Ви кричали "розіпни" - тепер кажете "Воскрес"?

Можливо на мене будуть ображатися віруючі за правду. Але мене настільки в житті ненавиділи за неї, що мені вже все одно. І ще скажу те, за що багато хто мовчить. На відміну від тих брехунів, які сьогодні б’ють поклони в церквах, ставлять свічки і роблять вигляд “святих” — я знаю, хто я є насправді. Я знаю, яка я людина. Я знаю, що я недостойний навіть звертатися з молитвами і проханнями до Ісуса Христа. Недостойний — через свої гріхи, через свої вчинки, через те, що зробив у своєму житті. Я не буду прикриватися святами, словами чи традиціями. Бо я зрадив Бога. І це не просто слова — це те, що я ношу в собі. Те, що гризе. Те, що не дає спокою. Я картаю себе за це. І, можливо, хтось скаже — “всі грішні”. Але не всі мають сміливість визнати це чесно, без масок і без показухи. Я не кращий за інших. Можливо — гірший. Але в мені ще є одне… Я дуже хочу, щоб Бог повернувся до мене. Щоб не відвернувся остаточно. Щоб підняв мене з того місця, де я є зараз. Бо сам я вже не можу. Я слабий у цьому. І якщо він дійсно любить навіть таких — як я, то, можливо… ще не все втрачено. Колись, дуже давно, коли світ був таким самим жорстоким, як і зараз — люди отримали шанс. Не просто шанс, а живе втілення добра, милосердя і прощення. Ісус Христос прийшов не з мечем, не з владою, не з армією. Він прийшов зі словом, з любов’ю, з вірою в те, що люди можуть бути кращими. І що зробило людство? Його зрадили. Його висміяли. Його продали за срібняки. Його били, принижували, катували. І врешті — розіп’яли. Не вороги, не демони — люди. Ті самі, для кого він лікував, кого піднімав, кого прощав. І найгірше навіть не це. Найгірше — що більшість раділа. Стояли, дивилися і насміхалися. Комусь було цікаво, комусь байдуже, а хтось просто отримував задоволення від чужого болю. Так було тоді. Так є і зараз. А потім — страх. Коли пішли чутки, що він воскрес — ті самі люди, які кричали “розіпни його”, почали боятися. Бо правда завжди повертається. Бо справедливість не вмирає разом із тілом. І що ми маємо сьогодні? Ті самі люди — тільки в іншому поколінні — святкують, фарбують яйця, печуть паски і кажуть: “Христос Воскрес”. Але чи змінилося щось у самій людині? Людство було підлим. І часто ним залишається. Люди досі зраджують, ненавидять, топчуть одне одного за вигоду, за страх, за слабкість. Досі готові знищити того, хто говорить правду. Досі поклоняються не добру, а силі, грошам і брехні. І це видно не тільки в словах чи вчинках окремих людей. Це видно у війнах. Війнах, які люди самі вигадали. Самі створили. Самі розпалили. Не заради правди, не заради добра — а заради територій, влади, грошей. За клаптик землі, який ніхто з собою в могилу не забере. За посади, які зникають швидше, ніж людське життя. За амбіції, які не мають дна. Люди вбивають одне одного, прикриваючись прапорами, гаслами, історією, але в основі — все те саме: жадоба, страх і бажання панувати. І знову — натовп. Хтось воює. Хтось віддає накази. Хтось мовчить. А хтось аплодує. І це все те саме людство, яке колись стояло під хрестом. І тоді виникає питання — за що Бог любить людей? За що любить тих, хто зраджує? Тих, хто ненавидить? Тих, хто сміється з болю інших? Тих, хто вбиває собі подібних за землю, яку навіть не створював? За що він терпить нас — зрадників, сук, проклятих у своїх вчинках? Можливо, за те, що навіть у найтемнішій душі іноді проблискує світло. Можливо, за те, що серед тисяч байдужих знаходиться один, хто не відвернеться. Можливо, за те, що навіть після всього — людина ще має шанс змінитися. Бо любов Бога — це не про те, що ми хороші. Це про те, що він любить нас, навіть коли ми цього не заслуговуємо. І от сьогодні, коли хтось каже “Христос Воскрес” — варто не просто повторювати слова. Варто хоча б на мить задуматися: а на чиєму боці ти був би тоді? Серед тих, хто стояв під хрестом і сміявся? Чи серед тих, хто мовчки плакав, але не зрадив? І ще одне питання — не менш важливе: а на чиєму боці ти зараз? Бо історія не змінилася. Просто ми тепер у ній — головні герої.