погляньте - вона в цей момент про господарство дума. Господиня, бляха муха, - Іван промовив до неї. Його вуса смішно сіпнулись.
- А чом би не взяти з собою щось на згадку, - віджарувалася жінка, але по очах було видно, що те її зачепило. Вони, може б, і почали суперечку, але тут озвалася Аліна:
- Цікаво, а що буде, якщо програти в цій грі?
Мені і самому цікаво, - я поділяв думки дівчини. Майже усю ніч думки про це займали мою голову.
- Буде, що буде, - безапеляційно константувала Олена - та сама жінка с хустинкою.
Розмову урвав чоловічий голос, що лунав з динаміку. Всі принишкли, окрім Тетяни: хазяйновита жіночка і далі перебирала пенопласт. Певно, вона збиралася зимувати на тім балконі.
- Шановні гравці, вітаю вас на першій грі! Сьогодні вам доведеться зіграти в хованки. Вони складатимуться з двох частин. Слухайте уважно завдання першої, - на цих словах навіть Тетяна перестала портпатися в пінопласті. Голос продовжував: - Спочатку ви повинні сховатися будь-де в цій кімнаті. На все про все у вас буде одна хвилина. Готові? Можете починати.
Чоловічий голос затих. А за три - чотири секунди з динаміка почувся жіночий голос, який почав відлік:
- 60, 59, 58, 57…
Першим зорієнтувався Іван. Він побіг до картонних ящиків і миттєво заховався там.
- Нам що, треба ховатися? - не міг ніяк збагнути Віктор. Його розгублене обличчя виглядало дурнувато, а від учорашньої самовпевненності не лишилося й сліду.
- Певно, що так, - криво усміхнулася Тетяна і полізла в купу пенопласту. Віктор зареготав з неї:
- О, погляньте - пішла утеплюватися.
Але йому на те нічого не відповіли. Усі були зайняті пошуком гарного місця, хоч і не надто старанно робили це. Для кожного це й досі була легенька гра, примха якогось дебіла по той бік динаміку. Олена тим часом побігла в інший бік. Там стояв старий холодильник, у який вона і залізла.
- 30, 29, 28, 27, - сталевий голос продовжував відрахунок.
Віктор зрозумів, що половина часу вийшла, надто пізно. Чоловік підбіг до столу і почав робити собі хованку з ганчір’я. На його обличчі виднілася радість від вигаданої ідеї. Аліна в свою чергу прикривалась якимось газетами, улегшись поміж двох дерев’яних ящиків.
- 17, 18, 16, - відлік скоро мав закінчитися, а я з Антоном досі стояли і роздивлялися на всі сторони.
А що, якщо не сховатися нікуди? Що тоді вони робитимуть? Час сплавав і не давав обдумати це як слід. Я вирішив не питатися в долі і тому побіг до якоїсь шафи, біля якої лежав скинутий одяг. Я заліз просто всередину цього жужма, а потім ледь втулився під шафу. Антон же чомусь вирішив залізти слідом за мною, але я розумів, що двох нас там одразу побачать:
- Антоне, сюди не можна. Тут вже я ховаюся!!!
Той завмер і розгублено подивився по сторонах. Голос дораховував останні п’ять секунд. Я вирішив підказати Антонові, аби він встиг:
- Лізь до шафи!
Він мене послухав і на останній секунді заскочив туди. Зарипіли двері. Шафа труснулася. На мить я подумав, що вона впаде на мене, та минулося. Донизу впали лише книжки, які лежали зверху, зовсім трохи зачіпивши мою ногу. Почулися гулкі кроки: до кімнати ввійшли двоє охоронців.
Молодці, ви всі справилися з першою частиною! - чоловічий голос знову говорив в динамік. В його інтонації чулися глузливі нотки. - Друга частина гри. Все дуже просто: наші охоронці будуть шукати вас. В них на все про все є півгодини. Кого знайдуть першого, той програв. Хай щастить, забавки!
“Ну все, - розпачливо розмірковував Антон. - В шафі знайдуть швидше всіх. Це з найпримітніша місцина”.
На циферблаті, який висів над дверима, почався механічний відлік тридцяти хвилин. Один з охоронців одразу попрямував до шафи. Не знаю як він, але я тоді подумав, що мене зараз знайдуть.
- Ти куди?! - крикнув інший охоронець своєму напарнику. - В тій шафі ніхто не ніколи не ховався. Вони ж не діти.
- І точно, - погодився з ним колега і повернув в інший бік. Він кинув останній погляд на шафу, сповнений підозрою. Мені однозначно полегшало.
Не минуло і п’яти хвилин, як один з шукачів підійшов до стола. Можливо, охоронець не помітив би Віктора, якби не спіткнувся, зачепивши ногою ганчір’я. За мить чоловік з кучерями стояв посеред кімнати й обтрушував одяг від пилюки.
Іван сидів поміж картону і пригадував, як позавчора він був в засідці, коли хотів пограбувати ювелірний магазин. “Певно, це вони скинули наводку, щоб мене заманити сюди. Суки, - міркував чоловік. - Тепер оце сиди тут як ідіот. В хованки грай”. Та вибору в нього не було. Проблема була тільки в хворій нозі, яка починає боліти. Тому він обережно повернув п’ятку, намагаючись не шуміти. Та вже через кілька секунд Іван почув кроки в свій бік. Невдовзі він міг вже не хвилюватися за свою ногу, стоячи поряд з Віктором.
Невдовзі, один за одним, були знайдені майже всі інші гравці. Надійно схованими, як виявилося, були тільки я з Антоном. Через деякий час один з охоронців таки підійшов до шафи і відчинив її. Його чоботи від мого обличчя відділяли тільки речі. Мене кинуло в жар й довелося затамувати подих.
Бачиш, ти був не правий, - радісно мовив шукач своєму колезі.
Залишилося знайти одного. Де ти, хлопче? - відповів на те він. Вочевидь, останні слова стосувалися мене.
“Шукай, шукай”, - насмішкувато подумав я, радіючи своїй винахідливості.
Мене так і не знайшли до закінчення 30 хвилин. По завершенню знайомий чоловічий голос промовив:
- Гра закінчена. Денисе, можете вилазити з хованки. Ви молодець, Гарно ховаєтесь.
- Такого ще не було не за одну гру. Щоб учасника не знайшли, це ж взагалі, - буркнув один з охоронців.
А я лежав собі і міркував. А може і не потрібно вилазити, раз не знайшли? Та здоровий глузд казав, що діватися звідси все одно нікуди. Тому я почав розгрібати свою хованку, щоб вибратися. До мене підійшов охоронець і допоміг. Якби не він, я б не виліз. Жужмо одягу залишило згадку про мою схованку. Я поглянув на місце, де я сидів. Тільки тепер стало зрозуміло, що книжки, які попадали, і були тією причиною, через яку мене ніхто не помітив. Якби не вони, то мене, певно, знайшли б першим. А так.
Я підійшов до решти і став останній да шеренги. Голос промовив:
Вітаю з закінченням першої гри. Але, на жаль, ми маємо попрощатися з гравцем, якого було знайдено першими. Вікторе, ви програли. Охороно, проведіть гравця до виходу.
- Авіадерчі, - мовив Віктор всім на прощання. У його очах зблиснула насолода. На якусь мить я навіть пожалкував, що взагалі поліз ховатись. Можливо, замість нього зараз би йшов до виходу, до світла, до Ані…
За деякий час вже шестеро людей покинули ігрову кімнату, йдучи один за одним і брякуючи ланцюгами. Минула перша гра і залишила нас вшістьох. А десь на волі вже гуляв Віктор і гравцям лишалося лише сподіватися на його добропорядність. І що поліція скоро буде тут.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!